Що починається нещастям, кінчається теж нещастям. Завжди
довідуєшся про найважливіше занадто пізно. І хоч вість пре коза-
ків у Еді-куле, мовби змагаючись, принесли їй Гасан-ага, Міхрі-
мах, навіть сам султан, Роксолана звала, що вже пізно, що нічим
не зарадиш, та ще й цей неповороткий і незграбний Рустем цього
разу виказав недоречну меткість і дав Сулейманові прекрасну на-
году виставити перед усім Стамбулом винуватців страхітливої по-
жежі, яка зжерла мало не половину столиці, звинуватити цих не-
щасних, не питаючи їхньої провини, бо переможений завжди спро-
винений і завжди платить найвищу ціну.

Гасан приходив до неї щодня, вона допитувалася:

— Як вони там? Що робить той, якого ти називаєш Байдою?

— Ваша величність, він співає.

— О боже! Що ж він співає?

— Пісні. Складає собі сам. Остання така: "Ой п'є Байда мед-
горілочку, та не день, не нічку, та й не в одиночку!.."

— Це Міхрімах послала йому їсти й пити. Моя дитина!
Гасан-ага сумно всміхався самими очима. Якби ж то султанша
могла бачити, як їсть і п'є Байда в підземеллях першого ката ім-
перії Джюзел-аги.
Та жінці не завжди треба знати, бачити — вона наділена незбаг-

412

ненним умінням відчувати. Несподівано весь світ для Роксолани
замкнувся на тому дивному Байді з його товаришами, жила тепер
у якомусь лихоманковому напруженні, ждала щодень вістей з Еді-
куле, ганяла туди Гасана, двічі кликала до себе Рустема-пашу і
обидва рази проганяла з невластивою для неї злістю, бо нічого
іншого не міг викликати в ній цей незграбний і так по-дурному
запопадливий босняк, який запрагнув перевершити всіх султан-
ських візирів на чужому лихові. І це ж вона повернула цього не-
люда з забуття, прикликала до столиці!

Роздиралася від затаєних думок, лякливих домагань, невисло-
влених просьб, які готувала для султана. Що вигадати, як підійти
до Сулеймана, що просити? Чомусь здавалося їй, що не зможе
жити в цих палацах, коли не скористається цього разу своєю вла-
дою, щоб помогти людям, у жилах яких тече рідна кров, голоси
яких стогнуть десь у підземеллях так само, як стогнав тут у рабстві
її голос, в очах у яких ті самі вишневі зорі, що і в її очах.

Султан, ніби вичувши посягання на свою владу, в ці тривожні
дні уникав Роксолани. Може, стривожився, коли побачив, як за-
блищали в неї очі від звістки про ув'язнених козаків, може, донесе-
но йому, що Міхрімах посилала тим розбишакам напої і їжу,— він
допустив до себе Рустема-пашу, розпитував, як той упорався з та-
кими зухвалими нападниками, обдарував його кафтанами, тоді ввів
у диван і звелів переповісти про своє геройство на пожежі візи-
рам, щоб ті змогли належно поцінувати його вірність султанові,
якої самі не зуміли виказати в такий каламутний час. Візири знена-
виділи Рустема одразу й дружно, але він тим не вельми переймав-
ся, посміюючись собі в шорсткий вус: "Хто має цілі штани, сідає
де хоче". Вважав, що сумління його чисте, бо виконав свій обов'я-
зок перед султаном. Сказали б йому, що султаном названо вороно-
го жеребця з його стайні, він так само старався б і для жеребця.
Бо як подумати, то жеребець так само правовірний, як і султан.

Трохи турбувала Рустема султанша, але вважав, що тут справа
залагодиться сама собою, бо мав у руках принцесу Міхрімах, з
якою щоденно вправлявся в кінній їзді на Ат-Мейдані, вдоволь-
няючи її ліниву цікавість щодо бранців у Еді-куле. Коли вже чо-
ловіка вирвали в чорта з зубів і з краю світу прикликали до сто-
лиці, то навіщось він тут знадобиться. Головне тут: встряти в гурт,
прилаштуватися де-небудь, бодай з краєчка велетенського при-
дворного колеса, а вже воно само тебе закрутить і кудись викру-
тить, колесо крутилося невпинно, розмірене, незважаючи ні на що.
Султан молився в мечеті, засідав з візирами в дивані, разом з ве-
ликим муфтієм Абусуудом, схожим на вченого чижа, щодня думав
над законами, молився в мечеті, султанша десь ниділа в глибинах
гарему, принцеса Міхрімах училася їздити верхи, українські бран-
ці надійно сиділи в підземеллях Еді-куле, євнухи пліткували по
всіх закапелках Топкапи, намагаючись замінити свою чоловічу не-
повноцінність бодай язиками, якими вони володіли так само мі-
ло, як яничари зброєю.

413

Єдине, що змінилося в ці дні у великому палаці, але чого Рус-
тем через свою недосвідченісгь ще не вмів помітити,—це те, що
султан не кликав до себе Роксолани, а вона не озивалася до нього,
не просилася, не посилала листів через кизляр-агу Ібрагіма, схо-
валася в глибинах палацу, ніби вмерла

Топкапи повнилися настороженістю, очікуванням, пересудами,
підозрами. Може, впаде всемогутня султанша або хоч захитається.
Мовляв, султан розгнівався на свою жону, всі підземелля Еді-куле
забиті зловмисниками, яких султанша прикликала з своїх загад-
кових степів з-за моря, провела, сприяла, намовляла, помагала,
мало не сама палила з ними Стамбул. І тепер буде розплата й від-
плата. І не минути кари й самій Роксолані.

Чорні чутки вирували довкола Роксолани, лизоблюди, дармоїди,
лакизи й ошуканці купалися в тих чутках, як у райських ріках за-
доволення, сама тільки султанша нічого того не чула й не знала,
забула й про султана, і про підступну челядь, і про своє. Про біль
свій душевний, про свою недолю, про свій народ. Не бачила тих ко-
заків, що мучилися десь у підземеллях Еді-куле, не уявляла їх жи-
вими, не чула їхніх голосів, навіть пісня отого дивного Байди не
розлунювалася в ній, бо слух її наповнений був піснями власними,
болісними згадуваннями про свої початки, недосяжні тепер ні для
пам'яті, ні навіть для розпуки Ой летить ворон з чужих сторон, та
ножки підібгавши. Ой тяжко ж мені та на чужбині, родиноньки не
мавши. Ті перші п'ятнадцять літ її життя на волі в рідній землі
розросталися в ній, мов казкова папороть, дедалі буйніше, мабуть,
мала бути на них і ота чарівна квітка, якої ніхто, ніколи не бачив,
але віра в яку тримала людину на землі. О квіте папороті, народе
мій!

