Де знайти вірного і водночас здібного? Сулейман першим з сул-
танів підняв посаду великого візира на височінь мало не султан-
ського трону, сподіваючись, що цим возвеличить владу падиша-
ха, мовби побільшуючи її. Як на небі сонце і місяць ходять у парі,
так і на землі коло султана мав ходити чоловік, що відбивав би
сяйво свого володаря, не даючи йому марно розсіюватися в про-
сторі. Здавалося, що вірний Ібрагім буде незамінним супутником
на все життя, але тому закортіло самому стати сонцем, місяцем
бути набридло, вважав те принизливим і нижчим своєї гідності —
Ібрагіма довелося прибрати. А де взяти місяця для свого султан-
ського неба, чим заповнити порожнечу, яку сам утворив і яку всім
видно? Аяс-паша не був світилом. Якийсь темний клубок на небо-
схилі влади, без сяйва, без розуму, сама тільки вірність. Чи вір-
ність завжди темна?

Після смерті Аяса-паші великим візиром став Лютфі-паша.
Справжній османець, до того ж султанський зять, він мав пере-
вагу і над вісімдесятилітнім євнухом Сулейманом-пашею, і над
свіжоспеченими візирами Рустемом-пашею і Хусревом-пашею,
вчорашнім румелійським беглербегом. Усі, крім Лютфі-паші, були
рабами, чужинці-еджнемі, люди неповновартісні, випадкові, і він,
презирливо кривлячись, назвав зал засідань візирів Куббеалти
невільничим ринком. Не лякаючись присутності самого Сулейма-
на,- великий візир ні з того ні з сього процитував слова сина Ру-
мі, Султана Веледа "Безрідні будуть великими, а посади най-
значніші дістануться людям нікчемним". Султан за своєю звичкою
удав, що не чує, візири вимушені були змовчати. Тільки Рустем
пробубонів собі під ніс:

"І я б був такий розумний, їздячи на султанській сестрі, як на
лисій кобилі".

І зненацька — весілля Рустема-паші з султанською донькою
Міхрімах, і в дивані стало одразу два царські зяті.

Лютфі-паша, чи то піддавшись намовлянням жони своєї Хаті-
джі, чи то без нічиїх намовлянь, попри свій доволі гострий розум,
запалився наміром перевершити Рустема-пашу який, щойно при-

438

їхавши з далекого Діярбекіра, з такою рішучістю пірнув у надра
Стамбула, пірнув з голими руками, а вже виринув, маючи в руках
султанську доньку.

Лютфі-паша приписував Рустемові якості, яких той ніколи не
мав. Попервах той керувався зовсім не наміром будь-що вислу-
житися, вискочити нагору, а просто піддався звичці, що вироби-
лася в ньому під час кількарічного сидіння в далекому санджаку,
повному непокірних племен. Там завжди щось колотилося, горіло,
бунтувалось, повставало. І молодий санджакбег, проклинаючи все
на світі, хапав своїх головорізів і кидався туди, де були найбіль-
ший вогонь, найбільший гамір, найбільша колотнеча. Коли прибув
до Стамбула і побачив пожежу, не роздумуючи, кинувся туди, ще
й не сподіваючись, що видобуде з вогню й полум'я не тільки сул-
ганську хвалу, але й султанську доньку. Сам дивувався своєму
везінню, похмуро кепкував з самого себе: "Молодець прагне туди,
де родився, собака — туди, де ситий". Про Лютфі-пашу він ска-
зав, щойно засівши в дивані поміж трьох інших візирів, за кож-
ним з яких стояли цілі кладовища і текли ріки крові: "Крізь збіль-
шувальне скло він міг би видатися навіть величним". Кожен з
візирів вимахував шаблею мало не з дитинства і от домахалися
аж до султанського дивану, а цей маслакуватий босняк тільки й
заслуг мав, що вмів догодити Сулейманові, сідлаючи його коня,
та тепер вчасно прискочив на стамбульську пожежу, щоб вихопи-
ти з жару й попелу доньку самого падишаха.

Великий візир Лютфі-паша з усією нестримністю, що була йому
властива в справах розумних і в дідах дурних, занурився в темні
глибини столиці, відтручуючи і головного кадія Стамбула, який
наглядав за порядком у місті, і ефенді румелійського беглербега,
поставленого для нагляду за кадієм. Мусульманська душа вели-
кого візира вжахнулася від видовища стамбульських пекел. На
дивані Лютфі-паша, здіймаючи руки, вигукував:

— О шаріат! О віра!

