2 Берат— тут: султанська грамота про призначення пенсії.

505

— Син Сходу має належати Сходу,— промовила роздумливо
султанша.— Хіба не можна змінити звичай, коли він застарів?

— А що скаже великий султан на мою зухвалість? — боязко
спитав Лятифі.

— Ви піднесете своє тезкіре мені, а вже я піднесу його пади-
шаху.

Так найбільший єретик ісламу знайшов своє прощення в царстві
найвеличнішого з султанів лиш завдяки зусиллям і сміливості
слабої жінки, бо жінка ця намагалася служити істині, а хіба ж іс-
тина — не бог усіх єретиків?

Тепер, пишучи листи своїй Хуррем з надто затяжного походу
проти шаха Тахмаспа, Сулейман щоразу пересипав їх рядками,
які вона легко впізнавала: "З вітром шли пахощі свого волосся
щоранку", "Вітер од пахощів твого волосся став запашним". І вона
теж відповідала йому словами Насимі: "Жадаю зустрічі, о живе
джерело, прийди! Не спалюй мене в розлуці, прийди, душе моя,
прийди!"

Писала, ще не знаючи, що тіло її наймолодшого сина в сумно-
му поході наближається до Стамбула.

Баязид ніс брата повільно, метався десь серед мертвих пу-
стельних аватолійських пагорбів і падолів, заточував дивні кола,
всіляко відтягуючи жахливу мить, коли його мати, султанша
Хуррем Хасекі, побачить, нарешті, те, що має побачити, і зало-
мить тонкі руки над мертвим сином своїм, тепер уже третім.

Вона повинна була коли й не забачити здаля той розпачливий
похід Баязида з тілом Джихангіра, то бодай відчути на відстані,
ще того дня, коли найменший син іі востаннє розпачливо скинув до-
гори свої тонкі, як і в матері, руки і червоно-сині звірі проковт-
нули його серце.

Не відчула нічого, мабуть, тому, що вже й у самої почало
вмирати серце, з кожною смертю вмирала й частка її самої,
вмирала разом із своїми синами, а ліпше б відмирала частками
ця нелюдська імперія, в якій вона стала султаншею.

Сулейманові написала: "Аллах покарав нас за те, що ми
не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений,
а коли вмер, то виявилося, що він найдорожчий".

Він знав, що втішити Хуррем не зможе нічим, але вперто до-
питувався, що б міг для неї зробити. Ішов далі й далі в землю
шаха Тахмаспа, полишав по собі руїни й смерть. В листах про
це не писав. Коли й згадував узяті городи й місцевості, то вихо-
дило щоразу так, ніби прийшов туди, лише щоб уклонитися па-
м'яті того чи іншого великого поета, якими так славні землі
кизилбашів. Назвати це блюзнірством ніхто не міг, навіть Рок-
солана удавала, що вірить султанові, надто що час і відстані
помагали їй приховувати справжні почуття.

А султан, сплюндрувавши Вірменію, яку перед тим три роки
витоптували війська шаха Тахмаспа, перейшов через гори, пря-
муючи в долину Кури, де серед широкої рівнини стояв тисячо-

506

літній город Гянджа. Те, що лишилося за гірськими хребтами,
Сулеймана не цікавило. Не чув стогонів, не бачив сліз, дим по-
жеж не проникав у його розкішний шовковий намет, його старі
очі не вчитувалися в гіркі рядки вірменських іштакаранів¹, в
яких писалося: "Цього літа написано святу книгу в гіркий і тяж-
кий час, бо в гіркоту й печаль повержений багатостраждаль-
ний вірменський народ. Щороку нові й нові біди падають на вір-
менський народ: голод, меч, полонення, смерть, землетруси".

Сулейман стояв перед Гянджею, дивився на її високі червоня-
сті стіни, на неприступні башти, на гігантські чинари, що здій-
малися над мурами, баштами й домами города, мов зелені до-
небесні шатра, і вельми дивувався, що цей город досі цілий, що
не став здобиччю ні шахського війська, ні безжальної османської
сили.

Безмежні виноградники довкола Гянджі й поля, що родили
сам-сімсот, були витоптані султанським військом в один день,
вікові горіхові дерева порубано для вогнищ, на яких готувався
плов для яничарів, річку Гянджа-чай перегороджено, щоб ли-
шити оточений город без води. Сулейман послав глашатаїв до
стін Гянджі з вимогою впустити його в місто без спротиву, бо
він прийшов, щоб вклонитися пам'яті великого Нізамі, який про-
жив усе життя в Гянджі й там був похований.

Гянджинці не відчинили воріт перед султаном. Не вірили в
таке злочинне поклоніння їхньому генієві, бо хто ж приходить
до Нізамі з тисячними ордами, які витоптують усе живе довко-
ла? Не пробували відкупитися шовками, якими славилися їхні
ремісники, бо вже робили те колись при монголах, але однаково
не порятували свого прекрасного міста.

Султан скликав диван, і на дивані йому розповіли про те, як
Гянджа захищалася колись від Тімура. Воїни вийшли з города
і стали перед його стінами. Билися, поки за ними не впали стіни.
Тоді вони перейшли до своїх домів, сховали в них жінок, дітей
і старих і все запалили. Самі ж упали мертвими коло рідних по-
рогів, нікого не давши в руки ворогу. Тоді над понищеною Гян-
джею височів тільки мавзолей Нізамі та здіймалася на далекому
обрії пощерблена гора Алхарак, вершина якої колись відколо-
лася під час землетрусу й, загородивши ущелину, дала початок
перлині цих місць — озеру Гей-Гйоль. Відтоді гянджинці не пе-
рестають повторювати: "Навіть мертвим нам належить Нізамі
неподільно".

Коли Сулейману розповіли цю легенду, він проказав рядки з
Нізамі:

507

І похмуро махнув рукою над рівниною, на якій лежала пре-
красна Гянджа з її мечетями, медресе, ринками, славетними ря-
дами ремісників, буйними чинарами, подібних до яких, мабуть,
не було ніде в світі, з горіховими й гранатовими садами, тихими
вуличками і дзюркотом прозорої води. І город за три дні був
зметений з лиця землі, спалений, поруйнований, потоптаний сул-
танськими слонами.

