коло

Коли стояла над мертвим сином, відчула, що розверзається
в неї під ногами безодня, яка лягла зяянням між її дотеперішнім
життям і днем завтрашнім! І не загатити, не заповнити, не подо-
лати цієї прірви, бо нею стало все її життя.

Коли босу ввів її колись чорний кизляр-ага до султанської лож-
ниці, а тоді гинула вона на зелених султанських простирадлах,
була безодня плоті, глибша, ніж морська. Тепер, у сорокалітньої,
на вершині могутності й розпачу, розверзлася перед нею безодня
духу, глибша, ніж усі пекла, обіцяні в погрозах згорьованим лю-
дям, і протяжність її вже не вниз, а вгору; перевернута, вона сягає
зірок.

Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами — вона оточу-
вала звідусіль, брала в мертвий зашморг, як оте коло, зображення
якого переслідувало Роксолану, хоч де б ступнула: в хамамах
і мечетях, на арках і на вікнах гарему і султанських покоїв, на
світильниках і дощечках з сурами корану, на дерев'яних решітках
і камінних плитах, па барвистих настінних панно і ручках дверей.

З дитинства лишився спогад- коли гримів грім і блискавиці
краяли небо, вдаряючи в ліси поза Гнилою Липою, душа в неї
злякано щулилася, а тоді відкривалася з вільною радістю, бо
блискавиці вражають завжди когось, а не тебе, не тебе. Тепер
усі блискавиці били тільки в неї, несхибно й жорстоко, а вона
була замкнена в колі свого найвищого в імперії (а може, й у всьо-
му світі?) становища, самотня, покинута, і не так через людську
жорстокість і байдужість, як через свою неприступність. Приступна
тільки для страждань і для величі, од якої страждання стають
геть нестерпними.

Хотіла залишити коло себе Баязида, але султан вирішив узяти
його з собою в похід Узяв також і Джихангіра, щоб показати мо-
лодшим синам безмір споконвічних османських земель. Коло
султанші був тепер Селім та ще її довірений Гасан-ага, який мав
оберігати її спокій або ж, як вважали всі придворні, виконувати
всі забаганки, іноді найдивніші, надто що завжди таємні.

Ніхто не знав, чим наповнені дні султанші. Син Селім? Такий
схожий на матір, з такою самою невпокореністю в зеленкуватих і
очах, може, й душею однаковий? Не єднало їх ніщо. Якби можна 1
було забути голос крові, то охоче забула б і це. Селім марнував
дні в учтах, на ловах, в розпусті. Наставлений при ньому візиром
Мехмед Соколлу був гідним напарником для шах-заде в усьому
лихому, бо доброго від них не ждав ніхто, а самі вони давно вже
про нього не згадували. Топкапи схожі були на якесь дике приста-
вище ловців. Скрізь порозкидана зброя, десь виють мисливські
пси, валяються свіжозідрані шкури оленів і вепрів. В палацових
садах серед мідно-червоних скель Селім влаштував собі розвагу,
В кам'яній стіні видовбали заглибини, закрили їх міцними дере-

460

в'яними решітками й посадовили в ті сховки диких орлів. Під кож-
ним з орлів — підпис. Названо хижаків іменами ворогів султано-
вих—імператора Карла, римського папи, шаха Тахмаспа, короля
Фердінанда, дожа Венеції. Селім любив приходити з своїми гуляй-
братами вночі до орлів, з п'яним реготом виділювався з мушкета,
бив під низ їхніх кліток, гримів постріл, розбризкувався камінь,
величезні птахи з клекотливим злобним криком хижо зривали-
ся з місця, пробували вдарити крильми, але в заглибинах бу-
ло занадто тісно для цього, крила зоставалися згорнутими, тіль-
ки кресали об камінь, аж летіло пір'я. А Селім торжест-
вував:

— А що, імператоре, як тобі, негіднику! А ти, папо, чом репе-
туєш? А шах? Чи заснув? Ну ж бо, Мехмеде, подай мені мушкета!

