РУЇНИ

Сулейман знов перемірював простори з своїм велетенським вій-
ськом, наповнював надра небес грюкотом барабанів, слави і вла-
ди, страхітливою величчю своєю жбурляв прах жаху в очі ворогам
і самому Марсу. Він брав простори, як жінку, він ґвалтував їх,

374

весь світ довкола нього мав слугувати лиш знаряддям кари або ж
насолод. Жінки не становили винятку. "Дай нам од наших жон
і нащадків прохолоду очей".

Мала Хуррем була така сильна особистість, що він мимоволі
вимушений був визнати існування поряд з собою ще когось. Пер-
ше бажання було: усунути, знищити. Після першої ночі з малою
рабинею спробував не думати про неї, забути, але з жахом, а тоді
з солодким вдоволенням переконався в марноті своїх зусиль, про-
нісши голос дивної дівчини по безмежних просторах слов'янських
земель, які віднині мали стати османськими. Тепер уже не був єди-
ний і самотній на цьому світі, де все мало слугувати лиш вдово-
ленню його примх, бажань і надій. Була ще людина — це приго-
ломшило, здивувало, роздратувало, а тоді настала якась розслаб-
леність і навіть розчуленість, так ніби віднині він теж належав не
до захмарних небожителів, а до звичайних людей. Люди ще не
народжуються справжніми людьми, ними вони можуть або не мо-
жуть стати. Це велика наука, осягнути яку вдається далеко не
всім. Якби Сулейманові хтось сказав, що ця жінка змінила його
бодай у дрібницях, султан би тільки похмуро всміхнувся. Зміню-
вати світ і людей міг тільки він, сам уперто триваючи в своїй ви-
сокій неприступності. В його крові жив голос сельджуків, спокон-
вічних кочовиків, які переміряли з своїми отарами й табунами пів-
світу, і той голос крові гнав його далі й далі, і він не міг усидіти
навіть у своїй велетенській столиці, в своєму розкішному палаці,
коло жінки, яка стала найдорожчою істотою на світі, бо внесла в
його життя те, чого він сам не мав,— серце, душу, пристрасть і на-
віть — страшно й дивно мовити — любов. Він, що знав тільки си-
лу, спізнав теплу глибину любові, і не того тваринного почуття,
що замикається в темних океанах плоті, а невловимого й незри-
мого, ніби зітканого з небесних золотих нитей, які навіки прив'я-
зали його до цієї загадкової жінки, до її голосу, до її очей, до її
рубінового усміху. Коли після замаху на його життя одержав від
Хуррем сповнену розтривоженості газель, склав їй у відповідь
свою газель, яка починалася словами: "Нехай рубін твій од всіх
лих мене рятує". Мав на гадці не той рубін, що носив на своєму
тюрбані, а рубін її безсмертного усміху. Вірив, що житиме, поки
живе на її устах той загадковий усміх. Ще писав своїй султанші:

"Не дочекаюся, щоб побачити тебе, прекрасну, як божа муд-
рість".

Але сам був тим часом далеко і повернувся з військом, так ні-
чого й не завоювавши, вже пізньої осені, щоб одразу ж заповісти
новий похід проти молдавського господаря Петра Рареша. Куди,
навіщо? Знов лелеки в болотах і військо на дорогах? Що більше
загарбував султан земель, то більше виснажував державу, бо вій-
на завжди коштує дорожче, ніж сподівана здобич від неї. Його
слух повнився лихими вістями, яким не було ні ліку, ні кінця: то
засуха, то зливи, то чума, то недорід, то падіж скоту, то хтось уби-
тий, то десь заколот, повстали племена, зрадив якийсь паша. Але

375

яке до всього того діло султанові, над яким — ціла держава! І він
знов і знов вирушав у походи, рятувався в тих походах од усіх
ймовірних лих, страждав щоразу од розлук з Хуррем, але водно-
час мав од того якусь незбагненну втіху, бо розлуки були мов гір-
кий дим од опію, вони баламутили, одурманювали і щоразу обіця-
ли незбагненну солодкість зустрічі, коли Хуррем ішла до нього,
граючи своїм рубіновим усміхом, а під тонким шовком п сорочки
круглилися груди, мов двоє великих теплих голубів. Ось так по-
чинався колись світ, і так починатиметься він вічної

Роксолана знала, що султан знов і знов ітиме в походи, бо не
належав сам собі, а тільки якійсь темній і дикій силі, яка звала-
ся Османською державою, але щоб так швидко вирушав із столиці,
щойно повернувшись туди? Затримати його не могла, безсилими
були тут усі газелі, складені найбільшими поетами, тому заспіва-
ла султанові, коли вночі лишилися самі, своєї пісні, хай розуміє
чи не розуміє, зате почує: "Привикайте, чорні очі, самі ночувати:

нема ж мого миленького, ні з ким розмовляти. Нема ж мого ми-
ленького, рожевого цвіту, ой нема з ким розмовляти до білого сві-
ту".

Чомусь він вважав, що спів її зостався десь позаду, в тих пер-
ших їхніх ночах, до яких тепер не міг пробитися навіть спогадом.
А вона несподівано відродилася так само юною, як тоді, коли спі-
вала йому й приспівувала, обплітала його поглядами, словами,
обіцянками, крутійством, ніжністю, зітханнями, притишеним голо-
сом. Час був безсилий проти неї. Маленькі жінки ніби й не ста-
ріють, час і стихії їх обминають. Маленька піщинка завжди за-
лишається піщинкою, тоді як навіть могутні гори руйнуються під
дією стихій, і що вищі вони, то тяжчі й страхітливіші руйнування
на їхньому велетенському тілі.