Думала про свій народ. Тисячі літ жив він на плодючій прекрас-
ній землі Розметаний по широких степах, між велетенськими рі-
ками й лісами, розірваний між нападниками, загарбниками, воло-
дарями, без міри, без пуття, без віри, але єдиний, дужий і добрий
до всього живого, ростучого й текучого, до сонця, зірок, вітрів і ро-
си. Скільки було заздрісних, охочих, ворожих, які хотіли зіпхнути
цей народ з його землі, погнобити, зігнати, знищити. Здавався він
усім чужинцям таким добрим, лагідним і безпомічним, що сам
упаде в руки, як перестиглий плід. А він стояв непохитно, вперто,
тисячолітньо, вороги ж гинули безслідно, аки обри, і над їхніми
могилами лунали не прокляття, бо народ її не вмів ненавидіти, і
не молитви, бо вірили там не в богів, а в жито-пшеницю, в мед і
бджолу,— линула до самого неба пісня: "Дунаю, Дунаю, чому сму-
тен течеш?. " Довколишні забіяки лічили свої перемоги, а її народ
міг лічити хіба що кривди, завдавані йому то тим, то тим, але не
скаржився, терпляче переносив горе і біду, ще й посміювався:

"Чорт не вхопить, свиня не з'їсть".

Майже двадцять літ ниділа Роксолана в стамбульському га-
рем", не гаяла часу марно, перегорнула цілі гори зжовклих руко-
писів у султанських книгозбірнях, читала поеми, хроніки, описи

414

сурнаме¹, похваляння й вихваляння — і скрізь тільки звитяжні по-
ходи, дзвін мечів, посвист стріл, стогін конаючих, кров озерами,
страхітливі круки над тілами повержених, черепи, як каміння, му-
рашва, черва, гаддя. Сурнаме були мовби продовженням війни,
тут теж убивано простий люд, але не мечами й гарматами, а не-
доступною для убогих пишнотою, незносною урочистістю, галасом,
тупотнявою, топтанням, тіснявою.

Розгнуздані в убивствах і загарбанні, водночас незрушно три-
малися установлень, винесених ще їхніми предками, може, й з
далекого Турана, записаних огузькими ханами:

"Отець огуз-ханів проголосив і визначив тюре — путі й настанов-
лення його синам. Він сказав: зважаючи на те, що ханом згодом
стане Кайї, хай проголошений він буде бейлербеєм правого крила.
Але згідно з тюре бейлербей повинен бути також у лівого крила.
Хай буде ним Байіндир. Тюре частування теж повинно мати такий
порядок, о брате мій- спершу має сидіти Кайї, тоді Байян, тоді Ал-
каевлі і Караєвлі, після них хай сідає Язир, а за ним Дюкер, а вже
тоді, ясна річ, Тудирга, Япурлу, Явшар, Кизик, Бекделі і найос-
танніший на правім крилі Каргин.

Ось у такому порядку треба сідати, і перед ними мають класти
подарунки, ставити кумис і кумран. І як п'ються згідно з стар-
шинством кумис і кумран, так хай роздаються посади й звання
беїв між колінами й родами, а коли щось залишиться, можуть
скористатися й інші".

І все те дикість, безглузді звичаї, обожнювання кожної літери
тільки за те, що записана вона предками,— зливається в цих лю-
дей у поняття батьківщини. З сльозами на очах вони вигукують:

"О ватан, ватан!" — "О батьківщино, батьківщино!"

А що виніс її народ із сивої своєї давнини, з золотого Києва,
з пишноти й слави, яка вмерла між уламками соборів, поруйно-
ваних ордами диких ханів? Таємні письмена, заховані за мона-
стирськими мурами, тужливі пісні та барвисті думи про неміряне
багатство Дюка Степановича та небачену красу Чурила Пленко-
вича. Не похвалявся і не скаржився, пересміював та переспівував
усі свої кривди й свою недолю, ніс у своїй крові сум степів, а в
пам'яті красу й невмирущість золотого Києва, оберігав свою ду-
шу — і так перетривав віки.

А вона? Чи вберегла душу свою? Не віддай звірині душі своєї
горлиці, не віддай Вона віддала, бо була безсила, власне, мертва.
Але ж воскресла і здобула силу. А чи згадала про свій народ на
захмарних вершинах султанського могуття, чи ворухнула бодай
пальцем, щоб поменшити його кривди, завдавані османськими роз-
бишаками? Тепер вони впіймали її братів і називають розбишака-
ми їх лиш за те, що ті хотіли відомстити бодай крихту. А що вона,
можновладна султанша? Що вдіє тепер, що робила досі? Посилала
гроші в Рогатин, посилала недорослого сина в Рогатин, ще б сама

415

поїхала в роззолоченій кареті до Рогатина, щоб відродити в пам'я-
ті батьківський дім на узгір'ї, росяні ранки й зозулю на вільшині!
Народе мій, чом не зуміла зробити тобі добра?

Знеможена від дум, розгублена, безпорадна, як ніколи досі, з
раннього ранку Роксолана йшла в сади гарему, блукала там. уни-
каючи зустрічей, проганяючи з-перед очей набридливих євнухів і
слухняних служебок, слухала голоси птахів і дзюркотіння води у
водограях, шукала заспокоєння в голубому сяянні моря, в пере-
шіптуванні дерев, у зойках і спалахах яскравих квітів, але не було
рятунку і там, хотілося живого слова, співчуття, поради, заохочен-
ня, та тільки де ти його знайдеш, де почуєш, коли довкола все мов-
чить, убите рабством, знищене страхом, задушене насильством.

Несподівано в якийсь там день її мук пролунав у помаранче-
вому гаю, коло якого спинилася султанша, молодий дівочий голос.
Євнухи метнулися туди, щоб заткнути рота порушниці спокою, але
Роксолана порухом руки спинила їх, прогнала геть, а сама стала
заклякло й слухала, слухала. Молода болгарка-рабиня тужливо
співала, як із білого моря виросло дерево, вершина якого сягала
неба, гілля стелилося по землі, цвіт на нім срібний, плоди перлові,
а маленька пташка соловейко сиділа на дереві, плакала, вищипу-
вала на собі пір'я і кидала в море. Проходив цар Костянтин, спи-
тав пташку, чом вона так тяжко тужить. І відповіла пташка:

Султанша швидко пройшла попід помаранчевими деревами, так
швидко, що чорнява тоненька рабиня-дівча не встигла не те що
втекти, а й злякатися, наблизилася до болгарки, обняла її, поцілу-
вала, заплакала, сказала: "Будеш вільною", і так само несподіва-
но зникла, дивуючи навіть збайдужілих до всього на світі євнухів.

І вже не знати, хто кого просив, хто кому простив, а знов були
один коло одного Сулейман і Роксолана, і Топкапи завмирали від
райських захватів, забувши про всі свої пророкування, відкинувши
недоречні побоювання, сховавши якомога глибше зловтіху.

