Великий євнух Ібрагім знов набридав Роксолані. Тепер уже кло-
потався не за венеціанського посланця з листом, а за Єроніма
Ласького. Супроводжував султаншу до медресе для її синів. Хотіла
переконатися, що там не холодно. Швидко йшла довгим темним
коридором, що вів од встеленого червоними килимами помешкання
кизляр-аги до медресе для шах-заде. На широких мармурових
сходах велетенський Ібрагім міг би наздогнати закутану в м'які
хутра султаншу, але не наважувався, плентався позаду, великий і
незграбний, за спиною показував євнухам, щоб подбали про лад у
залі для навчань, хоч було вже й пізно щось зробити. Роксолана
швидко оглянула кілька крихітних приміщень, призначених для
усамотнення вельможних учнів, тоді перейшла до залу навчань, що
являв собою велике просторе помешкання у формі кількох широ-
ких терас. Стіни його оздоблені були жовто-золотими фаянсами з
вображенням квітучих дерев, навпроти входу картина: Мекка з
чорним каменем Кааби і стрункими білими мінаретами. Посередині
валу лискуча черевата жаровня, що пашіла теплом, величезний
світильник у формі зорі, на ньому скринька, в яку ховали коран
після читання. Скрізь перські столики, довгі низькі дивани, обтяг-
нені шовком, на столиках сині глечики з квітами, високі вікна в
різнобарвних шибках з зображеннями півмісяця й зірок.

— Тут тепло й затишно,— милостиво мовила до Ібрагіма султан-
ша. Тут іі сини осягали найпершу мудрість мусульманську—ко-
ран, найпершу і, на думку улемів, найголовнішу, тут вивчали літе-
ри, починаючи з еліфа, схожого на тонкий довгий дубець, а дубець,
як відомо, прийшов з раю. Кожна літера, як людина, мала свій
норов і свій вигляд: у "ба" запали здухвини, "сад" мав губи, як
у верблюда, у "та" вуха, як у зайця. Сури корану мали своє особли-
ве значення й призначення. Перша сура Фатіха читалася перед
початком кожного важливого діла, також на упокій душі. Тридцять
шосту суру Ясин читано на всі випадки, коли в медресе учні

390

доходили до Ясгтн, то хором кричали: "Ясин — ягли берек гел-
син!" — "Ясин, масляний коржик неси!" Великим святом було, коли
доходили до сімдесятого вірша вісімнадцятої сури — половини ко-
рану, але найбільше розчарування ждало малих у кінці навчання,
коли ходжа казав їм, що передостання сто двадцята сура Іхляс
варта всього корану. Коли так, тоді навіщо було вчити цю вели-
чезну заплутану книгу,— адже варто було запам'ятати лише кілька
віршів Іхляса?

її сини вчили коран з п'ятирічного віку. Вже навіть найменший
Джихангір докінчував цю тяжку й невдячну науку, щоб вивільни-
ти час для знань, потрібних володареві, хоч і не було ніяких надій
на те, щоб він став султаном: адже над ним стояли за правом
первородства аж чотири брати. Навіть Селім, другий після Мех-
меда, не покладав особливих сподівань на престол, вчитися не
хотів уперто, майже войовничо, на докори матері зухвало відпові-
дав:

— Хай навчається всіх премудростей той, хто стане султаном!
А нам аби жити! Не сушити голову, не нидіти за книгами, бути на
волі, під небом і вітрами, з кіньми, псами, соколами, бити звіра,
роздирати тепле м'ясо, пити свіжу кров!