— Ти як гріх, що ніколи не мав-віку,—шепотів їй Сулейман.

— За гріхи доводиться розплачуватися,— так само пошепки від-
повіла йому Роксолана.

— Я готовий заплатити найвищу ціну. Я кину тобі до ніг весь
світ

Вона промовчала. Що їй світ, що їй рай і пекло? Була для себе
цілим світом, рай і пекло носила в своїй душі. Народилася доб-
рою, тепер її хотіли зробити злою. Кров цього чоловіка падала на
неї і на її дітей, і не було рятунку.

Роксолана тяжко застогнала. Сулейман стривожено обняв її.
Незбагненна жінка — зіткана зі співів і стогонів.

— Що тобі? Ти недужа? Чому не сказала?

— У мене зранена душа.

— Назви мені винних. Вони будуть негайно покарані.

— А коли винних нема?

— Такого не може бути.

— Мені страшно за своїх дітей.

— Поки я живий, вони всі будуть щасливі.

— Я молитиму аллаха, щоб ви жили вічно, мій повелителю.

376

— Але тільки разом з тобою.

— А ви знов підете в похід. І там, де ріс хліб, здійматиметься
лиш пил від султанських військ.

— Щедрі плоди й хоробрі воїни не народжуються в тій самій
землі.

— Мала втіха Мені страшно жити серед руїн, ваша величність.

— Серед руїн? Моя Хасекі! Ти живеш у найпишнішій столиці
світу! Найбільший зодчий усіх часів Коджа Сінан споруджує джа-
мії, що перевершують усе знане, будує медресе, які змагаються
своїми склепіннями з небесною банею, ставить мінарети, стрункі,
як божа мисль А наші чаршії, наші палаци, наші мости — де ще
в світі є щось подібне?

— Але й руїн таких, як тут, мабуть, немає ніде в світі. Без вас
мені було тоскно й тяжко, я часто виїздила за мури Топкапи і ди-
вилася на Стамбул. І що ж я там бачила найчастіше?

— Тебе хтось образив? Принизив твою султанську гідність?
Вона тихо засміялася. Аби ж то! Яка то дрібниця — образа гід-
ності чи маєстату. А коли інше? Коли перед твоїми очима пору-
шується таємнича рівновага між духом і матеріальними масами,
сили природи визволяються і в нестримних буйнощах своїх хоро-
нять усі марні зусилля людські? Природа ніби мститься за на-
сильство духу, який закував її в свої форми краси й доцільності,—
і ворожнеча, ворожнеча повсюди, мов прірва бездонна. Так, вона
бачила все: і мечеті, й' медресе, і фонтани та акведуки, палаци й
античні мури. Але бачила водночас і бездомних, які туляться по-
під мурами, і здавалося їй, що й сама вона живе на руїнах, бо
має зруйновану душу.

— Хто насмілився зробити це? — знов не витерпів султан, хоч
уже й розумів усю безглуздість своїх запитань.

Чом би мала вона йому відповідати? Говорила про своє, не
дбаючи, слухає її Сулейман чи ні, мовби говорила до самої
себе, прислухаючись до власних слів, може, й не згоджуючись з
ними.

Безглузда випадковість руїн і всього її життя. Тільки творен-
ня — людська річ, руйнування — це злі сили дияволічні. Одне воз-
носиться ввись, друге тяжіє донизу і неминуче веде до принижен-
ня духу. Світ уже ніколи не зацвіте більше в руїнах — там тільки
диявольські гримаси ув'язнених демонів природи, царство духів,
нетривке, безплотне, без м'яких покровів краси, жорстоко оголене
в мертвих зламах. Але, з другого боку, може, руїни потрібні для
гострішого відчуття сили і безсмертя життя? Бо, зрештою, всяке
буття має занепасти, щоб стати доступним тим силам, які здатні
його відродити. І, власне, вся принадність життя зосереджена в
тій миті відчаю і болю, після якої має настати нове народження.
Тому, може, вічний мир тільки в руїнах, і їхня спокійна цільність
змирила її з рабським становищем...

Він знов не стерпів і майже грубо нагадав їй, що вона вже дав-
но не рабиня, а всемогутня султанша.

377

— Султанша над чим? Володарка чого? Розбитих дзеркал
Ібрагімових? Чи садів гарему, підстрижених євнухами ще з біль-
шою жорстокістю, ніж вони самі були покалічені життям? Мені
здається, що щастя людини—тільки в її дитинстві. Повернути-
ся туди бодай краєчком душі — і вже був би найщасливіший на
світі.

— На жаль, це неможливо,— глухо промовив Сулейман — Ні-
хто цього не зможе зробити, і що вище стоїть людина, то менше
в неї такої змоги.

— Боже, я знаю про це. А дитинство сниться золотими снами,
після яких прокидаєшся в холоді й страхові, і в душі якісь трепе-
ти. Ваша величність, поможіть мені, порятуйте мене!

Він тяжко й незграбно зворухнувся коло неї на широкому ложі,
погладив її волосся, гладив довго й ніжно, аж диво брало, де
стільки ніжності могло взятися в цього похмурого чоловіка. Не
пам'ятала, щоб бодай один раз погладив голову комусь з синів.
Коли вмерла валіде, не пішов востаннє поглянути на матір, закри-
ти їй очі, поцілувати в чоло, звелів поховати з належною урочи-
стістю — і все. Роксолана тоді вжахнулася. Невже вона могла
любити цього нелюда? Держава, закон, війна. А життя? Чи беріг
усю ніжність тільки для своєї Хасекі? Гріх було б не скористатися
з цього, надто що й не для себе, а для добра своєї землі.

