Уже змалку уява вела його на широкі простори. Він — у тріум-
фальній золотій колісниці (або на чорному коні, а кінь весь у зо-
лоті й рубінах). Барабани б'ють: там-там-та-та-та. Велетенське
блакитне небо. Там-там-та-та-та. І недосяжні гірські вершини
в пречистих снігах. Тум-тум-тум. По дикій пустелі — тисячі верш-
ників, тисячі верблюдів, чорні слони в золотих попонах. Трум-
трум-трум. Мармуровий палац (червоний мармур) на краю пусте-
лі, дзюркіт води, гнучкі одаліски. Там-там-та-таї

450

Від свого вихователя занудливого Шемсі-ефенді відмахнувся,
щойно вилетів на волю з клітки гарему, з-за брам Топкапи і пере-
їхав до Едірне, де був всевладним валі — намісником самого сул-
тана. Султанові Сулейману пощастило від народження. Був єдиний
син у Селім-хана, мав міцне здоров'я, вихователя приділено йому
було ще султаном Баязидом — мудрого Касима-пашу, який згодом
став навіть візиром, утримавшись у дивані до глибоких старощів.

Кожному з шах-заде, коли вони покидали Топкапи і вирушали
до визначених їм султаном провінцій, одразу давався свій власний
двір: візир, імам, дефтердар, нішанджія, поет, астролог-мюнеджім,
хаваші, яничари і, звичайно ж, гарем, одалісок до якого добирала
сама султанша. Все, ніби воїнам суджук у похід. Візиром у Мехме-
да став один з колишніх пажів блискучого дефтердара Скендер-
челебії теж Мехмед, названий Узун, тобто Довгий. Він відзначився
разом із своїм товаришем Ахмедом під час сюннету Мустафи, Мех-
меда і Селіма, коли ці пронозисті вихованці Скендер-челебії влаш-
тували на Ат-Мейдані небачене вогняне свято. Тоді султан помітив
обох здібних юнаків, дарував їм титули беїв, після того вже не
відпускав їх од себе, мав нагоду переконатися в їхній мужності
й жорстокості, яку виявляли до ворогів у битвах, і, коли треба
було дати для Мехмеда візира, покликав сина і спитав, кого б
він хотів узяти: Мехмеда-пашу чи Ахмеда-пашу. Шах-заде вибрав
Мехмеда. Ахмед-паша був обережний, хитрий, може, навіть під-
ступний, як вода під тонкою кригою. А Мехмед Довгий бруталь-
ний, рішучий, неприховано-жорстокий, кровожерний, мов хижий
звір, і розум мав гострий, несхибний, точний—усе, про що мрі-
яв би для себе шах-заде. Довгий не приховував ні від кого свого
узвичаєння Не для того вчився в школі молодих яничарів, не для
того проходив науку жорстокості й підступності у Скендер-челебії.
Топтати, рвати, метати і вперед, вперед, проламуватися крізь хащі,
крізь живих людей, не зважати ні на що, хай летять голови, хай
ллється кров, хай крики й стогони — не озирайся, вперед, вперед,
життя належить відважним, безжальним і не тупоголовим зарізя-
кам, а мудрим і мужнім. Щастя тоді, коли життя в твоїх руках,
коли тримаєш повіддя натягнутим. Над самим краєм прірви не за-
плющуй очей, не зупиняйся, ні хвилі вагань і перепочинку, зірке
око, тверда рука, незламна воля.

Маломовний, грізно насуплені брови, гучний голос, жилаве тіло,
яке не знає утоми, доведене до меж неймовірності вміння володіти
будь-якою зброєю, витривалість у походах, в обжиранні, в пияти-
ках, подвиги на любовному ложі, де красуні заламували руки від
розпачу, що ніч не триває півроку,— здавалося б, Мехмед Довгий
мав пишатися тим, що був своєрідним взірцем османської добле-
сті, а тим часом він зневажав людську природу й породу так від-
верто, ніби ту зневагу поширював і на самого себе.

Ясна річ, до шах-заде Мехмеда молодий візир ставився з належ-
ною поштивістю, був його тінню, твердим наміром, оголеною шаб-
лею, караючою рукою.

