Вузькоплечий, як птах, безсилий і безрадний, виявляв дивну
ворожість до людей і до речей. Не терпів коло себе нічого, крім
килима на підлозі, навіть подушки викидав геть, метався, горів,
падав у непам'ять, повертався до свідомості лиш на короткий
час, але нічого не розумів, не хотів знати, не чув, не лякався на-
віть грізного імені султанового. Що йому султан? Йому сказали,
що Мустафа вбитий. Він не повірив, тоді забув про Мустафу,
коли ж згадав, то засміявся від власної мудрості. Бо хіба ж не
говорило йому передчуття, що найстарший брат буде вбитий? Про
це сказано навіть у корані: "А бути йому вбитим! Як він перед-
бачив! А бути йому вбитим! Як він передбачив! Тоді він поди-
вився! Тоді спохмурнів і насупився! Тоді відвернувся і возвели-
чився!"

Все записано в книзі книг. І про нього, Джихангіра, так само.
І вб'ють його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам — не вбивця.
Тужу за тобою, брате мій, Мустафа. Був ти добрий мені, любов
твоя для мене перевищувала любов жіночу. Якщо бездонна пу-
стка приховується під усім, то чим же є життя, як не розпачем?
Коли немає ніяких святих уз, що з'єднують людей, коли поколін-
ня за поколінням щезає, мов листя в пущах, коли людина зникає,
як спів птаха у лісі, як корабель у морі, як вихор у пустелі, коли
вічне забуття чигає на свою здобич, то навіщо жити?

Щастя не є людською прикметою, тому глибоко-глибоко, в най-
дальших закутках цього щастя неодмінно живуть розпач і страх
перед нічим. Тому глухий неспокій жив у його душі ще змалку,
ніщо не подобалося, ні на чому не міг зосередитися, зненацька
накочувалася дика туга, і він, знемагаючи, метався туди й сюди...
Якісь дивні видіння майоріли перед очима, срібло дзвеніло в
душі, тоді наповзала туди густа нетеч, тоді... Кольори пливли крізь
нього, крізь барвисті вікна Топкапи. Синє, зелене, найчастіше
червоне, як сік граната, як кров, як барва життя. Тепло і захват.
Біль і пожежі в душі. Може, горіло в ньому все не допалене сул-
танами? І коли дав йому Мустафа від доброти великої зеленкува-
тих кульок забуття, Джихангір упізнав стан, в якому опинився,
мов у знайомім домі, де жив давно, тільки не знав, що живе там.
І завжди чув там веселу пісеньку: дем демі — хайдер, сахібі —
календер, мюккіре—некір¹. Не знав тільки, що таке "дем", хоч
і чув, що навіть сам падишах вживає його для звеселення духу.
"Дем"² — сумно-зелений, як світ ісламу. Напружена барва. Ве-
летенські рівнини, могутні гори, палаючі небеса, блискавиці, бурі
всесвітні. А що чоловік? Бездонними ночами мчать його вог-
ненні коні. А куди? В країну сріблястих хмар, тонконогих скаку-

483

нів і тонкостанних дів? А пил на дорогах — до неба. На яких
дорогах він загубив себе? В якім маячінні загубив і згубив? І де
його улюблений брат Мустафа, який має дати йому пучку дему,
Щоб усередині все гуло й горіло, і земля тоді теж загуде, як орган
грецький. І тоді жорстокі сині звірі, які терзають його серце, ста-
нуть рожевими, і весь світ сповниться тонами рожево-прозорими,
тепло-жовтими, м'яко-зеленими...

У Тімура був улюблений син Джихангір. Помер молодим. Чи
всі Джихангіри мають умирати молодими? І вб'ють його, бо не
жорстокий, бо не жорстокий, бо... Все довкола — зло. Перемогти
його несила. Ніхто не може змінити своєї долі. Чоловік нічого не
знає. Живе в порожнечі. Накинуть тобі на шию чорний шнурок,
не ширший за лезо ножа. Слава й пітьма — все сплелося в хи-
мерних бганках османських тюрбанів. Слава виблискує коштов-
ними самоцвітами, а пітьма ховається в безлічі складок, випов-
зає з них, наповзає, як пекельний дим. Колись сидів він у золотій
колисці й грався золотими яблуками, а тепер топтали душу коні.
Дикі коні, дикі коні, не грайтесь душею, о не грайтесь! Далга,
амма гечйорсун!¹ І знов птахи літали в ньому, і шуміли вітри
насолоди в його невагомому тілі. В стані одурманення вже нічо-
го не помічав, бачив тільки власні руки в безупинному русі. Ди-
вувався, чому їх так багато і чому вони весь час рухаються. Руки
здіймалися, ламались, кричали й плакали. Це було нестерпно.
Якби став султаном, звелів би пообрубувати всім руки й ноги.
Ноги, щоб до нього ніхто більше не прийшов. А то прийшли і
сказали, що султан Сулейман не дозволив давати Джихангіру ні
крихти дему. Джихангір тихо засміявся. Що йому султан? Туди,
де він був, уже не проникнуть ніякі султани. І сказано тиранам:

"Спожийте те, що ви придбали". "І вранці спіткала їх кара,
що стверджена". Проказував чи тільки хотів проказувати, а на-
справді тільки в думці кволо перебирав вірші корану, так само як
перебирав пальцями ніг. Взуття мав з такого тонкого сап'яну,
що видно було крізь шкіру, як ворушить пальцями ніг. Взуття
таке саме, як у Мустафи. І халат на ньому теж з таких самих
бруських шовків, і шаровари, й тюрбан.

І тоді прийшов до нього сам Мустафа. Сів коло узголів'я, за-
думливо дивився в простір, був величний і неприступний.

— Це ти? — поспитав Джихангір.

— Я,— відповів Мустафа.

— Але ж тебе вбито?

.— Вбили не мене — іншого Мустафу.

— Звідки знаєш, що вбили не тебе, а іншого?

— Цього незмога пояснити. Знання дається від народження.

— Як це прекрасно!—прошепотів Джихангір. А Мустафа від-
повів йому рядками з корану:

— "Губить нас тільки час".

— А ненависть? — спитав Джихангір.

— Що ненависть? Любов дужче за неї стократ. Ось я полю-
бив тебе і прийшов, щоб допомогти.

— І ти поможеш?

— Поможу.

І дав Джихангірові дему. І шовкова тиша обступила його зві-
дусіль, наповнила йому душу, і аромати забуття заволоділи ним,
він був ніби ангел, не розбирав, де живе, а де мертве, і Мустафу
бачив чи й не бачив, той відпливав від нього, зникав нечутне,
м'яко, тихо й повільно, поки й щез. Лишилося ім'я. Але що ім'я?
Навіть воно розтануло з димом. Тільки в невидимому—найви-
щий ступінь реальності.

І ще безліч разів приходив до Джихангіра Мустафа, сідав коло
вього, і вони цілими годинами вели неквапливі бесіди. Пристав-
лені султаном люди метушилися довкола, прислухалися до голо-
сів, що лунали, але не бачили Мустафи, не володіли даром про-
никнення в невидимість. Нещасні, жалюгідні люди!

Відходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангіру
свою сильну білу руку і непомітно вкладав недужому в долоню
кілька кульок дему. "Пам'ятай мою любов до тебе, брате",— ка-
зав тихо. Джихангір плакав од розчуленості, так на сльозах і
запливав у світ, де червоними снами розцвітали маки, палали
бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих мареннях, по-
слушливо відкривали перед Джихангіром безміри безодень, де
клубочіли ядучі випари небуття, а над ними розлунював роз-
зухвалений спів бюль-бюля.

Вже не повертався до свідомості.

Султанські прибічні лікарі були безсилі. Все в Джихангірі
отруєне. Якби змога замінити його кров і його тіло, тоді хіба
повернувся б до життя. Не шах-заде, а тільки його душа. Сулей-
ман тяжко мовчав. Ніхто не може змінити даного аллахом. "Нема
зернятка на землі, яке б не було записане в книзі очевидності".
Тіла віддаємо землі. Душу забирає аллах.

Тепер для Джихангіра не було зупинки. Місячне сяйво мертво
лилося на його путі, плоскогір'я, потоки, ріки, каміння, білий
порох,— і він, мов вічний паломник, бо все говорило про віч-
ність, так ніби на землі не було смерті.

А тоді з найглибших надр землі зринуло потрясіння, і дрож
став бити знищене тіло Джихангіра, дрож від страху перед не-
визначеним, що наповзало на нього із склубоченої пітьми, з ха-
осу, з жаху. Він спробував відмахуватися від того жаху, замі-
рився, здійняв ламливі, як у його матері, руки — і так умер.

Як десять років тому Мехмеда, Джихангіра покладено в посу-
дину з медом, і Сулейман звелів везти синове тіло до Стамбула,
щоб поховати поряд з братом коло мечеті Шах-заде.

