1 Оджак— об'єднання кочовиків з тридцяти родин.

489

тварин або ж смердючий кізяковий дим. Бризкали бальзамами, від-
вертали носи, невдоволено перешіптувалися. А Баязид не лякався
нічого, поринав у пітьму цього первісного житла, слухав гостинне
вітання господаря, мова якого, здавалося, не мала нічого спіль-
ного з стамбульською, зберігала ще первісну свою незайманість
і грубість, при якій слова наштовхуються одне на одне, мов ка-
міння в гірському потоці, не втратила ще своєї жорстокої повіль-
ності, яка так пасувала до цих міцних кістлявих людей, незграб-
них, неоковирних, але надійних, як їхній примітивний побут. Тут
не було нічого зайвого. Халупа з саману. Внизу — люди і кози,
вгорі — комірчина для припасів. Два отвори. Один слугує двери-
ма, другий — вікном. Вогнище посередині, дим може виходити в
будь-який отвір, може лишатися всередині — так тепліше. На зем-
ляній долівці солом'яна мата, під стіною на дерев'янім полу вов-
няні матраци і ватяні ковдри, нефарбована дерев'яна скриня,
кілька мідних посудин, кам'яний кухоль для води—ось і весь
набуток. А що треба людині? Підтримувати вогонь у вогнищі,
мати воду й нічліг, затишок і прихисток, о аллах!

Кладовища поряд, їх видко від кожної халупи,— мов нагаду-
вання про неминучість. Камені, поставлені в головах і в ногах
небіжчиків, стерлися від негоди — це чи свідчення марноти мар-
нот, чи байдужість перед долею, чи великий спокій життя, яке
вивіряє і вимірює свою силу єдиною мірою — смертю?

Смуток тут починається від дня народження. Може, тому так
багато чорного в одязі, і лиш червоне, мов удари крові, пробива-
ється крізь суцільну чорноту і цвіте вічним цвітом життя й не-
скореності. Ритм життя визначається тут змінами пір року, пого-
дою, стихіями, відлік часу ведеться від одної події до другої!
лавина, розлив ріки, загибель скота, укус змії, напад грабіжни-
ків і війна, війна, війна.

На сонце тут не дивляться, бо воно засліплює, пече, палить,
зате люблять місяць і його сріблисте прохолодне сяйво, живуть
під ним, зітхають, складають пісні, моляться. Як мало треба лю-
дині, щоб жити, і як безмежно багато треба для цілого життя!
Живуть тут під місяцем і вітром, серед овець, самотності й нуж-
ди такої, перед якою безсила людська уява.

У своїх безладних мандрах і метушняві Баязид натрапляв і
на стійбища юрюків. Йому назустріч виїздили старійшини пле-
мен — іхтіяри, вклонялися, підносили чаші з верблюдячим моло-
ком. І кожне плем'я мало свій одяг, свою мову, навіть чаші не-
однакові — то дерев'яні, то з коштовного металу, то череп'яні, то
видовбані з каменя. Дивно, як могли Османи об'єднати всіх цих
людей, усі ці землі, звичаї й звички? Баязид ще міг зрозуміти
силу меча, яким завойовують землі. Але що втримує їх, яка сила?
Єдність, про яку вперто говорить султан, а за ним повторюють
імами? Але ж хіба можна єдність плутати з одноманітністю, на
яку людська природа ніколи не пристане? Коли й було тут щось
справді однакове, то це убогість і нужда.

490

І житла юрюків, здається, схожі були саме завдяки їхній убо-
гості. Три стовпи, на них натягнуто рідку чорну попону з козячої
шерсті. Тканина сягає землі тільки з двох сторін — з півдня й
заходу. З півночі й сходу, замість стін, невисока загорожа з ци-
новок, покрівля піднята й відтягнута довгими вірьовками, закріп-
леними віддаля за каміння. Циновками встелено й долівку, зали-
шено незакритий шматок для вогнища. Глиняні глеки для води,
мідний таганок, коло входу попони, збруя для віслюків або вер-
блюдів, за наметом купка сухого верблюдячого кізяка для палива.