В кінці літа знудьгована султанша заблукала до тої скелі
з орлами, довго стояла, дивилася на ув'язнених велетенських пта-
хів. Позирали на неї з вбивчою байдужістю, мовби її вже давно
не було на світі. Не існувало для них нічого, крім жертв, а тепер
самі стали жертвами людської підступності й хижості, тому мали
всі підстави дивитися на людей зі злобною зневагою. Пригорблені,
чорнокрилі, якісь брудні, мовби вмерлі, смерть у всьому — в стале-
вих пазурах, у кам'яному дзьобі, в осклілих очах, у барві пір'я,
ніби посиланого перстю. Сидять, дрімають, нічого не хочуть знати,
тільки сни про польоти, про висоту, про волю.

Тоді вона, сама не знаючи навіщо, стала відчиняти клітки, одну
за одною, йдучи вздовж кам'яної стіни, відчинила всі, відступила,
змахнула руками, неначе на курей: а киш, киш! Орли сиділи непо-
рушно. Чи то не вірили, чи не бажали отримувати волю від цієї
слабої істоти, чи то не хотіли покидати її в самотині? Однак жа-
лість була все ж чужа їм. Один, за ним другий, третій, важко ви-
биралися вони з своїх темниць, незграбно злітали на вершки дерев,
мовби очікуючи всіх інших, а чи впевнюючись, що тут не прихо-
вується якась підступність. Тільки після того вдарилися вони у ви-
сочінь, усі врізнобіч, але всі вгору, вгору, аж поки й зникли з
очей.

Роксолана сіла на траву, тихо заплакала. Така пустота в душі,
такий відчай.

Згадалося, як вивозила синів, коли ще були малими, за Едірне-
капу, щоб по першому снігу ловити на пустельних глиняних полях
куріпок,— у тих підмокали крила, й вони не могли літати. Годува-
ли куріпок цілу зиму в золотих клітках, а після новруза знов ви-
їхали за Едірне-капу, де все вже зеленіло й цвіло. І кожен з малих
її синів випускав пташку, приказуючи: "Азат, бузат, дженнеті
гйозет!" — "Ось ти вільна, то стережи рай!"

А її ніхто ніколи не випустить з велетенської золотої клітки,
званої життям, султанші, матері султанських синів, і має вона до
смерті стерегти тут рай, але не для себе.

І нізвідки ждати рятунку, треба жити, вдовольняючись добро-
чинством, милістю й величчю.

461

їздила по Стамбулу. Супроводжували її цілі хмари двірських
лакиз, вона підкликала до себе тільки старого Коджа Сінана. По-
яснював, як просувається будівництво мечетей Сулейманів і Шах-
заде. Вона знов кружляла й кружляла заплутаними вулицями
величезного міста, минала мусульманські базари, візантійські
площі, акведуки, цистерни, не могла зупинитися, чогось шукала
й не могла знайти. Кілька разів поверталася до маленького невіль-
ницького базару між форумами Константина і Тавра. Яке глум-
лення над людьми! На однім форумі візантійські імператори з'яв-
лялися в усій своїй пишноті, на другому — імператорські кати ви-
пікали очі полоненим болгарам. А тепер між цими пам'ятками
християнської жорстокої величі мусульмани продають людей у раб-
ство, бо ж, мовляв, у хадісі пророка сказано: "Узи рабства про-
довжують життя".

Врешті зупинилася на Аврет-базарі, де був найбільший невіль-
ничий ринок Стамбула. Висіла з карети, обійшла весь базар, де
вже було повно рабів, захоплених султаном у кизилбашів, мусуль-
мани продавали тепер мусульман, але ж однаково люди і однако-
ва ганьба!