— Ваша величність, я хотіла б попросити вас.

— Немає нічого, що б я не зробив для тебе, коли бог буде ми-
лосердним до нас.

— Коли підете на Молдавію, візьміть з собою малого Баязида.

— Я готовий узяти всіх своїх синів, щоб вони вчилися великої
справи війни.

— Ні, самого лиш Баязида з його вихователем Гасан-агою,
і дозвольте їм обом поїхати і побувати в моєму рідному Рогатині.

— В Рогатині? А що це таке?

— Ваша величність! Це місто, де я народилася.

— Ти досі його не забула?

— Як можна забути? В мене рветься душа від самого тільки
цього слова Але я султанша і не можу нікуди виїхати з цієї зем-
лі. Хай поїде мій син. Ви дасте йому супровід для захисту. Там
зовсім недалеко від Сучави. Два чи три кінні переходи. А яка
там земля! Вся зелена, зелена, як прапор пророка, і потоки течуть
чисті, як благословення, і ліси шумлять, як небесні вітри. Коли б
могла, то спала б, як ті ліси, і жила б, як ті ліси. Хай наш син
побачить ту землю, ваша величність.

Він хотів спитати, чому саме Баязид, а не найстарший їхній син
Мехмед або не Селім, найжвавіший з усіх дітей, але вирішив, що
це нижче султанської гідності. Сказав тільки: "Я подумаю над
цим" — і жадібно вдихнув запах її тіла. Це тіло осявало темний
круг його життя, і хоч він щоразу вперто втікав од Хуррем, але,
мабуть, робив те лиш для того, щоб повертатися до неї знов
і знов, зазнаючи дедалі більшого щастя спіткання й пізнання,

378

окрім того, відстань між ними давала змогу для високих насолод
духу, а тут уже не було духу — сама плоть, палюча, запаморочли-
ва, солодка, як смерть.

Падала в його чіпкі, пожадливі обійми нага, як плід у сонних
садах, віддавала тіло майже без жалю, а душу ховала, як правду
від тиранів. Справжня правда ніколи до кінця не буває висловле-
на між людьми, надто між чоловіком і жінкою. Чи хотіла б вона
стати чоловіком? Ніколи й нізащо! Може, справді зазнавала пони-
жень від цього чоловіка, випрошуючи в нього все в постелі і тіль-
ки в постелі (те, що вдень трудне, вночі стає легке), зате відчува-
ла перевагу над похмурим чоловічим світом, який не знає щастя
ніжності, якому чуже доброчинство терплячості. Чомусь думала,
що жінки розпромінюють світло, а чоловіки тільки поглинають
його, вони темні самі, й темрява панує довкола них, і жінки ося-
вають їх, ніби лампадки. Чи могла вона осявати цього великого
султана і чи справді була теж великою султаншею, а чи зітканою
з болючих снів маленькою дівчинкою, яка оплакує свою матусю,
простягає в безнадії руки до свого дитинства і не може діткнути-
ся? Саме тільки слово "Рогатин" терзає серце. Як колись прокли-
нала порання коло свиней, науку у вікарія Скарбського, п'яні ви-
хвалки отця Лісовського, а тепер усе це згадувалося мов утраче-
ний рай. Світ нагадував перерізане яблуко: випуклий, об'ємний
тільки з одного боку, а з другого — неіснуючий. І хоч султан ходив
із своїм жахливим військом і на той другий бік, але їй здавалося,
ніби провалюється щоразу в небуття. Бо життя існувало лиш там,
де колись була вона, звідки прийшла сюди. Там життя, пам'ять,
майбуття, туди летіла душа. "Ой пиймо ми мед-горілку, а ви, гу-
си,— воду, плиньте, плиньте, білі гуси, до мойого роду. Ой не ка-
жіть, білі гуси, що я тут злидую, ой не кажіть, білі гуси, що я
розкошую! Або пошлю білу утку по Дунаю хутко: "Пливи, пливи,
біла утко, до родини хутко! Ой не кажи, сива утко, що я тут го-
рюю, ой не кажи, сива утко, що я тут паную!"

Чи й малого свого сина посилала в рідну землю, щоб сказав
там, як розкошує його мати? Хіба вона знала? Для тринадцяти-
літнього Баязида то видавалося безжурною прогулянкою обіч ве-
ликого золотосяйного батька-султана. Гасан-агу ніхто не питав
про його почуття, він мав виконати веління султана й султанші,
поїхати й вернутися і привезти неушкодженим малого шах-заде.
Ох, як то все просто! А Роксолана не сміла навіть заплакати за
сипом чи за своїм дитинством, бо судилася їй тільки урочиста по-
важність, приречена була на скам'янілість і маєстатичність і тим
платити за своє так зване щастя зватися султаншею. Тепер уже
твердо знала, що щасливим можна бути лише за чийсь рахунок.
Сума щастя на землі так само постійна, як кількість повітря або
води. Коли тобі дісталося більше, так і знай: когось обділено,
скривджено, обкарнано й покарано.

— Хай буде над тобою благословення аллаха,— прошепотіла
Роксолана, прощаючись з Баязидом, який знетерпеливлено рвався

379

від матері, бо вже відчував себе не дитиіюю, а воїном, мужчиною,
може, й майбутнім султаном.

Вона тільки зітхнула. Який дивний світ! В ньому можливий на-
віть аллах.