Роксолана попросилася до султана, прийшла в його ніч, а йому
здалося, що то він нарешті прийшов до неї, як обезвладнеяий раб,
як доконаний воїн, як вигнанець і жебрак. І коли подала йому ми-
лостиню, коли приголомшила його поцілунком, поглядом і мовчан-
ням, розхил її єдиних на світі уст видався йому дорожчим за всі
його перемоги, за безмір покорених просторів, могутнішим за веле-
тенську державу. Здолати міг найгрізніших ворогів, та тільки не
самого себе, не своє поклоніння перед цією жінкою.

Він щось говорив їй розгублено й недоладно, здається, посилав-
ся на державні справи і державні вимоги, а вона мовчала покір-
ливо, як колишня маленька рабиня, так само маленька й тонень-
ка, мов дівчисько, мов билинка, аж страшно ставало: ну ж зламає-

416

ться в його важких т чіпких обіймах, султанських обіймах. Обіймав
увесь світ, а перед очима стояла ця загадкова жінка. Що в ній?
І нащо, і чому, і доки? Споконвіку рабинь своїх султани обдаро-
вували коигговностями, щоб сяяли золото й самоцвіти в сутінках
султанських ложннць, нагадуючи про багатство, пиху й могуття.
А в Хуррем сяяло тіло. І як же сліпучо!

— Ваша величність,— прошепотіла Роксолана так тихо, що він
чи й почув.—Чом ви мене покинули? Чом забули? Може, я немила
вашому султанському серцю? Але ж коли жінка набридла, досить
вимовити тричі по-арабськи ритуальне "Талак, талак, талак!" —
"Ти вгльна, ти вільна, ти вільна!" — і вже по всьому, мене не буде,
я зникну, умру, полечу, як маленька лелечка у вирій.

Він усміхнувся майже болісно.

— Вільна? Я згоден. Ти справді вільна, найвільніша з усіх. Але
не від мене, а для мене. Вільна для мене.

— У вас імперія, держава.

— Вона не тільки моя, а й твоя.

— Нащо жінці держава? Держава — це тільки слово, а жінці
не досить слів. Вона все хоче перетворити на вчинки, бо належить
світові речей дотикальних: носить воду й дрова, розпалює вогонь,
щоб зігрівати житло і варити їжу,— це для неї дім і родина. Дер-
жава для неї не вигадані закони, які ніколи не застосовуються, не
безліч безіменних людей, а народжені нею діти, воїни ж, які вми-
рають у битвах, не просто безстрашні борці, а теж її рідні діти.
Жінка створена, щоб давати життя і оберігати його, а це так тяж-
ко в цьому світі, де її усувають і відсторонюють від усього, від-
мовляють їй навіть у звичайному людському розумі, вже не кажу-
чи про свободу. Але ж однаково має вона сповнити своє призна-
чення, подбати про лад у безладі й насильстві держави, видобути
вигоду з влади, якою заволодіє чоловік, дорівнятися з ним у розу-
мі, коли їй заборонено перевищувати чоловіка. Ваша величність, я
хотіла б бути жінкою!

— Але ж ти жінка над жінками! Ти султанша.

— А що султанша? їй судилися урочистість або любострастя.
Султан поблажливо погладив її золотисте волося.

— Ти забула про святість.

— Святість? Для кого ж? Для натовпів, які ніколи мене й не
бачили?

— Для мене. Навіть коли я в походах, коли я далеко від твого
голосу, ти лишаєшся коло мене, твоє серце поруч зі мною, твій
розум теж поруч зі мною.

— А я, навіть відчуваючи вашу руку на своїх грудях, не забу-
ваю про відстань, яка нас завжди роз'єднує.

Сулейман зсунувся з ложа, обгортаючись широким шовковим
халатом, пройшов до водограю посеред ложниці, присів над водою,
пригорблено вдивлявся поперед себе. Спитав, не приховуючи роз-
дратованості:

— Що треба зробити, щоб знищити відстань, яка тобі докучає?

417

— Ваша величність, пожалійте мою тривогу.
Він затаївся десь у глибинах покою, не долинав звідти шерех,
тільки вода жебоніла безжурно, з байдужістю вічності.

— Мій султане, ви знаєте, за ким я тривожуся! Прийміть цих за-
блуканих дітей волі під покровительство своєї істини.
Сулейман пошелестів шовком, зітхнув гнівливо:

— Що спільного у великої султанші з цими невірними?

— В моїх жилах тече така сама кров, як і в їхніх.

— Важить не кров, а віра. Хіба султани дивляться, яка кров
тече в жилах їхніх героїв?

— Але ж, ваша величність, ці люди — герої над героямиї Рус-
тем-паша не зміг їх поконати, навіть маючи вдесятеро більше лю-
дей. Він узяв їх підступністю, і вони повірили його слов'янській
мові. Мій народ довірливий.

Султан уперто тримався на віддалі, так ніби сподівався на під-
тримку темряви. Поки не бачив Роксолани зблизька, міг опирати-
ся їй.

— Вони зазнають належної кари. Це розбійники і палії. Я на-
кинув би зашморг навіть на шию власного сина, якби він став па-
лити Стамбул.

— Фатіх починав з цього, мій повелителю. Він спалив Царгород
на попіл, щоб відродити його ще прекраснішим.
Султан навіть підвівся від обурення.

— Зрівняти великого Фатіха з безіменними розбишаками? Фа-
тіх був воїн!

— Вони теж воїни, а не палії, ваша величність! Пожежа трива-
ла цілий місяць перед їхньою появою в Ускюдарі.

— Вони запалили Ускюдар!

— Але ж, ваша величність, вони хотіли присвітити собі.

— Присвітити для грабування?

— Вони надто благородні, щоб уживати таке грубе слово. Во-
ни кажуть: "Доскочити".

Султан уже був коло неї. Ця жінка приголомшувала його, як
спалах блискавиці. Єдиний порятунок: утікати від неї.

— А що це таке — доскочити?

Вона засміялася тихо, приховуючи глумливість:

— Це означає: наблизитись до чогось так, що воно стає твоїм.
Він простягнув руку. Рука була важка і пожадлива. Ще й не
знаючи, які будуть слова Хасекі, які прохання, готовий був на все
відповісти: "Так! так! так!" Аби лиш мати під рукою це полохливе
тіло. Може, полюбив її колись саме за те, що нічого не просила,
не вимагала, не виказувала примх, була легка в поводженні, як і
її тіло, а тоді навіть не помітив, як ставала схожою на інших жі-
нок, що набридають у своїх домаганнях, бо ж однаково не могла
уподібнитися нікому на сім світі, була єдина, єдина, єдина!

— Ніхто не уникне своєї долі на сім світі, навіть аллах,— ще
пробурмотів Сулейман, мовби намагаючись виправдати свою не-
поступливість. Але Роксолана вже знала, що султан готовий ска-

418

зати "я подумаю", треба тільки дати йому час для відступу з на-
лежною честю. Вона довго лащилася до суворого володаря, вміло
чергувала чари своєї душі і свого легкого й слухняного тіла, аж
тоді прошепотіла йому в тверде вухо, так ніби лякалася, щоб
хтось не підслухав:

— Мене і наших дітей Баязида і Міхрімах, ваша величність.
Султан все ж зробив останню спробу опору;

— Міхрімах? А навіщо їй це видовище?