Будівничий Сінан, якого султанша тримала коло себе, байдуже
спостерігав те, що діялося на невільницькому ринку. Вже давно
перестав перейматися метушнею світу, зосередившись на своїх за-
думах, що перевершували можливості людської природи. Роксо-
лана іноді поглядала на будівничого, не приховуючи цікавості
в очах. Хотіла б проникнути йому в душу, розгадати її незвичайну
будову. Ось чоловік! Прийшов на світ і пішов, а будівлі стояти-
муть цілі віки, величні, як його душа. Але й вони не передадуть
глибинної суті. Стануть тільки оболонкою його душі. А чим була
наповнена? Ніхто ніколи не довідається. Горе, страждання, захват?
Невже пристрасті не зникають, не розвіюються, як пилини в по-
лі, а можуть набрати закам'янілих форм і стати красою на-
віки?

Сінану сказала:

— Хочу, щоб на місці цього ринку була поставлена мечеть, коло
неї — велике медресе, притулок для бідних і лікарня.

— Слухаю ваших велінь вухом уваги, моя повелителько,—
слухняно схилив голову будівничий.

— Я хотіла б розпочати це не відкладаючи. До повернення його
величності падишаха всього, ясна річ, не зробити, але й затягу-
вати на довгі роки чи ж слід? Так не встигнеш нічого й докін-
чити за життя.

— Життя довге, ваша величність. Добрі діла завжди доходять
до кінця навіть самі собою. Як сказано: поки дім будується, хазяїн
не вмре.

— Тоді я побажаю вам прожити сто літ,— усміхнулася Роксо-
лана.

— Хай аллах продовжить дні ваші, моя султаншо.

462

Тими будівлями на Аврет-базарі султанша Хасекі полишила по
собі пам'ять. І вся дільниця Стамбула між Аксараем і Фатіхом
названа була Хасекі, й назва та збереглася на цілі віки, назавжди.

Чи думала про те Роксолана, стоячи осіннім ранком на Аврет-
базарі, де продавали в рабство бранців Сулейманового походу,
і радячись з великим Сінаном про споруди, якими хотіла вияви-
ти милосердя до простого люду, сподіваючись на милосердя до
самої себе?

Султанові писала й далекі далечі:

"Моє щастя, мій повелителю, як Ваше благочестиве і благосло-
венне самопочуття, як Ваша доброзичлива глава і як Ваші благо-
словенні ноги? Чи не болять від далекої дороги, чи не занадто да-
леко відійшли від своєї раби? Мій володарю, очі мої, обіцяйте, що
повернетеся в скорім часі.

А ще, моє щастя, якому пожертвувала обоє очей своїх, пам'ятай-
те, що Ваш раб Рустем-паша — то найвірніший з рабів Ваших, не
відтручуйте його від свого чесного погляду, моє щастя, не слухай-
те більше нічиїх порад, мій падишаху, ради Вашої святої глави,
ради мене, Вашої рабині, мій щасливий падишаху..."

Угорська королева Ізабелла спробувала була перед тим визво-
литися з-під Сулейманової опіки, уклала таємну угоду з Фердінан-
дом, згідно з якою зрікалася сану, отримувала для себе Себеж-
ське князівство, а Яноша Сигізмунда обіцяла одружити з одною з
Фердінандових дочок. Хай інші воюють, а ти, Австріє щаслива, знай,
укладай вигідні шлюби! Рік товклося понад п'ятдесят тисяч авст-
рійців під Будою, але вали її лишилися неприступні, Сулейман із
своїм зятем ще раз пройшов по Угорщині, розбив австрійців, пока-
рав угорських старшин, багато з них одвезено до Стамбула й кину-
то в темниці. Мабуть, не було каменя в підземеллях Стамбула, де
не лишилося б угорської крові, угорського стогону й прокляття.
Тільки сліз там ніхто б не знайшов, бо угорці ніколи не плакали.

Королева Ізабелла звернулася до султанші Хасекі з проханням
помилувати бодай тих угорських витязів, які ще лишилися живі.

