Так ніби він не звик до того, що його завжди забували. З ким
був, ті пам'ятали, бо ненавиділи. Щезав з очей — викидали з па-
м'яті 3 ненавистю так само, як і з любов'ю. Тільки й того, що од-
ну викидають з пам'яті, а другу — з серця. Далекий боснійський
рід Опуковичів, з якого він походив, мабуть, просто забув того
окатого п'ятирічного хлопчика, якого тридцять років тому вхопив
султанський емін, видерши з рук нещасної матері. Там коли хто й

399

пам'ятає його, то хіба що рідна мати Івіца. Коли не вмерла від горя.
А так — сам на світі, як місяць у небі.

Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до стайні. Згодом
він навіть у згадках не хотів вживати цього брутального слова
"кинуто", замінивши його почесним "приділено".

Там, серед тугих запахів султанської стайні, серед пирхання ко-
ней і лайок старших стайничих, минало його дитинство, і, здає-
ться, мало б проминути і все його життя. Поволі він звик до тепло-
го, нудотного дихання стайні. Позбавлений волі і бажань, просяк-
нутий власним і кінським потом, прикутий до цих чотириногих
загадкових створінь, підпорядкований їхньому норову. Стайня при-
гнічувала, не даючи ніколи спочинку, але водночас і визволяла від
загрозливої влади величезного світу, який лежав за її цегляними
порогами, відлякуючи боснійського хлопця своєю незбагненністю
й жорстокістю. У стайні тільки ти й коні, і ти мовби дужчий за
інших людей, завдяки дикій силі коней, і нічого людського вже
тобі не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас
звільняла від усього, що людину переслідувало, дратувало й мучи-
ло. Коні були завжди тільки кіньми, натомість люди, як відомо,
стають усім на світі, і ніколи не знаєш, чого від них ждати.

Малий Рустем (бо так названо його, відібравши батьківську віру
і материнське ім'я Драган) зовні незграбний, ведмедкуватий, як
усі боснійські хлопці, коло коней мовби перероджувався, ставав
меткий, вмілий, ніхто на стайні не міг з ним зрівнятися, і коні, зда-
ється, відчули це його вміння, а султан Сулейман, який, згадуючи
свою молодість, часом приходив на стайню кувати коней, похваля-
ючись, що заробляє собі на хліб, помітив і виокремив Рустема, і
незабаром того приділено (тепер уже справді приділено) для до-
гляду за султанським вороним конем. І вже ніхто так не вмів од-
тоді догодити Сулейманові, ніхто не вмів так вичистити й засідлати
султанського коня і так підвести його повелителеві, як цей похму-
рий боснієць, і Рустема зненавиділа стайня, тоді зненавидів сул-
танський двір, зненависть, як вогонь по сухій траві, перекинулася
на військо, мало не на весь видимий світ, бо світ ніколи не прощає
успіху.

Попервах Рустем нічого не помічав. Жив серед коней, пильнував,
щоб вони були вчасно розсідлані, вищіткувані й витерті до блиску,
мали звільглий овес у жолобах і свіже сіно, виводив разом з ін-
шими своїми товаришами коней на проводку, а ночами, коли ніхто
не бачив, ганяли їх, щоб не застоювалися. Коні лякалися темряви,
надимали животи під попругами, дрібно тремтіли, стригли вухами,
шкірили великі жовті зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися.
Коли ж виривалися з задухи стайні, голосно й радісно іржали і нес-
ли своїх вершників у темряву, в безмежний простір, а ті сиділи на
конях насторожені, чуйні, дикі від волі, вже й забувши, коли були
людьми (бо позоставалися ними лише вві сні), і здавалося їм, що
життя — це тільки отаке несамовите скакання на коні, а все інше—
набридливі обов'язки, нудьга і нікчемність. Коні були слухняні,

400

незрадливі, вони мчали у безвість, у темряві й у місячному сяйві,
тугий вітер бив у обличчя вершникам, і вітер той мовби теж мав
масть цих коней — вороний, як крило нічного птаха, жовтий, як
лисячий хвіст, гарячий і смердючий. Кінські копита били в землю
глухо й понуро, під такий перестук копит ці коні мчатимуть своїх
вершників і в смерть. Рустемові часто вчувався той перестук на-
віть крізь сон, але він не лякався, не прокидався, облигий холод-
ним потом, спав далі, а коли й пробуджувався, то лиш для того,
щоб навести лад у стайні. Іноді коні не знати чого лякалися в своїх
стійлах, і тоді вгамувати їх можна було лише нелюдським криком,
кинувшись безстрашно між них, завдаючи навсібіч ударів з жор-
стокістю, яка панувала лише між людьми. Коні втихали вмить і
вже не тривожилися.