— Вона вже чула про козаків. Навіть посилає їхньому ватажко-
ві Байді їжу. В неї добре серце.

— Негоже для доньки султана.

— Я подумаю,— сказав султан.

Кожний виїзд султана з Топкапи — державна подія. Чи то ви-
їздить він на молитву, топчучи конем широкі малинові сукна, які
простеляють від брами Баб-і-гумаюн до Айя-Софії, чи то їде на
війну, чи на столичні урочистості сурнаме — щоразу розставля-
ються від самих брам Топкапи уздовж усього шляху султанового
наймані крикуни, які ревуть щосили: "Падишах хим!" — "Слава
султанові!" Юрба, рада видовиську, гуде й клекоче: "Гу, гу, гу!"
Біжать дурбаші, готові вбити кожного, хто трапиться на дорозі,
дзвенить коштовна збруя на конях, стукають мідні золочені коле-
са султанської карети, в якій Сулейман сидить з султаншею Хасе-
кі, ховаючись за шовковими завісками, і чиясь легка рука щоразу
ледь піднімає завіску, і натовпи ревуть ще натхненніше, здога-
дуючись, що то рука чаклунки Хуррем, яка навіки впіймала серце
і. їхнього падишаха в тугий зашморг свого бурштинового волосся.

Як прекрасно відчувати любов свого народу за таку невисоку
ціну!

Сліпучо-біле, мов жіноче тіло, повітря, буйні барви витанцьову-
ють і несамовитіють на домах, мінаретах і деревах, велетенські
житла аллаха — джамії, гробниці-тюрбе, де в мовчазній величі
під розкішними мармурами й тканинами сплять султани Фатіх,
Баязид, Селім, палаци вельмож, дерев'яні халупи бідноти, хама-
ми, водограї-чешме, криті базари, вузькі вулички і брудні пло-
щі — а над усім велетенське сонце, мов вогняна куля.

За султаном їхали його діти — Міхрімах у закритій кареті, Бая-
зид з Гасан-агою і збройним супроводом, їхав великий муфтій

419

з імамами, великий візир з візирами, каді Стамбула зі своїми
ясакчі, мухзірами, дідобанами й шехір-емінами, ішли охоронці,
музиканти, яничари, тоді придворна челядь, чашнігіри, шербетчі
й хельваджі з солодощами для султана і його супроводу, меткі
міскчібаші розбризкували навсібіч мускус і бальзами, щоб сморід
натовпів не турбував священні ніздрі падишаха і його великої
султанші. І все це сяяло золотом, коштовним камінням, одяг на
вельможах, на воїнах, на челяді вигравав такими дикими барва-
ми, що хотілося затулити очі, і Роксолана опускала завіску, від-
кидалася на шорсткі парчеві подушки, крадькома зиркала на за-
кам'янілого в султанській величі Сулеймана. Нічого страшнішого
немає на світі, ніж завойовники. Тепер готові рубати голови кому
попало за те, що згоріло десяток нужденних халуп, а самі ж спа-
лили півсвіту! Фатіх, захопивши Царгород, не пощадив ні притул-
ків людських, ні домів божих. Літописець, здригаючись серцем,
писав: "Пожжьен бысть град й церкви несказьны лепотой, им же
не може число сьповедати".

Православного патріарха вигнано з Софії і накладено на нього
пешкеш у три тисячі дукатів, а собор перетворено на джамію,
забіливши вапном безцінні мозаїки. Поруйновано найславетніші
будівлі Царгорода і там поставлено джамії на честь султанів.
Джамію Фатіха — на місці церкви Апостолів, джамію Баязида —
де була церква Божої матері Халконстант, джамію Селіма—де
стояв монастир Спасителя. З церкви Іоанна Богослова зробили
звіринець. Нескорений воїн християнський Юрій Побідоносець що-
ночі з'являється в Айя-Софії і веде невидиму війну. Вранці на сті-
ні знаходять сліди крові. Мусульмани витирають кров, але пля-
ми проступають знов і знов.

Чи знала вона про все це? Знала! Про все знала! Чом же не
стала на поміч Юрію Побідоносцю?

Іновірцям заборонено будувати нові церкви, ставити будинки, ви-
щі від мусульманських, заборонено носити яскраве вбрання, зодя-
гатися в хутра, в атлас, франкську камку і шовк. Завойовники
знущалися з них: "Заплатіть за дозвіл носити голову на плечах!"

Християни приречені були на найтяжчу, найбруднішу роботу.
Вони топили підземні печі хамамів, били камінь і лагодили бру-
ківку, під наглядом чюплгокбаші вивозили сміття з Ат-Мейдану, і
яничарських кишласі, критих базарів.

І про те вона знала! Але не пробувала будь-що змінити, бо що
може навіть всемогутня жінка супроти задавнених звичаїв, які об-
ступають людину, мов непробивні мури Стамбула. На боці того,
хто хоче бути самим собою, лише нещаслива свідомість, на боці
загалу — міць, сила. Там — мисль, а там — сліпа віра. Мисль у
зіткненні з вірою завжди програє. І сьогодні, хоч і виблагала у
султана цей незвичайний виїзд, цю подорож до найнижчих падо-
лів людського горя, так і не знала, що це їй принесе, на що споді-
ватися чого дожидати.

Ніхто, за винятком найвтаємниченіших, не знав, куди їде сул-

420

тан, а коли й здогадувалися, що їде до Семибаштового замку, то
ніхто не знав, чого саме. Бо Еді-куле для розледащілих Стамбула
ських натовпів — це передовсім державна скарбнидя, це сім не-
приступних кам'яних веж, набитих багатствами, яким заздричь
увесь світ. Там золото нетлінне і ясне, як сонце на небі, як лади
заколошені й лани скошені. Там срібло зеленкувато-сизе, як соко-
лине крило, темне, як земля, стоптана військом, ніби засмаглі
воїни після походу. Там золото фараонів, імператорів, шахів і ца-
рів. Срібло фінікійців і вавілонян — людей, яких уже немає і ніко-
ли не буде. Там коштовне каміння Індії, Персії, Хіджазу. Там тка-
нини з загадкових міст і хутра ще загадковіших звірів. Там сло-
нова кістка і горючий камінь латир, перли, небачених розмірів
і кольорів, пахучі смоли, шкіри крокодилів і бегемотів, пір'я стра-
усів і райських птахів. І все те належить султанові, отже, мовби
їм усім теж.

— Падишах хим! Хим!..

