1 Османське написання імені великого узбецького поета Алішера Навої.

476

сказано: "Полиш же їх занурюватися і втішатися, поки зустрі-
нуть вони свій день, який їм обіцяний".

Чи стривожився султан, довідавшись про дивну, протиприрод-
ну приязнь, яка запанувала між Мустафою і Джихангіром? Чи,
може, намовила його султанша Хасекі негайно послати військо
з Рустемом у ті краї і покликати в похід також Мустафу, щоб
одірвати його від наймолодшого їхнього сина? Хто ж то знає?
Мустафа, дотримуючись свого призвичаєння, жодним словом не
згадував про Хасекі, так ніби її зовсім не було на світі, а про сул-
тана зронював недбало: "Той, хто лежить під жінкою, вже не
мужчина". Джихангір чув і не чув. Одурманений опієм, бурмо-
тів вірші корану, які всі були написані чи то про нього, чи про
Мустафу. "Ви свої блага провели в житті близькім і отримали
насолоду від них, а сьогодні будете винагороджені карою при-
ниження за те, що возносилися на землі без права... Адже людина
створена для вагань"

Щойно спам'ятавшись, Джихангір знову хотів повернутися в не-
пам'ять і в незнання, бо вийти на денне світло, де знов одкри-
ється твоя неміч, бракло сили й волі. Прагнув зануритися в за-
буття так глибоко, щоб опинитися навіть нижче від власної сві-
домості, провалитися в прірву небуття.

Іноді переслідували його видіння, зодягнені в машкару не-
ймовірності. Повертався йому зір, гостро працювала свідомість,
бачив перед собою Мустафу, майже з плачем благав його:

— Скажи, що ти дав мені? Чим причарував? Чом так послуж-
ливо відкрив мені цей шовковий спокій, у який занурюється мій
дух?

Усмішка, як судома, перебігла по пещеному лицю Мустафи.

— Я не давав тобі нічого, крім чаші шербету. То, може, мій
двійник.

— Двійник? Який двійник? Я нікого не знаю, крім тебе.

—. Ми схожі так, що навіть я не розрізняю, де я сам, а де
мій двійник.

— Навіщо тобі це? — дивувався Джихангір.

— У всіх султанів завжди безліч двійників. Щоб збити з пут-
тя людей, а може, й саму смерть. Тільки аллах знає, де справж- і
ній султан. Може, й ти ніколи не бачив султана Сулеймана, а тіль-
ки його нікчемні повторення. :

Після таких страшних розмов Джихангір і сам уже не знав,
чи то він, чи хтось інший. Був і не був. Тут і не тут. Жив і не
жив. Мов на пекельній гойдалці між цим світом і потойбічним.

Коли через багато днів у коротку хвилину прозріння знов
побачив перед собою Мустафу і спробував заговорити з ним про
"Мантіг ат-Тахр" і про загадкове число "тридцять", той засміявся:

— А що це таке?

— Як то? — здивувався Джихангір.— Ти ж сам розповідав мені.

— То не я.

— А хто ж?

477

— Шах-заде Мустафа.

— Мустафа? Тоді хто ж ти?

— Я його двійник А шах-заде в Аксараї коло Коньї готує
військо для походу проти кизилбашів.

Джихангір налякано здійняв руки. Хотів одгородитися від
світу, щоб не знати нічого, нічого, поринути в пітьму сновидінь,
неземного блаженства. Знов вибухали сонця під його повіками,
вогненні кулі лопалися й металися темні тіні, погрожуючи йому,
порожнеча давила на вуха, а тіло скакало від радості, що ще
існує. А тоді почав бити барабан, бив довго, жорстоко, так ніби
заповзявся загнати Джихангіра в землю.

Хтось пробивався до його свідомості, брутально і безжально,
морив голодом, мучив спрагою, не давав заспокійливих кульок
опію, темно застував сонце й увесь світ, уперто повторював: "Сул-
тан кличе вас до себе, ваша високість! Його величність жде вас,
мій шах-заде! Благословенний падишах стурбований! Опора сві-
ту вимагаєї Повелитель трьох сторін світу гніваєтьсяі"

Джихангір вирушив, сам не знаючи куди й навіщо Кудись
його везли, давали для заспокоєння те, що вимагав, щось обіця-
ли. Що мав знайти, побачити й спізнати? Не знайшов нічого. Не
застав. Запізнився навіки.