В султанській стайні Рустем найліпше вмів погамувати розша-
лілих коней і виявляв при цьому стільки жорстокості, що його ми-
моволі остерігалися всі інші стайничі, хоч ніхто з них не належав
далебі до ангелів, були люди шорсткі, кляті, ненависні. Серед цих
самотніх, мовчазних людей Рустем ріс ще самотнішим і мовчазні-
шим за них. Високий, понурий, кривоногий, з якимсь засняділим
обличчям, схованим у цупких чорних заростах, цей чоловік користу-
вався такою загальною зневагою й нелюбов'ю, що прихильності до
нього султанової ніхто не міг ні витлумачити, ні просто збагнути.
Рустем бачив, якою ненавистю оточений, але не запобігав ні перед
ким, не лякався ворожості довколишнього світу. В його непокірли-
вій боснійській голові зродилася думка не тільки помсти цьому сві-
тові, а навіть його нищення всіма доступними засобами. Але чим він
міг помститися? Зневагою, яку міг виказувати, вивищившись над
усіма завдяки незбагненній прихильності Сулеймана^ Та чи досить
мовчазної зневаги, коли довкола торжествує жорстокість? До то-
го ж прихильність і милість падишаха можуть минути так само не-
сподівано й незбагненне, як і зродилися,—1 тоді ти лишишся без-
помічний, відданий на роздертя й пожертя, безсилий і беззброй-
ний. Людина в цьому світі повинна мати свою зброю. Як хижак —
ікла й пазурі, як змія — отруту, як бог — громи й блискавиці, як
жінка — красу й поваб. Не треба думати, що Русгем прийшов до
такого висновку свідомо. Опір народжувався в ньому мовби сам
по собі, викликаний самим життям, неволею й недолею, надто ж
довколишньою жорстокістю. Так само, як безстрашно кидався він
іюміж ошалілих коней, став Рустем встрявати в людську мову,
кидаючи туди зрідка злі, насмішкуваті слова, коротку лайку, зну-
щальні вигуки. Згодом відчув у собі справжній дар лайки. Він
лаявся майже з геніальною грубістю. Ті, кого він лаяв, не могли
йому цього простити і ненавиділи Рустема ще тяжче, а він запалю-
вався від того ще дужче, творив свої лайливі слова невтомно й
щедро, викликаючи захват у сторонніх слухачів і ненависть у тих,
кого лаяв.

— Аллах проти всіх, і я теж проти всіх. А всі проти мене,— ка-
зав Рустем.

401

Він був самотній, як аллах.

Може, відчув те султан Сулейман, який, власне, теж був безна-
дійно самотній на цім світі, і возвисив Рустема, зробивши його зго-
дом начальником султанських стаєнь — імрахором. Здається, було
тільки троє людей у безмежній імперії, з якими падишах любив
розмовляти: улюблена дружина його Хасекі, всемогутній Ібрагім
і цей похмурий боснієць, просякнутий гострими запахами кінського
поту й кінської сечі. Султанові подобався похмурий Рустемів гу-
мор і нещадний його язик. Сам належав до людей похмурих, але
вимушений був ту похмурість поєднувати з величчю, бо того вима-
гало його становище. Тому залюбки слухав чоловіка, не скутого
ні обов'язком, ні становищем, чоловіка коли й не вільного до кінця,
зате свавільного. Тридцятирічним Рустем уже мав звання паші,
хоч не відзначився ні в битвах, ні в чому іншому, а вмів тільки до-
глядати коней, сідлати їх, скакати на них і жити з ними.

Ібрагім, який ревниво прибирав усіх, хто норовив зайняти бодай
найменше місце в султановому серці, зоставався безсилий лише
перед двома: перед Роксоланою, чари якої перевищували його хит-
рощі, і перед Рустемом, може, єдиним чоловіком в імперії, який го-
ворив усе, що думає, і просто вбивав своїми словами. Про Ібрагіма,
коли той став всемогутнім великим візиром, а тоді вже й називався
другим султаном, безжально винищуючи всіх супротивників, Рус-
тем сказав: "Якби сам аллах прийшов на землю, то і йому б Іб-
рагім звелів накинути на шию чорний шнурок".