Гасан-ага сам обстежив усі зіндани, пройшов катівні, зазирнув
до пекел, вивів на світ божий уцілілих, перелічив до одного, при-
грозив наглядачам, щоб не впала з полонених і волосина, доповів
султанші. Роксолана зажадала у Селіма фірман про звільнення
угорців і забезпечення їхнього повернення додому. Шах-заде мах-
нув рукою:

— Хай Мехмед-паша подбає! Він усе вміє. Щоправда, йому біль-
ше до смаку ловити, ніж відпускати. Але коли така воля великої
султанші, то він зробить!

Роксолана звернулася з листом до Ізабелли. "Ваша велич-
ність,—писала вона,—найдорожча дочко, обидві ми народилися
від тої самої матері — Єви..."

Дивна річ, що більше поширювалося коло її обов'язків, то тіс-
ніше стискувалося коло інше — безвиході, якоїсь занедбаності, за-
бутості. Світ знав її дедалі більше і більше, а для тої землі,

463

з якої вирвано було Роксолану майже тридцять років тому, ста-
вала невідомішою й невідомішою, не було там живої душі, яка б
її пам'ятала, ніхто не линув до неї думкою, не озивався словом,
і не поможе ніхто й ніщо — ні султан з своїм смертоносним вій-
ськом, ні її сльози й благання, ні молитви і- найбільші чудеса на
світі.

І відходила від неї рідна земля, відходила далі й далі, відлітала
нестримно, як дитинство, як молодість, і вже ледь мрів дім бать-
ківський за чужою зорею, і забувала, як сивіють жита за Чортовою
горою, як порощить у шибки сухий сніг, як пахне торішнє листя
і весняна земля під ним, хоч до самої смерті знатиме, що так не
пахне земля ніде в світі. Ой заіржали коні вороні на стані. Ой за-
бриніли ковані вози на дворі ..

Прийшли вісті про смерть польського короля Зигмунта. Королем
став його син Зигмунт-Август, народжений, здається, того самого
року, що її покійний Меміш. Отож годилася королеві в матері. Ще
знала про шлюб Зигмунта-Августа. Перша його жона, австрій-
ська принцеса, вмерла, він обрав собі жону по любові, взяв дів-
чину не з королівського роду, литвинку Барбару Радзівілл, усі
магнати повстали проти короля, погрожували позбавити його тро-
ну, коли не прожене він цю спокусницю. Лічили, скільки до шлюбу
мала Барбара коханців. Канонік краківський Владислав Рурський
називав королеву "виборною курвою". Воєвода сандомирський Ян
Тенчинський, той самий, якого Роксолана колись ганяла з Стамбу-
ла до Рогатина, казав, що охочіше бачив би в Кракові турка
Сулеймана, ніж мати в Польщі таку королеву. В Німеччині роз-
повсюджували сороміцькі малюнки Барбари, у якої рамена й шия,
замість улюблених нею перлів, здоблені були чоловічими соромни-
ми тілами.

Такого не зазнала навіть Роксолана, бо ж принесла з собою
чистість, перед якою вмовкали найбільші злоріки.

Покликала до себе Гасан-агу.

— Збирайся в далеку дорогу.
Він вклонився. Знав: ні питати, ні відмовляти не слід.

— Повезеш моє послання польському королеві. Не передавай
ніким, добийся прийому і вручи самому королеві. І скажи йому
те, про що в листі писати не можу. Він не питатиме тебе, скажеш
йому сам. Що ми вітаємо його шлюб. Що стежимо за ним хоч і зда-
лека, але уважно і доброзичливо. Що годилося б йому, як і його
батькові, клопотатися перед султаном про укладення вічного миру.
Що я обіцяю полагодити через султана всі спірні й заплутані спра-
ви. Що миру хай жадає не для частини своїх земель, а для всього
королівства, бо досі Ягеллони східні землі українські приносили
в жертву, заслоняючись ними від Кримської орди, яку напускали
па них султани, щоб тримати у вічному страхові. Хай домагається
у султана, щоб той приборкав кримського хана. Я помагатиму ко-
ролеві. Без нього мені тяжко, без мене він так само безсилий,

464

але хай знає, що я — його помічниця в цім ділі. Скажи йому все
це і повертайся.