А урочистий похід вглиблювався в надра Стамбула. Побіля
городських мурів уздовж Мармари, на південь, до Золотої брами
Царгорода, на якій колись прибив свій щит київський князь Олег,
що за півтисячі літ до Фатіха перевіз свої кораблі по суші і зне-
нацька вдарив на імператора. Князь із золотого Києва, і ворота
названо Золотими, ще з тих часів.

Та ні золото у вежах Еді-куле, ні Золота брама, ні спогади про
давню велич не могли порятувати Роксолану від думок про те
страшне місце, до якого вона їхала хоч і добровільно, але з від-
чаєм у душі

Чорна тужлива зелень кипарисів, пекуча кропива в глибоких
ровах, темна заслона моря в проломах і пощербинах старих мурів,
яскраво-рожеві квіти юдиного дерева, спокійна громада Семи-
баштового замку, де їх ждали зовсім не там, куди вони мали на-
мір зазирнути, ждали вгорі, а не в підземеллях, затінок під арка-
ми з винограду й гліциній, обтяжених фіолетовими гронами кві-
тів,— не вірилося, що тут поряд, лиш ступнути кілька разів,—
і вже людські падоли, недоля, безнадія і вмирання.

Султан зупинився в затінку гліциній, не виходячи з карети, зве-
лів великому візиру Лютфі-паші привести до себе головного на-
глядача підземель Еді-куле Джюзел-агу.

Той прибіг задиханий, весь у липучому спітнінні, бив поклони
перед каретою, стукався замотаною в брудний тюрбан головеш-
кою об тверду землю, крутив вирлами, намагаючись прозирнути
за шовкові завіски султанської карети, але нічого не бачив і від
цього впадав ще в більший відчай і ще дужче стукався головеш-
кою об землю, аж Роксолані стало гидко дивитися на це блаз-
нювання, і вона скривилася.

Джюзел-ага був товстий, брудний, весь у густому колючому за-
рості, шкіра на обличчі в нього була ніби засняділе молоко —
шкіра чоловіка, який ніколи не бачить сонця. Такого б навіть по-
жалів, коли б не знав, що це перший кат держави.

421

Султан помітив, який неприємний для Хасекі Джюзел-ага, і по-
вір бровою, підкликаючи Рустема-пашу. Той вмить опинився коло
стража підземель, доволі брутально підхопив його за комір і по-
ставив на ноги (Роксолана тільки тепер помітила, що в Рустема
шкіра на обличчі має барву так само мертву, як у Джюзел-аги,
безмірно здивувалася цьому)

— Маєш випустити козака Байду! — гримнув на ката Рустем-
паша

Той, навіть забувши про султана, роззявив подивовано чорного
рота.

— Випустити? О аллах! Навіщо ж? Хіба йому тут не надійні-
ше!? Якби мене так оберігали, о аллах!

— Ваша величність,— несподівано промовила Роксолана,— хіба
не було б виявом найвищої милості повелителя, якби він сам по-
глянув на головні підземелля столиці столиць?

Султан заворушився, готуючись заперечити, але вона вже вче-
пилася йому в руку, гладила ту руку, гладила плече в шорсткій
золотій лусці, обпікала диханням його обвітрену щоку!

— Мій повелителю, світло очей моїх!

Сулейман дав знак, заметушилися придворні, звідкись узялися
золочені ноші для султана і султанші, дванадцять здоровил умить
перенесли високе подружжя з карети до володінь Джюзел-аги,
який біг збоку, не наважуючись ні випередити носіїв, ні відстати,
завивав, ніби аж скімлив од страху, захвату й несподіванки, ще й
досі не вірячи, що сподобився такої небувалої честі він єдиний у
діях Османської імперії, хай великий аллах дарує їй вічність і
процвітання'

Не знав, куди попровадити султана з султаншею, його метанням
поклав край Рустем-паша, буркнувши коротко й жорстко "По-
казуй Байду!"

За султаном ішли його діти й члени дивану, великий муфтій
з імамами відстав, мабуть, вважаючи за ліпше триматися осто-
ронь від місця, де ув'язнено невірних, бо не імам повинен іти до
невірних, а вони до імама, коли хочуть порятуватися й очиститися
у вірі єдино справжній і прекрасній

Величезне похмуре приміщення з дикого каменю, в яке привів
своїх високих гостей Джюзел-ага, не мало в собі нічого людсько-
го, в найдальшому кінці воно перегороджувалося брудною запо-
ною, яку на знак Джюзел-аги поквапливо віддерли набік його по-
мічники, так само засмальцьовані й обважнілі від неробства, як і
їхній ага Відкрився дощаний щит, замшілий, весь в іржавому
залізі Щит теж умить був чи то піднятий, чи то опущений, чи від-
сунений набік, зник, мовби його й не було, а за ним клубочилася
брудна холодна імла, страшний морок, мовби жила там смерть
сама Чауші метнулися вперед, не наважуючись ступити в глиби-
ни мороку, присвітили туди смолоскипами, червоне світло впало
на каміння в зеленій плісняві, на глиняне місиво внизу, на людські
кістки, черепи, ганчір'я, шмаття, шкураття Смолоскипи здрига-

422

лися в руках звичних до всього лихого чаушів, які злякано щу-
лилися на краю падолу смерті. Підеш—не вернешся. Попадеш—
не випустять.

Найжахливіше ж було те, що поміж отих кісток, черепів, за-
пліснявілого каміння, поміж безнадійного мороку смерті жили лю-
ди! Жили чи вмирали, ниділи, мучилися, проклинали всіх, хто на-
горі, на поверхні, під сонцем і вітром, не мали ні змоги, ні надії
визволитися, але жили далі! Жах і чудо людського буття. Неви-
черпність і незламність людська, що дається взнаки тут яскраві-
ше й виразніше, ніж будь-де: на полі бою, в державних діях, в
думаннях мудреців і в спалахах обдарованості найславетніших
співців.

Найближче до краю підземелля був могутній, оголений до поя-
са чоловік у широких, здається, з м'якого, але міцного сап'яну
шароварах, весь у тяжких ланцюгах, з кайданами на руках і на
ногах. Перед ним поставлений був посеред покидьків довгий стіл,
збитий з неструганих обаполів, а на столі в срібному й золотому
посуді повно було присмаків із султанського палацу: громадилися
смажені на рум'яне ягнята, куріпки й курчата, вабили зір золо-
тисті плоди, стояли прозорі карафи з чистими, як сльоза, напоями.
Та чоловік не міг узяти з столу навіть крихти, бо прикований
ланцюгами до кам'яної стіни був так, щоб тільки дивився на всю
ту розкіш, але дістатися до неї не міг ніколи й нізащо. Ось як
зумів скористатися дарами султанської доньки Джюзел-ага.