Султан пішов із своїм залізним військом, з своїми дикими кінь-
ми, слонами й верблюдами, з ревучими гарматами на маленьку
Молдавію, щоб покарати Петра Рареша, якого сам же наставив
господарем і який ще недавно вдавав вірного васала, щороку по-
силаючи в Стамбул десять тисяч дукатів податку і дарунки золо-
том, хутрами, кіньми й соколами. За вірність Сулейман двічі ви-
нагороджував Рареша тугами — бунчуками з кінського хвоста, які
давалися тільки беглербегам.

І ось — зрада. Маленька Молдавія насмілилася повстати проти
могутньої імперії. Рареш видав повсталим угорцям султанського
посланця Луїджі Гріті, чим розсварив Сулеймана з Венецією, те-
пер уклав таємну угоду з австрійським королем Фердінандом, вів
перемови навіть з далекою Москвою, шукаючи підтримки й опертя
на випадок війни з Османами. Хоч Рареш був тільки незаконний
син Стефана Великого, славного господаря Молдавії, якого ко-
лись боялися всі вороги, народ любив Петра, і на його заклик з
усіх усюд збиралися всі, хто міг носити будь-яку зброю (здебіль-
шого, щоправда, саморобну), під державний прапор цієї гордої
землі: на полотнищі голова зубра й зірка з одного боку і хрест —
з другого. Захистити три святині, проголошені ще Стефаном Вели-
ким,— хрест, батьківщину і прапор. Хотинський пиркелаб привів
свій ліпканський корпус, з Орхея прибули вершники, з гір спусти-
лися лісоруби з своїми сокирами на довгих держаках, дрібні дво-
ряни і знатні бояри виступали з добре озброєними власними дру-
жинами, а до всього додавалося ціле море селянського війська,
що налічувало понад двадцять тисяч, і особиста гвардія господа-
ря — найманці, боярські сини і пажі,— всі верхи, в кольчугах, з
дорогою зброєю, в бархатних кафтанах із срібними гудзами, в ка-
пелюхах з дорогим пір'ям.

В Буджацьких степах відбулася коротка й кривава битва.
З грізним криком "Убий! Убий!", мов древні римляни, що, йдучи
в атаку, кричали "Фері! Фері!", кинулися молдавани на залізну
стіну султанського війська, але надто нерівні були сили, і муж-
ність розбилася об чисельність, бо Сулейман привів триста тисяч
спахіїв, так що на кожного молдавського воїна припадало мало
не по сотні нападників. Лишивши казну спустошеною, військо роз-
битим, землю почленованою, народ знеможеним, Рареш вимуше-
ний був утекти в Ердель, де його сховали угорці. Сулейман за-
йняв Акерман і Кілію, перетворивши Чорне море на османське
озеро. Кримському хану Сахіб-Гірею він звелів привести татар в
Ясси, і 9 вересня султан і хан зустрілися там. Город розорено
і спалено. За тиждень султан без опору ввійшов у молдавську
столицю Сучаву. Поставив воєводою Рарешевого брата Стефана
з умовою двічі на рік особисто привозити в Стамбул харадж.

380

Славетну кріпость на Дністрі Хотин, яку буцімто засновано ще за
життя Ісуса Христа, перед тим захопив польський король Зигмунт,
умовившись таємно з Рарешем, і Сулейман не став відвойовувати
Хотин у сприязненого з ним короля, перейшов Прут і в славі й ве-
личаннях став спускатися по Дністру. Часто зупинявся, ходив по
табору в супроводі візирів і яничарів, бесідував з воїнами, попи-
ваючи шербет з іхніх бард, прощаючись, щоразу казав: "До зустрі-
чі в Кизил-Єлмі". Кизил-Єлмом, себто Червоним Яблуком, нази-
вали Османи Рим, про здобуття якого мріяв кожен — від султана
до найупослідженішого воїна. Бо на світі повинна панувати лише
одна віра, простіше кажучи, двом завжди тісно хоч і в найпросто-
рішому палаці.

В Сороках султан оглянув кріпость, поставлену колись гену-
езькими купцями, лишив там залогу, пішов далі по горбистій мол-
давській рівнині понад Дністром.

Коло Тягина знов зупинився. Роздавав кафтани, коней, золото
й чіфліки вельможам, тоді видав фірман про розбудову кріпості.

Дністер у тому місці робив закрут, насипав широку піщану косу
під крутим правим берегом, що полегшувало переправу через
примхливу річку. Ще з далекої давнини, коли жили в цих краях
тиверці й уличі, вже існував тут город, коло якого перетягалися
через Дністер. Город так і звався: Тягин. Згодом генуезці, осідаю-
чи на торговельних шляхах, які вели в безмежні землі над Чор-
ним морем, поставили в Тягині восьмибаштову кам'яну кріпость,
що замикала дорогу з Сучави через Ясси і Лапушну на Очаків.

Слухаючи яничарських поетів, які виспівували касиди на честь
переможного походу, попиваючи з срібних чаш одобештське й кот-
нарське вино, Сулейман повільно проказував нішанджію слова
фірману про перетворення Тягина і вісімнадцяти довколишніх сіл
на османський санджак, що мав утверджувати тут міць великої
імперії так само, як очаківський санджак на Дніпрі. Кріпость зве-
лено було розширити удвічі, продовживши мури, додавши до вось-
ми генуезьких башт ще вісім, спустивши крило вниз, до самої рі-
ки, де влаштовано водяні ворота для залоги, оточивши кріпость
високими валами з глибоким ровом перед ними, обкладеним каме-
нем, щоб не обсипався і не замулювався.