451

Обидва звалися Мехмедами — шах-заде і його візир. Один пове-
литель, другий — його слуга. Та хоч Довгий вважався слугою
султанського сина, той незабаром став мовби його відлунням,
блідим повторенням, безсилим наслідувачем, гнався за своїм візи-
ром і ніколи не міг наздогнати, мав перед Довгим переваги наро-
дження і становища, але бракувало йому звичайних можливостей,
які може дати чоловікові тільки природа і яких не придбаєш ні
за які скарби.

Над Мехмедом від народження тяжіло переконання, що він
спадкоємець трону і тому має вирости грізним і могутнім, як сул-
тан Сулейман. Про Мустафу не думав, сподівався, що якісь
сили — небесні чи земні — неодмінно усунуть, приберуть того,
звільнять і очистять дорогу до престолу йому, Мехмеду, бо він —
спадкоємець. Раб спадкоємства з самого дитинства. Зачатий у на-
сильстві, народився кволий, нікчемний тілом, не тіло, а схлип. Ріс
улюбленцем султана й султанші, про синів казано: "Синів назива-
но по іменах, тільки Мехмеда завжди — "наш Меміш". За ним був
найпалкіший і найдбайливіший догляд. Учителі, лікарі, імами, по-
радники, астрологи й знахарі оточували малого Мехмеда, та одна-
ково шах-заде ріс кволий і хоч схожий був на Сулеймана облич-
чям і постаттю, але було то лиш бліде і жалюгідне відбиття
султанове, який теж, як відомо, не відзначався надмірною міцністю.

Характер у Мехмеда так само був далекий від досконалості,
настрої змінювалися в ньому незбагненними перескоками, міг бути
то надмірно добрим, то злим до жорстокості, хвилини прозрінь
поступалися місцем цілим дням тяжкого душевного занепаду. Та
найбільше докучали Мехмеду тілесні немочі, так ніби справджува-
лася саме на ньому гірка істина, що диявол, обравши собі жертву,
забирає в неї не саму душу, а й тіло, знаючи, що з тілом заби-
рає все.

Але в цьому кволому тілі жив залізний дух Османів. Мехмед
відчував, як близько до смерті вже від народження він і його бра-
ти тільки тому, що належали до парості Османів, над якою нави-
сав нелюдський закон Фатіха. Окрім того, йому дісталося ще не-
мічне тіло. Порятунок бачив тільки у втечі від своєї немочі, в зну-
щанні над плоттю, в загартуванні тіла, в непокірливості долі,
і в подоланні слабості. Не давати собі перепочинку, мчати вперед
її вперед, задихаючись, викрешуючи іскри, як коні пророка: при-
сягаюся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри.
Він — спадкоємець. Імперію буде віддано йому, людські долі
й життя, то хіба ж не владен він над життям власним?

Зрадів безмірно, отримавши собі помічника, прибічника, слугу
й повірника в особі Мехмеда Соколлу. Жили, як звірі, як хижаки,
як розбійники і грабіжники. Шах-заде рвався на війну, але війни
для нього не було, зате міг замінити її ловами. Однаково вбивство,
кров, гонитви, переслідування, знемога, безмежжя просторів. Ні-
яких зручностей, простота, груба їжа, спати на камінні, підклавши
долоню під щоку, грітися коло вогнищ, просмердітися власними

452

нечистотами, чути довкола прокльони й лайки і самому лаятися
й проклинати, бачити зелену зорю над головою, мокнути під доїд-
ливими дощами — ось твоє життя, бо ти спадкоємець трону, ти
спадкоємець!

В палаці не знав гарему, весь час згаював серед соколів і берку-
тів, любив обідати з яничарами, шанобливо вклоняючись казанові
з пловом, бо казан у яничарів вважався найвищим божеством.

Ще хотів, щоб його боялися. П'ять синів росло у султана, і всі
були неоднакові і мали неоднакові бажання. Мустафа хотів, щоб
його обожнювали. Мехмед — щоб боялися. Селімові було все одна-
ково. Був то гордий, то привітний, то марнославний, то ледар,
а найбільше — п'яниця і розпусник уже з чотирнадцяти років. Бая-
зид був просто добрий і страшенно непосидючий. Джихангір усе б
віддав, щоб його тільки не тривожили і не заважали мріяти.