Він виявив, що шаріат порушується постійно, повсюдно, зло-
чинно. В дільниці Коджа Нішаджі варили бузу, якою впивалися
правовірні. В Псаматьї була ціла вулиця Шарап Сокаї, де не-
пристойні танцівники кйоребе затягали правовірних у бузні,
там же таємно продавали п'янливу гаміз ве арак, і між п'яниця-
ми — о аллах! — з ранку до пізньої ночі вешталися гулящі жінки!
Субаші, який мав наглядати за порядком, коло мечеті Еюба хо-
вав злодіїв, повій, там же — безчинства, вино, розпуста.

Сулейман-паша і Хусрев-паша мовчки прикривали повіками очі,
чи то поділяючи обурення великого візира, чи то пускаючи його
слова поза увагою, Рустем неприховане насміхався з такої запо-
падливості. Треба бути останнім дурнем, щоб повчати самого сул-
тана тільки тому, що ти одружений з його сестрою. Між султа-
нами немає родичання. Май голову на плечах. Усі знали, що бузу
варять споконвіку, тому бузні були дозволені султаном і для на-
гляду над ними приділений шехір субаші, Знали, що по Стамбулу

439

розвозять у бурдюках вино, яке мали право пити й продавати
тільки іновірці, що платили султанові особливий податок. А зже
коли чоловік платить податок і зміцнює державу, то користі від
нього більше, ніж від візира, що рубає гілку, на якій сидить.
Рустем навів хадіс "Бог стримує більше число людей завдяки
султанові, ніж завдяки коранові". Але цим розлютив Лютфі-па-
шу ще більше.

— Думаєш, коли спиш з султанською дочкою, то дозволено тобі
топтати все святе? — кричав великий візир.

— Та яке там спання? — невесело віджартовувався Рустем.—
В час весілля гашник так закрутив мені шаровари, що я цілий
місяць не міг нічого мати з своєю молодою жоною.

— Я не дозволю сміятися в дивані! — насувався на нього роз-
лючений Лютфі-паша.

— Та хіба я не знаю, що це гріх? Туркам ніколи сміятися —
вони воюють.

Лютфі-паша лютував не тільки в дивані. В Стамбулі почалося
справжнє пекло. Судна, що привозили вино з Мореї і Кандії, па-
лили разом з залогою. П'яницям заливали горлянки розтопленим
свинцем. Зрадливих жон кидали, зашитих у шкіряні міхи, в Бос-
фор. Чоловіків, упійманих на чужолозтві, страчували без суду.
Виловлювали повій і дико знущалися з них, прилюдно вирізую-
чи в них таке, що соромно й мовити. Лютфі-паша дійшов у своїй
запопадливості до того, що склав список найславетніших повій
Стамбула і передав його султанові. Сулейман не вірив власним
очам. Араб Фаті, Нарін, Карат, Нефесе, Етлі Асес, Маруфе Ка-
мар, Бататлу Гініч. Як сміє цей чоловік втомлювати пресвітлі очі
падишаха якимись підлими іменами? Може, він переплутав сул-
танський диван з театром Кара-Гйоз, де імам, хатіб, муедзин І
бекчі завжди збираються докупи, щоб упіймати зрадливу жону?
Гнів і зневага султанові були такі безмірні, що він не схотів на-
віть бачити великого візира, а передав Хатіджі, щоб вона вгаму-
вала свого чоловіка. Ось тоді Лютфі-паша й кинувся з кулаками
на султанську сестру, так що його насилу відтягнули євнухи.

На дивані державну печать у Лютфі-паші було відібрано і пере-
дано євнухові Сулейману-паші. Рустем став другим візиром. Лют-
фі поїхав у довічне заслання. Хатіджа знову була чи то вдовою,
чи розлученою.

Так у дивані лишився тільки один султанський зять, і відтоді
вже ніхто позаочі не звав Рустема-пашу інакше, як тільки
дамат — зять. Його зненавиділи вельможі, яничари, простий люд,
як колись ненавиділи Роксолану, приписуючи їй чари. Тепер злим
чарівником вважали цього вчорашнього конюха. Казали: спить
на конюшні, а вві сні бачить себе великим муфтієм. До нього все
це доходило, він сміявся: "Не великим муфтієм, а великим візи-
ром Переробимо туркам приказку. Бо хіба в них не починається
все з коня та з конюшні? Кінь завжди поперед воза, султан — по-
перед люду, отож султан як кінь, а конюх коли й не поперед сул-

440

тана, то вже поряд". Поети писали й розповсюджували на нього
в'їдливі епіграми й сатири. Рустем навіки зненавидів поетів і
будь-яке письмо з укороченими рядками. "Пусті слова черева не
наповнять",— зневажливо цідив він крізь зуби. його не любили,
але боялися, бо нікого не щадив, і горе було тому, хто попадав
Рустемові на язик. Цей чоловік не знав доброти, не відав жалості,
не вірив у красу або, може, й у самого бога, знаючись тільки з
шайтанами.