І так усе життя, століття, тисячі років, усю історію! Чи можна
таке бодай уявити? А люди мають жити.

Найдивніше для Баязида було, що люди ці не зачерствіли ду-
шею, не мали злоби, відзначалися добродушністю, вражали до
сліз своєю гостинністю, а наївністю перевищували, мабуть, і ді-
тей. Самі ж і сміялися над своєю наївністю, переповідаючи сул-
танському синові химерні пригоди кочовиків. Як ішли два юрю-
ки, а назустріч вельможа з самого Стамбула. Вклонився їм —
і поїхав собі. А юрюки стали сперечатися. Той каже: вклонився
мені, той — мені. Догнали вельможу. Кому вклонився, бейефен-
ді? Той каже: забув. Тоді кинулися до каді. Суддя вислухав їх,
подумав, сказав: хто з вас дурніший, тому й уклонився.

Або йшли якось два юрюки і знайшли кавун. Стали думати,
що воно таке. Вирішили: пташине яйце. Покотили його поперед
себе, кавун ударився об дерево, за яким сидів заєць, і розбився.
Заєць від страху дременув навтьоки. Юрюки вигукнули "Ах, ко-
ли б знали, що в тім яйці заєць, то самі б його розбили!"

Баязидові показали колодязь, з якого Ходжа Насреддін витя-
гав місяць і, не витягнувши, заповідав вичерпувати воду, поки
у відрі в когось все ж опиниться небесне світило Так юрюки й
досі черпають звідти воду для своїх овець та верблюдів

Нічого не здобуваючи, крім найпростіших засобів для підтри-
мання життя, юрюки водночас і не розгублювали нічого з того,
що мали, жили міцною пам'яттю, передавали з покоління в по-
коління тяжко здобутий досвід, призбирували по крихті мудрість,
якою пишалися не менше, ніж своєю волею.

Іхтіяри племені караєвлі — чорнодомних, мабуть, найбіднішого
з бачених Баязидом, погладжуючи сиві бороди, розповідали шах-
заде про юрюка, який перевершив усіх вельмож Стамбула. Зі-
брав, мовляв, їх султан і загадав загадку: в двадцять — тигр,
у тридцять—лев, у сімдесят —корова, у вісімдесят—курка, а в
дев'яносто—яйце. Ніхто не міг відгадати. А юрюк з-під Коньї,
почувши про султанську загадку, приїхав до Стамбула, з'явився
в палац до падишаха і пояснив, що його величність султан, зо-
бражаючи перебіг людського життя, натякає на свої старощі.
Султан обійняв юрюка і зробив його великим візиром.

Баязид не без затаєної думки переповів іхтіярам хадіс проро-
ка Спитав пророк правовірних ось так, як спитав би він їх:

як ви будете вести себе тоді, коли емір буде як лев, суддя як

491

облізлий вовк, купець як гарчливий пес, а правовірний між ними
як налякана вівця в отарі, що не знаходить собі ніде притулку?
Що має робити вівця між левом, вовком і псом?

Іхтіяри мовчали. Тоді прикликали бідного чабана, сказали
Йому про Баязида і спитали, що б він міг повідати султанському
винові. У чабана не було з собою ніякого майна, опріч ґерлиґи.
Він притиснув її до грудей і заспівав: "Ох ґерлиґо, ґерлиґо, сум-
но нам з тобою. Сорок трав і квітів зірвав я по горах, я шукав
медоносні квіти, на які сідають бджоли, я шукав трави, з яких
Лукман¹ Хекім виготовляє цілющі ліки. Я хотів тебе, овечко, на-
годувати як невісту, я так трудився — а що заробив? Не овець,
а вошей".