Ібрагім відплатив імрахору, вирушивши в похід проти перського
шаха. Коли зимував у Халебі, прислав Рустемові в Стамбул фір-
ман, яким давав йому санджак Діярбакир, на самому краю імперії,
коло кизилбашів. Височезні гори, вічні сніги, пустельність, свавіль-
ні ріки, що метаються по рівнині, міняючи свої русла, дикі племе-
на, які ніколи не вгамовуються. Але названо тебе пашею — їдь на
врядування. Рустем попросив султана, щоб його залишили в Стам-
булі коло стаєнь, та Сулейман не захотів втручатися в дії свого
всемогутнього улюбленця.

"Ось приїде Ібрагім з походу, тоді скажу, щоб тебе повернув
назад".

Та, мабуть, забув, а може, й сказав, але Ібрагіма незабаром уби-
то, і нікому було виконувати султанове повеління,— так Рустем
зостався в Діярбакирі. Знав, що прихвоснів при дворі цілі хмари,
тож продертися крізь них, щоб дістатися до султана, годі й дума-
ти. Хоч тепер, як санджакбег, Рустем вимушений був мати справу
з людьми, але однаково не міг позбутися відчуття самотності,
про яку забував лише тоді, коли зоставався з кіньми, коли йшов до
стайні, де було чисто, як у мечеті, а тяжкий запах кінської сечі й
гною мовби відгороджував його від метушняви й нудьги світу.

Знов, як і колись, любив Рустем (тепер уже паша з пищним
супроводом) їздити верхи на коні ночами, скакати по бездоріж-
жю під чужими зорями, не знати куди, не знати навіщо.

Самотній, як чужа зоря на вечірньому небі.

402

На все життя запам'ятав останню свою ніч в Діярбакирі. Як ска-
кав увечері на коні, а між деревами гнався за ним вузенький, мов
ниточка, золотий серпик місяця-молодика, ковзав по небунечутно,
загадково, не відставав і не переганяв, але от дорога зроби ча за-
крут, і місяць опинився далеко попереду, і тепер уже він утікав,
а Рустем доганяв його і не міг догнати. Тоді дорога вистрибнула
зненацька на темну округлу вершину, всю в високих деревах, і
місяць упав униз і тепер проковзував між стовбурами, мало не
коло коріння, але тут дорога знову пішла в долину (Рустем відчу-
вав це, зсовуючись під вагою власного тіла на передню луку сід-
ла), кінь ніс вершника вниз, нижче й нижче, земля під копитами
вже не видавала повного звуку, як на вершині, а м'який, приглух-
лий, копита не стукали, а мовби чалапкали, дерева розступалися
ширше й ширше, внизу розлягалася безмежна тьмаво-голубувата
рівнина і над нею — величезне, так само тьмаво-голубувате небо,
і десь на страшній висоті, над самою Рустемовою головою, висів
серпик молодика. Тепер місяць висів, непорушне, але хоч як Рустем
гнав коня — далеке мертве світило не наближалося, було недосяж-
не, як доля.

Рустем притримав коня, пустив його ступою, довго так їхав,
як чоловік, що не має куди поспішати. І тут, посеред ночі, на не-
знайомій дорозі наздогнав його султанський гонець із Стамбула
і вручив фірман од самого падишаха. Гонець з дев'ятьма охорон-
цями мав скакати з Стамбула вдень і вночі, роблячи лиш необ-
хідні перепочинки в караван-сараях і ханах, щоб вручити султан-
ський фірман паші там, де й коли його знайде, і фірман мав бути
прочитаний негайно, і так само негайно мало виконуватися веління
падишаха.

Чауші присвічували Рустемові запаленими сухими гіллячками,
поки той ламав печаті на дорогоцінному посланні й, голосно ди-
хаючи, повільно читав фірман Султан кликав його до столиці, да-
вав високе звання візира, вводив у свій диван і велів, кинувши все,
прибути якомога швидше до підніжжя його трону.

Галузка згасла, і ніхто не бачив виразу обличчя похмурою паші
після прочитання фірману. Рустем зітхнув, подумав сам собі. "На-
зовуть візиром — однаково, що дадуть змію в руки: втримати не
зможеш, бо слизька, а випустиш—зітнуть голову". Але змовчав,
поклав на знак покірливості фірман собі на голову, тоді поцілував
султанську тогру, гукнув своєму супроводу майже жваво:

— На Стамбул!