Тільки округло здіймався над руйновищами мавзолей Нізамі,
мов кам'яний палець долі, що вперто вказує на небо, але ніколи
не відривається від землі, з якої виріс.

Султан поїхав до мавзолею. Там уже поставлено було для
нього похідний шовковий намет, устелено землю килимами, коло
яких, не сміючи ступати туди, зібралися вельможі, імами, улеми,
поети, мудреці.

— Хай лунають тут тільки вірші великого Нізамі,— сказав
Сулейман.— І хай віднині завжди буде так. Тут ніщо не може
існувати, крім величі Нізамі.

Для султана й гостей було розіграно "Сказання слов'янської
княжни" з "Семи красунь" Нізамі, і Сулейман вельми втішився
цим, щедро обдарував читців і побажав провести ніч коло Ніза-
мі. І тої ночі написав Хуррем про все це, навівши в листі рядки
з Нізамі про слов'янську княжну:

"Хіба ж то не про мою безцінну Хуррем сказано у великого
Нізамі!"—вигукував султан.

Удосвіта, коли він вийшов з намету, щоб дихнути росою, його
спокій порушила якась колотнеча серед бостанджіїв. Султан спи-
тав, що там сталося. Чауш доповів: затримано якогось обідран-
ця, що не знати як проник на віслюкові крізь усі рубежі охоро-
ни й опинився мало не коло намету його величності.

— Приведіть його сюди,— звелів Сулейман.

Бостанджії поставили перед султаном невисокого гологрудого
чоловіка, досить пошарпаного, з наполовину вискубаною борідкою,
в пошматованому одязі, але з очима роззухваленими й непокір-
ними.

— Хто ти? — спитав султан.

Чоловік мав би впасти на коліна і Їсти землю, благаючи по-
щади, але він стояв і сміливо дивився завойовникові у вічі. Від-
повідати теж не квапився. А коли відповів, то коротко, одним
словом:

— Каймакчі.

— Як смів сюди проникнути? — знов спитав Сулейман.
Тоді чоловік заговорив гаряче, швидко, майже сердито,

508

Він каймакчі. Хто знає, що це таке, той знає, а хто не знає,
той ніколи й не знатиме, бо тільки в Гянджі вміють робити
справжній каймак і тільки тут його належно цінують. Цілу ніч
він кип'ятить буйволяче молоко, знімає з нього жирні шкуринки,
розстеляє їх, накладає одна на одну, щоб удосвіта в особливому
посуді привезти в город, де в нього є постійні покупці, як вони
є в кожного гянджинського каймакчі, бо гянджинці ось уже ти-
сячу років щоранку після першого намазу споживають свій не-
повторний каймак, і ніяка сила не завадить їм це робити.

— Але ж немає ні Гянджі, ні гянджинців! — мимоволі озир-
нувся на поруйнований город султан.
Чоловік не збентежився анітрохи.

— Коли е мій каймак, будуть і гянджинці,— твердо мовив він.
Султанські дурбаші покірливо поглядали на Сулеймана, жду-
чи його поруху, щоб умить обезглавити цього нахабного чолові-
ка. Але султан несподівано сказав:

— Відпустіть його.

І дописав у своєму листі до Хуррем про те, як помилував він
дивного каймакчі.

її серця не зворушив той лист. Ні похвала її гідностям, вислов-
лена рядками з Нізамі, ні султанське милосердя.

Якби він був так само милосердний до її синів і до неї самої!
Він і його бог.

То хто ж панував над її долею? Бог? Але чом він був такий
немилосердний? Диявол? Але навіщо він дав їй вознестися?
Люди? Вони заважали всім силам добрим і злим і робили це
нерозумно й злочинно. Ангели? їх вона ніколи не бачила і не
вірила, що існують. Тоді що ж лишалося? Випадок? Ні, вона сама,
її воля, її відчай. Примха долі? Султан ішов усе життя через
кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і моги-
ли свого народу. Неминучість, від якої вона хотіла порятувати-
ся, навіть помінявши віру, ніби султанський одяг і прикраси, які
вона міняє по п'ять і по десять разів на день. А чого досягла? Ні-
куди не подінешся, не втечеш од своїх початків, від витоків, бо
людина починається, як ріка, але від води різниться тим, що має
пам'ять — цю найбільшу насолоду, але й найтяжчу муку вод-
ночас.

Може, й до Софії ходила, щоб порятуватися від спогадів, схо-
ватися серед величі й святощів. Ішла сюди вперто, несла свою
самотність, хоч і знала, що Софія не ховає від просторів землі
й неба, від вітру й хмар, від дзюркоту вод і людських голосів,
від клекотання крові й тихих смертей,— тут усе ніби продовжу-
ється, згущається, набуває ще більшої сили, але все це для тіла,
а не для душі; бо душа все ж знаходить тут бодай короткий спо-
чинок і ремствує, коли її знов пробують відкинути в пережите,
не хоче безумного повернення в минуле, де юрмляться примари
й переборені страхи, безтілесні, з'їдені іржею часу, але однаково
й досі жадібні, з роззявленими зажерливо пащеками в очікуван-

509

ні нових жертв. Вона не хотіла давати більше жертв і знала, що
доведеться їх давати знову й знову, бо що таке все її життя, як
не суцільна жертва?

Могутні промені світла текли скісно на велетенський червоний
килим, простелений у мечеті. На міхрабі сяяли зеленим, жовтим.
блакитним, рожевим, бірюзовим вітражі. Все тут було знайоме і
все таке незвичайне, ніби бачила вперше.