Тоді іхтіяри спитали шах-заде, чи відомо йому, що османці
вважають найгіршим між людьми, плодами й тваринами. Юрюк,
ярік і каз, тобто кочовика, сливу й гусака.

Баязид посміявся й сказав, що саме про це він і веде мову.
Хіба правда на цім світі неминуче має злидувати? Навіть вер-
блюд смердить і реве, коли його довго не годують і не поять.

Іхтіяри мудро погладжували бороди. Цей шах-заде справді не
схожий на всіх тих, хто будь-коли забивався у ці забуті аллахом
землі з пишного Стамбула. Він не прагне, щоб його боялися й
ненавиділи, він хоче, щоб його любили. Але він син володаря і
сам колись може стати володарем, отож добре знає, що верблю-
да. коли він реве або не слухається, б'ють завжди по шиї, бо то
місце найвразливіше. А бідняків, коли вони збунтуються, б'ють
по голові. Хіба не приходили до бідних юрюків святі люди, ко-
жен з яких об'являв, що він пророк Махді, цар, який ховався
і тепер повертається? їхні імена збережені в пам'яті простого
люду назавжди. Нур Алі, шейх Джеляль, Баба Зюннун, Донуз-
оглан, Велі-Халіфе, Календер-шах, Шюглюноглу Коджа. Багато
їх було, а де вони? Повішені в Сівасі, в Токаті, в Коньї і Кайсе-
рі. Тому юрюки кажуть: "Ліпше нападати на караван, ніж бун-
туватися проти султана". Він султанський син, їхній почесний гість,
вони нічого не мають, щоб пошанувати його належно, тому хоті-
ли б піднести йому дарунок, щоб запевнити у своїй відданості
великому падишаху, хай продовжить аллах його дні на землі.

Баязид поцікавився, що вони хочуть йому піднести.

Іхтіяри сказали, що в них е гарам-заде, себто пройдисвіт, ошу-
канець, якого вони купили всього лиш кілька днів тому в племе-
ні тава, бо тава на дзвін золота повертаються, ніби там Мекка.
Цей гарам-заде хотів сколотити племена проти всемогутнього
султана, він пробував це робити навіть тут, уже куплений за га-
ман старого срібла, мабуть, то дуже небезпечний злочинець.

Баязида повели до овечої загороди, і там у кутку, серед овечих
бубуришків, у холодній багнюці він побачив сповитого брудним
реміняччям чоловіка, мов дві краплі води схожого з убитим шах-

заде Мустафою. Навіть повержений у бруд, сповитий сирицею,
в подертому, але ще з залишками багатства одязі, він був велич-
ний, по-своєму пишний, і не знати, як здійнялася рука в цих убо-
гих людей на таку позірну могутність.

— Чом же ви його так, між вівці? — спитав Баязид.

— А де берегти? — відказали іхтіяри.— Плем'я завжди в путі.
Зінданів у нас немає.

— В Токаті в'язниця для державних злочинців. Можна б по-
слати його туди.

— До Токата далеко. Та й не віддамо його нікому, бо він наш.
Сказано ж, що купили у тава.

Баязид обійшов загін, наблизився до зв'язаного.
— Хто ти? — спитав Баязид.

— Мустафа,— відповів той.

— Мустафа мертвий.

— А хто бачив його мертвим?

Справді, крім султана, дільсізів і Зал Мухаммеда-паші, ніхто
не бачив. Ніхто навіть не знає, де поховані останки шах-заде,
інакше яничари викопали б тіло й зробили своїм султаном мер-
твого.

— Не знаю, хто ти й звідки, але діло ти затіяв дурне,— спо-
кійно промовив Баязид.

— А я знаю, що ти шах-заде Баязид, і дивуюся, як можеш до-
пустити, щоб я лежав перед тобою в цьому бруді та ще й зв'я-
заний.

— Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше.

— Але ти заїхав і стоїш наді мною.