Про свій рідний Рогатин не сказала нічого. Що казати? Тепер
могла вже охопити уявою всю свою покинуту землю. І вжахнути-
ся: нещасний мій народе!

Але в посланні до короля Зигмунта-Августа не зрадила себе
бодай словом. Було витримане в тоні урочисто-холодному, як і го-
дилося в її високому становищі.

"Ми доводимо до відома Його Королівської Величності, що, ді-
знавшись про Ваш вступ на королівський престол після смерті
Вашого отця, Ми вітаємо Вас, і Всевишній свідок тому, скільки ра-
дощів і задоволення принесла нашому серцю ця приємна вість.
Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його
присудом і велінням. Ось тому Ми написали Вам цього дружнього
листа і надіслали його до підніжжя трону Вашої Величності через
нашого слугу Гасан-агу, який прибув з поміччю бога; і тому Ми
настійно просимо Вас до всього того, що він висловить усно Вашій
Величності, поставитися з повною вірою і довір'ям, як до такого,
що безпосередньо передано нашому представникові. Зрештою, я
не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для
Вашої Величності. Найпокірніша слуга Хасекі-Султанша".

Прилетіли гінці з вістю про те, що доблесний і благородно мис-
лячий султан Сулейман під захистом благополуччя прибуває до
раєподібного Стамбула.

Роксолана мерщій послала назустріч падишахові коротке вітан-
ня: "Я, нікчемна, завдяки буйному саду потойбічної щедрості удо-
стоїлася квітки блаженства — великої вісті про повернення його
величності, притулку влади, знаряддя правосуддя, володаря й по-
велителя раю на землі..."

А вона стерегла той рай. Не випущена з клітки, в темному колі
довічної муки й неволі, стерегла рай!

Сулейман за два роки, які провів у поході, завоював тридцять
один ворожий город, розорив тринадцять провінцій, спорудив
двадцять вісім кріпостей. Він був вдоволений своїм зятем, серас-
кером Рустемом-пашею, син Баязид учився в свого великого бать-
ка долати безмежні простори, а сина Джихангіра, щоб не нара-
жати на небезпеку його слабке здоров'я, падишах зоставив наміс-
ником на березі моря в Трабзоні, щоб був неподалік од Амасії,
де сидів шах-заде Мустафа,— так наймолодший син наглядатиме
за найстаршим і таким чином мир у державі буде ще міцніший.

Султан повернувся постарілий, утомлений, хворий. Увесь зжовк,
скам'янів, став ще маломовніший і загадковіший, ніж давніше.
В'їздив у столицю верхи, а коня під собою майже не відчував.
Закам'яніла поясниця, задерев'янілі крижі, онімілі руки, під
грудьми порожнеча й тоска безмежна, як простори, що їх полишив
позаду. Що йому простори, що землі впокорені, сплюндровані,
знищені? Сплюндрованість землі веде за собою сплюндрованість
душі. Хто нищить землю, нищить також і себе. І не поможе ніщо:

465

ні коштовні прикраси, ні пишні будування, ні марнота величі. Він
вважав, що добуває велич мечем, а тепер переконався, що мечем
усе тільки нищиться. Був на неосяжній височині, а дрібні страхи
обсідали його, як малі пташки старе дерево. Старість розсипалася
по жилах, мов сухий пісок. Пісковий годинник часу, віку, вмиран-
ня. А світ тим часом жив, не мав наміру зменшуватися, не хотів
умирати.

Витоптуючи своїм залізним військом півсвіту, сам султан зав-
жди керувався неписаним правом збереження життя, незнищенною
силою інстинкту, пожадання тілесного, яке, зрештою, веде до про-
довження роду. В походах приводили йому молодих рабинь, і він
радів, коли випадок посилав йому істоту, яка нагадувала зостав-
лену в Стамбулі кохану жінку, що уособлювала для нього красу
й привабу життя. Обсипав ласкою й щедротами таку жінку, одру-
жував з нею якогось із своїх наближених, а сам знов і знов марив
про Хуррем.