Безмежний простір всередині святині. Чотири головні стовпи
утворюють славетний чотирикутник, на який покладено вгорі
арки з критими кутами. Купол тримається на тих арках, нави-
сає над мечеттю божественною сферою. Ритм заокруглень під-
носиться вище й вище, охоплює тебе непереможно й піднімає в
центральну сферу, широку, як баня зоряного неба, як саме тво-
ріння. Бічні нави й абсиди відділені від центрального простору
шістнадцятьма колонами з зеленого крапчастого мармуру. На
одній з них — слід від копита Фатіхового коня високо над підлогою,
ще вище, майже на недосяжній височині, слід від руки Завойов-
ника і косий шрам на колоні, як стверджують імами, слід від
удару Фатіховоі шаблі. Що то за кінь був, що лишив слід від
свого копита на мармурі, і що за рука і з якої сталі шабля — чи
правда, чи вигадка, хіба не однаково? Може, церква була так
завалена трупами, що Фатіх їхав по них мало не попід склепін-
ням, а жорстокий і немилосердний до всього сущого був такий, що
рубав навіть камінь? Яке їй тепер до всього того діло?

Поволі йшла по червоному, як кров, безмежному килиму, щу-
лилася боязко від лавин світла, що падали згори з такою силою,
ніби заповзялися знищити і все живе в храмі й самий храм, блу-
кала навмання, майже з заплющеними очима, натикалася на
могутні чотиригранні стовпи, йшла далі, обходила зелені колони
й поставлені в глибині абсид червоні порфірові. Якої барви її
спогади? Коли Гасан повернувся після своєї другої подорожі до
польського короля, він говорив тільки про барви. Так ніби насла-
но було на чоловіка. Султанша ждала, що скаже її посланник
про перемови з Зигмунтом-Августом, а Гасан бурмотів про якісь
сапфіри, які міняють свій колір при заході сонця, про діаманти
й смарагди, що сяють навіть у темряві, про барву золота і сві-
тіння срібла в королівському скарбці.

— До чого це ти? — перебила Гасана Хасекі. Але він уперто
повертався до того, як сам каштелян краківський за велінням
короля цілий тиждень показував йому замки, обставу, гобелени
й клейноти коронні, і справді було там на що поглянути, бачив
він усі п'ять золотих королівських корон, яблука, берла, шати
коронаційні, трони, безліч хрестів, аксельбантів коштовних, лан-
цюгів, ношень дорогоцінних, перснів, мечів, щабель, пасів, збруї,
шишаків, штурмаків, стилетів, пугіналів, пуклерів, шкатул, таре-
лів, злотогловів, коберців.

Вона все ж урвала той безглуздий перелік і спитала, чи ска-
зав він королеві все те, що вона веліла.

510

— Моя султаншо,— сказав Гасан,— король показував мені всі свої
скарби.

Вона гнівно змружила очі.

— І все?

— Ваша величність, король убитий горем.

— Горем? Яким? Від чого?

— Вмерла його кохана жона королева Барбара, і світ для
нього потьмарився.

— Від чого ж вона вмерла? — тихо спитала Роксолана, в якій
ця звістка відбилася болем, так ніби йшлося про її власну смерть.
Бо ж так багато спільного було в неї з тою Барбарою Радзівілл,
хіба що більше мук і більше величі, сумнівність якої знана тіль-
ки їй самій. А Барбара вмерла, власне, й не зазнавши справжньої
величі, не маючи для того достатньо часу, бо для всього, виявля-
ється, потрібен час.

— Якась загадкова хвороба. Ніхто й не знає. Хоч злоріки си-
чать, що вмерла від того, чим грішила. Король не відходив від
неї кілька місяців, на руках у нього й померла. Тепер невтішний
у своєму горі. Хотів бодай мені дати якусь розраду і ото велів
показувати клейноти та добра свої. Ще в нього тепер сила на
півночі появилася. Великий князь московський Іван назвався ца-
рем і домагається, щоб король визнав за ним той сан, а король
затявся. Шлють послів один до одного, борюкаються за те слово,
як малі діти, так ніби неоднаково, хто як називається. Важить
не назва, а сила. Сила ж у московського царя, кажуть, зродилася
така, як грізний вітер,— усе змітає. Шах Тахмасп послав Іванові
в дарунок слона, і коли ту тварюку поставили перед троном мо-
лодого царя, то цар запрагнув, щоб слон вклонився йому, а слон
як стояв, так і стояв. То цар, розпалившись, звелів порубати зві-
рину на дрібненькі кавалки і розкидати навсібіч. Ось тепер ко-
ролеві й поподумай. З одного боку, султан, а з другого,— цар.
А він посередині, та ще й у горі.

Вона не спитала навіть Гасана, чи не заїхав він по дорозі
до Рогатина. Кволо махнула йому рукою, відпускаючи, хотіла
зостатися наодинці зі спогадами, які зродилися від самого ви-
гляду Гасанового, від його мови, а може, від тих вітрів, які при-
ніс у складках свого одягу. Згадувалося все тільки велике: вели-
кі дощі, великі вітри, великі сніги. Тільки спеки, здається, ніколи
великої не було в її дитинстві. А ще цілі хмари птаства, журавлі
над весняною хатою і лелеки, які прилітали з-під сонця, вибира-
ючи найтепліші дні весни. Гніздилися на хаті в Теребушків. І яке ж
те все було болючо-близьке й незабутнє: і клекотнява лелек на
хаті в Теребушків, і сині блискавиці ластівок у надвечір'ї, і скрип
журавля над колодязем, і золотий пил від череди, що повертає-
ться з пасовиська через Львівську браму, і ліниве бомкання дзво-
нів у церквах Богородиці й Святого духа. Чомусь згадалося ще,
як повісився Савка з ринку. Качав у склепах бочки, скільки його
й знали, все тягав ті бочки, а тоді взяв і повісився. Від образи.

511

Хазяїн нагримав на нього, обізвав бидлом, і горда душа Савчина
не витримала. Взяв шматок сириці, пішов уночі в ліс, довго блу-
кав там, поки вибрав розлогого дуба на узліссі, й на нижній гілці
повісився. Тоді було страшно, жаліла нещасного Савку, а тепер
згадала і позаздрила його твердості. Смертю власною зміг пере-
могти кривду. А вона живе серед переможців, які розплачуються
за свої перемоги тільки смертями чужими. Нагадують тих мо-
гильників, що живуть на Еюбі. За півгодини викопують могилу,
летить сухе жовте груддя, каміння, і вже чоловіка немає, тільки
камінь в узголів'ї, а вбивці живуть далі, величаються й красую-
ться, прекрасні для самих себе і зловісні для всього світу. Падає
тінь від них тяжка, як свинець, накриває і її, і люди проходять
повз неї, як тіні,— ні запам'ятовуються, ні згадуються, і забува-
ються навіть ті, яких бачила вчора або й годину тому. І навіть
дивно стає, як може ще в ній зберігатися якась пам'ять, як може
вона бути обтяжена життям дотеперішнім і сягати аж у дитин-
ство.