Через сто років .славетний турецький мандрівник Евлія Челебі
напише про спорудження кріпості Бендери: "Коли головний зод-
чий Сулеймана-хана Сінан-ага ібн Абдульменнан-ага будував цю
фортецю, він застосував усе своє мистецтво. У відповідності з різ-
ними законами геометрії він спорудив такі продумані бастіони,
хитромудрі кутові башти й стіни, що в описі їхніх якостей мова
безсила".

Все це вимагало часу, але султан не квапився назад до Стам-
була, так ніби ждав чогось, влаштовував полювання в довколиш-
ніх лісах, нагороджував кафтанами, золотом і кіньми своїх воєвод,
розсилав гонців, складав поезії, відсилав султанші до столиці да-
рунки. Син Мехмед, якого лишив у Стамбулі своїм намісником на

381

час походу, писав батькові: "Коли Ви зводите питати про мою ма-
тусю, то вона зовні мовби й гаразд, але всередині, через розлуку
з Вами, немає в ній живого місця. Заполонена тугою за Вами,
зітхає вдень і вночі і стоїть на краю загибелі".

Але й цей розпачливий лист не зрушив султана з місця, бо Су-
лейман знав, що Хасекі тривожиться не так за нього, як за мало-
го сина, якого вони, порушуючи всі відомі звичаї, відпустили за
межі своєї землі, не знаючи, що з того вийде. Тепер султан карав-
ся в душі, що так легко вдовольнив примху коханої жінки, але
вже сталося, ніхто про те не знав і не мав знати, Баязид з Гасан-
агою в супроводі загону відчайдухів з Сучави поскакав у невідо-
мість, з якої міг і не вернутися, зарадити вже нічим не міг навіть
він з усім своїм могуттям, тому треба було терпляче й спокійно
ждати на цій чужій примхливій річці, тим часом надійно закував-
ши її в османський камінь.

Гнано звідусюди люд на спорудження небаченої в цих краях
твердині, ламали й везли камінь — з кріковських кар'єрів, з Мі-
лешт і Мікауців, пиляли дерево в кодрах, люди волоського воєво-
ди Влада, який добровільно підкорився султанові, везли на будів-
ництво харчі, прокладали дороги й мости.

Похмуре будування викінчено було мало не того дня, коли з
таємних мандрів по слов'янських землях повернувся султанський
син Баязид, повернувся вночі, втомлений і трохи подивований, бо
не знайшов нічого з тих див, про які йому ще мало не з колиски
нашіптувала й наспівувала матуся-султанша, немало зрадів, до-
бравшись нарешті до величезного султанського табору, ще більше
зрадів, коли через великого візира Аяса-пашу прислано йому сул-
танське запрошення бути завтра на урочистості відкриття кріпості
Бендери, що значило: портове місто. Мабуть, жодна з твердинь
османських не будувалася в такий короткий час ні в Болгарії та
Мореї, ні в Сербії та Боснії, що, ясна річ, не позначилося ні на
похмурості, ні на неприступності кріпості, яка відлякувала своїм
сірим каменем (Евлія Челебі писатиме: "Кожний камінь її сті-
ни — завбільшки з тіло менглуського слона, а шматки мармуру
мають розміри шлунка корови або коняки"), непробивними мура-
ми, зловісними, тяжкими, як прокляття, баштами. Але Сулеймано-
ві було замало швидкості, з якою він спорудив цю твердиню, зве-
лів вибити на її стіні пам'ятний напис — таріх, що пишнотою сво-
єю міг змагатися навіть з написами древніх перських царів:

"Я раб божий, султан цієї землі, милістю божою глава Мухам-
медової общини, боже могуття й Мухаммедові чудеса мої спільни-
ки, помічники й соратники. Я Сулейман, на честь якого читають
хутбу в Мецці й Медіні, шах у Багдаді, цар у Візантії, султан у
Єгипті, шлю свої кораблі на Європейські моря, в Магріб та Ін-
дію, султан, який заволодів короною й престолом Угорщини, а її
підданих перетворив на понижених рабів. Воєвода Петро Рареш
мав нахабство збунтуватися, то я сам копитами свого коня за-
топтав його в порох і заволодів його землею Молдавією".

382

Новий великий муфтій Абусууд виголосив коротку молитву, ви-
гукнув "Аллах великий!", провів, долонями по обличчю, і всі ра-
зом з султаном упали на розстелені просто на холодній землі ки-
лими і надовго заклякли, уткнувшись лобами в той бік, де мала
бути Мекка. Тільки малі грабіжники бувають безбожними. Великі
завжди богомільні.

До столиці султан не повернувся. На цілу зиму заліг у Едірне,
влаштовував лови, замикався в палацових покоях з великим муф-
тієм Абусуудом, думав над законами для своєї безмежної імперії.
Сина Баязида відіслав до Роксолани ще з Бендер, мовби на знак
того, що вдовольнив її примху, але невдоволений тим, що виму-
шений був порушувати споконвічний звичай, випускаючи малого
шах-заде за межі держави та ще й гаючи згодом свій дорогоцін-
ний час на ждання над чужою рікою. Може, вперше за всі роки
любові до Хасекі в серце Сулеймана пробрався гнів на цю дивну
жінку, тому, щоб погамувати той нежданий гнів, султан утримав-
ся від спокуси привезти Баязида до Стамбула самому і першим
побачити, як засяють очі Хуррем. Хай час і відстань вилікують
його від гніву, а султаншу — від примх. Сказано-бо: "Насолоди
світу минають, майбутнє життя є істинне благо для тих, хто бої-
ться бога".