Роксолана вмить упізнала чоловіка, хоч ніколи його не бачила.
Байда! Ватажок зухвальців, казкових лицарів, брат їй по крові,
та тільки чи вона йому сестра тепер, чи сестра? Іржаві кайдани
б страшні ланцюги, а тіло молоде, гнучке, потужне, прекрасне й
вільне, як вітри над степами! Ось який цей Байда, ось які коза-
ки! Кас¹ — недовірливий, сторожкий, пильний, з вигостреним
оком. Сак — твердий, невпокорений, вільний і до смерті і в самій
смерті. Два тюркські слова злилися в одне, задзвеніли голосніше,
ніж у своїй первооснові,— козак, козак, козаки! .Люди, що не боя-
ться самого чорта. Які поклялися один одному вмерти, але стоя-
ти за свою землю, оберігаючи її від загарбників. А того, хто по-
рушить клятву, хай покарають земля, вогонь, вода, вітер, хліб,
горілка, шабля, бог і мати божа.

Вперше в житті пошкодувала, що народилася дівчиною. Ніколи
не хотіла стати чоловіком, а тут закортіло мало не до крику. По-
глянула на Рустема-пашу з такою суворістю, що той аж клацнув
зубами до Джюзел-аги:

— Розбий ланцюги, ти, сину пекла!

Незграбні постаті заметушилися довкола Байди, дзвеніло глухо
залізо, йшла тяжка луна в підземеллях, хтось подав козакові ба-
раняче стегно, але той відіпхнув, ухопив глек з вином, пив довго
й смачно, витер вус брудною рукою, проспівав молодим басом:

Побачив Джюзел-агу, зареготав

— Хоч би з цього барана натопили лою та намастили мої кай-
дани, щоб не іржавіли. Добро ж султанське пропадаеі А де мої
товариші? Коли вже розкували мене, то розкуйте їх.

Він ступнув нагору, заточився, прикрив очі долонею, побачив
вельможний натовп, чи то здогадався, хто перед ним, чи то щоб
позбиткуватися, знов затягнув хрипко

Султан закам'яніло сидів у критих ношах. Мабуть, карався в
душі, що пристав на вмовляння Хасекі й прибув сюди, сам не ві-
даючи навіщо. Зате Роксолана вже не могла більше сидіти коло
Сулеймана, виступила з лектики, сяйнула коштовностями, тонкі
шовки лякливо затріпотіли на її зграбному тілі, легка постать
гнучко схитнулася, мов рідкісна рослина, що не знати як попала
з казкових садів у це понуре приміщення, безстрашний козак гуч-
но ляснув себе по ремінних шароварах, з удаваним переляком у
голосі вигукнув

.— Така фурія, ще й гості несподівані й недискретні! Шана!
І ледь вклонився, виграючи м'язами шиї й спини.
Роксолана поглянула на криті ноші, де вперто зоставався сул-
тан. Тоді на Баязида й Міхрімах, які стояли поперед усіх вель-
мож. Баязид дивився на козака з неприхованою хлоп'ячою ціка-
вістю. Міхрімах переблискувала з-над білого шовкового яшмака
великими, чорними, як у Сулеймана, очима, і не знати, що твори-
лося в її душі Зате добре знала Роксолана, що діється у її влас-
ній душі Намір несподіваний, як одкровення, ударив їй у серце,
вона в безсиллі піднесла руки до грудей, але не притиснула їх
безпорадно, вчасно оговталася, показала обома руками Рустему-
паші, щоб він вивів Байду з падолу, поставив його перед нею. Сам
кинув цього лицаря в підземелля, сам мав видобути.

Дивилася, як легко ступає, наближаючись до неї, Байда. Щой-
но був у ланцюгах, ще й досі вони мовби дзвеніли на його потуж-
ному тілі, але не став рабом і на мить, дух його не погнобився,
не зламався, не впокорився А вона колись не мала в собі такої
сили Вона не боролася, не змагалася, її продавали на рабських
базарах, відбираючи в неї все людське, кидаючи в світ тварин-
ний Раб, якого продають і купують, не має вибору. Але має
пам'ять і глибоко заховане прагнення помсти Воно приголомшує,
воно вбиває, ніби знищує, а тоді народжує тебе заново і гримить
у твоєму серці, як мідні дзвони на сполох

Роксолана знов поглянула на Міхрімах. Сини — для султана,
для влади, для боротьби за владу, а донька — для неї. Вона ві-
домстить своєю донькою! Сама вже не могла повернутися назад,
зате могла вернути народові своєму доньку. Сама не зігріється

424

ніколи чужим сонцем і чужим щастям — знала це напевне, від-
стані між втратами щодалі зменшуватимуться для неї, байду-
жість заливатиме душу, тож треба долати байдужість, поки ще
є сила. Помста і милосердя, милосердя і помста!

Рустем-паша підштовхнув Байду в спину, неголосно муркнув
щось йому.

— Овва! — подивувався козак.— Сам султан турецький? При-
йшов подивитися й почути? А ось я! Козак Байда, а там мої то-
вариші! Збили кайдани з мене, то збивайте й з них. Бо де я мірю,
там я вцілю, а де важу, там я вражу. Та тільки не випускай нас
живими, султане, бо й матір твою я убив би, і батька рідного б
спалив, і брата твого б зарізав, і доньку твою б украв, і над се-
строю надругався б!

Тепер уже Роксолана знала напевне, що султан не вийде з лек-
тики, щоб образливі слова козака не вразили його високої гіднос-
ті. Так було ліпше й для неї. Сулейман мовчки віддавав Байду їй.
Великий візир Лютфі-паша зворухнувся був, щоб підійти до неї,
вона спинила його порухом голови. Рустема-пашу відігнала від
козака суворим поглядом. Стояла перед оголеним до пояса ве-
летнем безстрашно, з викликом у тендітній постаті, сказала йому
неголосно своєю (і його!) рідною мовою:

— Підійди.

Він удав, що недочув, закрутив головою. Дивувався чи зну-
щався?

— Кажу, підійди ближче.
Він ступнув до неї.

— Я султанша сеї землі.

— Даруй, жінко, за мою обшарпавість. Козак душа правдива — сорочки не має.
Вона повторила:

— Я султанша сеї землі. Турецької землі.
Це він почув. З жалем промовив:

— Струснути б її всю нещадно. Шкода — не вийшло.
Роксолана вперто пробивалася до його свідомості.

— Я — султанша.

Лиш тепер він схаменувся:

— О! Шана! Шана й ганьба!

— Але в моїх жилах тече кров така, як і в твоїх.

— Чорт тобі брат, а люцифер — дядько, вельможна жінко!

— Я не слухатиму твоїх образ. Але прошу тебе уважно вислу-
хати мене. Ти бачиш: сюди прибув сам великий султан Сулейман,
перед яким дрижить півсвіту.

— А я з тої половини, яка не дрижить!

— З нами наш син Баязнд і наша донька Міхрімах.

— Оте мале та погане?

— Ми з великим султаном даємо тобі свою доньку в жони.

— З кайданів та в родичання? Чорт йому й рад!

— Не перебивай, коли говорить жінка.

425

— Аби ж то!

— Тебе зроблять пашею.

— А що воно таке?