Нагадувала сама собі казкового птаха шебавіза, що вночі,
звісившись униз головою, стогне, тужачи по дню, а вдень не
може дочекатися ночі, щоб знову віддатися своїй тузі. Рвалася
душею до минулого, а сама вгрузла по саму шию в цьому житті,
ранила своє тіло. Світ понурого султанства. Суцільні гостряки
вершин, бездонні урвища, пишні ями нічного зла. Слугувала ніч-
ному злу, була його полонянкою, рабинею, хоч здавалося іноді,
що служить красі, стоїть над нею так само, як султан стоїть над
своїми яничарами й гарматами. Що її зв'язувало з Сулейманом?
Страх, залежність, доля, бог? Чи тільки сини? Людей об'єднують
забобони, а хвилюють тільки пристрасті, її пристрастю були її
діти, її сини. Тепер уже три з них лежать у глиняній стамбуль-
ській землі, покояться в розкішних гробницях коло розкішної ме-
четі, поставленої в пам'ять про них, може, ліпше було і їй лягти
з ними і не мучитися більше? Однаково ж минулого вже не по-
вернеш, а майбутнє від тебе не залежить. В минулому горе, та-
ємничість і незбагненність, а в майбутньому — ще більша таєм-
ничість і загрозливість, якої не здолає і щонайбільший розум.
Розум тільки тоді стає твоєю зброєю, коли знаєш ворога, якого
маєш здолати, бо й життя, власне, це не що інше, як уміння
розпізнати ворога і перемогти його, знищити, запанувавши над
ним. Але смерть не той ворог, якого можна перемогти. Шість ра-
зів нахиляла Роксолана будучину до своїх дітей, мов гілку дере-
ва життя, а вже тричі виприсала та гілка, і лишалася молода
вельможна жінка, мов жебрачка на паперті в лахмітті марних
надій і невисловлених скарг, приречена лиш споглядати і ждати
нових смертей. Імами вчать, що страждання — вищий дарунок
аллаха. Люди, які жертвують усім для інших, творять святу спра-
ву. А ті, хто приймає ці жертви, чи творять вони щось святе? І хто
вона після всього того, що сталося з нею в житті, і що зробила
вона незалежно від своєї волі, а що зробила свідомо, з намірами

512

обдуманими? Султан поводився з нею, як з рабинею, як з кохан-
кою, тоді — як з султаншею, тепер уже мовби із святою, бо не-
щирість у їхніх взаєминах, в розлуках і листах сягнула крайніх
меж. Він перелічував їй своїх вигаданих ворогів, нищачи мирний
люд, а вона вдавала, що вірить кожному його слову, і писала
Сулейманові: "Що більше буде ворогів, мій падишаху, то більше
їх стане поживою для мусульманського меча. Присягаюся золо-
тими сандаліями, що так само радітиму Вашим великим перемо-
гам, які даруватиме Вам аллах, як зраділа тоді, коли Ви, сяйво
моїх очей, з раби зробили мене своєю жоною". Раби найбільше
ображаються, коли нагадують їм про їхнє рабство. Воліють жити
в самозасліпленні і готові навіть знищити того, хто захоче їм
відкрити очі. В ній жили дві сили — одна рвала дух до волі й
самопожертви в ім'я чогось великого, а друга пригинала до зем-
лі, до нікчемності й рабського пониження, і та друга весь час
зраджувала першу, і Роксолана ненавиділа ту силу і саму себе
за те, що дає притулок у своїй душі почуттям низьким і підлим.
Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що
сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає
йому до ніг. А мала б поєднати свій голос з голосами замучених,
знедолених, убитих, кинутих між ворогів, разом з ними кинути в
обличчя світові страшну скаргу болю, і хай би світ здригнувся
від тої скарги і вжахнувся від проклять! На чужині, без вітчиз-
ни, гноблені й уярмлені, блукаємо й поневіряємося, не маючи ні-
якої утіхи, крім надії, ніякої покрепи для душі, крім гніву й
болю, ніяких сподівань, крім жадоби відплати. Зійдемо до могил,
наповнених кістьми замучених, струснемо ними, розбудимо вели-
ких мерців і малих, поставимо їх перед світом німими свідками
наших нещасть, нашого горя і наших терпінь.

А вона прислухалася лиш до власних терпінь, чула тільки свій
голос, виборювала волю для самої себе, а коли вознеслася, то
розпочала безглузду змаганину з часом, намагаючись затримати
свою молодість, вірячи, що тільки там — чистота й незатьмаре-
ність. І лиш коли зрозуміла, що не затримає свого віку, що час
безжально руйнуватиме її далі, що від неї вимагатиметься біль-
ше і більше жертв, знову вчепилася серцем за далеку рідниз-
ну, за свою землю, яка лежала молода й зелена, і єдино вона
могла дарувати їй вічність, і непокоєння від усіх підступів і зло-
чинів.

Як помогти своїй землі й чим?

Іноді зринала божевільна думка, що земля її мала б мир
і спокій, якби загорнув її султан у свої володіння, взяв під свою
тяжку руку і хоч би й погнобив, але захистив би від шарпання
і плюндрувань, яких зазнавала протягом усієї своєї історії. Кли-
кала Гасана, допитувалася:

— Чому султани досі не захопили нашої землі? Чом? Шарпа-
ють кримчаками, плюндрують, витоптують, хапають людей у ясир,
продають у рабство, а в свою імперію не беруть. Чом?

513

— Ваша величність,— уникав її погляду Гасан,— хіба ж я
знаю? Може, занадто пісна земля наша для султанів?

