П'ЯТЕРИЦЯ

Самотності ще не було, вона лиш маячіла на обріях снів, ще
тільки загрозливо, по-тигрячому підкрадалась до молодої жінки,
раз по раз хижо шкірячись, коли одбирано в Роксолани синів, щоб
передавати їх наставленим султаном вихователям. Попервах не
знала самотності навіть під час затяжливих походів Сулейманових,
не помічала її за клопотами з дітьми. Та діти росли, відходили від
неї далі й далі, як віддаляється пагілля від стовбура, і вона знала,
що не може запобігти цьому, як не могла б, скажімо, зупинити
ріст дерев. Бо ж і деревам боляче. Бачила, як у садах Топкапи
садівники-євнухи підстригали кущі й дерева, як вовтузилися серед
зелених буйнощів незграбні й неповороткі, мов старі велетенські
птахи, клацали безжальним залізом з байдужим залассям (яке
незбагненне зіставлення!), з похмурою радістю від того, що коли
й не вбивають життя зовсім, то бодай вкорочують його де тільки
змога. Чи підстригають дерева в райських садах? І чи є справді
десь рай? Коли нема його, то треба вигадати, інакше не знесеш
тягаря цього проклятого життя. Та коли буде рай, то конче потріб-
не й пекло. Для порівняння. І для сперечання. Бо все на світі
має свою протилежність. Коли є повелителі, мають бути підлеглі.
Поряд з володарями повинні жити злидарі. А вона була і володар-
кою, і злидаркою водночас. Бо ж чим заволоділа неподільно й
упевнено? Хіба що неволею та цими садами над Босфором, ото-
ченими непробивними мурами, пильнованими безсонними бостан-
джіями.

Султан знову був у поході, а вона нудьгувала в садах гарему,
в очах у неї залягала тяжка туга бездомності, жив у них відчай

365

людини, кинутої на безлюдний острів. Але хто ж міг зазирнути
в ті очі? Покірливі служебки вловлювали тріпотіння вій, скинення
бровою, посмикування кутиків уст — усе, як колись у всемогут-
ньої Махідевран, все сталося, як мріялося колись маленькій раби-
ні Хуррем, всі бажання здійснювалися, навіть найзухваліші. А чи
стала вона щасливішою і вільнішою?

Птахи тріпотіли на гіллі й перелітали в повітрі барвистими
клаптями, метелики, легкі й ніжні, як муслінові хустинки, ви-
пущені з недбалих рук падишахових, тішили око володарки,
червоні мурахи метушилися, ніби султанське військо перед во-
рожою кріпостю, ящірки грілися на сонці, вигинаючись, мов мо-
лоді одаліски,—для неї те все чи для євнухів? Бо ж повсюди,
хоч куди глянь, євнухи, євнухи, євнухи: лагодять мури, підстри-
гають дерева, чистять чешми, посипають піском доріжки, зрі-
зають троянди. Поки діти були малі, здавалося Роксолані, що
довкола справді райські сади, бо ж їхня краса приносила стіль-
ки втіхи цим ніжним і беззахисним істотам. Але діти вироста-
ли і, здасться, навіть переростали свою матір, полишали її в цих
садах, а самі рвалися на простір, тягнулися до яебес, до чужих
для неї, але ж рідних для них османських небес. Чи й справді
небо розділене між державами, як і земля, і е небо рідне, а е
чуже? І кожне має своє сонце, свій місяць, свої зорі, хмари,
дощі, тумани й вітри? Діти відгороджували її від минулого на-
завжди, навіки. І вже ніколи не вернеться вона додому, не зможе
проникнути туди навіть її незгасна любов до матусі й жаль до
вітця, ніщо, ніщо, лишиться вона розп'ята між тугою і відчаєм,
між суттю й виявом, між вічністю й щоденністю. Коли безпо-
мічною рабинею потрапила в страшний гарем, мала в собі без-
межні запаси мужності, але не володіла силою. Тепер мала
силу, але мужність відібрано дітьми. Дрижала за них майже по-
звірячому, затуляла собою, своїм майбутнім, своїм життям, по-
жертвувала для них душу, поміняла богів — одного віддала й
забула, другого взяла, намагаючись зробити своїм (чи ж зроби-
ла й чи зробить?)—і все заради дітей. Діти народжувалися, і
перше, що бачили,— це небо і море. Земля приходила до них зго-
дом, і була вона безкрая. А життя? Чи й воно для них безкрає?