Султан колись обідав здебільшого тільки з Ібрагімом та візи-
рами, тоді з Хасекі, тепер став влаштовувати обіди з султаншею,
на які щоразу кликав когось з найнаближеніших. Для цього всі
придворні мали збиратися у великому залі прийомів, найвищі
державні мужі товпилися у вузькому переході, наступаючи один
одному на ноги, сопучи, стиха лаючись, обливаючись холодним по-
том страху. Кизляр-ага викрикував імена тих або тих щасливців,
тоді з грюкотом зачиняв двері перед носом у решти. Навіть візирів
не всіх кликали, зоставляючи перед дверима то того, то іншого.

— Ну, кого сьогодні забудуть? — потирав руки Рустем, про-
товплюючись наперед, бо знав, що без його дотепів султанові й
ложка в рот не полізе.

На обідах присутні були шах-заде Баязид і Джихангір, яких
султан ще тримав при собі. Іноді приїздив з Едірне Мехмед,
улюбленець Роксолани й Сулеймана, сідав коло падишаха, тон-
кий, вогненноокий, нервовий. Зиркав на всіх так гостро, що вмов-
кав навіть Рустем. Селім і Мустафа приїхали з своїх провінцій
під новруз. Селім скрізь возив з собою Мехмета, якого взято в
Топкапи ще малим, щоб бити, коли шах-заде Селім лінувався
у вивченні корану. Так той Мехмет і жив коло султанського сина,
отримавши прізвисько "Мехмет для биття". За обідом його са-
джали навпроти Селіма, той кидав у обличчя Мехметові кістки,
жбурляв посуд, реготав, кричав слугам: "Приберіть з-перед очей
цю мармизу!"

Мустафа був поважний, пещений, білотілий, тримався, ніби сул-
тан, і Рустем одразу пустив шпильку: "Головне не в тім, що він
каже, а в тім, що дуже гарно ворушить губами, коли говорить".

Султанський зять мовби намірився перевершити в своїй без-
карності улюбленого Сулейманового блазня Інджірлі-чауша, який
дійшов до того, що якось, підстерігши султана в темних палацо-
вих переходах, кинувся обіймати й цілувати його, а коли той обу-
рився, сказав на виправдання: "Даруйте, мій падишаху, я ду-
мав — це султанша Хасекі!"

Але то ж простий собі блазень, а це візир Високої Порти. Та що
з нього взяти, коли він — зять? Одним словом — дамат. Ненави-
діли позавіч, ненавиділи й у очі, але охоче сміялися з його нещад-
них дотепів. Ліпше сміятися ще до того, поки він щось скаже, бо
опісля сміятися, може, й не захочеться.

Всі сподівалися, що Рустем зламає собі шию в першому ж
серйозному ділі, бо ламалися й не такі шиї. А що найсерйозні-

441

шою річчю вважалася для османців передовсім війна, то й очіку-
вано з нетерпінням, коли ж султан знову вирушить у новий похід
з своїми новими візирами.

Поки султан сидів у столиці, його санджакбеги і великий ка-
пудан-паша, пострах морів Хайреддін Барбароса, вели невпинні
війни в Сербії, Славонії Боснії, проти Алжіру, Провансу, Венеції,
Португалії й Іспанії. Замість одної великої війни Сулейман ото-
чував свою імперію вогнищами війн маленьких, щоб його вірні
акинджії мали де погріти свої загребущі руки і не обростали зди-
ром зледащіння.

Мчали до Стамбула гінці з радісними вістями про звитяги,
плива здобич, тисячі рабів наповнювали невільницькі ринки, роз-
росталася безмежно і безмірно імперія, але похмурий погляд сул-
танів уперто зосереджений був тільки на одній землі, яка притя-
гувала його, засмоктувала, мов та дунайська трясовина під Мо-
хачем, де він потопив угорське військо з його недолугим королем.
Земля та була — Угорщина. Націлена в саме серце Європи, зда-
валася Сулейманові золотим ключем, яким відімкне він нарешті
таємничий замок володіння над цим континентом, і тоді хвиля
османська заллє всі його піднебесні гори, родючі долини, багаті
городи, над якими плавають тисячоліття слави, багатства і краси.
Повторював у думці вигаданий Султаном Веледом (але ж який
грізно-привабливий!) хадіс: "У мене є військо, яке я поставив на
сході і назвав турками. Я вклав у них мій гнів і лють, і скрізь, де
якийсь чоловік або народ порушить мої закони, я напускаю на
нього турків — і це буде моя помста..."