— Що ти мовиш таке, попіл тобі на уста! Хіба ж наша земля
не найжирніша в світі? Де ти бачив такі степи і такі чорноземи.
такі пшениці й трави, і стільки птаства, й звіра, і риби у водах,
і сонця над головою?

— А може, заважка вона для них? Бояться, що не втримають
у руках?

— Жадібність і зажерливість ніколи не знають міри.

— Тоді й не знаю вже, моя султаншо.

— Ти ж їздив туди і раз, і вдруге, й утрете. Посилала тебе.
Бачив усе. Розпитував. Мене вивезено звідти дитиною. Що я мог-
ла знати? А тебе посилала, щоб про все довідався. Маєш казати,
коли тебе питає султанша.

— Сказати не штука, моя султаншо. А чи воно так буде сказа-
но як слід?

— Кажи, як думаєш.

— Коли подумати, то виходить, що не народила, дякувати богу,
наша земля чоловіка, який би продався султанам, побусурманив-
ся, став підніжком стамбульського трону і занапастив свою
землю.

— Ну, гаразд. Але ж могли султаои послати своїх санджак-
бегів у наші степи?

— А коли ніхто не хоче туди їхати?

— Чому ж не хочуть?

— Бояться.

— Чому ж не бояться йти в інші землі?

— Цього вже я не знаю, ваша величність. Може, для того й
землі всі неоднакові, і мова в людей різна, і норов теж, щоб
одних ворог не лякався, а других обходив десятою стороною.

Вона втомлено махала рукою Гасанові, відпускаючи його, а
сама знов і знов думала про кривди своєї землі, і здавалося їй,
що навіть загарбаною й погнобленою мала б вона життя спокій-
ніше, ніж нині. Але тут усе кричало в Роксолані: що спокій, коли
немає волі? Хіба ж не зазнала вже сама цього оманливого спо-
кою, хіба не переконалася? Душа кричала, а впертий розум гнув
своє, і вона набридала Гасанові, аж той, мовби не витерпівши,
з'явився недавно перед султаншею і повідомив:

— Ваша величність, знайшовся чоловік.

— Який чоловік? — не зрозуміла Роксолана.

— Та такий, що ніби й готовий прислужитися султанові.

— Де ж ти його взяв?

— А він сам прибився до Стамбула. Хотів до султана, та сул-
тан же в поході. То я подумав: може, хай стане перед вами, моя
султаншо?

— Хто він?

— Каже, князь. Князь мовби литовський, підданий короля
польського, а походженням то ніби й з нашого народу. Така

514

мішанина в одному чоловікові, що й сам нечистий не збагне, що
воно й до чого. Ще коли я вперше їздив до короля, то чув про
цього князя. Він там усе судився за образи, яких завдавав кому
попадя. Страшенно меткий і зухвалий князьок.

— Як зветься?

— Вишневенький.

.— Здається, ім'я відоме.

— А що йому ім'я? Князеві самого імені не досить. Йому
ще добра потрібні та влада. До своїх маєтностей хотів додати
багатства Гальшки Острозької, яка має, здається, найбільший
посаг у королівстві, та на додачу ще домагався у короля старо-
ства Канівського й Черкаського, щоб прибрати до рук, може, й
половину України. А коли ні того, ні того не отримав, то прибіг
в Акерман до паші й зголосився служити його величності султа-
ну. Мої люди й припровадили його до Стамбула.

— Приведеш його до мене,— звеліла Роксолана.

— Ваша величність, може, я потримаю цього князя, як рибу
в розсолі? Бо це ж йому така честь: не встиг ускочити в Стам-
бул — і вже перед ваші світлі очі? Хто б то не мріяв отак одразу
потрапити до Топкапи, та ще й стати перед великою султаншею,
спізнавши за одним замахом усі таємниці й легенди!

— Додай сюди ще жахи,— усміхнулася Роксолана.— Гаразд,
потримай трохи князя, щоб мав час подумати, на що зважується,
а тоді приведеш його сюди, але проведи крізь усі брами Топкапи
поволі, щоб наївся страху, а розмовлятиму з ним у султанській
Диван-хане, і хай євнухи тримають його міцно попід руки, як то
роблять перед султаном, тільки не підпускають до мого вуха, бо
я ж тільки султанша та й не люблю шепотів, а надаю перевагу
звичайному людському голосу.

Гасан протримав Вишневецького в повному бліх брудному ка-
раван-сараї на Довгій вулиці. Коли ж привіз до Топкапи, то
справді вів князя з вбивчою повільністю, перепускаючи його крізь
усі три страхітливі брами, обставлені зарізяками, готовими зі-
тнути чоловікові голову на одне змигнення брови своїх чаушів,
щоразу зупиняючись, щоб розповісти, де збираються яничари, де
султан годує своїх придворних і гостей, де живуть придворні
мудреці, а де кати, які рубають голови. Ліворуч від других воріт
Баб-і-кулелі, названих так завдяки двом баштам обабіч, була
гарна мармурова чешма, до якої Гасан підвів князя, сказавши,
що тут миють голови злочинцям, перш ніж відрубувати ті голови.
Тому й ворота іноді звуть Соук-чешме.

Князь відступив від дзюркотливої води, бридливо кривля-
чись.

— А ось з другого боку Баб-і-кулелі,— спокійно мовив Га-
сан,— лежить широкий білий камінь, на якому виставляють го-
лови страчених за зраду й злочини. Сьогодні камінь порожній,
бо султана немає в Стамбулі, хоч відрубати голову можуть і без султана,

515

— Нащо пан мені це розказує? — обурився князь.
'— А може, пригодиться,— безжурно кинув Гасан.
Перед другою брамою в князя відібрали шаблю й лук, два
чорні велетні взяли його міцно попід руки й повели в двір з
чинарами й кипарисами, наповнений смачним димом із султан-
ських кухонь і дикою музикою, яка лунала весь час, поки князь
з його не вельми поштивим супроводом ішов до третьої брами
Баб-ус-сааде, Брами блаженства, за яку ніхто, крім султана і його
наближених, не ступав.