Коли Роксолана побачила Баязида, вона не витримала, розпла-
калася. Стояв перед нею в дорогому вбранні, гінкий, смаглявий,
хижолиций, як султан, а очима грав, як вона, і усміх був її влас-
ний, може, й душу мав таку саму, як у матері. Вернувся звідти, де
було її серце. Що там бачив, чого навчився, що скаже матері сво-
їй владчій і чому мовчить? Спитати? Але не знала, що питати. На-
віщо посилала його в Рогатин? Тоді й сама не знала. Лиш тепер,
побачивши малого сина перед собою, мало не крикнула: "Чом вер-
нувся? Чом не зостався там? Чом?" Злякано затулила собі уста
долонею, щоб не вирвався той крик, щоб не зрадив її найзатаені-
шого. Несвідомо хотіла порятувати бодай одного з синів. Бо ж усі
неминуче мають загинути, крім того, хто стане колись султаном.
Всіх задушать разом з їхніми власними дітьми, коли ті народять-
ся в них. А цей би уникнув насильницької смерті. Чому саме Бая-
зид, а не Меміш, Селім або Джихангір? Сама не знала. Про Мех-
меда ще зберігалася надія, що стане султаном, усунувш в якийсь
спосіб Мустафу. А Селім і Джихангір? Хіба вона знала? Може,
Баязид згодом порятував би й цих двох.

Всадовила Баязида поруч з собою, Гасана — навпроти, довго
мовчала, борючись з безумством, яке кипіло в неї в мозку, тоді
спитала, сама не знаючи про що:

— Доїхали?

І не знати, куди: чи то до Рогатина, чи назад, до Стамбула.
Баязид по-дорослому стенув кістлявим плечем:

— А що? З коня на коня перескакуючи, з сідла в сідло пере-
метуючись...

— Бачив Рогатин? Був там? Все побачив?

383

— А чи я там знаю! Он Гасан-ага хай скаже.

— Довго їхали,— сказав Гасан,— довго й далеко, ваша велич-
ність.

Так ніби вона й сама не знала. По торішньому чатинню, по ста-
рих мохах, по молодій траві, під смереками і яворами, перебрі-
даючи потоки, поминаючи ріки й тумани, топчучи роси й квіти,
їхали вони туди, куди вона вже ніколи не повернеться, не до-
летить ні думкою, ні спогадом, де хміль лугами, пшениченька ла-
нами ..

— І що там бачили? Який тепер Рогатин? — мало не гукнула
вона знетерпеливлено, забувши про султанську поважність.

— А ніякий,— похнюпився Гасан-ага,— суцільне погарище і руї-
на. Нема нічого.

— Як то нічого? А мури, брами, башти?

— Все в проломах, пощербинах, позаростало лопушнею.

— А церкви?

— Обідрані й поруйновані. Одна обгороджена оборонною сті-
ною, але не врятувала її й стіна.

— Попіл тобі на уста! А моє золото? Хіба не відбудували церк-
ви і город на золото, яке я передала королівським послом?

— Ваша величність, золото треба посилати з військом, щоб во-
но його оберігало.

— Хіба військо може будь-що оберігати? Воно ж тільки грабує.

— Отож. То не треба ні золота, ні війська. Люди якось про-
живуть і так. Пробували відбудувати Рогатин, і його церкви, і до-
ми, й мури та брами, а налетіли татари — та й знов сплюндрували.
Там уся земля сплюндрована й розшарпана, аж страшно по ній
їхати.

— Чому ж я нічого не знаю? Чому не казав мені про це досі
нічого?

— Ваша величність, ви не питали.

Він вправно висмикнув з широкого рукава вузьку смужку папе-
ру, став читати:

— "Року п'ятсот двадцять першого татари Бельзьку, Любель-
ську, Холминську землі звоювали, розбили поляків під Сокалем,
вивели полон незлічений. Року п'ятсот двадцять третього турки й
татари Львовську, Слуцьку, Бельзьку, Подільську землі жорстоко
сплюндрували, з великим полоном пішли назад. Року п'ятсот
двадцять шостого, за велінням султана Сулеймана, зайнятого вій-
ною з уграми, спустошили Волинь, Бельзьку і Любельську землі.
Взимку двадцять сьомого року знов кинулися на Україну, пішли
на Полісся аж до Пінська по замерзлих ріках і болотах, сягаючи
місць найнеприступніших, вивели вісімдесят тисяч бранців, але
при поверненні під Ольшаницею наздогнав їх великий гетьман
литовський князь київський Костянтин Острозький, побив татар
двадцять чотири тисячі, серед них турків десять тисяч, два литви-
ни впіймали татарського мурзу Малая, Острозький звелів повісити
царевича на сосні й нашпикувати стрілами. Але року п'ятсот два-

384

дцять восьмого знов ускочили татари на Поділля й забрали ясир.
Року п'ятсот тридцятого дійшли кримчаки аж до Вільно й спали-
ли його. Року..."

Роксолана підняла руку. Досить. Від цього моторошного перелі-
ку можна збожеволіти. Поки вона тут народжувала султанові синів
та приміряла коштовності, за які можна купити півсвіту, її земля
стогнала й спливала кров'ю. Чи знала вона? Хіба не казала їй про
це, зловтішаючись, чорногуба валіде, хіба сам Сулейман не зга-
дував про свою провину перед нею за дії кримських ханів? Усе
знала, але була заклопотана тільки собою. Рятувала власне життя.
Тоді взялася рятувати душу, боролася, щоб не втратити людської
подоби, зберегти свою особистість. Тоді захотілося вознесшня над
усією ницістю цього світу, над підніжками султанського трону,
може, і над самим султаном, бо ніхто й ніщо не співмірне тут з
ним, окрім неї. Попервах, може, хто й співчував їй, може, жаліли
її, тепер тільки дивуються, заздрять і ненавидять. Хай подивуються!