Довго думав, кого послати супроводжувати тіло Джихангіра.
Врешті сказав: "Хай їде Баязид". Сподівався бодай цим помен-
шити горе султанші Хасекі, якій судилося оплакувати вже тре-

485

тього свого сина. Послав їй листа, сповненого чулості й гіркого
болю, але не безсонними гінцями, а разом з Баязидом. Щоб не
поспішати з лихою вістю, а привезти її водночас з його султан-
ським утішанням.

А сам сподівався втішитись у перемозі над ворогом.

Він вторгся в землі шаха Тахмаспа, нищачи все на своїй путі,
Повелитель Віку, кара і меч трьох сторін світу, його страхітливе
військо не зустрічало ніякого опору, бо хитрий шах мерщій за-
ховався за свої високі гори, тоді дика, сліпа сила вдарила на
простий люд, на тих, хто жив на своїй землі тисячі років, роз-
водячи сади, будуючи храми і пишучи книги,— на вірменів, азер-
байджанців, грузинів — і кривава імла затулила сонце.

Схований у неприступному гірському монастирі, вірменський
хроніст Ованес Цареці писав про прихід султана-хондкара в його
рідну землю: "Я, грішний Ованес, бачив ці гіркі дні своїми очи-
ма. О, душо моя! Скільки людей вмерло від мечів, від гармат і
рушниць, від голоду, від боязні й дрожу. Деяких убивали меча-
ми, деяким відрізали руки, носи, вуха, бо їм нікуди було схова-
тися, і люди країни розбрелися в різні боки, а інші вночі, пойня-
ті жахом, переляком і трепетом, згорьовані серцем, у гірких
сльозах, зітхаючи, відривалися одне від одного, і рідні й любимі
з жалібними стогонами, а решта втікала, і країна стала безлюд-
ною на цілий рік, і все те сталося з нами через наші гріхи, і ви-
мушені ми були змандрувати на чужину, і стали жалюгідними і
згорьованими".

А Сулейманів дієписець Печеві, вихваляючи перемоги падиша-
ха над невірними і кизилбашами, перелічує здобич, особливо
смакуючи тим, що "дісталися османським воїнам також юнаки-
коханці, які мали тіло, як срібло, молоді й ніжні дівчата з тро-
яндовими лицями, незрівнянні й чудесні невісти, кількість яких
перо нездатне висловити Не було жодного намету, де число ко-
ханців і коханок налічувало менше трьох, а тим, що мали понад
п'ять і десять, не було й ліку".

Зруйновані були древні вірменські міста Єреван і Нахічевань,
зрівняна з землею тисячолітня Гянджа, дика лавина посунула
двома потоками — один на Грузію, другий на Курдистан. Сулей-
ман мовби хотів жорстокістю заглушити сум'яття в похмурій
своїй душі, викликане смертями двох своїх синів, найстаршого
і наймолодшого, бо ті смерті звузили його власне життя до то-
ненького струмочка, який ледь жебонів серед нагромаджень часу
і щомиті загрожував перерватися. Не жалко йому було ні вби-
тих ворогів, ні власних воїнів, що гинули не так у битвах, як од
виснаження, від холоду й голоду, від небезпек тяжкої путі й су-
ворих країв, у які заглиблювався султан. Непотрібні люди мають
бути знищені. Коли при цьому загине якесь число воїнів — така во-
ля аллаха. Хто загинув—теж не потрібен. Бо коли вмирають на-
віть сини падишаха, то чому не мають вмирати прості люди, які
заповнюють такі манливі для нього простори. Найпорожніший,

486

на перший погляд, простір завжди виявляється заповненим, і до-
водиться його завойовувати, платячи кров'ю воїнів і власним
терпінням. Колись він вірив, що простір вимагає терплячості й
терпіння ще більшого, ніж вимагає час. Бо час долається сам
собою, він тече, як ріка, обтікає тебе, мов вода камінь, без уваги
на тебе, а простір можна покорити, лише вирушаючи щоразу в
походи.

Але тепер, коли старий Сулейман зрозумів нарешті, що йому
потрібен тільки час, то побачив, що здобути його вже ніде не
вможе: ні завоює, ні купить, ні відніме, ні вкраде.

З цим гірким усвідомленням безсилля повернеться він через
три роки до Стамбула, щоб уже більше не вирушати в походи
до смерті своєї улюбленої Хасекі, а коли нарешті вирушить, то
у власну смерть.

487

вгору