Баязид повернувся до іхтіярів і сказав, щоб розв'язали гарам-
заде. Ті відповіли, що розв'язати, ясна річ, можна, чом би й не
розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах
його добре серце і хай очі його ніколи не бачать людської неволі
і людських страждань, бо хіба ж і так не прийдуть до кожного
після смерті чорні ангели Мункір і Накір і не стануть катувати,
допитуватись про гріхи. Та й для них самих споглядання чолові-
ка, позбавленого змоги й здатності вільно пересуватися, чолові-
ка, так тяжко поневоленого й знедоленого,— хіба не найтяжча
кара? Для їхніх очей це така сама мука, як побачити той день,
коли небо розколеться і стане жовтим, як шкіра, і коли гори зсу-
нуться і стануть, як вовна, а тоді розвіються і стануть маревом.
Але ж вони добре знають, які вчинки слід вважати дозволеними
людині, себто халал, а які забороненими—харам, або й негідни-
ми — макрух. Цей чоловік хотів підняти племена проти його ве-
личності султана, хай аллах дарує йому многоліття і благополуч-
чя. І коли ж? Коли могутній падишах із своїм непереможним
військом стоїть поряд і його караюча рука нависає над усіма си-
нами доріг і мандрів, хай ніколи не вкорочується ця рука і хай
захистить нас од страху. Тому цей чоловік перебуває в стані за-
конному, а розв'язати його буде беззаконням.

493

— Гаразд,— сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих акса-
калів,— я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срібла.
Я даю гаман золота.

Старі пожвавішали. Адже сказано: "Чи знаєш, що е вершина
доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в дні голоду си-
роту ближнього і жебрака безвісного".

Баязид узяв у свого хазнедара шкіряний кисет з золотом, ки-
нут іхтіярам. Кисет зник десь у таємничих складках широких
брудних халатів, але ніхто не кинувся розв'язувати гарам-заде.

Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в
караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому те-
пер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко,
що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмис-
не підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який ви-
дає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султан-
ський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою
або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б
найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Бая-
зяд не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж сто-
яли обабіч дві смерті його братів — чи не задосить? Залишати
гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показа-
ли цього Лжемустафу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось
тоді було б справжнє лихо.

— Ну,— знетерпеливився Баязид,— чом же досі ніхто не роз-
в'язав цього чоловіка?

Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойно-
му шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені
тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високості султанського
сина, чи звеліти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним.

Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде.
І коли той став перед ним, сказав йому:

— Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною.

— До Стамбула? — спитав той.

— Там видно буде. І забудь про те ім'я, що ти ним мав нахаб-
ство називатися.

— А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в
Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же те-
пер не віриш?

— Хто ти? — вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.—
Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні.

— Але ти розв'язав мене і зробив добре діло. Бо коли я справ-
ді шах-заде Мустафа...

— Хто ти? — знов перепитав Баязид.— Мустафа вбитий. Я сам
бачив його тіло.

— А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справ-
жній, а де несправжній!

— До султана прийшов справжній. Мав прийти.
Чоловік засміявся. Голос, сміх — усе, як у Мустафи.

494

— Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося інакше?
Ніхто не знає, що навіть у свій гарем Мустафа ходив не завжди
сам, часто посилаючи свого двійника, може, тому сплодив тіль-
ки одного сина.

Баязид зрадів. Нарешті впало це слово: двійник!

— То ти був двійником Мустафи?

— Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двійником?
Але Баязид уже не відступався.

— Як твоє справжнє ім'я?

— Мустафа.

— А до цього?

— А до цього — не знаю. Забув.

— Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.

— Димитр.

— Ти християнин?

— Так само правовірний, як і ти.

— Народився християнином? Де народився?

— Це було давно.

— Не так уже й давно, щоб забути. Де?

— Під Серезом.

— Грек?

— Болгарин. Названий іменем святого Димитра з Солуня.

— Хто тебе знайшов?

— Взяли в девшірме.

— А далі?