Якою ж мала бути ця жінка, коли заслонила такому всемогут-
ньому чоловікові всі скарби й розкоші земні й небесні? Поєднува-
ла в собі все, що жінку досконалою і милою могло зробити: чу-
лість серця, велич душі, солодкість у спілкуванні, оздобний розум,
чарівливу поставу.

І в цьому поході Сулейману привели молоденьку рабиню—
кизилбашку. Тоненьке дівча, тонше за султанову брову. Але
вразило і вжахнуло його своєю невичерпною життєвістю. Тан-
цювала цілу ніч, побувала в султановій постелі, знов танцювала.
Він хотів бути великодушним, дарувати їй спочинок, вона здиву-
валася:

— Спочинок? Утома? Від чого ж? Я ще й не натанцювалася!

Тоді лиш збагнув, що для нього Хасекі. Волів би втратити
імперію, все на світі, ніж свою загадкову Хуррем Хасекі. Досі не
знав, чи любить вона його, чи любила, згоден був на все, лиш би
вона була коло нього. Не важили душа, почуття, настрої, все,
що сховано від поглядів,— батин, лиш її зовнішність — захір, тіло,
голос, погляди, вічне лукавство і ще щось, для чого ще не знай-
дено слів. Іноді це було саме тіло, іноді тільки душа, метався між
цими загадковими сутностями загадкової жінки і знав, що ви-
зволення йому не буде ніколи.

Ще ніколи так довго не був у поході султан. Може, востаннє
випробовував своє почуття до Хасекі, сподівався на визволення
з-під її влади, поволі позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнішою
з пристрастей, не лічачи страху перед богами і перед смертю,
е любов до жінки. Статева потреба для Сулеймана була так само
природною, як літання для птаха, плетіння павутини для павука,
линяння шкіри для змії. Але перед полохливим тілом Роксолани,
яке лишалося незмінним упродовж десятиліть, мовби зачароване,
ніколи не почувався владчим самцем, а мав у собі щось ніби аж
рабське. І не зникало воно, не знищувалося ні відстанями, ні ча-
сом, ні його старінням і знесиленістю.

466

Повертався до Стамбула і думав лише про Хасекі. Послав їй
багаті дарунки. Тоді виїхали наперед, всупереч усім відомим зви-
чаям, візири й імами, щоб вклонитися великій султанші від імені
падишаха. І вона, теж всупереч дотеперішнім установленням, ви-
їхала з брам Топкапи до Айя-Софії разом із шах-заде Селімом,
звеліла простелити навстріч султанському коневі червоні сукна
і радісні килими повітання, і так вони зустрілися після дворічної
розлуки. Обіч султана тримався син Баязид, усміхався матері ще
здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважності. Був такий
схожий на султана, що здалося Роксолані: молодий Сулейман по-
вертається з походу на Белград, на Родос чи ще там куди. Здриг-
нулася — і зникло видіння. Два їхні сини були з ними й між ними,
ще третій десь зоставлений був обіч Мустафи, свого і своїх братів
смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувало-
ся, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй підламу-
валися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далі, твердо
йшла назустріч султанові, гордо піднісши маленьку свою голівку,
легка, тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилітня Хуррем по бі-
лих килимах чорногубої валіде.

Доторкнувшись до величі, вона не злякалася, не втекла, не за-
гинула, а сама пішла шляхом величі і навіть досягла неможливого:

подолала велич.

Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стам-
булу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи во-
лодарям Європи.

Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт-
Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою,
а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й
носитиме їх у беззимному Стамбулі.

Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, гото-
вий хоч і знов вирушати в землю, куди султанші не було вороття.

— Мав бесіду з королем? — спитала вона його.

— Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кінця
про Стамбул, про султана, про вашу величність.