Зал прийомів був одразу за третьою брамою, князя майже
внесли туди, він опинився в якихось золотих сутінках перед ши-
роким троном, що нагадував канапу, теж у тьмавому сяянні золо-
та, над троном під склепінчастою, в чудернацьких арабесках
стелею був червоно-золотий балдахін, з-під якого звішувався на
крученому золотому шнурку величезний криваво-червоний рубін,
що зблискував з хижою ворожістю, мов жива істота, а під тим
рубіном, на широкому троні, зграбно й вишукано обгорнувшись
дорогими тканинами, облита потоками діамантів, уся в зеленому
сяеві небачених смарагдів, сиділа маленька жіночка з ласкавим
усміхом на милому личку і з такого добротою, розлитою по всій
її постаті, що здобичливий князь навіть засумнівався, чи туди
його приведено, і мовби аж смикнувся, щоб іти кудись далі, але
був досить брутально поставлений там, де мав стояти, а тоді ще
й негайно нахилений у такому глибокому поклоні, що тільки й міг
бачити свої червоні сап'янці, якими хіба ж так пишався, а тепер
мав би їх проклинати. Та навіть на свої чоботи не дано йому
надивитися, а поставлено одразу ж на коліна й пригнуто голову
до самого килима, так ніби ці мовчазні велетні хотіли примусити
його їсти вовняний ворс коло підніжжя трону.

Роксолана мимоволі здригнулася, побачивши цього чоловіка,
в чорному з золотими гудзами кунтуші, з пещеним лицем, з вог-
нистими очима. Байда! Отой козак нерозумний, що десять років
юму загинув через її ще більший нерозум. Яка подібність! Тіль-
ки цей старіший, в аж занадто багатому одязі, і з поглядом і ви-
глядом якимсь пронозливим — навіть неприємно дивитися. Тому,
поборовши перше здригання свого серця, султанша вже не зава-
жала своїм євнухам збиткуватися над ясновельможним зайдою,
даючи тому змогу випити всю чашу принижень і ганьби, які
ждуть кожного запроданця.

Однак князь, видно, не вельми збентежився принизливою це-
ремонією, якій був підданий, і, щойно зіперся на коліна, мерщій
метнув погляд своїх чорних, блискучих, як у собаки, очей і соко-
витим голосом мовив:

— Припадаю до ніг великої султанші!

Вона не мала звички тримати людей перед собою на колінах
і вже розтулила була уста, щоб звеліти йому підвестися і стати
вільно, але сказала зовсім інше:

— Хто ви? Скажіть про себе.

516

— Єстем Димитр Корибут князь Вишневенький. Рід мій веде
свої початий від самого святого Володимира, що охрестив Русь,
ваша величність.

— Так далеко? — подивувалася Роксолана.— Хіба можна про-
стежити свої корені аж у таку далеч?

— Ваша величність, цього не дано людям підлого стану, але
люди шляхетні прозирають назад крізь цілі віки!

— Назад — не наперед,— зауважила лагідно султанша.— Бо й
хто може знати, що жде його завтра або ще й сьогодні до заходу
сонця.

Натяк був досить похмурий, коли згадати оту Соук-чешме, в
якій миють голови перед тим, як їх відрубати, і плаский камінь,
на якому ті голови виставляють, мов глечики для сушіння. Та
султанша одразу перевела мову на інше, щоб князь не вловив у
її словах ніяких погроз, од яких вона завжди була безмежно да-
лека.

— Чи вас гаразд утримують у нашій столиці? — поспитала
вона.

— Дяка, ваша величність,— схитнув круглою головою князь.—
Я знав ласку і від хана кримського, ленника великого султана,
і обдарований датком у вашій преславній столиці, де маю свій
двір, своїх вірних людей і помічників і все, потрібне для підтрим-
ки мого маєстату.

— Мені сказано, що ви проситеся в службу до великого сул-
тана?

— Так, моя султаншо.

— Хіба вважаєте, що султан має замало вірних слуг?
Вишневецький знов стріпнувся, випнув груди.

— Але не таких, як я, ваша величність!

— Можете пояснити? — поцікавилася вона.

— Мене високо ставлять і сам король польський Зигмунт-
Август, і цар московський Іван, ваша величність.

— Чи ж цього досить, щоб стати перед великим падишахом?

— А ще я маю те, чого не має нині ніхто, моя султаншо.

— Що ж має таке світлий князь?

— Маю всю Україну в цій руці!

І він тріпнув правицею, і Роксолана зауважила, що рукав його
кунтуша обнизаний на кінці великими перлами. Ніби в жінки.

— Здається мені, ця рука порожня тим часом,— всміхнулася
султанша.

— Але вона вміє тримати меч!

— Що ж то за меч, що його злякатися може ціла земля?

— Ваша величність! Меч — у вірній руці! Султан Сулейман
мав би давно вже забрати всю українську землю в своє володін-
ня, щоб не лежала вона пустошньою, але не робить цього. Чо-
му ж? Усі питають, а ніхто не може відповісти. Тоді скажу я. Сул-
тан не бере моєї землі, бо немає чоловіка, який сповняв би там

517

його волю. А таким чоловіком можу стати я, Димитр Корибут князь
Вишневецький. Dixi¹!

Ясновельможний волоцюга виказував ще й свою латинську
освіченість, мовби хизуючись перед султаншею і натякаючи на
її занадто просте, як для ЇЇ нинішнього неймовірного становища,
походження. Ясна річ, вона могла б належно відповісти на ту
куцу князівську освіченість,— але не цим була заклопотана цієї
миті — вжахнулася збігові думок своїх і цього зайди, майже по-
вторених ним у словах, які ще недавно мовилися між нею і Га-
саном. Тому мерщій самими очима спитала вірного свого Гасан-
агу: невже передав князеві її думки, прикликавши того до
Стамбула? Той так само очима безмовно відповів: ні, не казав
нічого нікому, а цього не кликано, не приманювано — сам при-
біг, як бездомний пес.