Вся провина угорців була в тому, що вони зайняли таку серце-
вину землі і зробили це задовго до турків, хоч, як свідчили пе-
рекази, в сиву давнину разом з турками вийшли з Турану в пошу-
ках щастя і просторів.

Наставлений над Угорщиною Сулейманів король Янош Запойяї
так і не зміг навести ладу в цій почленованій, розтерзаній землі
Все своє життя згаявши на вперте просування до найвищої вла-
ди, Запойяї навіть одружитися не встиг за свої шістдесят років, ї
тепер несподівано став одним з найжаданіших женихів. Австрій-
ський король Фердінанд норовив видати за старого Запойяї одну
з своїх численних принцес, щоб прибрати до рук всю Угорщину,
а з другого боку пильно стежив за Австрією мудрий і обережний
польський король Зигмунт, який встиг випередити Фердінанда і
віддав Яношу Запойяї свою доньку Ізабеллу, сподіваючись злас-
кавити цим султана і укласти з ним вічний мир.

Проти Запойяї збунтувався ердельський воєвода Стефан Май-
лат, який не побоявся самого Сулеймана, давши два роки тому
притулок розбитому султаном молдавському господарю Петрові
Рарешу. По дорозі на Ердель Запойяї смертельно занедужав.
Напівмертвий, довідався він од гінця, що в Буді королева Ізабел-
ла народила йому сина. Ще встиг невдалий король звеліти, щоб
назвали сина Яношем Сигізмундом, і послав канцлера Стефана

442

Вербеці до Стамбула просити султана взяти під свою високу руку
малого короля.

Сулейман прийняв Вербеці, всупереч своєму звичаю, не гаю-
чись, бо гінці, випередивши угорського канцлера, вже принесли
вість про смерть Запойяї. Він сказав, що визнав за сином Іза-
белли всі права, які мав його батько, коли впевниться, що той
справді народився, а не вигаданий уграми. Послано було султан-
ського чауша до Буди, який відвідав королеву, і королева, зали-
ваючись слізьми, подала османцеві загорненого в шовкові пелюш-
ки і горностаєві хутра сирітку-короля. Турчин приклав руку до
грудей, упав на коліна, поцілував дитяті ногу і в ім'я великого
султана заприсягнувся, що ніхто інший, крім сина короля Яноша,
ніколи не володітиме Угорщиною, бо так хоче аллах.

Султан збирав військо для походу в Угорщину. Розскочилися
навсібіч гінці, звідомляючи спахіїв, у султанських зброярнях
виливали гармати і ядра до них, яничари наточували шаблі, дюм-
бекчі сушили барабани, шилися тисячі нових зелених і червоних
знамен. Ніщо не могло зупинити страшної сили, яку Сулейман
мав намір знов посунути на зелені поля Угорщини, на її сади й
виноградники. Але тут із сходу стали напливати тривожні вісті
про неспокій серед кочових племен. Плем'я герміян коло Ладика
зайняло прохід у горах і грабувало каравани й усіх подорожніх.
Туркменські кочовики набралися такого нахабства, що викрали
коней під Манісою у принца Мустафи, коли той виїхав із своїм
двором на лови. В Діярбекірі збунтувалися племена курдів, цих
дивних людей, що, попри свою бідність, яка межувала з убогістю,
нікому не підкорялися, вперто домагаючись незалежності.

Виходило так, що в Діярбекір для приборкання повстання джім-
рі — мерзенного зборища дикого люду, мав вирушити один з сул-
танських візирів, а що Рустем-паша ще недавно був там сан-
джакбегом і, як видно, не зумів приборкати курдів, то найостан-
нішому дурневі було ясно: дамат повернеться туди, звідки при-
був!

Неприхована радість запанувала навіть серед тих, хто ніколи
в очі не бачив Рустема. На дивані байдужий до всього Хусрев-
паша, який страждав якоюсь невиліковною хворобою, мляво спи-
тав Рустема: "Тебе справді посилають в Діярбекір?" А великий
візир Сулейман-паша, помітивши, як Рустем поглядом шукає лус-
кач, щоб роздавити грецький горіх, вхопив повну жменю горіхів,
набив ними рот, став трощити зубами, примовляючи з виряченими
від задоволення очима: "Ось як треба! Ось як!" Рустем мав три-
дцять п'ять років, Сулейман-паша вісімдесят. Але дамат не збен-
тежився.

— У мене маслаччя міцніше за горіхову шкаралущу,— понуро по.
сміхнувся він.

А сам, власне, був зготовлений на добре і зле. Спиш із султан-
ською донькою — так і знай, що доведеться за це розплачуватися.
З насолоди виникає обов'язок. Та ще й не знати, де воно ліпше!