Але як могла вона забути про рідну землю? Пам'ятала тільки
своє власне, батьківський дім стояв перед очима в сонячнім сяйві,
мов золотий сон, та матусин голос виспівував їй дитячих колиса-
нок і цінькала з густих батьківських вільх маленька пташка, звана
"прилинь", а вся її велика земля мовби забулася, пойнялася ту-
маном, відійшла кудись у небуття, згинула, пропала для неї наві-
ки, навіки.

— І що там — не зосталося вже й людей? — тихо спитала Рок-
солана чи то Баязида, чи Гасана. Тоді повернулася все ж до
сина: — Чув ти бодай одну нашу пісню там?

Баязид стенув плечем.

— Гасан-ага скаже. Він усе бачив.

— Люд тулиться до городів, там його й загрібають кримча-
ки,— сказав Гасан,— а справжні козаки йдуть у степи, підстері-
гають ворога там, щоб при нагоді улузати.

— Козаки? Що це за люди?

— Невпокорені. Вільні, як вітер. Лицарі. Бувають над ними й
воєводи часом, як той же князь Острозький чи воєвода Претвич
або якийсь Дашкевич, що сам, кажуть, схожий на татарина, і знав
мову татарську й османську, день тут, день там, невловимий, як
характерник. Та здебільшого козаки збираються в невеликі ватаги
з безіменними ватажками. Кожен сам собі пан, сам собі свиня.
Добираються вже й сюди. Палили не раз Сіноп. Доскакували й до
Стамбула.

— Чом же я не знала нічого?

— Ваша величність, ви не питали, я не казав.

— І ви бачили тих... козаків?

— Бачити не бачили, а чути чули. Нас теж вважали за козаків.
Бо які б це османці наважилися так вглибитися в чужу землю?

— Хіба вас було мало?

— Два десятки — та й ужеі

— Боже милостивий! Баязиде, і ти не боявся?

385

Шах-заде гмикнув. Ще б йому боятися, коли він султанський
син!

— Що ж я можу зробити для своєї землі, Гасаве? — забідкала-
ся Роксолана, геть розгубившись від лихих вістей, які так несподі-
вано звалилися на неї.— Чим тут зарадити?

— А що можна зробити? Полишити в спокої — ото було б най-
ліпше. Та хто ж на цім світі дасть спокій землі або людині? Ваша
величність питає царевича, чи чув він пісні на Україні. Може, ма-
ло ми там були, може, надто швидко скакали, що не почули пі-
сень, але почути їх можна й тут, навіть ми, яничари, складали
кожен свою пісню, хоч то пісні такі, що їх негоже й повторювати.
А невільники? Ви чули їхні пісні, ваша величність?

Вона хотіла сказати: "Я сама невільниця і сама тужу й співаю,
співаю й тужу". Але промовчала, тільки заохотила самим погля-
дом Гасана: ну ж бо, що то за пісні, хочу їх чути й знати, хай і
син мій почує, може, згодяться йому на майбутнє. Глянула впів-
ока на Баязида, той знудьговано вивчав саджену коштовними са-
моцвітами рукоять кинджала, подарованого йому султаном. Гасай
відпив трохи з чаші, кашлянув, прочищаючи горло, сумною скоро-
мовкою став переказувати страшну пісню вевольників: "Не ясний
сокіл квилить-проквиляє, як син до батька, до матері з тяжкої не-
волі в городи християнські поклон посилає, сокола ясненького
рідним братом називає: "Соколе ясний, брате мій рідний! Ти висо-
ко літаєш, чому в мого батька, у матері ніколи в гостях не буваєш?
Полинь ти, соколе ясний, брате мій рідний, у городи християнські,
сядь-пади у мого батька й матері перед воротьми, жалобненько
проквили, ще моєму батькові й матері більшого жалю завдай. Та
нехай мій батько добре дбає, грунти, великі маєтки збуває, скар-
би збирає, хай синів своїх з тяжкої неволі турецької викупає!" То
брат-товариш теє зачуває, до брата-товариша промовляє: "Товари-
шу, брате мій рідний! Та не треба нам в городи християнські по-
клони посилати, своєму батькові й матці більшого жалю завдава-
ти: бо хотя наш батько й мати будуть добре дбати, грунти, великі
маєтки збувати, скарби збирати,— та не знатимуть, де, в які тяжкі
неволі синів своїх шукати; що сюди ніхто не захожає, і люд хре-
щений не заїжджає, тільки соколи ясненькі літають, на темниці
сідають, жалібненько квилять, проквиляють, нас всіх бідних не-
вольників у тяжкі неволі турецькі добрим здоровієм навіщають".

Роксолана знов поглянула на сина. Чи збагнув бодай слово?
Той далі грався коштовною зброєю, а їй здалося: грається її сер-
цем. Знесилено прикрила очі повіками. Відпускала обох. У дверях
одразу виникла могутня постать кизляр-аги Ібрагіма, промайнули
сполохані тіні євнухів, вона гнівно метнула бровами: геть!

Ібрагім тупцявся в дверях, не зникав.

— Чого тобі? — непривітно поспитала Роксолана.

— Ваша величність, до вас посланець з-за моря. З листом.

— Хай жде! Завтра або за тиждень, може, за місяць. Скільки
там тих посланців ще!