З ненавистю згадував згаяні на краю землі кілька років свого
життя. Лиш тепер одкрилося, що для його безпощадного ума не-
має належної поживи там, де самі підлеглі, де всі йою слова спри-
ймаються з рабською покірливістю. Земля і люди були тут у його
неподільному володарюванні, вперше в житті своєму мав під ору-
дою не самих тільки коней, але, хоч як це дивно, втіхи це не при-
носило ніякої, нудьга заповнювала всі Рустемові дні, нудьга не-
збагненна і безпричинна, і лиш тепер, прочитавши султанський

403

фірман, яким кликано його до Стамбула, збагнув: народжений,
щоб насміхатися пе з тих, хто нижче, дошкуляти не дріб'язкові й
безсилості, а тільки силі найбільшій, найгрізнішій. Там справжнє
життя, бо там небезпека, гра з вогнем, і навіть коли загинеш через
свій нестримний язик, то й тоді буде радісніше, ніж нидіння отут у
чорта за пазухою, бо згинеш не остаточно, не безнадійно, зоста-
неться по тобі пам'ять, зостануться слова — злі, правдиві, непов-
торні.

І найжахливіша доля може обернутися несподіваним торжест-
вом. Рустем повертався до Стамбула сповнений похмурої гордості.
Згадали! Його згадали! Коневі за всі його страждання й терпля-
чість у походах кидають оберемок сіна, а чоловікові що? Коневі —
паші, а чоловікові — пашу?

Він вирушив до Стамбула, не гаючись, без жалю й спогадів по-
кинув свій санджак, не злазив з коня так довго, що змучилися на-
віть звичні до переходів султанські гінці, а Рустем сміявся: "Кого
там за що роблять пашами, а мене зробили за те, що люблю на
конях їздити!"

В Коньї його ждав султанський дарунок: породистий кінь у кош-
товній збруї і перо з діамантом на тюрбан.

"Раю без мого султана я не знаю!" — сказав Рустем, але облич-
чя мав таке похмуре, що ніхто йому не повірив.

У величезному караван-сараї Султан-хан за Коньєю Рустема
зустрів великий кінний загін, посланий Сулейманом, бо султан-
ський візир мав подорожувати не самотою, а з військом. Рустем
розумів, що його випробовують на відстані, ще й не підпускаючи
до столиці та до підніжжя трону. Вимушений був прикусити свого
злого язика і проголошувати слова, геть невластиві для нього.

— Хай продовжить аллах тінь на землі нашого великого султана
Сулеймана,— звертаючись до вершників, промимрив Рустем.—
Вісім літер його імені — мов криваві зорі, що посилають свої про-
мені до самих країв всесвіту.

Легше було б проскакати, не злазячи з коня, місяць або й три,
ніж таке сказати, але не було ради. "Ось засяду в султанському
дивані,— понуро думав Рустем,— там уже скажу їм усім. А поки
туди пробираєшся, треба наступати собі на хвіст. Переходячи че-
рез міст, і ведмедя дядьком назвеш, а свиню тіткою".

Він гнав і гнав коня, не даючи перепочинку своєму візирському
війську, їхав через Ілгин, Акшехір, Чай, Кютах'ю, переважну біль-
шість караван-сараїв поминав, не зупиняючись, кепкував з тих,
хто ласим оком позирав на притулки для подорожніх: "Понатикано
тут цих караван-сараїв, мов гріхів людських. Але то все для вер-
блюдів, а не для благородних коней!"

Ще раз виїхали йому навстріч султанські посланці з дарами.
Султан жалує з пречистого і чесного свого тіла шаровари непо-
рочності, халат доблесті і футуввет-наме — грамоту па владу. Рус-
тем поцілував копито коня султанського посланця.

404

Змучився сам, змучив людей і коней, прискочив до Стамбула в
сподіванні, що його одразу прийме сам султан і урочисто введе
в дивая, натомість йому звелено ждати в тому самому домі, який
займав, ще коли був імрахором, а тоді з'явився колишній яничар
Гасан-ага і повів Рустема до султанші Роксолани-

Роксодану колись султанський імрахор учив їздити верхи на
коневі. Наука була недовга, бо учениця виявилася тямущою, Рус-
тем, здається, лиш один раз підсадив султанську жону в сідло, ні-
якого спогаду в ньому від доторку до цієї вельможної жінки не
зосталося, бо жінки взагалі в ньому не лишали ні спогадів, ні вра-
ження. Тепер не знав: дивуватися чи лютувати від такої химерної
зустрічі, бо ж замість султана — тільки султанша. І для цього чо-
ловік проскакав на коні через усю імперію? Може, щоб подивитися
на султадшу? Але адо в неї побачиш? У жінки, як і в коїія, найго-
ловніше — шия, коліна й копита (ці останні щоб не кришилися і
були високі). Проте в коняки все це відкрите, в султанші ж — за-
крите навіки від усіх сторонніх поглядів.