— Все там сказав?

— Все, ваша величність. Ще й од себе додавав, коли виникала
потреба.

— І що ж король?

— Дякував за вашу доброту і приязнь.

— Просив щось?

— Про мир говорив. Обіцяв написати.

— Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови?

— Ваша величність! Усе він збагнув. Але боїться. Затулялися
давніше Україною від орди, затулятиметься й він. Так спокійніше.
Та й що він може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає
і назад укладає.

— Але ж він король!

— Король—не султан. То тільки султан не боїться нікого,

467

а його бояться всі. Дрож їх проймає від самого слова "Стамбул".
Вже я наздогад буряків, що султан тепер далі від Стамбула, ніж
вони самі,— вірять чи й не вірять. Тоді я вже їм навпростець.
Мовляв, усі ісламські воїни, які віддаленість від його величності
падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з війною—
джерелом всіляких страждань і неприємностей, слідом за авгу-
стійшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу,
в Стамбулі ні війська, ні султана, і можете полякати Крим, ніхто
йому не поможе. А вони мені: а султанша? І поки я там з ними
розбалакував, татари перекопські вторглися, набрали безліч лю-
ду й завели до своєї землі в рабство. Казали, якогось князя їхнього
Вишневецького теж поімали й завели з собою.
Роксолапа заломила руки.

— Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном — і поїдеш
знов. Розкажеш там усе. Бо ніхто ж нічого не знає.

— Там ще ці посли понабріхували,— зітхнув Гасан.— Шкода й
мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султанові, окрім душі,
яка — власність аллахова. А вони мені: а султанша? Хіба султан
не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на
пам'ять улюблений отців псалом: "Окропиши мя иссопом, й очи-
щуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останні слова мало не
повторила вголос. "Й паче снега убелюся". Очиститися? Як очи-
ститися, захистити своє добре ім'я, свою неспровиненість? І де
взяти сил, коли треба ще їй захищати синів своїх, з якими не
знати що й буде.

— Повезеш послання до короля,— сказала Гасанові твердо.

Знов писала від свого імені:

"Хай Всевишній оберігає Його Королівську Величність і дарує
Йому довгі роки життя. Найпокірніша слуга цим повідомляє, що
Ми отримали Вашого дружнього листа, який приніс нам надзви-
чайну радість і задоволення, які ні з чим неможливо зрівняти, щоб
описати його. Отже, зі змісту листа Ми довідалися, що Ви в доб-
рому здоров'ї і прагнете дружби, яку Ви засвідчуєте Вашій щирій
подрузі, так само засвідчуєте і Вашу щиру дружбу і прихильність
до Його Величності Падишаха, який є опорою світу,— як бачите,
я неспроможна зрівнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас обері-
гає і щоб Ви завжди були радісні й задоволені. Як свідчить Ваш
величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном,
прояви дружби, які виказала йому Ваша Величність, зобов'язують
моє серце до вдячності. Я повідомила про все його Величність
Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспро-
можна Вам висловити. І він сказав: "Ми зі старим королем жили,
як два брати, і, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо
з цим королем, як батько й син". Ось що він сказав і з радістю
звелів написати цей султанський лист і надіслати його до підніж-
жя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Ве-
личність відає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме
до Його Величності Падишаха, я зацікавлюся і скажу своє слово

468

хоч і десять разів на добро і прихильність до Вашої Величності,
зобов'язуючи себе в цьому вдячністю моєї душі.

На знак дружби і з тим, щоб лист цей не виявився пустим,
я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з поясами, шість хусто-
чок і рушник, усе в одному згортку. І хай Ваша Величність дарує
мені, що я надсилаю Вам ці рядки, які не заслуговують Вашої
уваги, та, коли угодно богові, я і далі хочу надсилати їх Вашій
Величності.

На цьому бажаю Вам здоров'я і розквіту під час Вашого прав-
ління. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша".