Коли викричав їй це в обличчя Селім, червоноволосий і зелено-
окий, як вона сама, Роксолана нічим не видала себе, тільки знеру-
хоміло її обличчя і зблідли уста. Селіма зненавиділа відтоді і вже
не могла прихилитися до нього серцем, хоч зовні цього й не вика-
зувала ніколи. Не могла простити йому завчасного пророкування
страшної долі власної і його молодших братів і часто ловила себе
на тому, що й сама думає так само. Може, й до свого наймолод-
шого ставилася з дивною байдужістю, не вірячи в його майбутнє,
а Джихангір, мовби вичуваючи материну нехіть до нього, набри-
дав їй, просився спати в її покої, канючив солодощі, іграшки,
вбрання, не давав спочинку ні вдень ні вночі, так ніби мати була
його рабинею. З рабами й дітьми говорять однозначно: піди, стань,
принеси, дай, не чіпай. Джихангір не визнавав такого способу мов-
лення, він домагався в матері, щоб вона розповідала йому казки й
поеми, щоб не вмовкала ні на мить. Він рано осягнув таємниці
людської поведінки, ще не спроможний усвідомити, все ж якось
зумів відчути, що Роксолана має винагородити свого останнього
сина, цю жертву долі, відплати чи прокляття за все зло, зібране
в Османах, відплатити коли й не ніжністю, то увагою і покірли-
вістю, і завдяки цьому зумів захопити владу над матір'ю й став
справжнім деспотом. А маленький деспот набагато страшніший від
великого, бо він дріб'язковий і не дає відпочинку ні на мить, від
нього не сховаєшся, його не позбудешся.

Та хоч як там було, Джихангір дорогий її серцю так само, як
Мехмед, Селім, Баязид і Міхрімах, і сьогодні вранці вона подума-
ла, що йому тут, може, холодно, як холодно повсюди у велетен-
ському незатишному султанському палаці, й прийшла сюди, щоб
розвіяти свої побоювання.

391

— Гаразд,— сказала вона кизляр-азі.— Мені тут подобається.

— Може, покликати шах-заде Джихангіра, ваша величність?

— Не треба Ти вільний.

Тоді Ібрагім і сказав про Єроніма Лась-кого.

— Від кого він цього разу? — всміхнулася Роксолаиа, згадавши
тихомовного, улесливого дипломата, про якого французький король
Франціск сказав: "Ніколи не служить одному, не обслуговуючи
водночас іншого". Багатий краківський вельможа, прекрасно осві-
чений і вихований, Єронім Ласький від служби в польського коро-
ля переметнувся до короля угорського, тоді перейшов до Яноша
Запойяі, робив безкінечні послуги імператору Карлу, королю Фран-
ціску, Фердінанду Австрійському. Зрадливий і продажний, він без
вагань перекидався на бік того, хто платив більше. Найдивніше ж:

мав відвагу з'являтися з Стамбулі щоразу від іншого європейсько-
го володаря, не лякаючись гніву султанського або й розправи за
невірність.

— То від кого він? — перепитала Роксолана.

— Не знаю. Він хотів до його величності султана, але Аяс-паша
взяв його під охорону в караван-сараї на Аврет-базарі, і тепер він
проситься до вас на прийом.

— Як же я можу його прийняти, коли його не випускають з ка-
раван-сарая? Не можу ж я поїхати до нього сама.

— За нього просить Юнус-бег. Ласького можна привезти до
Топкапи під охороною.

Великому драгоманові Юнус-бегові вона не могла відмовити.
Вірила, що завдяки йому повалено Ібрагіма. Ніколи не говорила
з цим чоловіком, не знала, як ставиться він до неї (може, й нена-
видить, як ненавидів Ібрагіма й усіх чужинців), але була вдячяа
йому за те, що став мимовільним її спільником, поміг у її змаган-
ні за волю.

— Гаразд. Привезіть цього чоловіка,— сказала вона великому
євнуху.

Прийняла Ласького там, де й усіх. Пан Єронім, високий, ви-
струнчений, у дорогих хутрах і яскравих сукнах, задерши пишну
біляву бороду, обдарував султаншу вишуканим усміхом, тоді при-
пав перед нею на одне коліно, розкинув руки.

— Ваша величність, недостойний слуга ваш припадає до ваших
ніг!

— Підведіться з колін і сядьте.

— Я безмежно вдячний вам, ваша величність, за високу милість
бачити вас і чути ваш ангельський голос.

— Коли ви .доведете, що ангели вододіли також і мудрістю, тоді
я згодна й на таке визначення,— засміялася Роксолана.

— Ваша величність, ангел — це небесна краса! А що може бути
мудрішим за красу?

— Переконали. Тепер я милостиво схиляю вухо уваги до ваших
прохань. Але передовсім хотіла б знати, від кого ви прибули цього
разу.

392

— Ваша величність! Хіба ви забули, що я прибував до Стамбу-
ла мало не щоразу, як ви дарували його величності султану пре-
красних діток? Я щасливий, що мав щастя підносити свої скромні
дарунки на честь народження принцеси Міхрімах, шах-заде Абдал-
лаха і Джихангіра.