Все ж він трохи втішився від своїх думок і йшов за Гасан-агою
по заплутаних переходах Топкапн, звеселяючи себе посміхом: "Ось
поглянемо на султаншині копита".

Роксолана вразила його такою ласкавою неприступністю, що він
остовпів, насилу зігнувся в поклоні, а рота розтулити так і не зміг.
— Рада бачити тебе, візире,— лагідно мовила султанша.

Незграбний боснієць хитнув головою, але на слово не здобувся.

— Ми з його величністю султаном хочемо просити тебе...
Просити? Коли це султани когось просили?

— Просити, щоб ти взявся навчити їздити на коні нашу ніжну
Міхрімах.

Рустем закляк. Названо його візиром лиш для того, щоб учив
їздити верхи вельможну шмаркачку? Ну, скажімо, це вже не ра-
биня, як то було колись з її матір'ю, а високородна принцеса, і
підсаджуватиме він у сідло вже не рабське м'ясо, а благородну
султанську плоть, але що ж змінилося для нього? Був простий раб,
стайничий, начальник султанських стаєнь, паша і санджакбег (ди-
кі племена мали тремтіти від самої згадки його імені, але щось
він там не помітив того тремтіння), тепер має найвище звання ві-
зира, а лишається й надалі простим конюхом. Може, ця маленька
загадкова жіночка жартує? Вона слов'янка, а вредніших за сло-
в'янок у поводженні з чоловіками чи й знайдеш на світі. Учити
приндесу Міхрімах їздити верхи? А кого ще вчити? І де ж диван,
у якому мав засісти візир Рустем-паша?

Він стояв так довго і з таким збаранілим виразом на обличчі,
що Роксолана засміялася й махнула рукою:

— Бачу, яка це для тебе радість, візире. Я передам його велич-
ності султану. А тепер можеш іти. Гасан-ага скаже тобі, коли ма-
єш приступити.

Знову вів його Гасан-ага палацовими переходами, але тепер
уже Рустем кепкував у душі з самого себе. Згадував, як у корані

405

сказано про коней: завжди тільки благородні. А вершники — тіль-
ки вірні. Благородство вершникам і не снилося. Отак і йому. На-
віть до конячого благородства не доросте ніколи. Завжди і вічно
лишатиметься вірним.

Згадав, як їздив тоді з султаншею. Попервах біг поряд з її ко-
нем, не наважуючись триматися навіть за стремено. Тоді вона за-
прагнула їзди справжньої, він вимушений був теж сідати верхи,
проте мав триматися завжди тільки позаду, так що кім'яхи землі
з-під копит Роксоланиного коня летіли на нього, били йому в об-
личчя, заліплювали уста й очі, але пахли такою надією, що Ру-
стем сміявся в душі. Тепер його названо візиром, а кім'яхи землі
з-під копит коня султанської доньки знов заліплюватимуть йому
обличчя. Що ж змінилося? Як подумати, то мала втіха стати па-
шею або й візиром. За що тут стають тим або тим? Один став
пашею за те, що вмів свистіти по-пташиному, інший готував, як
ніхто, чорну квасолю, ще інший читав султанові перських поетів
перед сном так занудливо, що султан засинав після першого бейта,
ніколи, власне, й не чуючи читання. А він сам став пашею за те,
що вмів розсмішити похмурого Сулеймана. Окрім того, ніколи ні-
чого не просив у султана ні для себе, ні для будь-кого, ні в що
не втручався і не викликав заздрощів. Не викликав, поки не вила-
зив з конячих стійл. А став пашею, назвали його візиром — і вже
все тут у столиці сколотилося, і, поки він доскакав од свого Дія-
рбакира, вже йому не диван, а самі кім'яхи з-під копит коня султан-
ської доньки. Від кого тут залежить твоя добра слава? Від людей,
які самі нею ніколи не відзначалися?

Про столицю казали: "Якби Стамбул не горів, усі пороги в ньо-
му були б золоті". Або ще: "В Стамбулі пожеж хоч одбавляй, а в
Анатолії податків хоч одбавляй".