443

при боці в султана, який щедрий на милості, але ще, мабуть, щед-
ріший на кари, а чи в самого чорта в зубах.

Вирушаючи в походи, Сулейман ніколи не брав на себе коман-
дування військом, призначаючи сераскером великого візира. Це
було доволі зручно, бо всі невдачі падали на сераскера, успіхи
належали султанові. З Ібрагімом він зазнав більше невдач, ніж
перемог, Аяс-паша так і не очолив війська жодного разу, Лютфі-
паша, готуючись до звання великого візира, пробував виказати
свої здібності в поході проти острова Корфу, але, крім ганьби,
не здобув нічого. Тепер, з усього видати, сераскером мав іти про-
ти Угорщини старезний євнух Сулейман-паша, який усе своє дов-
ге й каламутне життя провів на Сході, знав підступи, хижість,
кровожерство, але ще жодного разу не стикався з лицарством,
відвертим аж до самозабуття, і відвагою не сліпою, не фанатич-
ною, а просвітленою розумом і любов'ю до рідної землі. І хоч
ніхто не вірив у таланти старого товстого євнуха, але говорилося
про нього співчутливо, навіть з повагою, бо він своєю грубезною
тушею заступив, відіпхнув ненависного дамата, і тому вже не було
місця поряд з падишахом, тож хай іде, звідки приїхав, хай згине
в голих курдських горах, серед госірого креміння й чорториїв, де
витанцьовують його брати — шайтани

Ось тоді покликала Рустема до себе султанша Роксолана.

Як став султанським зятем — даматом, ще не лишався віч-на-
віч з всемогутньою султаншею жодного разу, хоч і думав про це,
бо була тут, здається, єдиною людиною, якої побоювався, надто
пам'ятаючи свою незграбну запопадливість на пожежі. Через ньо-
го загинув тоді цей молодецький Байда, і Рустем знав, що Роксо-
лана не простить йому тої смерті ніколи. Все можна відшкодува-
ти, але смерть —чим ти її відшкодуєш? Хоч і сказано, що в мерт-
вих — ні друзів, ні товаришів, та з усього видно, що султанша
назавжди взяла в своє серце того Байду, не питаючи навіть його
згоди, бо ж був для неї живим втіленням навіки втраченої батьків-
щини Соловейко зітхатиме за вітчизною навіть у золотій клітці.
Це він, Рустем, міг забути і рід свій, і землю, промінявши все не
знати й на які вигоди, непокоївшись ліниво від думки, що двох
баранячих голів не зготуєш в одному горщику. Але ж не зрівняти-
ся йому з цією вельможною жінкою, загадково-неприступною для
всіх, всемогутньою, як сам султан, але водночас ніжною, як со-
нячний промінь, і вразливою, як закоханий соловейко.

Незграбно, боком, чіпляючись за одвірки своїм шорстким од
золотого шиття візирським халатом, мало не відштовхуючи не-
відступного кизляр-агу Ібрагіма, всунувся Рустем у маленький
покій Фатіха, майже задихнувся, побачивши на білім атласнім
диванчику Роксолану, обстелену розметаними барвистими шов-
ками, лякаючись, що ніжна іі шия зламається від ваги пишного
червоного волосся і коштовних прикрас на ньому. Мерщій упав
на коліна і так поповз по килимах, коли ж підвів перед султан-
шею голову, то побачив, що тут є ще хтось. Поряд з ним був що

444

чоловік у химерних, визивно багатих шатах, так само молодий, як
Рустем, але набагато зграбніший, з пишними яничарськими вуса-
ми, гарнолиций, гостроокий.

— Знаєш Гасан-агу? — спитала султанша.

Рустем нахилив уперту голову. Ще б пак не знати! Простий
яничар врятував султаншу під час заколоту, в нагороду отримав
звання яничарського аги, яке дається тільки ціною великої крові,
тоді вигадано для нього химерне звання особистого посланця сул-
таншиного, став аталиком — вихователем шах-заде Баязида.
З султанського ложа подаровано йому в жони білотілу одаліску,—
вже не така й радість, як на Рустема, бо це однаково, що ожени-
тися на білій корові. Якби це не при султанші, візир неодмінно
прискалив би око й познущався з цього яничарика: "То що, вже
отелилася твоя біла корова?"

Але тут мав мовчати і щосили виказувати увагу й слухняність.

— Гасане,— спокійно мовила Роксолана,— подай йому оте.
Гасан-ага неквапливо взяв з низенького столика невеличкий
згорток, замотаний у зелену шовкову хустку, подав Рустемові.
З належною шанобливістю, треба сказати, але до кого — до візи-
ра чи до султанші найперше?