— І щоразу від інших королів?

— Ваша величність! Я тільки простий чоловік — що я можу?
Я пробував вірно служити своєму королю Зигмунту. Це благородний
король, він мудро править державою, відзначається великою віро-
терпимістю, покровительствує мистецтвам і наукам, але він стра-
шенно нерішучий і боязкий, ваша величність. Він боїться султана,
московського князя, татарського хана. Коли боїться король, тоді
піддані не бояться короля. А це погано. Страх зв'язує набагато
міцніше, ніж любов. Ви тільки погляньте, до чого доводить брак
страху перед володарем. За рік до походу його величності султана
Сулеймана проти Петра Рареша король Зигмунт скликав шляхту,
щоб і собі вдарити на молдавського господаря, засвідчуючи вір-
ність своєму великому союзнику падишаху. Але згромаджена під
Львовом і Глинянами шляхта стала колотитися і сеймикувати, а
челядь іі тим часом виловлювала курей по селах, через що виправу
цк" так і названо "курячою війною". Що то за король, який не вмів
впоратися з своїми підлеглими? І чи міг я з своїми здібностями,
які визнала вся Європа, віддати своє життя такому нерішучому
володареві? Риба шукає, де глибше, птах — де вище, а чоловік —
де ліпше.

— Ми обоє з вами зрадники своїх народів,— втішила його Рок-
солана.

— Але ви на волі, ваша величність, я ж ув'язнений.

— Ще й не знати, хто на волі, а хто ув'язнений.

— Я б не відмовився помінятися з вами, ваша величність.

— Для цього вам треба спершу стати жінкою.

— Даруйте, я забув про це.

— Ви хотіли мене про щось просити,— нагадала йому Роксо-
лана.

— Так, ваша величність. У мене важливі вісті для його велич-
ності султана, а великий візир замкнув мене в караван-сараї і не
випускає. Я повинен негайно добратися до Едірне й стати перед
його величністю. Вся надія на вас.

— Але що я можу?

— Ваша величність, ви можете все! Хіба Європа не знає про
це? Султан панує над імперією, ви — над султаном.

— Перебільшення. Але менше про це. Коли вже просити, то
я маю знати, про що йдеться.

— йдеться про Угорщину, ваша величність.

— То ви знов од Яноша Запойяї?

— Власне, я звідти, але, коли бути точним, то цього разу я мов-
бя сам від себе, хоча цілком імовірно, що до деякої міри і від ко-
роля Фердінанда, але тільки в інтересах його величності султана.

393

Хотів попередити. Надзвичайно важлива вість. Ще ніколи ні до
кого мені не доводилося прибувати з вістю такої надзвичайної ваі й.

— Що ж то за вість? Коли мені клопотатися за вас перед його
величністю падишахом, то я повинна знати. Чи як ви вважаєте?

— Ваша величність! Які можуть бути таємниці від васі Саме то
му я просився до вас. Не можу ж я переповідати новини світового
значення цьому без'язикому Аясу-паші, який, як на мою гадку, іс-
нує на світі лиш для того, щоб тут не переводилися дурні. Справа
в тому, що король польський Зигмунт збирається видати за Яноша
Запойяї доньку Ізабеллу.

— Але ж Запойяї безнадійно старий! Скільки йому років? Може,
шістдесят? Старий і товстий.

— Ваша величність, королі не мають віку, а Запойяї король.
І абелла залюбки піде за нього, щоб стати королевою. Яка б жінка
відмовилася від такої честі! Але в мене є перевірені відомості, що
австрійський двір не визнає за Ізабеллою прав на угорську корону,
бо вона дитина неправого ложа: народилася всього лиш через
шість місяців після шлюбу Бони Сфорци з королем Зигмунтом.
Простіше кажучи, ваша величність, королева Бона приїхала з Іта-
лії до свого мужа непорожньою. Золота корона покрила Її гріх.
Власне, нікому до цього б не було діла, якби не корона Угорщини.
Фердінанд охоче віддав би за Яноша Запойяї одну з своїх до-
ньок. Як сказано: хай інші ведуть війни, ти ж, Австріє щаслива,
укладай шлюби.

— Ми захистимо бідну Ізабеллу,— поважно мовила Роксолана.