Рустем-паша вранці був з своєю сановною ученицею на Ат-Мей-
дані. Міхрімах не схожа була на свою матір. Та одразу збагнула
науку молодого стайничого, а ця маніжилася й дурила голову но-
воспеченому візиру, так ніби заповзялася вивести його з терпцю.
Марні сподівання! Рустем тихцем спльовував у жорству під ноги
коневі, терпляче вихекував, тюпаючи поряд з занудливою вершни-
цею, тепер уже твердо знаючи, що в диван він в'їде коли й не на
власному коневі, то слідом за конем, який везе на собі Міхрімах.
Коли підсаджував на коня султанську доньку й відчував під твер-
дою рукою своєю м'яку вельможну плоть, мовби аж здригалося
щось у ньому. Дивувався й ненавидів себе. Помічати чиєсь тіло
означало помічати й тіло власне. А він досі, здається, й не зауважу-
вав його, вигострюючи на бруску ненависті свій непокірний дух.
Він сердито сплюнув від неприємного відкриття і зробив це так

406

одверто, що Міхрімах помітила й стала вередувати ще дужче,
ніж завжди. На щастя, Рустема порятувала того ранку пожежа.

Загорілося далеко, аж по той бік Халіджі на корабельних вер-
ф'ях і в єврейській дільниці Хаскйой, але вогонь одразу переки-
нувся через затоку, а ще швидше полинув по Стамбулу розпачли-
вий крик: "Янгуйн! Янгуйн"!—"Пожежа! Пожежа!"—і все живе
бігло в той бік, де панувало полум'я, одні бігли з обов'язку, дру-
гі — з цікавості, треті — позловтішатися. Гасити пожежу мали пра-
во тільки яничари. Хоч коло кожного дому повинна стояти велика
діжка з водою і хазяїн зобов'язаний був тримати драбину заввиш-
ки з свій дім, що згідно з приписами не міг перевищувати двох
поверхів, лити ту воду на вогонь могли тільки яничари, що нагля-
дали за міською дільницею. Вони прискакували на пожежу перші,
оточували палаючий будинок, відганяючи шаблями навіть госпо-
дарів, коли бачили, що в домі є щось цінне, мерщій тягнули з вог-
ню, а так ждали, поки згорить, знаючи, що срібло й золото пере-
твориться на зливки, які легко знайти в попелі, а все інше не ма-
ло для них вартості.

Щойно зачувши крики про пожежу, Рустем збагнув, що може
відкараскатися від примхливої принцеси, і сміливо притримав коня
Міхрімах.

— Ваша високість...

— Що тобі?

— Дозвольте сьогодні припинити нашу науку.

Міхрімах зиркнула на нього поверх яшмака своїми очиськами,
в яких зібрано було все найлихіше і від султана і від султанші.
В Рустема засмоктало під ложечкою від того погляду, на язикові
йому так і крутилися слова тяжкі, як каміння, але загнав ті слова
в такі глибини, звідки не могли видобутися. Намагаючись надати
покірливості своєму грубому голосу, понуро сказав:

— Пожежа.

Гадав, що цим пояснив усе. Але Міхрімах була іншої думки:

— Пожежа? То й що? Погорить і перестане.

— У себе в Діярбекірі я звик...

— Тут Стамбул. А в Стамбулі є кадій, який за все відповідає.
Рустем не стерпів:

— Ваша високість! Ви не знаєте цього старого ошуканця? Йому
хай згорить хоч і весь Стамбул, він дутиме в одну дудку: "Нічого
не бачив. Нічого не знаю".

їй усе було байдуже. Як то сказано: і каші не хоче і по воду
не йде.

— Згорить, то хай і згорить.

— Ваша високість, а хасси!

— А що це таке?

— Дільниці Стамбула, які належать султанові й султанській
родині.
Вона задумалася на короткий час.

407

— Належать? А що належить мені — ти можеш сказати? Ну,
гаразд. Тобі так кортить на ту пожежу?

— Я взяв би своїх людей. Все ж я візир його величності.

— Там є ще кілька візирів. Та коли вже так хочеш... Відпро-
вадь мене до Топкапи.

Так Рустем здобув собі волю.

3 пожежею було тяжче, ніж з султанською донькою. Перше, що
в Стамбулі стояла страшенна липнева спека. А друге: видати з
усього, не обійшлося без зловмисників. Бо як би інакше пожежа
переметнулася через Золотий Ріг, гігантськими перескоками по-
мчала по столиці, захоплюючи нові й нові дільниці? Кілька діль-
ниць вигоріло на попіл, пожежа знищила поставлений ще Фаті-
хом палац Ескі-Серай, згорів наповнений в'язнями зіндан, пішов
димом великий дерев'яний базар, загинула бібліотека Матьяша
Корвіна, вивезена Сулейманом з угорської столиці, вогонь добрав-
ся навіть до кам'яного Бедестану, на якому розтопилася олов'яна
покрівля.