А які ж діти! Сини гінкі, мов кипариси, Міхрімах у двана-
дцять років уже така заввишки, як її мати, найстарший Мех-
мед—майже султан, перейняв од свого батька всю маєстатич-
ність, всю владчість, закам'яніння й забронзовіння, так ніби вже
з колиски готувався до влади. До влади чи до смерті? Поки жи-
ве Мустафа, найстарший Сулейманів син ще від тієї хижої чер-
кешенки, над Роксоланиними синами нависає загроза понищення.
Султаном стає найстарший, а всі молодші... Від жорстокого зако-
ну Фатіха не було рятунку. Може, й діти відчували це вже мало
не від колиски і дитинство їхнє кінчалося в покої матері їхньої,
бо щойно переходили до своїх вихователів, ставали мовби малень-
кими султанами, вчилися урочистих жестів, поважної ходи й слів,

366

зарозумілості й пихи. Не знали справжнього дитинства, дитячих
ігор, друзів. Не могли погратися в ховачка — гйоз юмуджу, в
херле-терле з дерев'яною цурочкою, в довгого осла — узун ешек,
не знали жартівливих примовлянь "калач-малач", "кішміш-міш-
міш", "чатал-матал". Всі довкола них були тільки підданими й
слугами, тому малий Селім ніяк не міг повірити, що в нього, як
і в звичайного простого хлопця, десять пальців на руках, а для
Мехмеда його вихователь Шемсі-ефенді наймав за одну акча бід-
них хлопчиків, щоб султанський син бив їх, розвиваючи в собі
силу, мужність і ненависть до ворога. Для матері всі вони були
неоднакові, як і роки їхніх народжень. У Мехмеда після наро-
дження на лобику висіялося волосся — прикмети вказували, що
буде з норовом, як кінь, і чіплятиметься до людей. У Селіма були
жовтуваті очі — мав бути хитрий, як шайтан. У Баязида родимка
над пупиком вказувала на велике майбуття хлопчика. Джихангір
народився великоголовим, що вказувало на розум. Міхрімах смія-
лася вві сні — видно, бачила себе в раю, а Баязид ночами плакав,
може, бачачи когось із близьких у пеклі.

П'ятеро дітей. Шостого Абдаллаха прибрали вищі сили одразу
після народження, може, саме для того, щоб ствердилося велике
число "п'ять": Мехмед, Селім, Баязид, Джихангір, Міхрімах. П'я-
теро дітей, як п'ять сил, що спрямовують людське життя: володар
і народ — себто влада й покора; отець і син — тобто батьки й ді-
ти; муж і жона, тобто чоловік і жінка; старші і молодші брати,
тобто покоління людські; нарешті — друзі, себто люди як такі.
В числі "п'ять" найповніше втілена ідея цільності, як вищого ви-
яву різнорідності. Все розпадається на частини, та над ним —
злиття рік і морів — людське життя єдине і неповторне.

Але бачила вона, що діти її ростуть без друзів, і нічого не могла
вдіяти. Помічала, що немає між ними братської любові, а тільки
суперництво й ворожнеча, за якими маячила смерть насильницька,
і не могла тому запобігти. Бо хіба й сама не жила в цьому не-
певному світі. Де все було примарне, загадкове й загрозливе: пишні
урочистості, вперті моління, розкіш, золото, коран, крики муедзи-
нів, грюкіт гармат, яничарський лемент, страхи, брязкіт ланцюгів,
ревіння звірів, пошепти, метушнява й тупотнява євнухів, загадкові
слова, підслухи, наклепи, затаєна ворожнеча, зрадливість і на-
сильство, насильство. Чи не тому у великого Навої перша поема
з його "П'ятериці" зветься "Сум'яття праведних" і є там слова:

"О ти, чию руку зміцнює влада, адже путь твоя веде до насиль-
ства, насильство твоє над людьми не поменшується, але ти твориш
його й над собою самим". Як це гірко і як справедливо.