— Я вірив у ваше велике серце, ваша величність! — вигукнув
Ласький, схоплюючись з диванчика і припадаючи на коліно.—
Тільки ви, тільки ваше благородство!

— Гаразд, я- напишу султанові й попрошу за вас.

— Як я шкодую, ваша величність, що не маю дарунка, рівного
моїй вдячності. Я поспішав з цією вістю до падишаха, і моя по-
сольська ноша була занадто легка.

— Немає ліпшої ноші в дорогу, ніж достатній розум, правда ж?

— О, так, ваша величність, стократно так!

Пригода з Лаським трохи розважила Роксолану. Передала киз-
ляр-азі, щоб назавтра поставив перед нею посланця з Венеції.
Однаково ж Ібрагім не відступиться, нагадуватиме про посланця,
бо той уже, мабуть, підкупив великого євнуха, сподіваючись мати
від султанші щось більше. А що він міг від неї мати? І від кого
посланець? І чому такий таємничий?

Коли побачила венеціанця, відкинула будь-які припущення про
його таємничість. Бо таємничість аж ніяк не пасувала цьому гру-
бому, велетенському чоловікові з чорною розбійницькою бородою,
з забіяцькими очима, з громоподібним голосом, який він марно
намагався притишити, відповідаючи на запитання султанші.

Сідати він не наважився, лишився стояти коло дверей, де його
підпирав так само здоровенний кизляр-ага Ібрагім, послання від
свого хазяїна передав Роксолані через служебку, яку султанша

394

викликала клацанням пальців, вклонявся незграбно й смішно, але
коліна не прихилив перед володаркою, хоч як гнув йому шию
Ібрагім.

— Ваша величність,— гудів венеціанець,— я посланий до вас
славетним і можновладним королем усіх поетів, володарем золо-
того й діамантового пера сеньйором П'єтро Аретіно, званим ора-
кулом істини й секретарем світу.

— Не чула про такого,— простодушно визнала Роксолана.—
Як звати твого повелителя?

— П'єтро Аретіно, ваша величність. Його знає весь світ, і мар-
мурові сходи його дому в Венеції стерті більше, ніж бруківка Ка-
пітолію колесами тріумфальних колісниць.

— І чого ж хоче цей славний чоловік від мене?

— Він передав вам послання, ваша величність.

— Ти можеш запевнити, що в ньому немає нічого образливого
для мене й для його величності султана?

— Мені велено ждати відповіді, отже, там не може бути нічого
поганого, ваша величність.

Тоді Роксолана клацнула пальцями, зродилася в покої моло-
денька служебка, підлетіла до велетня, той зі складои свого широ-
ченного одягу видобув срібний, весь у мистецькому карбуванні
футляр з привішеною до нього великою золотою медаллю і, поці-
лувавши медаль, передав дівчині.

Роксолана взяла футляр, якийсь час розглядала рельєфи на ньо-
му на тему про Діану й необачного пастуха Актеона, який зади-
вився на сплячу богиню і за це був перетворений нею на оленя й
зацькований її псами. Робота була справді мистецька. Венеціанець
помітив, що футляр султанші сподобався, пробубонів:

— Це робота неперевершеного Бенвенуто Челліні. Медаль так
само.

— Наш друг Луїджі Гріті замовляв у маестро Челліні монети
його величності Сулеймана,— сказала Роксолана,— вже тоді ми
переконалися в неперевершеній його майстерності. Тепер, бачу,
його рука стала ще впевненіша, а око гостріше.

На медалі був зображений бородатий, носатий чоловік, чимсь
схожий на посланця. Він сидів з книгою в руках на різьбленому
дзиглі, а перед ним стояв озброєний чоловік у супроводі слуг і
подавав йому коштовну посудину з круговим написом: "Володарі,
що збирають данину з народів, приносять данину своєму слузі".

— Хто цей бородатий? — поцікавилася Роксолана.— Це, мабуть,
і є сеньйор П'єтро Аретіно?

— Так, ваша величність, це сам маестро. Таку саму медаль,
тільки бронзову, а не золоту, він посилав адміралові султана Су-
леймана страховиську всіх морів Хайреддіну Барбаросі, і той від-
платив щедрими дарунками.