Мехмед знав, що султана повинні боятися. А він спадкоємець,
тому має подбати, щоб усі боялися також і його. Але не мав на
те часу, заклопотаний змаганням з тілесною неміччю, і тому все
відкладав свій намір стати жорстоким, як султан Селім, як вели-
кий Фатіх або хоча б як його візир Мехмед-паша Соколлу. До того ж
хоч і вважав себе спадкоємцем, починав тривожитися впертим
мовчанням султана Сулеймана, який не називав свого наступника.

І тільки того дня, коли в Едірне прийшов султанський фірман
про переведення шах-заде Мехмеда з його двором до Маніси, най-
старший син Роксолани зрозумів: сталося!

Тепер мав під своєю владою цілу провінцію Сарухан, мовби ма-
леньку імперію Стамбул лежав за кілька днів кінної їзди, тільки
приготуйся належно, будь твердий духом і тілом, передовсім тілом,
бо воно твій найбільший ворог, а ти ж — спадкоємець!

Слав гінців до султанші-матері. Хотів знати про кожний прожи-
тий нею день. Бачив уже себе султаном, а матір свою, розсміяну
і мудру Хасекі,— всевладною валіде, повелителькою Топкапи, най-
першою опорою молодого падишаха. Любив її так само щиро
й гаряче, як ненавидів своє нікчемне тіло. Оточував себе дервіша-
ми, святими людьми, знахарями, ошуканцями. Йшли звідусіль, на-
пливали, мов темні хмари на ясне небо, зроджувалися з загадко-
вих велетенських просторів Азії, з Персії й Індії, з Єгипту й Сірії,
виникали нізвідки. Продавали зрозпаченому шах-заде ліки, аму-
лети, давали поради, чаклували, провіщали його долю. Одні каза-
ли пити вино, другі забороняли, одні радили їсти баранину, інші—
лише дичину. Були такі, хто геть відкидав природу, вбачаючи по-
рятунок у діянні сил окультних, таємничих і всемогутніх. Мовляв,
той, хто не лякається розлиття людської крові, здатен з допомогою
окультних сил досягти розмірів слона і розтоптати людей, як би-
линки

Мехмед не вірив нікому, але нікого й не мав спитати, окрім
свого візира, який навіть спав під порогом свого шах-заде. Сокол-
лу тільки лаявся:

453

— Шкіра цих негідників не годиться навіть на барабани, ваша
високість! Чоловік живий, поки відчуває в руках шаблю та між
ногами боки свого коня. Все інше—не варте й згадування. Як на
мене, то до жирної баранини кисле молоко, тільки сквашене по-
болгарськи,— і все буде: довголіття, тверда рука, чоловіча сила!

Возив те молоко в бурдюках вовною всередину повсюди, поїв
ним Мехмеда замість води й вина, але не помагало й воно.

І коли писав шах-заде Сулейманові про свою матір Хасекі, що
вона вся зчорніла в душі від розлуки з султаном, то сам уже дав-
но звуглився і не горів, а дотлівав, смерть жила в ньому, розро-
сталася, розпростувалася, але він не хотів того помічати, не вірив,
приховував од усіх. Ще зовсім малим отримав од султана в по-
дарунок коштовний ятаган, спав з ним у колисочці, підкладав
його під подушку й підрісши, тепер теж тримав у постелі, мовби
сподіваючись, що відіб'ється від смерті коли не здоров'ям, то
зброєю.

Однак не відбився.

Довідавшись про сміливі перемоги султана в Угорщині, звелів
Мехмедові-паші готувати пишний бенкет. У палацових садах, під
обважнілими від соковитих плодів деревами, над басейнами з про-
зорою водою з гірських джерел, покладено на траву шовковисті
килими, на них парчеві покривала, поверх яких постелено скатер-
ті з єгипетського полотна. Рої хавашів закружляли по саду, носячи
на простягнутих руках дерев'яні тарелі, срібне й золоте начиння,
дороге скло, наїдки, напої, солодощі, наставляючи все те вже не
рядами, а стосами, одне на одне, так що перед шах-заде і його
співтрапезниками громадилися цілі гори ласощів. По праву руку
в шах-заде сидів його візир Соколлу, по ліву руку — імам і поет.
Імам благословив трапезу, Мехмед дав знак, ударили барабани,
заграли зурначі, забриніли струни, сазів, полилося вино, хоч і не
дозволене пророком, але незамінне в час великого торжества
ісламської зброї й прославляння великого султана Сулеймана, хай
продовжить аллах тінь його величі, поки змінюються дні й ночі.
З цієї ж Маніси колись вийшов султан Сулейман. Маніса для ньо-
го—це молодість, але й вигнання, очікування престолу, але й
щоденний страх за життя. Для шах-заде Мехмеда — це останній
східець до трону, золотий східець, над яким, як у раю, нависають
золоті яблука щастя й надії, бо ж він спадкоємець!