Та це не заспокоїло Роксолану. Мабуть, є речі, про які забо-
ронено думати. Бо подумаєш ти — прийде до цього і хтось інший.
Жорстоке життя навчило її нікому не вірити. Навіть богові, хоч
до цього привчена була від народження. Люди гинуть найчасті-
ше не через слабість, не за браком сил, а через надмірну довір-
ливість. Вона вчинила непростимий гріх, довіривши ті небезпеч-
но-вогнепальні думки про свою землю навіть самій собі. І ось
розплата! Вони вже перестали бути її власністю, право на них
заявляє цей зайда.

Хотіла все ж виказувати найвищу справедливість навіть до та-
кого чоловіка, тому ледь помітним порухом показала євнухам,
щоб підвели князя з колін і поставили перед нею, як рівного.

Вишневецький витлумачив це як заохочення і став розправля-
тися й пиндючитися в межах дозволеної дужими його стражами
свободи, а Роксолана з безнадійною цікавістю, змішаною зі стра-
хом, розглядала цей загрозливий примірник людської породи,
який зовні міг видаватися мало не досконалим, хоч у душі в
нього клубочилася пітьма майже пекельна. Такими пройдисвіта-
ми наповнені нині, либонь, усі землі. Коли в них є ще сякі-такі
здібності, тоді вони можуть прославитися і навіть замахуються
на те, щоб зрівнятися з геніями й титанами, але не підіймаючись
до їхніх висот, а підступно стягуючи геніїв до своєї нікчемності.
Де вони беруться, які матері їх народжують, і чому вона має
стати жертвою одного з таких пройдисвітів з темною душею?

Але ніхто не мав знати, як кипить її розум. Спокійна, ледь
усміхнена, сиділа на пишному троні, майже ласкаво позирала на
Вишневенького, від чого той бадьорився більше і більше, трохи
подумавши, спитала, як же князь зможе виконувати султанську
волю в такій великій і, наскільки їй відомо, непокірній землі.
Князь з бадьорим нахабством заговорив одразу про Дніпро. Мов-
ляв, до всього на світі є ключ. Треба його тільки знайти, до-
брати. Ключ до всієї України — Дніпро. Ним вона витікає в

518

широкий світ, а широкий світ нині — це Османська імперія. Отож,
хто стане на цій великій ріці, той матиме в руках усю землю, на-
глядатиме за нею, мов сам господь бог. Думка в нього яка? Стати
на Дніпрі, укріпитися на низу ріки, вхопити Україну за горло —
і ось так захистити від козаків Крим і Стамбул.

Так само спокійно султанша урвала князівські вихваляння і
спитала, кого й від кого він хоче захистити.

Вишневецький знов повторив: імперію від козаків.
Ага, сказала вона, як їй тут намагаються довести, Україна на-
падає на османців і на кримців? Може, князь ще не знає, що
вона, султанша, теж походить з України. Досі в неї було трохи
інше уявлення про стан речей. Тепер ясновельможний князь про-
бує відкрити їй очі. Мовляв, нападав її народ, а не на нього напа-
дають людолови й грабіжники. А як же тоді з отою піснею?

Може, тоді й вона колись малою нападала на орду, а не орда
на неї в рідному Рогатині?

Князь не вельми й збентежився на таку недвозначну мову, від
якої іншому заціпило б. Мерщій кинувся виправдовуватися. Па-
дав то на одне, то на друге коліно перед великою султаншею,
просив милостиво дарувати йому надто запальні висловлювання.
Завжди стає він жертвою своєї натури. Назвав козаків, а мав
на гадці не цих лицарів свободи, з якими, власне, й хотів би по-
служити великому султанові, а отой людський мотлох, що труїть
життя всім достойним людям. Хіба б він і сам не сидів спокійно
в своїх маєтностях, коли б той мотлох не колотився безупинно і,
сказати б, обурливо-злочинно?

Роксолана мовби тільки й ждала цих слів. Князь має намір
оберігати від мотлоху великого султана? — спитала вона. Але
як же може зробити це той, хто не вміє оберегти самого себе?

І коли князь, смикнувшись, розтулив рота для нових пояснень,
вона втомлено сказала, що вже не хоче знати більше, ніж знає
від нього. Хай князь спокійно жде в їхній преславній столиці, а
вона тим часом звелить написати про нього падишахові, якому,
єдиному, належать тут усі вирішення.

Руки поцілувати князеві не дала. Сховала руки під себе, як
то вміла колись робити валіде Хафса, сіпнувши бровою, пока-
зала бостанджіям, щоб вивели цього чоловіка. Вишневецькому
ледь кивнула головою, а може, тільки вдала, що кивнула, а в
того хитнувся світ у очах. Але був занадто впевнений, щоб від-
чути свою поразку й загрозливість у поведінці султанші. Загроз-
ливість була хіба що в отому велетенському рубінові, який висів
над троном і нагадував згусток тигрячої крові. Та й то ще не
знати, кому загрожує той кривавий камінь.

519

Вишневецький виходив з Баб-ус-сааде роззухвалений і сповне-
ний пихи. Не мав сумніву, що зачарував цю славетну султаншу.
перед якою дрижить уся Європа. Ось так кинувся від свого коро-
ля, порвав з ним, прибув до цієї чужої столиці, став перед влад-
чою жінкою, приголомшив, знетямив.

Тільки опинившись за другою брамою на величезному яничар-
ському дворі, де вже ніби й не відчувалися мури Топкапи, а вці-
ліла від візантійців церква святої Ірини світилася таким заспо-
кійливим рожевим сяйвом, Вишневецький згадав про те, що забув
поскаржитися султанші на нестерпні умови свого життя в Стам-
булі. Йому мали б негайно подарувати розкішний палац над Бос-
фором, а тим часом він, Димитр Корибут князь Вишневецький,
нидіє в підчерев'ї брудного стамбульського ринку. В жахливому
караван-сараї, біля воріт якого дрібні злодії продають крадене
взуття, розпатлані циганки з ранку до вечора викрикують непри-
стойності, в мангалах безперервно смажать смердючу жирну ба-
ранину, гамір не втихає ні вдень, ні вночі, а довкола ще ж бруд,
сморід, нечистоти. Та ще й нудьга очікування султанського сло-
ва, якого не знати коли й дочекаєшся і чи й діждешся.