— В Бейоглу серед аджемів побачив мене кизляр-ага.

— Ібрагім?

— Ні, чорний. Привів до валіде, показав їй. Тоді вночі відвез-
ли мене в Ескі-серай, віддали Махідевран.

— Ріс з Мустафою? Усі останні тридцять років?

— Так.

— Всього навчився разом з ним?

— Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замість
нього. Обдурювали всіх. Тебе, шах-заде, так само кілька разів.
Мустафа не наважувався обдурювати лише султана.

— Смерті теж не обдурив.

— Ніхто того не знає. Навіть я не знаю, кого вбито насправді:

мене чи Мустафу? А хто ще може сказати на цім світі?

— Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.

— А я хочу тебе розізлити, щоб довідатися про твої наміри
щодо мене. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Переконався ще
раз у цьому з юрюками. Хотів сколотити їх проти султана — мені
не повірили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрібен. Го-
лодранці вірять тільки голодранцям.

— Мав би знати, кому ти потрібний,— обережно натякнув Ва-
язид.

— Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять і вбива-
ють. До того ж володіють звірячим чуттям. Завжди відчували,

495

що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо, і я знав, що
чужий для них. Для юрюків теж чужий. Показали мені це до-
сить одверто й щиро.

— Для кого ж міг би стати своїм?

— Хіба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть,
слід було б утікати туди одразу.

— Тепер пізно,— сказав Баязид.— Якби я на тебе не натрапив,
тоді все могло бути інакше. А так — не можу тебе відпустити.
Доведеться везти тебе до Стамбула і повідомити султана.

— А ти й не відпускай — просто дай мені змогу втекти. Знаю
тебе: ти з синів Хасекі найдобріший.

— Доброта тут ні до чого. Ти державний злочинець, я повинен
одвезти тебе в Еді-куле.

— Здається, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же
можна везти мертвого і злочинця водночас? Хіба не великий гріх?
Найліпше все ж дати мені змогу втекти. Буде спокійніше для
всіх — і для мертвих, і для живих.

— Сказав тобі: не можу.

— Я втечу без допомоги, сам. Ти тільки не помічай цього.
А коли помітиш, пошли погоню назад, бо ніхто ж не повірить,
що я побіжу до Стамбула.

— Що ти робитимеш, добравшись до рідних місць? — спитав
Баязид.

— А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досі був
не самим собою, мовби й не живим чоловіком, а тільки чужою
тінню. Не знаю, чи мені вдасться жити, як усі люди. Коли ж
справді вдасться, то, може, ще стану в пригоді й тобі, шах-заде.

— Ну, навряд.

Так вони поїхали далі, і Димитр був серед Баязидових огланів,
двом з яких шах-заде звелів пильнувати за ним, але під час ло-
вів коло Ісхаклу той зник разом із своїми охоронцями. Ганяючись
за джейранами, ловці порозскакувалися на великі відстані, довго
збиралися докупи, так що втечу виявлено тільки наступного дня.
Чи то Димитр підмовив молодих огланів тікати разом з ним, чи
знищив, чи купив свою волю за гроші, які потай дав йому Бая-
зид,— ніхто того не знав. Баязид послав погоню, спрямувавши її
назад, але погоня вернулася за тиждень, ніде не натрапивши на
слід. Тоді шах-заде відправив до султана Сулеймана гінця з ли-
стом, у якому описав пригоду з Лжемустафою, змовчавши про
свої розмови з ним і про його походження. Робив це несвідомо,
як багато чого в своєму житті, бо повністю успадкував характер
своєї матері: був добродушний, трохи легковажний, веселий, як
його мати в молодості, наївність і недбалість завжди переважа-
ли в нього над почуттям відповідальності й завбачливості. Чом би
мав клопотатися тим дивним чоловіком? Забув про нього одразу,
щойно написав султанові, лише згодом, прибувши до Стамбула,
згадав випадково і переповів про двійника Мустафи своїй ма-
тері.

496