Змагалися у вихвалянні, в славленні, у величанні, учті не було
кінця, тривала цілий день, продовжувалася увечері, вночі хаваші
запалили ліхтарі, світильники, смолоскипи, далі лилося вино, об-
гризалися баранячі реберця, тік по бородах солодкий сік від пло-
дів, ніхто не наважувався підвестися, хто встане — той навіки
втрачений для шах-заде Мехмеда, доводилося терпіти, тріщали
шлунки, мало не лопалися сечові міхури, з'їдене й випите підсту-
пало до горла, а візир Мехмед-паша вигукував нові та нові слова
на честь великого султана і його високогідного спадкоємця, Сокол-
лу не знав утоми, як не знав утоми і вутлий тілом, але залізний

454

духом шах-заде, музиканти рвали струни на сазах од запопадли-
вості, придворний поет читав безкінечну "Ішрет-наме" славетного
Ільяса Ревані, тут лилося вино, там розповідалося, як виноградна
лоза потрапила в цю благословенну землю. Один арабський вождь
побачив якось, що змія хоче з'їсти голуба. Вождь убив змію, на
знак вдячності голуб приніс своєму рятівникові лозу і порадив
давити ягоди і пити сік. Коли надавили соку і дали вмираючому,
той одужав. Він розповів, що після першої чаші відчув, як весело-
щі входять йому в душу, а після другої зрозумів, що став пади-
шахом

Мехмед пив і пив, мовби передчасно прагнучи відчути себе пади-
шахом, не п'янів, тільки йшло йому все перед очима перекидом,
вже не впізнавав нікого, не відчував свого тіла, не знав навіть, де
він, чи живий, чи мертвий. Звик до поганого самопочуття, але так
погано ще не почував себе, мабуть, жодного разу за всі двадцять
два роки життя, і все ж тримався, сидів рівно, не хилився, не кли-
кав на поміч, так що навіть вічно насторожений, як дикий звір,
візир Соколлу не відчув нічого і стривожився тільки тоді, коли
помітив, як Мехмедова рука сліпо шукає щось у повітрі, не мо-
же знайти, мертво падає, знов хоче здійнятися, ледь здрига-
ється і...

— Ваша високість,— нахилився Соколлу до шах-заде,— мій
принце, мій повелителю!..

Мехмед ще сидів, і очі ще мав розплющені, але невидющі. Та й
сам —живий чи вже мертвий.

Візир, попри всю свою безстрашність, не наважувався доторкну-
тися до шах-заде. Доторкнешся — впаде і вже не підведеться.

— Ваша високість,— гостро зашепотів Соколлу,—ваша...
Мехмед несподівано заговорив. Так само з мертвими очима, в за-
грозливій непорушності, він повільно промовив:

— Коли Іскаидер відчув, що вмирає, а мати його плакала, він,
втішаючи її, сказав: "Подеколи буває радість, іноді печаль. Так
повелося, так і буде".— "Гяхі сюрур гяхі недер, бйойле гельміш
бйойле гідер".

Сказавши це, він став хилитися на візира, і вже ніщо не могло
його втримати на цім світі.

Лікарі були безсилі. Мехмед помер, не встаючи від учти. Імам
прочитав суру Фатіха за упокій душі шах-заде. Мехмед Соколлу,
цей жорстокий, безжальний чоловік, заплакав, мабуть, уперше
в своєму житті і став тертися обличчям об ногу небіжчика. Тоді
вгадав, що колись чув, як слов'яни, коли хочуть зберегти тіло не-
біжчика, кладуть його в мед, а був усе ж таки слов'янином бодай
за походженням, бодай у щонайглибших закапелках жорстокої
своєї душі,— отож негайно звелів роздобути велику бочку, напов-
нити її медом анатолійських бджіл, який так любив шах-заде, бо
мед той викликав гарячку в його холодній крові і сни про вогонь;