— Дадуть тобі санджак окраїнний на Дніпрі чи на Дністрі.
В Очакові чи в Акермані.

— Запалися б вони вам усі в сиру землю!

— Дамо тобі воїнів. Велику силу матимеш. І за все це — захи-
щатимеш нашу землю від кримчаків.
Байда насторожився.

— Яку землю? Чию?

— Нашу. Вкраїнську.

— Та вона ж не ваша і ніколи вашою не буде!

— Моя земля. Така, як і твоя. Сказала вже тобі, що я —в України.

— Чом же не захистила досі України, коли так? Чом допусти-
ла, щоб витоптувала орда маленькії діти?

— Не вміла. Не мала змоги. Боролася за себе.

— За себе? Ну!

— От вигадала з тобою.

— А якби мене не було? Якби той утопленик не обдурив мене
та не вловив?

— Тоді й не знаю.

— І ото ж так уже штучно, матері його ковінька: і султанська
донька, і паша, і військо, а ти лиш стій та бережи свою землю.
Що ж мушу за це? Сорочку останню? Так уже здерли! Шаровари
ці ремінні, так і вони ж турецькі, бо доскочив їх на турецькому ж
господареві галери. Тоді що?

— Повинен ти змінити віру.

— Потурчитись та побусурманитись? Та хай мене сира земля
не прийме!

— Я прошу тебе, лицарю, іменем нашої землі прошу!
Байда рвучко ступнув на маленьку Роксолану, мовби хотів за-
душити цю кволу жінку.

— На віру твою поганую, на всіх вас! — І плюнув їй під ноги
раз і вдруге.

Роксолана зойкнула і відсахнулася. Але не від розсатанілого
козака, а від холодного голосу, що твердо пролунав з-за шовкових
завісок султанської лектики: "Емір батишахум! Ченгеллемек!"

Веління султанові виконувалися негайно. "Емір батишахум!"--
"В'яжіть його!" — і довкола Байди вмить завирувало. Навіть іма-
ми підступили ближче, повторюючи вдоволено султанові слова,

бо ж вони були мовби прочитані з книги книг — корану: "Візьміть
його і зв'яжіте! Бо він не вірив у аллаха великого".

Та не від цих слів зойкнула Роксолана. Не вони були страшні.
Зв'язаного можна розв'язати. Ув'язненого — визволити. Але мерт-
вого не воскресиш. Ніколи, ніколи.

А "Ченгеллемек!" означало: "Повісьте на гаку!" І нема рятуя-
ку. Вже Байду сповили сирицею і потягнули геть. І мерщій відве-

426

зуть на Галату й кинуть з високої вежі, в стінах якої стирчать
величезні іржаві гаки, і він конатиме на одному з них день, і два,
і три, і вже не знімеш його звідти, бо ж однаково вмре, загине,
кінець. Боже, боже, нащо він так, нащо плюнув їй під ноги, а вже
коли й плюнув, то хай би в лице, вона для того ще і яшмак від-
слонила б. Так їй і треба, так їй і треба.

Роксолана знесилено похитнулася, мовби зламалась. Здоровен-
ні євнухи, які несли лектику, підхопили султаншу, помогли їй сі-
сти поряд з Сулейманом Той махнув, щоб прямували до карети.
Все мовчки. Не озивався до Хасекі жодним звуком. Вона до ньо-
го теж. Не благала милосердя для нерозумного козака, не благала
і не вимагала нічого В постелі, в обіймах, на самоті з зорями й
темрявою могла просити у султана хоч цілий світ, обіймаючи Су-
леймана руками ласкавими, як шовк, знетямлюючи його, пере-
творюючи з володаря на раба. Але все те затаєно, в прихованості,
у своїх жіночих володіннях на ложі своєї любові й ганьби, а не
прилюдно, не при візирах, при муфтієві, при імамах і яничарах
Тут султан мав бути неприступним навіть для неї, тут всемогут-
ній повелитель тільки він єдиний і завжди, і хай вірять у це всі
і передовсім він сам. А вона? Мала б упасти перед ним на коліна,
ридати, битися об брудний камінь, вимолювати помилування для
того лицаря, для себе самої, для свого народу —і не могла. На-
роде мій, прости мене, хоч і не можеш! Бо вже я потурчилась,
побусурманилась для розкоші турецької, для лакомства нещас-
ного!

Все ж мала заплакати бодай у кареті, де ніхто не міг побачити
Але сиділа з сухими очима Випрямлена, закостеніла, ніби й не
дихала. Султанші не плачуть А вона лишалася султаншею. Бо
мала ще синів. Не стримаєш сліз — наплачеш лиха на себе.

Сулейман читав суру Аль-іхляс з корану. Очищення віри По-
вторював вірші сури кільканадцять разів Тоді глухо промовив:

— Я звелю відпустити всіх, хто був з ним Цього вже не вер-
нути, а вони хай ідуть у свою землю
Роксолана гірко зітхнула

— Що ж принесуть із собою? Хіба що пісню про мужнього
Байду? Ой п'є Байда мед-горілочку, та не день, не нічку, та й не
в одиночку Прийшов до нього сам цар турецький "Що ти робиш,
Байдо, Байдо молодецький? Кидай, Байдо, Байдо, байдувати, бе-
ри мою дочку, та йди царювати".

У давніх греків було: тим, хто пропав безвісти, кого проковт-
нули хвилі океану або вогнедишні вулкани, розірвали дикі звірі,
склювали хижі птахи, всім цим нещасним споруджували кенота
фи, могили без тіла, бо тіло — це вогонь, земля або вода, а ду-
ша—це альфа і омега життя, і їй слід возвести святилище. Хай
буде святилищем безстрашному Байді пісня, розпочата ним са-
мим, продовжена, може, й нею, докінчена її народом, який навіки
збереже мужнього козака в своїй пам'яті Так дух убитих во-
скресає і перемагає убивць. Тіло куди попхнеш, туди й похилить-

427

ся, а дух вистоїть. Ось сила і безсмертя духу! А той, хто вбиває
інших, убиває передовсім себе. Повільно, жорстоко, неминуче.

Султан і в гадці не мав, що в Роксоланиній голові клубоча-
ться такі безжальні думки. Розбундючений від самовдоволення,
упивався своєю владою, своїм могуттям, мабуть, шкодував, що
тим часом може виказувати все це лиш перед одною жінкою, хай
і найдорожчою, найвище піднятою.

— Хай ці люди повернуться в свої степи і розкажуть усім, яка
недоторканна священна особа султанші.

— Моїй особі нічого не загрожувало, мій султане.

— Я повинен був захистити твою гідність.

— Але ж не ціною чийогось життя! Хіба я просила коли-небудь
аж такої ціни, ваша величність?
Він не слухав її.

— Ти хотіла просити за Міхрімах.

— Мені здається, що це було тисячі літ тому. І вже минули всі
часи. І тепер пізно і безнадійно.