386

Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.

— І поклич Гасан-агу. Мерщій!
Гасана завернули, ще він не встиг вийти з довгого палацового
переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою.

— Візьмеш золота скільки буде треба,— сказала похапцем,—
і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі.
Знайди всіх і всіх відпусти на волю.

Він мовчки кивнув.

— Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвали-
ться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок зо-
лота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи. Мені теж.

— Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов
ловлять, не даючи їм дістатися додому.

— Подбай про охоронні грамоти. В дивані треба мати розумно-
го візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це. Там
ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба.
А тепер іди.

Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щороку й
щомиті: "Але той, хто давав і страшився і вважає істиною найпре-
красніше, тому ми полегшимо до найлегшого".

Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітати-
ме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть
Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший
за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість.
Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невіль-
ниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаю-
ться зігрітись коло мангалів з вугіллям. Пригніченість, заздрощі,
ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула
всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася від-
разою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж
мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої
клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султан-
ші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних
ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як
держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають
тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, хо-
вають і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що ви-
пустити правду. І ту, й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної
сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охоро-
няє виноградники. Може, й Сулейман уперто втікає од неї, набли-
жаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди,
менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб ви-
пити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував
зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину,
думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався
нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ста-
вився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою ще тяжче. А вона
що далі йшла і що вище підіймалася, то більше відчувала себе

387

Кизляр-ага схилився в мовчазному поклоні.

— І поклич Гасан-агу. Мерщій!
Гасана завернули, ще він не встиг вийти з довгого палацового
переходу. Роксолана ждала його, стоячи посеред покою

— Візьмеш золота скільки буде треба,— сказала похапцем,—
і викуповуй з неволі всіх наших людей, яких знайдеш у Стамбулі.
Знайди всіх і всіх відпусти на волю.

Він мовчки кивнув.

— Коли треба буде бочку золота, я дам бочку. Султан хвали-
ться, що його річний прибуток складає цілих шістдесят бочок зо-
лота. Не збідніє. І нікому нічого не кажи Мені теж

— Ваша величність, вони відпускають невільників, а тоді знов
ловлять, не даючи їм дістатися додому.

— Подбай про охоронні грамоти В дивані треба мати розумно-
го візира для цього. Там зараз самі дурні. Подумаю й про це. Там
ще якийсь заморський посланець. Довідайся, чого йому треба.
А тепер іди.

Згадалися слова з книги, яка тепер переслідувала її щороку й
щомиті: "Але той, хто давав і страшився і вважає істиною найпре-
красніше, тому ми полегшимо до найлегшого".

Мала пережити самотню зиму. Чорний вітер караєль прилітати-
ме з Балкан, битиме в брами Топкапи, може заморозити навіть
Босфор, морозитиме їй душу, хоч який холод може бути більший
за холод самотності? Блукала по гарему. Холод, протяги, сирість.
Вікна засклені тільки в покоях валіде та в її власних, а в невіль-
ниць-джаріє затулені сяк-так, і нещасні дівчата марно намагаю-
ться зігрітись коло мангалів з вугіллям Пригніченість, заздрощі,
ненависть, плітки, темна хтивість, збочення. Тільки тепер збагнула
всю ницість і бруд гарему, збагнула, вжахнулася, сповнилася від-
радою. Рятувалася в султанських книгозбірнях, але однаково ж
мала знов повертатися до гаремлику, до велетенської проклятої
клітки для людей, до в'язниці довічної навіть для неї, для султан-
ші, бо вона жона падишаха, а чоловік, як сказано в священних
ісламських настановах, повинен утримувати жону так само, як
держава утримує злочинців у в'язниці. Мабуть, жінок замикають
тут у гареми так само, як по всьому світу замикають правду, хо-
ватать і приховують. Випустити на волю жінку однаково, що ви-
пустити правду. І ту, й ту ув'язнюють, лякаючись їхньої руйнівної
сили, їхньої невтоленої жадоби до волі. Як сказано: страх охоро-
няє виноградники Може, й Сулейман уперто втікає од неї, набли-
жаючись лиш на короткий час, щоб менше чути тяжкої правди,
менше прохань і примх, прилітає, мов бджола до квітки, щоб ви-
пити нектар, і мерщій летить далі й далі. Він ніколи не пробував
зрозуміти її, подумати про неї, як про рівноцінну йому людину,
думав тільки про себе, брав од неї все, що хотів, користувався
нею, як річчю, як знаряддям, навіть до свого бойового коня ста-
вився уважніше. Тяжко бути людиною, а жінкою ще тяжче. А вона
що далі йшла і що вище підіймалася , то більше відчувала себе

388

жінкою. Не віддай звірині душі своєї горлиці. Шукати порятунку
в любові? Чи хотіла вона, щоб її любили? А хто цього не хоче?
Та чого варта любов хан навіть найвсемогутнішого чоловіка, коли
довкола панує суцільна ненависть і ллється кров ріками й морями.
Кров не може бути прощена ніколи, а тільки відплачена або спо-
кутувана. Чим вона спокутує всі кривди, яких зазнає її рідна зем-
ля? Крижаною купіллю сповіді, каяттям і муками? Як прекрасно
було б не знати душевного сум'яття. Хіба ми не тимчасові гості
на цім світі? І хіба не лякаємося минулого лише тоді, коли воно
загрожує нашому майбуттю? Навіть сплативши данини всім пек-
лам, не здобудеш миру. Спокута, спокута. А в неї діти, і в них —
майбуття, істина й вічність.

389

вгору