Тіло вмерлого поклали в мед, сам Соколлуповіз йогодо Стам-
була,

455

Жовтий вітер з далеких пустель гнався за ним, отрута кипіла
в зміях на розпеченому камінні Анатолії, сумний караван був ніби
доля самого Соколлу, мов згусток його далекого боснійського ди-
тинства, мов його шорстка душа, що зачерствіла в цій землі, пов-
ній каміння, розпачу і мук. Вмирають навіть султани, вмирають
їхні сини і найніжніші красуні, а муку лишають на землі, і не мен-
шає її, а щодалі більшає, і падає вона на плечі отаких колишніх
хлопчиків, взятих у рабство за податок крові, і душі в цих хлоп-
чиків стають камінними, і в них кипить отрута, як в анатолійських
зміях. Яке їм діло, чи згорить земля від вогню, чи згине трава від
вола.

Соколлу жорстоко гнав свій караван, кваплячись до Стамбула,
так ніби віз радісну вість, не знав, що чекає його самого в столиці,
може, й смерть за те, що недогледів шах-заде, злостиво кривлячи
тверді свої губи під чорними вусами, шепотів сам собі: "Присяга-
юся тими, що мчаться, задихаючись, і викрешують іскри".

Вість прилетіла в Стамбул поперед страшного каравану. Роксо-
лана не повірила гінцеві, а сама вже знала, що то правда. Султан
був далеко, біля неї тільки Міхрімах та дванадцятилітній, так
само кволий, як був Мехмед, Джихангір, чорна вість припадала
їй самій. Чорна вість і чорний біль. Ще не ховала своїх синів.
Абдаллах помер, щойно народившись, маленького його табута вона
тоді й не бачила, а тепер приречена була вдивлятися в мертве
лице обмитого, набальзамованого, спокійно-прекрасного, але мерт-
вого Мехмеда, і світ повивався для неї непробивним туманом.
Сама колись учила Мехмеда дитячої приспівки, коли наповзала
з Мармари на сади Топкапи густа імла: "Аламин ількиім, кара-
джа, ількиїм, килинан боарим, килиджинан кесерим! Вар, гіт,
кйор, дурман!" — "Я первенець своєї матері, я темно-бурий лис,
я задушу туман волосиною, порубаю мечем! Геть забирайся, про-
клятий тумане!"

Хто тепер поспіває, проганяючи страшний туман смерті?

Болісний стогін рвався з неї, як у вівці, яку кусає ягня, коли
ссе, бо воно єдине з усіх ссавців народжується з зубами, так само
як народилися зубатими всі її сини, щоб мати чим гризтися за вла-
ду, яка для кожного з них була життям. Щасливі люди, які можуть
жити без влади.

Темрява вповзала Роксолані в душу, заливала душу безнадійно.
"Серце моє обгоріло і всохло. І стала я, мов сова на руїнах, мов
одинока пташина на крижі". Порушилося велике число "п'ять",
вирвано з нього найдорожчу ланку, розсипалося воно крихтами на
Вітрі. Крихти хіба що кинути птахам, щоб жили хоч вони, бо вже
люди тут усі мертві, а може, мертві й ангели. Людиною туг бути не
варто, ангелом бути не варто, треба бути богом або нічим.

Вся в чорному, під чорним чарчафом, тоненька й квола, мов
дівчинка, стояла тридцятивосьмилітня султанша над тілом свого
найстаршого сина, над своєю вмерлою найпершою надією, і ні
звуку від неї, ні зітхань, ні поруху, тільки падав на неї небесний ,

456

вітер, тяжкий і мертвий, мов тіло мертвого сина,— ні тріпотіння
ластів'ячих крил, ні дрожу від доторків долонь, ні буйних вод,
які зносять і заносять безвісти. Вмирають найкращі. Сину мій,
моя ж ти дитино, чи м'яка твоя дерев'яна постіль, чи м'який білий
камінь в узголів'ї?

Була мати — самотня і безсила, але була й султанша, і від неї
ждали повелінь.

Покликала великого будівничого Коджа Мімар Сінана, який
уже докінчив джамію султана Селіма і тепер споруджував най-
більшу з османських мечетей — Сулейманів, дивуючи всіх величчю
будівлі, а ще більше — впертою повільністю в роботі.