Знову з'явилися в Стамбулі баїли Пресвітлої Венеціанської
республіки Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано, доносили
своєму сенату про силу, якої набрала в Стамбулі Роксолана, про
її владу над Сулейманом. І довго ще переповідатимуть це донесен-
ня і, повіривши в необмежене могуття Роксолани, в галереї Пітті
у Флоренції вмістять її портрет, серед зображень османських сул-
танів — єдина жінка між цих вусатих чалмоносців! — та чи міг
хто-небудь зазирнути в душу султана й султанші, цих двох таких
неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, які водночас
не могли жити одне без одного. І хто знає, кому було більше ра-
дості в ті найнапруженіші роки їхнього співжиття: Роксолані від
перемог над султаном чи Сулейманові од поразок перед цією не-
замінною жінкою?

Вона поєднала в собі лагідність звичаїв цивілізованих країн з
гостинністю первісних народів. Полонила всіх своєю ввічливістю,
щирістю, чарівливістю в бесіді, даровитістю, щедрістю, любов'ю
до наук, мистецтва й розкоші, добротою, чуттєвістю і вдячливістю.
Ішла до цього довго й тяжко, звідусіль оточена ворогами, безза-
хисна проти загроз і спокус, позбавлена будь-якої опори, крім
власної душі та ще рідних пісень, які нагадували про минуле, про
її корені, про народження й походження, ними мовби виліковувала
киплячий свій мозок, на який наповзав безум.

Султан полюбив її — уярмлену, понижену, пригнічену. Співбе-
сідниця, сповірниця, знаряддя насолоди, іграшка. Страждала, рва-
лася з того приниження і тим жила і, виходить, була щаслива.

Поки була пригнічена — жила надіями. Перемогла — і стала не-
щасною, бо побачила, що нічого не досягла, а тільки стала над
прірвою, а на шиї — волосяний аркан. Як у нашого свата на пет-
рушці хата. Як петрушка підогнила, хата ся завалила.

В молодості криводушила, нещиро запобігала перед султаном
заради власного збереження, тепер — заради своїх синів. І не було
кінця, а душа ж не бездонна. Не можна щодня співати хвалу
султанові, присягатися в любові й вірності, бо тоді відлітає щось
з душі, мов листя з дерев, і запановують у тобі оголеність, пустота
й мертвота, а тоді приходять зневага й ненависть.

З примусової любові виростає тільки ненависть.

Усі люди рівні в нещасті й смерті, та тільки не султани й не
сини султанські. Адже навіть у апокаліпсисі за кінцем світу спо-

469

стерігають сто десять тисяч попечатаних — і кінець світу не для
всіх. її сини були Османами, але мовби несправжніми, бо запіз-
нилися прийти на світ, їх випередив Мустафа так само, як Роксо-
лану випередила в гаремі черкешенка. Так ніби хтось рвався у
той проклятий гарем! Але вже сталося, і тепер вона має спокуту-
вати не знати й чиї провини. Вона і її діти. Всемогутня — і без-
сила до розпачу. Ненавиділа султана все життя і має благати всіх
богів, щоб продовжили його життя, бо то життя її синів, над яки-
ми висить жахлива загроза, ім'я ж тої загрози — Мустафа.

Якби вона була підступною й кровожерною, як зображують
її в своїх плітках посли й мандрівники, хіба б не прибрала вже
давно, не усунула всі перешкоди для своїх синів? Хіба б не змі-
нила свою стать, не розтоптала б природний жаль, не затулила
для жалощів усіх входів і отворів душі, не розбудила б усіх де-
монів убивства, які чутливо дрімають у султанських палацах? Чи
є в них доля влади, і тоді вони не дадуть людям і борозенки на
фініковій кісточці?

Але була жінкою-слов'янкою, не оголювала своїх ран, а ховала
їх дбайливо й чуло То тільки султани встеляють землю трупами,
вважаючи, що невинні тільки мертві. Для неї ж невинні — всі
живі. Навіть Мустафа. Навіть він.

470

вгору