Роксолана відкрила футляр, дістала звідти шовковий звоєць,
розгорнула його. Написано було по-італійськи. Стала читати й не
змогла втриматися від усмішки.

395

Аретїно писав: "Я почав видавати свої листи до найславетніших
особистостей світу, вже видав один том, але з великою душевною
скорботою виявив, що досі не написав листа Вам, незрівнянна
султаншо Роксолано. Коли б я не лякався збентежити повітря Ва-
шої скромності золотими хмарами почестей, які Вам належать, я
не міг би втриматися від того, щоб не розповсюдити на вікнах
будівлі слави тих світових шат, якими рука хвали прикрашає спи-
ну імен, дарованих поговором прекрасним створінням. Ваш непе-
реможний дух приваблює мене безмірно, бо, як і Ви, я пишаюся з
того, що всім, чого досягнув у житті, я зобов'язаний самому собі
і ні в чому не можу вважатися чиїмось боржником. Я писав імпе-
раторові Карлу й імператриці Ізабеллі, королям Франціску й Ген-
ріху Англійському, про мене говорять при дворі перського шаха,
мене називають божественним і дивовижним і бичем володарів.
Джованні Медічі звав мене чудом природи, Мікеланджело — сень-
йором братання, герцоги Мантуї, Флоренції й Урбіно — сердечним
другом. Мої твори потрібніші для життя більше за проповіді, бо
проповіді приводять на путь праведну людей простих, а мої тво-
ри — людей високопоставлених. Я приніс правду в палаци волода-
рів, наповнив нею їхній слух, попри лестощі і всупереч лжі. Моє
перо, озброєне налякуваннями, досягло того, що люди могутні
змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввічливістю,
яку вони ненавидять більше, ніж невигоди. Тому прості люди по-
винні любити мене, бо я завжди ціною крові воював за мужність, і
лиш завдяки цьому вона нині зодягнена в парчу, п'є з золотих бо-
калів, прикрашається коштовним камінням, має гроші, виїздить,
як королева, оточена слугами, як імператриця, і пошаною, як бо-
гиня".

Роксолана поглянула на венеціанця. Той навіть не стежив за
виразом її обличчя — такий упевнений був у дії послання. Ма-
буть, уже не вперше возив отакі шовкові звойці, повертаючись,
обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не ца-
риця! Чому цей Аретіно не писав їй тоді, коли вона ще пропада-
ла в безвісті султанського гарему? Не знав про неї, бо не знав і
весь світ? Тоді навіщо ж хвалиться своєю неперевершеною про-
никливістю розуму?

Аретіно писав:

"Які колоси з срібла й золота, вже не кажучи про колосів, зроб-
лених з бронзи й мармуру, можуть зрівнятися з тими статуями, які
я воздвиг папі Юлію, імператору Карлу, королеві Катерині, герцо-
гу Франческо? Вони вічні, як сонце.

Вершина радості існування — любов. Ви жриця любові, і я ві-
таю Вас так само, як найрозкішніших красунь землі й неба і як
дівчаток-массаре, що вдовольняють усі мої бажання.

Я живу потом чорнила, світло якого не може бути погашене віт-
ром злостивості, не може бути затемнене хмарою заздрощів. До
підніжжя мого трону найбільші володарі складають золото, лан-
цюги, чаші, розкішні тканини, багатий одяг для мене й прикраси

396

для моїх аретінянок, вишукані вина й райські плоди, все, чим ба-
гата щедрість. Але для мого нестримного марнотратства не виста-
чило б монет усього свігу. Коли б навіть єгипетські піраміди слу-
гували мені рентою, я пустив би їх в обіг. Отже, аби нам жити, а
все інше жарт.

Я в захопленні від вашого непереможного духу...

Роксолана згорнула шовк, віддала служебці, кивнула послан-
цеві

— Відповідь передасть вам Ібрагім.

Венеціанець позадкував з покою, а вона дивилася на його ши-
року чорну, як у Аретіно на медалі, бороду й сміялася в душі.
Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венеціанцеві і його
посланнику. Сміються з усіх можних Європи, а вона посміється
з них. Ще могла б зрозуміти й простити лестощі, викликані стра-
хом, але за плату?! Бач, навіть султанів капудан-паша Хайреддін
спокусився на лестощі й обдарував цього словохвальця награбо-
ваним золотом. Вона нікого не грабувала й не має наміру цього
робити. Даремні сподівання. І даремно витрачав гроші на підкуп
кизляр-аги слухняний посланець Аретіно.