П'ять, десять, п'ятнадцять років життя в гаремі. Змагалася за
себе, тоді думала тільки про маленьких діточок своїх, дні й ночі
з'їдалися безсонням і клопотами, час її знищувався без остачі, те-
пер нарешті могла озирнутися, розпростатися, зітхнути вільніше,
подумати про майбуття своє і своїх дітей, знову мала час для до-
сконалення свого розуму, час для книг, може, й для величі. Мала

367

час? Здивуванню її не було меж, коли виявила, що тепер часу ще
менше, ніж тоді, коли клопоталася з малими дітьми. Тоді події
наглили, вітри підганяли, якісь незримі сили штовхали вперед і
вперед, і мовби самі дияволи підхльостували тебе, заповзявшись
або ж покінчити з тобою, або стати свідками твого вознесіння над
душами ницими й нікчемними. Мабуть, час має здатність ущіль-
нюватися в найнапруженіші періоди твого життя, коли ж настає
розслаблення, тоді та невидима пружина (а може, рука бога —
тільки ж якого бога!), яка з розумною жорстокістю стискувала
все: і час, і події, і життя довкола, теж розслаблюється, і вже не
дмуть вітри, не наглять події, вгамовуються навіть дияволи неспо-
кою, настає тиша, лінива розманіженість, нікчемність, мало не
вмирання. А тому для справжньої людини порятунок тільки в на-
пруженні, у вічному невдоволенні досягнутим і зробленим.

П'ятнадцять років оддала своїм дітям, а чого досягла, чого до-
билася для них? Страх і непевність супроводжували народження
кожного з них, страх і непевність і далі нависали над ними. Поки
над Роксоланиними синами вивищувався їхній старший брат від
черкешенки Мустафа, Роксолана не могла мати спокою. "В степи
брестиму, як голубка густиму. Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,
що вивела чаєняток при битій дорозі...".

Султан не виявляв своєї волі. Тримав усіх своїх синів у столиці,
не посилав нікого в провінції на самостійне управління, не нази-
вав свого спадкоємця, хоч від нього ждали цього вирішення щодня
й щогодини. Ждала валіде, ждав великий муфтій, ждали яничари,
ждали візири, ждала вся імперія і передовсім ждали дві жони:

колишня улюблениця Махідевран, зіпхнута в невідомість і пони-
ження, і нинішня володарка Хасекі, яка заволоділа серцем Сулей-
мана, але виразно бачила своє цілковите безсилля перед жорсто-
кою долею. Що принесе доля її дітям?

Перед смертю валіде вирвала в Сулеймана обіцянку послати
свого старшого сина в Манісу, в ту саму провінцію Сарухан,
куди колись послав його самого султан Селім, що був хоч і жорсто-
кий,.але, бач, справедливий, бо полишив для свого сина трон. Ма-
ніса відтоді стала першим східцем до трону для майбутнього па-
дишаха. Провінція Сарухан не підлягала анатолійському беглербе-
гу, вона вважалася мовби часткою султанського двору доти, поки
сяде в ній майбутній наступник найвищої влади.

Сулейман пообіцяв матері послати Мустафу в Манісу, але не
встиг виконати свою обіцянку, валіде вмерла, Мустафа сидів у
Стамбулі, Роксолана молила всіх богів, щоб султан змінив своє
рішення, та втрутився великий муфтій Кемаль-паша-заде, який
теж був при смерті, він домігся, що султан заприсягнувся на кора-
ні виконати свою обітницю перед покійною матір'ю. І сталося:

Мустафа зі своїми яничарами, з невеличким гаремом, з матір'ю,
яка вже, мабуть, смакувала в душі, як стане вона колись всемо-
гутньою валіде, урочисто виїхав із Стамбула, щоб сісти в Манісі,
звідки , батько його вирушав колись до Золотого султанського