Рустем тримав згорток і не знав, що з ним робити

— Розгорни,— звеліла Роксолана.

Він довго розмотував хустку, плутаючись кістлявими своїми,
більше звиклими до реміняччя пальцями у тонкому шовку. Роз-
мотав — папери. Якісь послання, грамоти. Дорогий папір, дороге
.чорнило, печаті. Мовчки глянув на султаншу. Що воно?
. — Почитай,— звеліла вона.

Рустем полопотів одною грамотою, другою, третьою. На всіх —
печаті царевича Мустафи. Листи до санджакбегів Сівасу, Діяр-
бекіру, Болі, Коньї. Всуціль із запитань Які зміни вітали б ви
в імперії? Як ви ставитесь до мене? Чи будете мені вірні? Проти
кого найперше треба спрямувати силу ісламського війська? Що
ви думаєте про чужинців у Стамбулі?

Все це важко було втямити навіть Рустемові з його метким
розумом. Він розгублено поглянув на султаншу.

— Читай ще,— звеліла вона.

Він читав далі. Мустафа питав у начальників племен мінбаші,
яка потрібна їм зброя. Писав яничарам до Стамбула, називаючи
Імперію оскопленою (натяк на великого візира-євнуха), і питав,
чи довго вони таке терпітимуть.

Зухвалі листи, за якими вчувався брязкіт зброї. Коли це не
підробка, тоді що ж?

— Страшно, візире?—шорстко спитала Роксолана.—Ти зблід,
читаючи ці послання? А що ж робити мені? В мене зблідла душа!
Мої сини не ждуть смерті великого султана, вони насолоджуються
життям під його благословенною тінню, а син цієї черкешенки вже
змалечку очікує смерті свого батька і всіх братів, бо тільки ця
смерть відкриває йому шлях до престолу, а його матері дає змогу

445

повернутися в Топкапи і зайняти покої валіде. Син черкешенки
втратив терпець, він почав вірити, що султан Сулейман не помре
ніколи, і він не помилився, бо так воно й буде, принаймні для са-
мого Мустафи! І ця нікчемна Махідевран ніколи не ступить за
брами великого палацу, бо вигнані султанші не повертаються, не
повертаються! Але де ж були ви, візири, опора трону, найвірніші
люди падишахові? Чом не впіймали злочинної руки, чом не помі-
тили, не викрили, не перехопили, не захистили? Чом?

Рустем не звик, щоб на нього нападали. Захищатися не вмів,
не любив, а тут і захищатися не виходило. Завжди вважав усіх
довкола дурнями, тепер не вадило ударити дурника й самому. Та
й було перед ким — перед самою султаншею.

— Ваша величність! Ну які ж з нас візири? Сулеймана-пашу
слуги півдня підводять з постелі, а другу половину дня він думає
лиш про те, як влягатиметься в постіль своєю тушею. Хусрев-паша
не встигає з'їсти якийсь шматок, як воно з нього виходить, не
затримуючись і не лишаючи ніякого поживку. Він жде, коли вже
вмре від голоду, а ми ждемо, коли він помре, щоб звільнив місце
для когось іншого. Четвертого візира султан називати не хоче, ва-
гаючись між двома молодими пройдисвітами, яких узято ще з
пажів покійного Скендер-челебії після його страти в Багдаді: між
Ахмедом-пашею і Мехмедом-пашею Соколлу. А я — погляньте на
мене, ваша величність. Хоч я й зять ваш, але голова в мене з са-
мих кісток, як у коняки, тільки в коняки й кістки розумніші, бо
вона вміє підставляти спину, я ж не вмію й того.

— Не вмієш підставляти спину, то доведеться підставити голо-
ву,— жорстко мовила Роксолана, не піддаючись на Рустемові по-
хмурі жарти.— Як це так, що при дворі тисячі дармоїдів, а ря-
тувати султанську владу від загроз має один Гасан-ага?

— Гасан-ага? — Рустем лиш тепер згадав про султаншиного до-
віреного. Виходить, цей чоловік тут не для того тільки, щоб подати
йому згорток з листами Мустафи. Подає те, що сам і роздобув.

— Як же Гасан-ага роздобув усе це добро, ваша величність?
Вона кинула на Рустема погляд, від якого холоне в серці.

— Як? А ти не знаєш? За золото, яке ви гребете з султанської
скарбниці і все ховаєте під себе. А його треба пускати на справи
державні. Платити там, де треба. Все купується і продається.
Продаються навіть оракули, що довели колись лідійські царі Мем-
нади, підкупаючи дельфійську піфію.