Шах Тахмасп розпочав проти султана війну, щоб повернути
назад втрачені три роки тому землі. Коли в Стамбулі стало ві-
домо про це, султан послав фірман Мустафі, звелівши готувати
військо в Коньї для відсічі шахові, поки прийде з столиці він
сам. Це був уже дванадцятий похід, у який збирався Сулейман
Шістдесятилітній султан часто страждав ногами, в останньому
поході три місяці не міг ні ходити, ні сидіти на коневі, і тоді його
несли на ношах. Коли ходив у Європу, то хоч повертався того са-
мого року, а походи в Азію щоразу розтягувалися на два роки,
бо дороги були далекі, тяжкі й небезпечні. Роксолана вмовила
султана послати військо на чолі з Рустемом, а самому лишатися
в Стамбулі.

Рустем дійшов до Аксарая і став там на зиму. В поблизькій
Коньї з своїми яничарами і малоазійськими спахіями стояв Му-
стафа. Рустема султан призначив сераскером, отже, Мустафа
мав підкорятися головнокомандуючому, але шах-заде виявив
упертість, гідну султанського сина, і не захотів уклонятися вчо-
рашньому рабу і джавуру. Рустем досить спокійно поставився
до непокори шах-заде, але тут уже виходило, що Мустафа підні-
має руку й на султана! А що султан далеко, то все окошилося
на його зятеві. Гостроязикий босняк не втерпів, щоб не сказати
про Мустафу: "Хто не має сили вдарити верблюда, б'є його
сідло".

Він послав фірман Мустафі про те, як і куди той має йти з
своїм військом, але якимсь чином фірман був прочитаний серед
яничарів, і ті заколотилися: султанський дамат хоче потоптати
їхнього улюбленця! Кричали про те, що султан уже старий і

478

нікчемний, трава поросла йому з кісток, з очей вилітають мухи,
у вухах засіла погана овеча хвороба — що це за султан! Ось Му-
стафа — це справжній султан, від бога даний, час уже, щоб Му-
стафа зайняв трон. Мустафу — султаном!

До Рустема прискакав переляканий спахійський ага Шемсі
Ахмед, переповів усе, що чув у Коньї, але великий візир і тут
не стривожився, тільки посміхнувся:

— Не все те горіх, що кругле.

Знав, що жоден з шах-заде не проголошений спадкоємцем пре-
столу. То чом би мав клопотатися? А на тридцять тисяч яничарів
мав триста тисяч спахіїв, вірних султанові до смерті, бо не Му-
стафа давав їм дирлики, а Сулейман. А сказано ж, що сокира
не врубає свого сокирища. І осліпне той кіт, що з'їдає свічки в
мечеті.

Ахмед-ага, окрім свого високого військового становища, був
ще, як усі ті, хто намагався стати якомога ближче до Сулейма-
нового трону, поетом. Він походив з тої самої місцевості, що й
прославлений поет Ахмеді, і потай мріяв досягнути такого стано-
вища, як колись його предок. Ахмеді в Амасії підніс колись ве-
ликому Тімуру хвалебну касиду, написану так вишукано, що По-
велитель Світу зробив Ахмеді своїм недимом¹, в обов'язки якого
входило розважати повелителя дотепними бесідами. Власне, до-
тепність і позбавила Ахмеді всіх тих високих милостей, яких до-
сягнув завдяки своєму поетичному таланту. В лазні Тімурові
прислужували два хлопчики-раби. "Подобаються тобі?" — спитав
Тімур свого недима. "О повелителю!" — приклав до грудей руки
Ахмеді. "Чого вони варті, по-твоєму?" — "Один вартий Єгипту,
а другий — усіх скарбів світу!" — вигукнув Ахмеді. "Дорого ж
ти цінуєш моїх рабів. Тоді чого ж вартий я?" — спитав Тімур.
"Ви, повелителю? Ви — вісімдесят акча". Тімур мало не задих-
нувся од таких зухвалих слів. "Вісімдесят акча? — закричав
він.— Та в мене мейзар² на стегнах — і той вартий вісімдесят
акча!" — "Ось я мейзар і оцінив,— спокійно промовив Ахмеді.—
А ви самі, о падишах, не варті нічого".