368

трону, бо ж звідки прийшли Османи, туди посилають своїх спад-
коємців, щоб знов приходили тільки звідти. Сорок тисяч дукатів
річного прибутку, самостійність і сподівання на престол — ось що
вивозив із Стамбула Мустафа, розкішний і пихатий, як його мати,
довгошиїй і поважний, як великий його батько Коли б це сталося
ще за життя валіде, не знати, що було б з Роксоланою, як пере-
несла б рона це і чи й пережила б, попри всю її твердість. Але те-
пер над Сулейманом не тяжіла незбагненна влада султанської
матері, був вільний у вчинках, міг дозволити собі все, що може
дозволити можновладець, то ж і повів він свою Хуррем Хасекі до
стамбульського кадія в Айя-Софію і урочисто проголосив її своєю
законною дружиною. Старшого сина Роксоланиного Мехмеда май-
же водночас з Мустафою було послано султанським намісником
в Едірне, що не могло, ясна річ, дорівнюватися самостійному прав-
лінню в Манісі, та водночас і не позбавляло Мехмеда великих на-
дій, надто що султан так і не назвав досі свого наступника Чи
вичікував, який з синів виявиться спритнішим і сміливішим? Бо ж
тільки такі пробиваються до влади Хоч як там було, Роксола-
на лише тепер збагнула, що найбільші її страхи й терзання тільки
починаються. Могла б заспокоїтися хіба що тоді, коли б іі пер-
вісток, її улюбленець, її Меміш, який приніс колись їй визволення
з рабства, спокійно сів у Манісі замість Мустафи, хай не названий
наступником трону, хай не возвеличений перед усією імперією,
але ж однаково в сподіванні найвищого, бо тільки з того далеко-
го й загадкового города, в якому ніколи не була, чомусь ждала
щастя для себе й для свого сина. Але в Манісі тим часом сидів
Мустафа, а щоб усунути його, потрібна ціла вічність, бо в цій ве-
личезній державі все робилося всупереч здоровому глузду: те, що
треба зробити негайно, розтягувалося на час невизначений, а те,
що могло бути навіть злочинним, сповнювалося негайно.

П'ятеро дітей привела вона Сулейманові. П'ятериця. Мов п'ять
зовнішніх чуттів людських: зір, слух, смак, нюх, дотик; мов п'ять
почуттів душевних: радість, гнів, бажання, страх, горе; мов п'ять
призначень держави: законодавство, виконання, суд, виховання,
перевірка.

А чи буде щастя для її дітей? І чи стала б щасливішою, коли б
народила султанові десять або й п'ятнадцять дітей — по дитині
щороку? Он, розповідають, у Адільджевазі одна курдка одразу на-
родила сорок дітей — двадцять хлопчиків і двадцять дівчаток, сул-
тан навіть звелів занести цю вигадану подію в літопис свого цар-
ства. Та коли б навіть таке могло бути правдою, то хіба щастя
залежить від кількості?

Знову й знову поставав перед очима в Роксолани гостряк тої
вершини в Родопах, на яку вони дерлися з султаном і на якій не
виявилося місця для двох.

Лише тепер спізнала Роксолана, що таке справжній розпач. Не
мала з ким порадитися, не знала, в кого просити помочі. Поки
була маленькою рабинею в гаремі, їй могли й співчувати, тепер

369

хіба що ненавидіти. Досягнувши найвищої влади, побачила, що
досягнула лише вершин безсилля. Призначення людини на зем-
лі — дати продовження своєму роду. Все інше — суєта й вигадки.
А вона тільки й досягнула, що поставила своїх дітей під смертель-
ну загрозу, і що вище підіймалася, то більшою була загроза для
її дітей, бо на тих висотах лишалася тільки влада, а влада не
знає жалю.

Справжнього жаху зазнала Роксолана, довідавшись про те, що
Сулеймана мало не вбито в поході. У Валоні на березі моря, куди
прийшов султан із своїм військом (а йшов туди лиш для того,
щоб випробувати сераскером свого нового зятя, мужа ненависної
Хатіджі Лютфі-пашу!), вночі до османського табору прокрався
сербський гайдук Дам'ян, який хотів убити султана в його шатрі.
Гайдука видав тріск сухої галузки, на яку необачно наступив.
Серба посікли яничари, султан уцілів, уціліла й Роксолана з свої-
ми дітьми, бо ж інакше Мустафа першим прискочив би з Маніси
до Стамбула, сів би на трон, і тоді — закон Фатіха й помста роз-
сатанілої черкешенки і її торжество. А яка жінка знесе торжество
суперниці? Вже ліпше смерть!

Мерщій написала Сулейманові розпачливу газель, яку хотіла б-
послати вже й не з гінцем, а з перелітними птахами, як Меджнун
до своєї коханої Лейли:

Страх не за себе, а за дітей своїх водив її рукою, коли вночі
складала цю газель для султана. Любила чи ненавиділа того чо-
ловіка — не знала й сама, але молила всіх богів, щоб дарували
йому життя, щоб був він живий,— і не так для неї, як для її дітей.