Слідом за пожежею, ніби принесений таємничими злими сила-
ми, вповз у столицю чорний мор, і смерть косила людей тисяча-
ми, не спинялася й перед порогами палаців—так помер великий
візир Аяс-паша, зоставивши гарем з ста двадцятьма дітьми і згад-
ку про себе, як про найдурнішого з усіх знаних візирів. А що дурні
завжди мстиві, то багато хто зітхнув полегшено, почувши про
смерть Аяса-паші. Навіть Роксолана не стримала своєї радості
перед Сулейманом, хоч і знала, що гріх радіти чужій смерті.

— Може, й ліпше, що мор прибрав Аяса-пашу, мій султане.

— Він був вірний мій слуга,— зауважив Сулейман.

— Та й того! Слугувати можуть і речі неживі. А паша і за жит-
тя був мовби мертвий, бо не мав у собі слова. Людина ж, позбав-
лена слова,— гірша за звіра. Нащо їй жити?

— Своєю шаблею він показав, що живіший за живих.

— Кому ж показав? Убитим?

— Коли приходив до тебе, то хотів сказати, що то він розкрив
мені очі на зрадливість Ібрагіма. Хотів, але не вмів сказати.

— То й ліпше. Однаково б я не повірила. Хіба то не сам пади-
шах розпізнав мерзенного грека? А цей нещасний Аяс-паша ніби
належав до тих, кому доручено, щоб дурість не вичерпувалася на
сім світі. Хоч, може, дурні теж потрібм, щоб видно було розумних.
Кого тепер поставите великим візиром, мій повелителю?

— Найрозумнішого. Лютфі-пашу.

— А хіба Рустем не розумніший?

— Ще молодий. Має час.

— Ви досі не ввели його в диван.

— Не було нагоди. Смерть Аяса-паші дала нагоду.

— Ще й пожежа,— нагадала Роксолана.

— Мені передали, що Рустем-паша виловлює зловмисників. Він
не мав можливості відзначитися на війні, хай спробує зробити це
на пожежі.

408

— Хіба не можна погасити?

— На все воля аллаха. Що горить — має згоріти.

— А коли весь Стамбул?

— Тоді аллах подарує нам ще кращий Стамбул. Як сказано:

"Бог купив у віруючих життя і їхнє майно, платячи їм за них
раєм".

Диван коли й не налякав Рустема, то геть розчарував. Здалеку
загадковий, таємничий, загрозливий і неприступний, зсередини
диван видався Рустемові зібранням набундючених баранів. Аяса-
паші вже не було, але ще мовби жив його дух серед цих килимів,
притишених голосів, гнітючого мовчання. Султан мовчки споглядав
кам'яними очима на своїх візирів, нікого не впізнаючи, нікого не
допускаючи ні до мови, ні до думання, і під тим поглядом чоловік
почував себе ніби бараном, чи що. Не диван, а купка баранів. Аяс-
паша був дурний, як баран. Лютфі-паша впертий, мов баран. Єв-
нух Сулейман-паша жирний, як баран. А він сам, Рустем, хлялий,
мов баран після сніжної зими. Щастя, що в Стамбулі лютувала
пожежа, і він знову кинувся туди, захопивши з собою яничарів,
метався серед попелищ, когось ловив, кидав у зіндани, за кимсь
ганявся, когось переслідував, падаючи з ніг від утоми й запопад-
ливості, весь закіптюжений, мов кюльханбей, з якого глузує діт-
лашня. Тепер уже не мав часу на свої глузи, зате глузували з ньо-
ю стамбульські нероби-левенди: "Старається, ніби хоче понести
два кавуни під пахвою".

А пожежа, мов лютий небачений звір, вгамувавшись у великому
Стамбулі, несподівано перелетіла вночі через Босфор, запалав
Ускюдар, здійнялася там безладна стрілянина, так ніби ввірвався
туди ворог, хоч звідки б міг він узятися в самому серці грізної ім-
перії.