Від гніву Тімура Ахмеді довелося втікати аж до Едірне, де
його прийняв син розбитого кульгавим кочовиком Баязида Йил-
дирима Сулейман. Через півтораста років те саме повторилося з
Ахмед-агою. Він написав сатиру на Рустема-пашу, в якій висмі-
ював його товсту шкіру, що її не може прокусити ніякий ґедзь,
і коли сатира дійшла до великого візира, то розлютило його не
те, що в ній написано, а те, що спахійський ага виявився поетом,
тобто представником того племені, яке сераскер ненавидів най-
більше на світі. Він заприсягнувся відтяти голову Ахмед-азі,
щойно той попадеться йому в руки, і невдалий поет вимушений

479

був навіть в утечі повторити долю свого попередника: він кинув-
ся в Стамбул до султана Сулеймана.

Там допросився до самого падишаха і заявив, що яничари в
таборі шах-заде і в таборі самого сераскера колотяться мало не
щодня, називають своїм султаном Мустафу, бо, мовляв, падишах
Сулейман занадто старий, щоб водити військо проти ворогів. На
Престол має сісти законний спадкоємець, з чим усі згодні, а про-
тивиться єдиний Рустем-паша. Тому слід великому візиру зняти
голову, а старого султана послати в Дімотику на спочинок. Шах-
заде Мустафа, замість утихомирювати крикунів, з'являється перед
ними в золотому кафтані, називає яничарів братами й синами,
щедро обдаровує золотом із султанської казни, а сам таємно зно-
ситься з шахом Тахмаспом. Єдиний Рустем-паша зберігає вір-
ність престолу й кличе султана, щоб той прийшов і взяв військо
в свої руки, поки не пізно.

Що старіший чоловік, то він повільніший, тільки не в ненави-
сті. Султан одразу кинувся до Коньї. З Роксоланою попрощався
похапцем, вона й не пробувала затримувати його, відчуваючи, що
нині має щось вирішитися.

Сулейман узяв з собою синів Селіма і Баязида, послано гінців
до Джихангіра, щоб теж прибув до султанського табору. Але
наймолодшого сина довго не могли знайти, тоді ще довго везли,
і він запізнився, до того ж був у такому стані, що не розумів, де
він і що діється навколо.

Султан зупинився на конак у Актепе коло города Ергелі на
осіннє рівнодення. Два тижні Сулейман відпочивав у своєму ве-
личезному шовковому шатрі, тоді покликав до себе Мустафу.
Весь у золотій лусці сидів на троні в найдальших глибинах наме-
ту, розділеного прозорими мусліновими запонами на кілька при-
міщень. Мустафа приїхав на білому коні, одягнений був у все
біле, мовби хотів показати чистоту своїх намірів і незацікавле-
ність у тій метушняві, яка відбувається довкола трону. Збираю-
чись до султана, мив руки. Впав у нього перстень з зеленим ді-
амантом і не втонув — лишився на поверхні. Шах-заде зрозумів,
що це йому знак: щастя його досягло найвищої точки, і тепер
може настати падіння.

Але коли вже їхав, закаркала назустріч ворона, і сиділа вона
на схід од нього — знак, що твої бажання сповняться.

Тому спокійно увійшов у султанське шатро, сам, без супроводу,
бо й султан ждав його без нікого, щоб поговорити, як батько з
сином. Мустафа виступав гордовито, поважно, високий, крутопле-
чий, величний, пройшов передпокій, де не було жодної живої
душі, відгорнув завісу. Плутаючись у м'якій підступній тканині,
ступнув у глибину намету, став здивований, бо й тут не було
нікого, тільки зівсібіч звисали муслінові завіси, мов примарли-
ві сіті, в які мала вловитися чиясь заблукана душа. І поки Му-
стафа стояв і дивувався, з-під нагромаджень і складок м'яких
прозорих тканин, з найтемніших закутків кинулися на нього

480

величезні чорні дільсізи. Шах-заде миттю оголив шаблю, махнув
нею, відганяючи німих шайтанів, струснув двох чи трьох з плечей.
Лише тоді в глибинах шатра за двома чи трьома прозорими за-
вісами помітив султана, що сяяв тьмавим золотом, застиглий у
безруху, мовби вмерлий.

— Батьку, султане, поможіть! — гукнув Мустафа, може, впер-
ше в житті звертаючись з проханням, та й не до когось, а до чо-
ловіка, смерті якого ждав мало не від свого народження, якого
зневажав і не любив.— Ваша вел...

Готовий був кинутися під захист султанської руки, впасти до
підніжжя трону, на якому так часто бачив себе вже й не в ма-
реннях, а наяву, та в цей час ззаду, з-поза спин велетенських
султанських тілохранителів підкрався до Мустафи придворний
вельможа Зал Мухаммед-паша, вправно накинув шах-заде на
шию тонкий шовковий шнурок, щосили стягнув його, і султан-
ський син упав на килими.

Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тіло Муста-
фи в килим, як виносили з шатра. Тоді звелів покликати візирів,
великого муфтія і великого нішанджію. Сказав писати фірман
про спадкоємця престолу. Спадкоємцем проголошувався найстар-
ший син султанський шах-заде Селім.

У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися.
Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем
до'Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка,
якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять
синів, зосталося два. За Селіма промовляло старшинство. Окрім
того, в ньому є необхідна поважність, сказати б, султанська
обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, не-
втомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні
навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував
у султана глибоко захованої непорушності, здатності до впертого
думання. Хто не вміє сидіти на місці — не вміє думати. Муд-
рість — у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман,
умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, на-
віть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього
врозкид: думки, настрої, зацікавлення. Навіть гарем свій він
якось примудряється розкидати так, що частина одалісок завжди
опиняється там, де він виринає: то в Стамбулі, то в Брусі, то в
Коньї. Вже встиг сплодити чотирьох синів з своїми жонами, жде,
здається, п'ятого в Брусі. Навіть у цьому мовби схожий з султа-
ном, але водночас і одмінний, бо Сулейман тримав свій гарем
(допоки тримав) у непорушності й царственій неторканності, як
і належить для двору падишаха, а цей розвозить по всій імперії.

Селім не такий. Щоправда, не переймається державними спра-
вами, згаює час у ловах та пиятиках, пропадає в гаремі, знай
вкладаючи свій виноград до кошиків улюблениць, але зате зав-
жди на місці, не метається, знаєш, де його знайти, є в ньому
внутрішня непорушність, така мила Сулеймановому серцю, ще ж

481

миліша зовнішність Селімова, який мовби повторив свою непо-
вторну матір лицем, волоссям, сліпучістю шкіри

А спадкоємцями володарі завжди проголошували тих, хто най-
миліший їхньому серцю. Так Чінгісхан назвав своїм наступником
Угедея, Тімур — Улугбека

Військо довідалося про смерть Мустафи ще тої самої ночі.
Крик і зойк стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що
все це підступи султанського зятя, і домагалися в султана Ру-
стемової голови. Рустем і тут зостався вірний своєму похмурому
гумору. "Миша, народжена в млині, грому не боїться",— спльо-
вуючи собі під ноги, посміявся він на дивані.

Сулейман надто добре знав своїх яничарів, щоб не вдовольни-
ти їхніх вимагань. Все життя супроводжували вони його, були
найвірніші, але водночас і найнепокірливіші, завжди невдоволе-
ні, завжди чогось вимагали, і він давав їм щоразу не те, чого
хотіли, щоразу обдурюючи, але вміло вдовольняючи найбільших
крикунів то ласкою, то підкупом, то обіцянкою. Обдурив і цього
разу. На дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, зве-
лів йому негайно повертатися до Стамбула, а великим візиром
назвав хитрого Ахмеда-пашу, хоч усі думали, що вже цього разу
печать опиниться за пазухою в Мехмеда Соколлу, який стільки
років догоджав шах-заде Селіму. Але султан розумів, що військо
не прийме взамін шорсткого Рустема-паші, може, ще брутальні-
шого Соколлу. Вони могли вдовольнитися лише чоловіком м'я-
ким, а саме такий був Ахмед-паша.

Після цього султан пішов у Халеб, де мав намір провести зиму,
щоб рано повесні вдарити на шаха кизилбашів. Сини Селім, Ба-
язид і немічний Джихангір їхали слідом за султаном. З Амасії
вивезено гарем Мустафи і саму Махідевран, вони мандрували
два місяці до Бруси, де кизляр-ага Ібрагім задушив єдиного сина
Мустафи семирічного Мехмеда. Колишня Володарка Віку, Вес-
няна Троянда Махідевран ще дванадцять років оплакувала сина й

онука, жила всіма забута, мало не жебруючи, зате все ж ді-
адалася смерті своєї суперниці й ворогині і цим мала вдовольни-
вся.

Роксолану ж згодом звинуватять у смерті Мустафи ті, хто був
надто далеко від тих подій, хоч керуватимуться у своїх звину-
іченнях тільки здогадами та вигадками, звалюючи на худенькі
плечі цієї згорьованої жінки ще й тягар смерті сина чужого, такби
не заламувалася й не зламувалася вона від смертей синів власних.

Степами йтиму, як голубка густиму.

482