Істинно: "Знайте, що ваші багатства і ваші діти— випробу-
вання",

370

стовпи

Будівлі тримаються на стовпах, царства — на вірних людях.
В Османів ніхто не знав, ким буде, яка висока (або й нікчемна)
доля його жде,— і в цьому була вся принадність життя, його від-
критість і приступність. Може, й ця держава стала такою могут-
ньою завдяки незнанню людьми свого призначення. Бо в кожно-
го — необмежені можливості, кожен міг дійти навіть до звання ве-
ликого візира, аби лиш зумів першим крикнути "Аллах великий!",
першим змахнути шаблею і опинитися на мурі ворожої фортеці.
Надія і відчай, насолода успіху й передчуття катастрофи, голос
здорового глузду і дикий шал пристрастей, тверезий розум і химер-
ні примхи долі — все це, здавалося, було незнане й чуже осман-
цям, які жили тільки війною, не відаючи ніяких відхилень, жодно-
го кроку за її межі, так ніби мали шори вже й не на очах, а в сві-
домості. Про війну згадували, жили нею, наповнювала вона все
їхнє існування, їхні думи, розмови, спогади, сни і безсоння. Знали,
що для війни найперше потрібна нестримність, відчайдушна, боже-
вільна хоробрість, і щоразу виказували її з такою несамовитістю,
що могло видатися, ніби це вже й не людська мужність, а звіряче
безрозсудство

Але знали, що завжди над ними стоїть султан і все бачить і гід-
но винагородить хоробрість, поставивши заслуженіших на місце
лінивих, бо всіх можна замінити, крім самого себе. До влади про-
биралися не вмілі й досвідчені і навіть не багаті, а сміливі, сприт-
ні й нахабні.

Після Ібрагіма великим візиром названо було арбанаса Аяса-
пашу, чоловіка, який не міг стулити двох слів, зате в битвах був
завжди перший, найголосніше вигукував "Аллах великий!", а
шаблею міг перерубати навпіл коня з вершником на ньому і най-
товщу пухову перину. Цей чоловік складався, власне, з самого
тулуба. Враження ще посилювалося від того, що Аяс-паша носив
широчезні шаровари, в яких геть потопали його коротенькі ніжки.
В потужному, як кам'яний стовп, тулубі Аяса-паші було стільки
звірячої сили, що він розтрачував її навсібіч з невтомністю просто
лиховісною: в походах не злазив з коня, в битвах не знав пере-
починку, в дивані міг засідати місяцями, так ніби не їв, не спав,
гарем мав найбільший в імперії і дітей з наложницями й жонами
сплодив понад сотню. Ставши великим візиром, він попросився на
прийом до султанші, і вона милостиво прийняла його в кйошку
Гюльхане на білих килимах, всадовила великого візира навпроти
себе, звеліла принести навіть вина Сівши, Аяс-паша майже не по-
меншав, стирчав перед нею стовпом, дивився дурнооко, щось го-
ворив, але що саме, Роксолана не могла збагнути.

Вона сказала Аясу-паші щось ласкаве, попросила його говори-
ти спокійніше, але він забелькотів ще нерозбірливіше, і тоді сул-
танша звеліла служебкам принести письмове приладдя для вели-

371

кого візира Хай вій напише все, що хотів сказати, щоб вона мог-
ла прочитати й не сама, а з його величністю падишахом, хай про-
довжить аллах його тінь на землі.

Арбанас вхопив перо і, розбризкуючи блакитний атрамент, рву-
чи дорогий шовковий папір, став карлякати так само швидко, як
говорив, і коли простягнув аркуш султанші, то вона не побачила
там ніяких літер і ніякого письма, а тільки звивисті гадючки, які
повзли навкіс по аркушеві, чіплялися одна за одну, намагалися
проковтнути одна одну або хоч відкусити хвоста.

— Гаразд,— усміхнулася Роксолана до збаранілого Аяса-па-
ші,— ми прочитаємо це з його величністю. Як сказано: "Аллах дає
знати чоловікові через тростину для писання те, чого він не знав".

Коли розповідала Сулейманові про великого візира й показала
його марлякання, султан сказав:

— Я знаю про нього все. Може, такий чоловік саме й потрібний
для царства. Він справді дурень, зате вірний і непідкупний. А ска-
зати тобі хотів, що саме він з великим драгоманом Юнус-бегом за-
валив Ібрагіма, викривши його підле нутро.

— Хіба то не ви, мій повелителю, без будь-чиєї помочі вчасно
розкрили злочинні заміри Ібрагіма?

— На мене найшло засліплення. Але мені відкрили очі.