Сінан прибув до султанші без пишноти, в простому робочому
одязі, мовби на знак жалоби по вмерлому шах-заде. Був старий,
як завжди втомлений, з байдужими, мов у венеціанського худож-
ника, очима. Роксолана прийняла його ласкаво, попросила сідати,
почастувала солодощами, помовчавши, спокійно сказала:

— Треба поставити тюрбе для тіла шах-заде Мехмеда

— Я раб ваших велінь, ваша величність,— вклонився Сінан-
паша.

— Зробити це без загайки Я стежитиму за роботою сама.

— Буду там удень і вночі, моя султаншо.

Сінан не питав, де ставити тюрбе, бо це належало султану,
а Сулеймана в Стамбулі немає. Але Роксолана, дивуючи досвідче-
ного будівничого, сказала:

— Ставитимеш коло старих яничарських кишласі, де нещодавно
знайдено могилу барабанщика великого Фатіха—Мустафи. Хай
нашого сина й після смерті надихає гриміння переможних бараба-
нів Мустафи.

Сінан міг би подумати, що султанша вибрала те місце в надії,
що незабаром ляже там ще один Мустафа — найперший син Су-
лейманів, та був надто обережним у поводженні з володарями,
щоб пускати в голову такі думки. Мовчки вклонився, і султанша
відпустила його.

В темному візку щоранку приїздила Роксолана на сумну будів-
лю, сиділа, затулена щільними запонами, зрідка позираючи назов-
ні. Стежачи за тим, як везуть і перетягають камінь, готують роз-
чин, добирають барвисті ізнікські плитки для оздоблення стін,
думала, сама не знаючи про що, бо не могла ні вловити, ні затри-
мати жодної думки. Іноді кликала до себе Сінана-пашу, який тру-
дився нарівні з своїми помічниками і простими рабами, допиту-
валася не питаючи. "Як жити далі? Де порятунок? Де?"

Сінан розумів безмовні запитання молодої зрозпаченої жінки,
обережно розповідав їй про свої будівлі, про таємниці світу, які
відкриваються його очам нез'ясовне, як осяяння. Сам у молодості
немало потрудився для розширення меж Османської держави, тоді
несподівано видалася йому вся імперія схожою на коня передні
ноги відірвалися від землі, але нікуди не дострибнули, а задні
навіки прикуті до каменя, не відірвуться, не ввійдуть у той камінь,

457

самі ставши каменем, піднесеним над світом у відчайдушному
замаху. Так він збагнув своє призначення: камінь. Але камінь
прямолінійний, як нудьга походів, він кінечний, в ньому не відчу-
вається простір, який наповнює душу людини відчуттям безконеч-
ності й вічності. Тоді де ж вічність? У подоланні просторів, в їх
підкоренні? Простір можна підкорювати мечем, але це омана.
Є спосіб надійніший. Людський талант, талант будівничого. Люд-
ство завжди лишало по собі храми, палаци, великі міста, гробниці,
колони, обеліски. Вічність можна вловити лише людським талан-
том. Вона летить над землею, як небесне сяйво, а чоловік повинен
залишати її на землі. Що більше залишить, то більша його заслуга.
Вічність уярмлена, закута, зодягнена у форми нашої сутності ду-
шевної. Бо сама вічність не має форми, вона всемогутня й жахлива,
як морок і хаос, і тільки ми надаємо їй форми й суті.

Ще ніколи не мав такої уважної слухачки мудрий Коджа Сінан,
ще ніхто так не розумів його думок, але, мабуть, ніхто й не прози-
рав у глибини його задумів, коріння яких ховалося й від самого
будівничого.

Слухала про закутий у камінь простір, а самій перед очима роз-
стелялися незмірні бірюзово-голубі простори і над ними місяць
кривавий, як рубін на Сулеймановім тюрбані, безконечно намножу-
валися кам'яні соти в навершях колон, менші й менші, малі ку-
поли довкола великих, знесених над ними, клубочилися, мов дим
пекельний, що розповзається по землі дедалі більше і більше.
А може, то закам'янілі хвилі хмар? Лягли на землю і рвуться до
неба тільки гостряками мінаретів і зойками замучених, вмираючих
і її безмовним зойком, від якого несила звільнити душу, бо ти —
султанша

Тюрбе для Мехмеда було закінчене ще до повернення Сулей-
мана з походу.