Чомусь згадався Роксолані колишній султанський імрахор Ру-
стем з його похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще річки не вид-
но, а він уже штани підкачав". Рустем з малого, привезеного з
Боснії раба дійшов до начальника султанських стаєнь, тоді даро-
вано йому титул паші, і вже був би він, напевне, візиром, якби
Ібрагім під час перського походу не згадав про нього,— згадав,
як любив Рустема султан за його безжальний гумор і нещадний
язик, і мерщій дав Рустемові санджак на крайньому сході імперії,
десь коло Вірменії, в диких горах, серед каміння й снігів. Хитрий
Ібрагім усував усіх улюбленців султанових, щоб самому неподіль-
но володіти душею падишаха. Коли б сила та воля, він і її усу-
нув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чо-
ловік, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить,
їй потрібні помічники впливовіші й могутніші, бо тепер її помічни-
ки — це помічники султанові.

Поки не забула, мерщій написала султанові в Едірне про Русте-
ма-пашу, приклавши до листа пасмо свого волосся. Тоді сіла за
лист до П'етро Аретіно.

"Ми доводимо до відома сеньйора Аретіно,— писала вона,— що
посланець Ваш прибув до нашої золотосяйноі столиці і вручив
нам Ваше послання, і всевишній свідок тому, скільки радощів і
втіхи принесло нашому серцю Ваше полум'яне слово. Ми уважно
вивчили Ваш лист і сповнилися повагою до Ваших здібностей і до
Вашої мужності, за яку Ви так доблесно змагаєтесь. Отож, це во-
ля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом
і веліннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа і
надсилаємо його до підніжжя золотого трону Вашої слави через
слугу Вашого, який прибув до нас з божою поміччю і відбуде з бо-
жим покровительством здоровий і неушкоджений. Зрештою, я не

397

знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Ва-
шого високого розуму. На знак дружби і для того, щоб цей лист не
виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надси-
лаю Вам дві пари штанів, гаптованих золотом ззаду й спереду, і
шість носовичків з найтоншого шовку, а також рушник, все в одно-
му згортку.

На цьому бажаю вам здоров'я і розквіту Вашого незвичайного
таланту. Найпокірніша слуга Хасекі-Султанша".

Відіслала з Ібрагімом листа й пакунок для П'єтро Аретіно, смі-
ючись у душі над "секретарем світу" і уявляючи, як з'явиться він
перед своїми мессаре в гаптованих золотом у місцях найнепризвої-
тіших османських шароварах. Посміятися над своєю вигадкою не
мала з ким. От коли б справді був тут Рустем-паша, той би ска-
зав: "Хай носить на здоров'я. Благочестя ховається в шароварах".
Той чоловік насміхався над усім світом. Платив світові ненавистю
за те, що його малим запхнув у сідельну суму османський емін і
привіз до Стамбула, кинув на стайню між коней, де хлопець мав
жити або вмерти, де він ріс, позбавлений усього людського. Виріс
такий лютий, що, коли його вкусив султанський кінь, він укусив
коня! Здавалося, з повагою ставився хіба що до падишаха та до
Роксолани, і то не за те, що вона султанша, а завдяки її походжен-
ню. Сам запропонував султанові, що навчить Роксолану їздити вер-
хи. Ще коли вона не мала влади, за життя валіде й Ібрагіма. Який
галас здійнявся тоді при дворі! Навіть великий муфтій зауважив
султанові, що такий вчинок султанської жони не узгоджується з
шаріатом. А що їй до їхніх законів? Може, в неї в крові дикіш шал
скіфів і мужність амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати
на коні по степах, а не нидіти за дерев'яними решітками Топкапи,
кай і позолоченими?

Рустем тоді сказав: "Звичай усіх злочинців — не питати людину
про майбутнє і ніколи не зважати на минуле. А що чоловік без
минулого? Обідраний і голий, мо.в жебрак біля мечеті".

Він мав приїхати й навчити їздити на коневі Міхрімах. Від спіл-
кування з такими людьми, як Рустем, відчутнішим стає сама суть
життя. Як вона могла забути про нього, як могла?

398

вгору