— Ви просто занадто довго терпіли поряд з своєю справедли-
вою і світлою особою цього темного чоловіка, що нагадував фра-
кійського царя Діомеда, який годував коней людським м'ясом.
Аяс-паша не має ніяких особливих заслуг. Хіба можна в державі,
де повно розумним людей, допускати, щоб великими візирами ста-
вали або негідники, або дурні?

— А як знайти розумних, як? — понуро поспитав султан.
Старого Касима-пашу султан нарешті відпустив на відпочинок,
а другим візиром взяв румелійського беглербега Лютфі-пашу, яко-
го одружив з сестрою Хатіджею, щоб не дати їй сумувати за Ібра-
гімом. Лютфі-паша, в противагу Аясу-паші, був чоловік обізнаний,
поїн і дипломат, мав нестримний норов як у битвах, так і в поро-
ках, любив хлопчиків, ненавидів жінок, коли згодом став великим
візиром (Аяс-паша вмер од мору), велів виловлювати в Стамбулі
зрадливих жінок і вирізати їм бритвою такі частини тіла, що со-
ромно й казати. Хатіджа назвала чоловіка безстидником, він по-
бив її, султан довідався про все те, і Лютфі-пашу голим посадже-
но на віслюка й вивезено за брами Стамбула. Ще багато літ про-
веде він у засланні в приморському місті Дімотиці й напише там
Османську історію і "Асаф-наме" — книгу про посаду великого ві-
зира.

Місце Лютфі-паші займе євнух Сулейман-паша, якого султан
прикличе з Єгипту. Сулейман-паша на той час мав уже вісімдесят
років, був малий на зріст, але великої хоробрості й ще більшої
грубості. Був такий товстий, що не міг сам підвестися з постелі,
і його знімали четверо слуг. Сулейман-паша був лютий, як усі єв-
нухи, з його появою в дивані там завирувало й заклекотіло, мов у

372

казані з чорбою, євнух обгризався з усіма візирами, мало не гри-
мав і на самого султана. Сулейман загадково усміхався, слухаю-
чи колотнечу в дивані. Доповнював своїми візирами себе у всьому,
чого був позбавлений від природи. Вважав, що наділений тільки
всім високим, а позбавлений — низького. Був головою царства,
яка завжди в небесах і в хмарах. Візири ж мали бути ногами, які
глибоко вгрузають в бруд щоденності. Вже спробував піднести од-
ного з них до своєї висоти. А що з того вийшло? Ібрагім замах-
нувся на найвищу владу — і його довелося усунути. З Ібрагімом
боялися сперечатись, тому всі справи вирішувалися іноді з зай-
вою поквапливістю, від чого поволі зникав необхідний спокій у
державі й над усім нависала якась незбагненна загроза. Ібрагім
набрався нахабства говорити й писати: "Я сказав", "Я вирішив",
"Я вважаю",— тоді як таке право мав тільки султан, бо ж лише
він наділений особистістю, всі інші — безликий натовп, підлеглі,
піддані, раби. Ніхто не має права казати: "Моя думка", "Я вима-
гаю", "Я прошу", "Мені потрібно". Треба казати тільки: "Є дум-
ка", "Ми просимо", "Потрібно". Лише тоді людина може бути
спокійною, бо її ніхто не звинуватить на випадок невдачі. Винні
будуть усі, отже, ніхто. Також ніколи не треба квапитися з рі-
шеннями, і що більше гризуться в дивані візири, то ліпше для ім-
перії, бо все має, зрештою, залежати від султана. Рішучість по-
трібна лише при штурмі ворожих кріпостей і могильникам, які
мають точно знати, де копати ваші могили, бо й у могильників і в
тих, хто проливає кров, єдиний покровитель — Каїн, що, як відо-
мо, без вагань убив рідного брата, приревнувавши його до своєї
дівчини.

З життя була усунена будь-яка можливість особистого існуван-
ня. Імперія — мов Топкапи, і Топкапи — мов імперія, а над ними
султан з безмежною владою, яка унеможливлювала навіть саму
думку про приватне життя підданих. Ніхто не належав собі ні в
постелі, ні в могилі. Султанський диван не становив винятку, бо ж
візири були підняті лише над простим народом, а не над султа-
ном, були стовпами, на яких тримався Золотий трон падишаха,
мертвим деревом і мертвим каменем, та й усе. Лінощі, дурість
і страх наповнювали душі візирів, і вони трепетали перед султа-
ном. Але ж міг султан узяти собі й розумного помічника, щоб ще
більше налякати дурнів?

Ніхто ще про те не знав.

373

вгору