Султан був невтішний. Звелів коло тюрбе спорудити велику ме-
четь Шах-заде, їздив разом з Роксоланою дивитися, як під стари-
ми горіхами Сінан-паша закладає камінь у підвалини будівлі, яка
має слугувати вічній пам'яті їхнього сина.

В Топкапи все завмерло. Не скликався диван. Не приймано іно-
земних послів. На султанські обіди не допускався ніхто, крім Ха-
секі. Сулейман розігнав усіх поетів і співців, звелів спалити вели-
чезне зібрання дорогих музичних інструментів. Не було мови ні
про веселощі, ні про війну, і майже п'ять років султан не ходив
у походи. Єдине, що зробив, не відкладаючи,— послав у Манісу на
місце його вмерлого брата другого сина Роксоланиного — Селіма,
схожого обличчям, волоссям, очима, усміхом на свою матір так,
що Сулейман не міг без солодкого здригання дивитися на нього
і не надавав йому переваги за життя Мехмеда тільки тому, що
той був первородний.

Але життя брало своє. Треба було годувати Стамбул, збирати
податки в розкиданих на величезних відстанях землях імперії,
карати й милувати. Мехмеда Соколлу відправлено до старого Хай-

458

реддіна Бариароси — хай послужить на морі, коли на суші не
встеріг султанського сина. Мовби щоб показати Соколлу, як бага-
то він утратив, візиром названо його колишнього товариша, обе-
режного й хитрого Ахмеда-пашу, якого Рустем одразу назвав
"намиленим" і зненавидів неприховане, чого Ахмед-паша не міг
собі дозволити, ненавидячи султанського зятя потай, що, як відомо,
набагато небезпечніше. В дивані візири лаялися, здирали один
з одного чалми, великий візир, не стерпівши глузувань Рустема-
паші, кинувся на нього з кулаками. Рустем вихопив шаблю, але
замахуватися нею не став, зневажливо заявивши, що він би від-
кабетував великому візиру все найцінніше для нього, але, на жаль,
воно вже давно відрізане, а голова старого євнуха не являє ніякої
цінності.

— Ти, рабе слов'янський,—харчав і пінився череватий євнух,—
покажу тобі, як я володію шаблею! Одпанахаю тобі все зайве на
пиці, обчищу її, як помаранчу.

— Моє лице — вхід до раю, крізь який увійде лиш моя душа,
нікчемний обрубку,— реготав Рустем.— Твоя ж шпетна морда —
вхід до нужника. Ти здихатимеш у такій смердючій ямі, що навіть
сколопендри й жуки-гнойовики не кинуться на твій труп!

Великий візир, розлючений, кинувся до султана і став кричати,
що він віддає державну печать і хай його величність вибирає: він
або цей босняк!

Султан вибрав Рустема. Сулеймана-пашу зіслано в Геліболу,
де він, лютуючи від безсилля, дожив до дев'яноста років і помер
смертю не насильницькою, що могло вважатися неабияким щас-
тям. Другий візир Хусрев-паша незабаром помер голодною смертю
від своїх невиліковних хворощів. Помер і великий Хайреддін,
звільнивши місце для Мехмеда Соколлу, який несподівано для
себе став капудан-пашею. Султан обставлявся людьми, мало не
вдвічі молодшими за нього, і вже не міг далі сидіти в столиці.

На східних окраїнах імперії бунтували племена, мабуть, підбу-
рювані кизилбашами, була прекрасна нагода дати змогу новому
великому візиру Рустему-паші виказати свої полководські здіб-
ності, надто що він знав ті краї досить добре, тим часом шах-заде
Селім замінив би султана в Стамбулі, призвичаюючись потроху до
непростого мистецтва володарювання, бо ж тепер він — спадкоє-
мець, хоч і не названий.

Так Сулейман, оточений хмарами свого непереможного війська,
знов вирушив у великий похід, бо султан найбільше думає про
землю, найбільше за неї терпить, найбільше для неї трудиться
ї найбільше може для неї зробити, бо все зло світу перемагається
й знищується священною особою султана. І кожна війна, яку веде
падишах, теж священна, бо знищення всіх ворожих султанові лю-
дей однаково, що дощ на спраглу землю. Як сказано: "Істинно, не-
праведні не будуть щасливі".

А як же султанша — праведна чи ні? І для кого й перед ким?

459

вгору