— Але ти хотіла, щоб ми видали її за слов'янина.
Здригнись — і не стане мрії. Все життя в здриганнях. Як вона
ненавиділа цього чоловіка! Непередавано і безмежно ненавиділа
і водночас прикута була до нього навіки золотом ланцюгом. Як
у легенді про початки світу — боги звісили з неба золотий ланцюг,
щоб поєднати навіки небо і землю. Так поєднані й чоловік із жін-
кою. Золотий ланцюг хтивості, продовження роду, вічності. Лю-
бити й мовчати — як це тяжко. Та стократно тяжче ненавидіти
й не мати змоги, не сміти виказати свою ненависть!

Все ж сьогодні вона не могла стриматися. Хоч почуття усуне-
но, може, й назавжди, ще лишилося місце для слів. Словами не
своїми, а взятими з священної книги відповіла Сулейманові, не
приховуючи гіркоти в серці:

— А коли хто з вас бере їх собі в друзі, той і сам з них".
Стояло за цими словами все: і її походження, і дика туга за
минулим, за ріднизною, за народом своїм, але водночас і натяк
на темні чутки про походження Сулейманове від сербкині, на його
османську неповноцінність і навіть випадковість на троні.

Однак султан удав, що не зрозумів натяку. Він був упертий у
своїх намірах, не звик слухати ні порад, ні заперечень, щось по-
чавши, не зупинявся, поки й не закінчував, тож, завівши мову
про Міхрімах і давши Роксолані зрозуміти, що прислухався до
її слів, коли зверталася вона до Байди, прислухався і не пропус-
тив жодного слова і все збагнув,— тепер мав договорити своє.

— Я подумав,— твердо мовив Сулейман.— Хай це буде Рустем-
паша.

Роксолана задихнулася.

Ой доненько ж моя! Як ти пригнула мене к землі! Ти ж то й
занапастила мій супокій! Хотіла відомстити тобою за своє раб-
ство і неволю довічну, а відомщено мені. Чи ж так буде завжди?

Роксолана ніколи не ждала від султана такої, сказати б, не-

428

вгадної поквапливості, ще менше сподівалася вона почути ім'я
вчорашнього султанського імрахора, цього чоловіка, що тільки й
здатен навчити її та її доньку їздити верхи на конях і геніально
лаятися. Сама ж подала думку султанові про те, щоб повернув
Рустема до столиці, сама й каялася, коли побачила, як незграб-
ний босняк щосили виявляє запопадливість, щоб пробратися в ди-
ван, розштовхуючи ліктями візирів. І смерть Байди, цього святого
лицаря,— хіба не на сумлінні Рустемовім? А тепер султан хоче
зробити його своїм зятем.

— Ваша величність, але ж він недужий!

—— Недужий? Ніхто мені цього не казав.

— Згадайте, яке в нього обличчя. Він схожий на мерця. На
утопленика.

— Хто придивляється до чоловікового обличчя? Адже сказано:

"Що приховують їхні груди і що виявляють". Рустем-паша вірний.
Може, є здібніші, але високі здібності не ходять у парі з послуш-
ливістю й вірністю.

— Жіноче чуття підказує мені, що Рустем-паша безнадійно хво-
рий. Може, в нього невигойна виразка і він стікає кров'ю. Щодень
він стає блідіший, аж синій, так ніби з нього ночами висмокту-
ють кров якісь страшні потвори.

— Я звелю перевірити,— сказав султан, наче цим і вичерпу-
валася вся справа. Думки Роксоланиної не питав, ніби Міхрімах
І не її донька і сама вона — не його жона, не султанша. Та після
того, як не змогла порятувати Байду, якого, може, сама й зана-
пастила своїм відчаєм, Роксолана збайдужіла до всього, навіть
до власних дітей. Хіба не однаково? Рустем, то й Рустем. При-
наймні чоловік не криводушний, відвертий іноді аж до дурості,
не приховує, що вірить у хитрість, силу й жорстокість і в те, що
все повинен робити сам. Цей укусить і ще пальцем тицьне в те
місце, де вкусив, а не лащитиметься, як потайний собачка, з та-
кими легше.

Кілька днів по тому Сулейман сказав Роксолані, що в Русте-
мовій постелі слуги знайшли вошку. Від безнадійно хворих лю-
дей вошка втікає, отож... Султанша гидливо скривилася. Не хо-
тіла більше слухати про цей бруд. Та султан, видно, заповзявшись
відомстити їй до кінця за пригоду з козаками, безжально про-
мовив:

— Буде ліпше, коли про нашу волю повідомиш Рустема-пашу
ти, моя Хасекі.

— Але ж це ваша воля, мій повелителю.

— Наша,—з притиском сказав Сулейман.—Так само як прин-
цеса Міхрімах — наша донька.

— Я прийму Рустема-пашу,— схилила голову Роксолана.
Для більшого приниження босняка вона звеліла кизляр-азі Ібра-
гіму і всім прибічним своїм євнухам не відходити від неї упро-
довж усієї розмови з молодшим візиром. Прийняла того холод-
но, не приховуючи насмішки, довго розглядала його високий

429

візирський тюрбан з діамантовим пером, навмисно принюхувалася
до напахчених Рустемових шат, навіть поцікавилася, якими бальза-
мами вдається йому забивати гострий дух стайні, але понурий
босняк не зважав ні на які глузи, спокійно сидів навпроти султан-
ші, запускав міцні пальці в золоті блюда з плодами, смачно плям-
кав, облизував вуса.

Роксолана підвелася. Скочив на ноги візир. Владним голосом
султанша повідомила йому про високу волю падишаха.

Рустем упав на коліна. Промовив чи то схвильовано, чи й глу-
зуючи-

— Мені сьогодні снилися аромати, ваша величність. Тепер я
опинився серед них. Хай продовжить аллах ваші дні і дні велико-
го султана і хай над вашими днями завжди світить сонце. Неспра-
ведливість і зло, які я содіяв, ви замінили добром. Молюся на вас
і навіки раб ваш, ваша величність.

— "Намаз ягана чикмаз".— "Лицем до пустині не моляться",—
кинула Роксолана.

— Хіба ви пустиня? Що може бути наповненіше всім найдо-
рожчим, ніж ви, моя султанша!

— Буду рада, коли даси підтвердження своїм словам. Його ве-
личність султан за місяць влаштовує урочистий сюннет шах-заде
Баязиду і Джихангіру, в час сюннету відбудеться також ваше ве-
сілля з принцесою Міхрімах. Ми подбаємо, щоб це сурнаме пере-
вершило все відоме досі.

Рустем зрозумів- доля зв'язує його з молодшими султанськими
синами. Хто з них буде султаном: Баязид чи Джихангір? Кому
починати служити вже сьогодні? Підвів від килима напружене
своє, безрадісне навіть у таку хвилину обличчя, глянув на Роксо-
лану і гострим своїм розумом збагнув їй!

430

вгору