Рустем з яничарами і кінними чаушами негайно переправився
на той берег і пропав на кілька днів, мовби загинув у вогні, але
зродився з попелу живий і здоровий, тільки ще закіптюженіший
і геть захриплий. Пожежа нарешті відступила, тепер тільки до-
тлівало те, що не згоріло остаточно, погорільці розгрібали попе-
лища, мостилися ставити нові доми, кожен при цьому мріючи за-
хопити ділянку більшу, ніж мав, або ж присунутися ближче до
головного стамбульського водоводу, що йшов уздовж Кирк-чешме.

Рустем з'явився перед Міхрімах так само слухняний, як і досі,
притримував повіддя її коня, тюпачив слідом, коли султанська
донька їхала скоком.

— То як, загасив пожежу? — поцікавилася вона.

— Само погасло.

— Чому ж гибів там стільки?

— Ловив паліїв.

— І впіймав?

— Трохи.

— Хто ж вони?

— Козаки.

409

--- А що це таке?

— Ніхто не знає. Звуться так, ось і все. Прискочили з-за моря
на човнах. У Сінопі попалили все, пограбували, захопили коней —
і сюди.

— Не злякалися Стамбула?

— А чого їм боятися?

Міхрімах зупинила коня, довго дивилася на візира. Бачила ба-
гато спокійних людей, серед них найспокійніший — батько її сул-
тан Сулейман, але такого чоловіка, як цей колишній султанський
коїіюх, чи й знайдеш ще на світі.

— Чом же не розповіси про них?

— А що розповідати? Вони доскочили до Ускюдару, а я наско-
чив на них. Нас було більше — ми й зверху. Сімдесят і двох одвіз
в Еді-куле. Ватажка їхнього теж. Тепер гризе свої кайдани.

— Як то гризе?

— Зубами. Лютий чоловік і силу має несамовиту.
Міхрімах вдарило в і олову: це з України, з материної землі! Роз-
повісти їй! Негайно! Але ж була не просто дівчиною, а султан-
ською донькою, настрої мінялися в неї з такою швидкістю, що і
сама не встигала дивуватися. Вже наступної миті загукала:

— Поведи мене туди!

— Куди, ваша високість?

— О аллах, який їй недотепа! До того козака! Я хочу його ба-
чити!

— Козак — поки на волі. А в Еді-куле ні козака, ні чоловіка.

— Хочу його бачити!

— Ваша високість, навіть імам не поможе повішеному.

— Сказано тобі! Піди скажи моїм євнухам—вони проведуть
мене й без тебе.

Євнухи стовбичили на Ат-Мейдані, не спускаючи з ока Рустема-
пашу й Міхрімах, так ніби візир був кіт, а принцеса — пташка або
миша.

— Ці проведуть,— промурмотів Рустем.— Ці проведуть і за-
ведуть куди хоч. А вам би, ваша високість, не треба в те паскудне
місце.

— Не твоє діло!

— Я тільки до того, що коли віз розбився, то завжди знайду-
ться охочі вказати дорогу, та тільки ж їхати нема на чому.
У Міхрімах знову змінився настрій:

— Не хочу я туди їхати. Це, мабуть, так страшно. І цей козак...
Як його звати?

— Козак, та й усе.

— Ім'я!?

— Що ім'я? Для мертвих — все однаково. Сьогодні його ще
звуть Байдою А звелить його величність султан — і...

— Байда? Що це?

— А хто може знати? Мабуть, чоловік, який любить пити та
гуляти, ну й знічев'я помахує шабелькою.

410

— Я пошлю йому ласощів.

— Ваша високість, які ж ласощі для чоловіка, що йому завтра
відрубають голову? Вже коли посилати, то меду та горілки.

— Що це таке?

— Напої, які вживають християни, щоб піднести дух.

— Хіба не підносить духу молитва?

— Молитва — для правовірних. Від неї вони навіть п'яніють так
само, як від крові.

— Як ти смієш? Правовірні п'ють тільки воду.

— Ваша високість, водою вони вже запивають. А п'ють кров.
Від неї й п'яні. Як сказано: "Купайтеся в крові їхній".

— Пошли тому козакові все, що треба. І скажеш мені завтра.
А в самій знов колотилася думка: "Розповісти її величності сул-
танші! Негайно розповісти матері! Бо це ж з іі землі! Чи всі там такі?"

А до Рустема знов прискіпливо:

— Хіба ніколи не було більше козаків у Еді-куле? Чом я не
знала?

Він був спокійний:

— Ваша високість, вони не добиралися до Еді-куле. Занадто
далеко. А цей добрався. Забув про мудрість: перш ніж украсти
мінарет, приготуй для нього сховок.

411

вгору