Що це за дельфійська піфія, Рустем, ясна річ, не знав. Знав
коран, якого його вчили ще малим хлопчиком, вбиваючи в його
стрижену голову вірність ісламові й новим хазяям, знав зброю,
жорстокість, неволю, тверде життя і коней. Щоправда, Піфією
звали кобилу, на якій він колись учив султаншу їздити верхи.
Кобилу назвала так султанша, а вибирав її ще лошицею він,
Знався на цьому досконало. Гарну коняку бачив з льоту. Очі по-
ставлено близько, лоб округлий, як склепіння в мечеті, погляд
ясний, вогнистий. Вузькі храпи, довгасті рожеві ніздрі, мов у по-

446

родистої жінки, лебедина шия, сухорлява морда, шовковиста гри-
ва, коротка лиснюча шерсть, довгий хвіст, а груди, груди! Як у
султанші, що рвуть усі найпросторіші шовки. І ця жінка — його
теща? Чи надовго? На щастя чи на безголів'я?

— Гаразд,— зітхнула Роксолана,— хто чого не вміє, того вже й
не навчиться. Не для того тебе покликала. Хочу, щоб ти ці листи
передав його величності султану.

— Я? Султану? Але ж не я їх роздобув.

— І скажеш, що роздобув їх ти, бо знаєш усіх анатолійських
санджакбегів, жив між тими дикими племенами, вмієш знаходити
з ними спільну мову, ось тому й потрапили всі ці листи до твоїх
рук.

Тепер Рустем уже не мав сумніву, що його таки відішлють на-
зад у дикі гори,— хай далі знаходить спільну мову з непокірливи-
ми племенами. Але перед султаншею не станеш ні зітхати, ні скар-
житися Він схилив свою маслакувату голову в поклоні, дочекався,
поки Роксолана милостиво кивнула їм обом з Гасаном,-мерщій
позадкував до дверей, пропихаючись поперед султаншиного довіре-
ного, якого б з великою охотою роздер на дрібненькі шматочки за
його небачену здобичливість.

І ще не знати, як прийме ці кляті листи султан!

— Хоч розкажи, щоб я знав, як ти їх добував! — кинув Рустем
Гасан-азі, коли вони вийшли від султанші.

— Розповісти легше, ніж добути,— усміхнувся той.

Чи просила Роксолана падишаха за Рустема, чи Сулейман і сам
не захотів наражати зятя на людський осуд, він прийняв рішення
несподіване, але, може, єдино правильне. Мустафі в Манісу негай-
но посланий був фірман, згідно з яким шах-заде переводився в да-
леку Амасію, а на його місце володарем провінції Сарухан ставав
Мехмед, найстарший син Роксолани і, виходило тепер, не назва-
ний, але ймовірний спадкоємець трону. Фірман про вигнання Мус-
тафи з Маніси повіз сам великий візир Сулейман-паша, який ішов
в військом проти повсталих курдів і водночас мав наглядати за
шах-заде.

Рустем посміювався собі у вус: "Мене з Діярбекіру висмикнули,
євнуха посадили туди, як ріпу. Та хіба ріпа виросте на камені?"

Самого Рустема названо було сераскером походу на Угорщину,
і тепер уже над ним насміхалися яничари: "Все вже було, але ко-
нюх ще ніколи не водив нас на війну!"

Війни, власне, ніякої не було. Австрійці, що кинулись були на
Буду, злякалися османської сили і відкотилися. Заколотника Май-
лата видали султанові нікопольський санджакбег Ахмед і Петро
Рареш, який сподівався знов завоювати Сулейманову прихиль-
ність. Закованого в ланцюги ердельського воєводу відправлено до
Стамбула, де його поглинули підземелля Еді-куле. Тим часом ве-
летенське османське військо обступило Буду, і Сулейман послав
до Ізабелли гонців, яким звелено було передати, що мусульман-
ський закон не озволяє ултанові відвідати її особисто, тому хай

447

пришле до нього сина в супроводі вельмож, які хоробро обороня-
ли столицю від австрійців.

Ізабелла пережила страшну ніч. Сльози, метання, хапливі нара-
ди. Наставав день п'ятнадцятої річниці битви під Мохачем. Що
він принесе для малого короля, для цього невинного дитяти?
Врешті вирішено було виконати султанову вимогу. Дворічного
Яноша Сигізмунда в золоченій колисочці дві няньки в супроводі
перших людей королівства—Стефана Вербеці, Валентина Терека,
Джордже Утєшеновича — привезли до розкішного султанського
шатра. Малий король ревів щосили. Сулейман сказав шах-заде
Баязидові, щоб той поцілував короля. Рустем-паша шанобливо
підтримував султанського сина. Як знати: може, підтримуєш май-
бутнього султана? Сьогодні двоє дітей — одне ще немовля, друге,
хоч і більше, а теж дитя, а взавтра один король, а другий пади-
шах. Чи не був і він колись отаким шмаркачем (тільки не в зо-
лоченій колисочці і не в шовковому шатрі), а сьогодні візир, се-
раскер, державний муж, і від його слова залежить доля цієї зем-
лі. Диво!

Не кажучи й слова, Сулейман дав знак забрати малого і верну-
ти матері.

На дивані прийнято думку Рустема-паші: Угорщина між Дуна-
єм і Тисою лишається турецькою землею (великий муфтій Мехмед
Абусууд негайно почав складати султанський фірман про долю
угорського райя), а Угорщина на схід від Тиси з Ерделем передає-
ться під владу Яноша Сигізмунда, як султанового ленника з що-
річною даниною в десять тисяч дукатів. Великий нішанджія Мус-
тафа-челебія Джелал-заде написав блакитним і золотим чорнилом
фірман, який був вручений малому королеві. Султан присягався
пророком, своїми предками і своєю шаблею, що триматиме Буду,
охороняючи малолітнього короля, і віддасть столицю, щойно на-
стане відповідний час. Коли мав настати той загадковий час, ніхто
не знав, а допитуватися боялись. Обіцянок Османи не дотримува-
ли ніколи, завжди сповнювали тільки погрози. Тим часом Ізабел-
лу з сином вміщено в Липі над Марошею: безпечніше для всіх.

В табір до Сулеймана прибули посли від короля Австрії Ферді-
нанда: син захисника Відня Нікола Сальм і прославлений посол
Сигізмунд Герберштейн, який об'їздив усю Європу, двічі добрав-
ся аж до далекої Москви, про що написав велику книгу.

Султан сидів під золотим чадором, щит, булава, лук і стріли
лежали коло його ніг, як символи могуття, вельможі півколом
стояли з одного боку — Рустем попереду, з другого боку — імами
на чолі з великим муфтієм Абусуудом.

Молодий Сальм шанобливо пропустив наперед старого поважно-
го Герберштейна, той опустився на коліна перед султаном, наги-
нався, щоб поцілувати золоту полу падишахового кафтана, але
ніяк не міг дотягнутися, скосив налиті кров'ю очі на купу вель-
мож, наставив свою широку сиву бороду на Рустема, прокректав:

— Та поможи ж, ради бога!

448

Султан, який розумів по-слов'янськи, ледь помітно усміхнувся,
нахилився над послом і простягнув йому для поцілунку руку.

Герберштейн, який хвалився тим, що всі його посольства були
успішними, подумав вдоволено, що й цього разу він вийде пе-
реможцем, хоч ще нікому цього не вдавалося з упертим турком.

Дванадцять слуг на увитих позолоченими гірляндами ношах
піднесли султанові великий годинник, зроблений за накресленнями
самого покійного імператора Максіміліана. Вчений майстер пока-
зав, як треба заводити годинник і доглядати механізм. Про це ж
говорилося і в книжечці, прикладеній до подарунка. Годинник по-
казував години, дні, місяці і рух небесних тіл. Подарунок справді
був рідкісний і цінний, але все ж не вартий аж цілої Угорщини,
яку взялися виторговувати у султана посли, обіцяючи виплачува-
ти щорічну данину в сто тисяч дукатів.

Сулейман підкликав Рустема, звелів йому:

— Скажи їм, що, коли прийшли тільки для цього, хай ідуть
геть. А не підуть — прожени.

— Ти ж слов'янин, соромився б! — спробував докорити Гербер-
штейн Рустемові, коли той, додаючи ще дещо від себе, переказав
послам падишахове веління.

— Ти теж слов'янин, а кому служиш! — огризнувся Рустем.—
Обидва ми зрадники, тільки ти зраджуєш за платню, а я — за
гріхи свої, бо я не просто візир і сераскер, а дамат, царський зять!

Сам не відаючи про те, Рустем майже повторював слова сул-
танші Хасекі, сказані колись австрійському послові Лаському.
А може, розповів йому про ту розмову Ласький, якого султан віз
із собою до самої Буди і тільки звідти, старого, змученого, хворого,
відпустив помирати в рідний Краків, проявивши неочікуване мило-
сердя. Ніхто не зміг витлумачити такого султанового вчинку, над-
то що французький король домагався видачі підступного послан-
ника для розправи. Тільки Рустем-паша знав, чому Сулейман так
розм'як душею. Вночі після того, як прогнані були австрійські пос-
ли, гонець привіз із Стамбула два листи. Один — від султанші,
другий — від її найстаршого сина Мехмеда.

449

вгору