Все це князь мерщій викричав у обличчя Гасанові, який мав
супроводжувати його аж до караван-сарая на Довгій вулиці, але
Гасан вислухав те незворушно.

— Де звелено, там князя й помістили,— сказав спокійно.

— Образа маєстату! — закричав Вишневецький.— Я мав би
сказати султанші, і все б змінилося, як належиться моїй гідності.

— Треба ж було й сказати. Сказаного не вернеш, але несказа-
ного теж не вернеш,— зауважив Гасан.

— Нехай пан довірений передасть султанші про моє обурен-
ня,— домагався князь.

— Султанша слухає лиш те, що хоче почути,— пояснив йому,
майже відверто знущаючись, Гасан.— Тепер ясновельможному
князеві, коли хоче діждатися султанського слова, треба сидіти
смирно, там, де сидить, бо тут дуже не люблять, коли чоловік
крутиться, ніби на нього напала овеча хвороба крутець.

Князь не довго й витерпів. Сидів уже в Стамбулі кілька міся-
ців, до того ж в умовах обурливих і принизливих, тепер мав си-
діти в умовах не кращих ще стільки, а то й довше, бо коли ще
напише султанша про нього Сулейманові, скільки йтиме той лист
і чи буде на нього відповідь і коли.

Вишневецький покрутився ще місяць чи два і звіявся. Гасан
прийшов до Роксолани і повідомив майже радісно: "Як прибіг
сюди князь, так і побіг собі. Як приблудний пес".

І вона теж зраділа в душі, ніби позбулася смертельної небез-
пеки. Думала вперто про улюбленого сина свого Баязида. Згаду-
вала, як проводжала колись його до Рогатина, а тоді розпачливо
зустрічала, дивуючись, чому він не зостався там, не сховався в
степах чи лісах, щоб не знайшла його османська смерть. Тепер
був коло неї, життя й далі мав загрожене кривавим законом

520

Фатіха, а вона без надії сподівалася, що якось воно станеться
так, щоб саме Баязид сів на султанському троні і мав би він серце
таке добре й щедре, що захистив би її Україну, нікому б не дозво-
лив кривдити. Вона була б валіде при своєму синові і підказала б
йому, а він прихилив би вухо уваги. Стане султаном Селім —
вона однаково буде при ньому валіде, але Селім знікчемнілий від
пиятики й розпусти, він не захистить нікого, ним не покеруєш, бо
він мов мертвий. Баязид, тільки Баязид має стати султаном, при-
йти й сісти на Золотий трон!

А він прийшов не султаном, а з тілом наймолодшого брата.
Попереду прибіг зять Рустем, бився до султанші, щоб повідоми-
ти про смерть Мустафи, але вона вже й так про це довідалася,
Рустема ж перед очі не пустила. Йшов у похід садразамом¹, те-
пер прибіг простим візиром? І це після того, як вона десять років
захищала його перед султаном? За Рустема пробувала просити
Міхрімах, але Роксолана була впертою. Лагідна впертість, якої
всі боялися більше, ніж султанського гніву. Бо гнів швидко ми-
нає, а лагідна зневага може тривати роки й десятиліття. І тоді
тебе мовби й немає.

Що приніс їй Рустем? Вість про смерть Мустафи і про своє
власне падіння? Вжахнулася тій смерті, хоч у глибині душі,
може, й ждала її вже багато років, сподіваючись на вибавлення
своїх синів. Порятувати дітей своїх — для цього жила. Але ж не
ціною чийогось життя! Не смертю чужою! А тепер виходило так,
що ця смерть пов'язана з її іменем, раз підозра впала на Русте-
ма, її зятя й улюбленця.

Замкнулася в собі, в своєму власному світі, в який нікого не
хотіла впускати, так ніби сподівалася відгородитися від безмеж-
них довколишніх світів, повних горя, страждань і нещасть. І не
відгородилася. За кілька місяців слідом за Рустемом прибув до
Стамбула син Баязид з мертвим Джихангіром. Як же так могло
статися? Чому мовчало її серце — ні знаку, ні поштовху, ні скри-
ку? Тепер коло неї були і Баязид, і Рустем, і Міхрімах, нікого
не відганяла, нікого й не впізнавала. Якийсь з імамів (чий він —
Джихангірів, Баязидів чи котрийсь із стамбульських?) бурмотів
про вмерлого її сина: "Ще до повного розквіту весни молодості
вітер наперед визначеної смерті розвіяв пелюстки буття його ви-
сокості шах-заде з трояндового куща його часу". Наперед визна-
чена смерть. Усе наперед визначене. Приреченість. Усі приречені.
Вона і її сини. Мов спалахи на чорних хмарах над Босфором,
з'явилися і щезли її сини один за одним — Абдуллах, Мехмед,
Джихангір — і не зазолотилося повітря, і світ не став барвисті-
ший, як колись здавалося їй після кожних народин, тільки зсту-
пався світ високими стінами довкола неї і гримів султанським
залізом, яке несло смерть усьому живому. Завжди е нещасні,
беззахисні землі, які всі приносять у жертву, так само, як і люди.

521

Вона принесена в жертву ще від свого народження — і вже нічим
не зарадиш. Слухала Баязида, а сама думала про свою прире-
ченість. Сумно усміхалася, а сама думала про те, що треба вмі-
ти плакати і мати змогу це робити.
Несподівано спитала Баязида:

— А де Селім?

— Селім коло падишаха. Тепер він старший.

— Старший? — здивувалася вона.— Але ж не для правди й не
для істини? Який його колір?
Тепер настала черга дивуватися Баязидові:

— Колір? Не розумію вашої величності.

Вона й сама не розуміла. Коли її сини були ще зовсім малими,
вони виспівували, побачивши в небі над Стамбулом барвисту
райдугу: "Али — бана, єшіль — тарлалара!" — "Червоний ко-
лір — мені, зелений — полям!" А Селім бігав і, дратуючи браті",
вигукував: "А мені чорний! А мені чорний!" Уже всіма забулося,
а вона пам'ятає. І орли в нього в клітках були чорні. Нащо вона
випустила їх? Чорних орлів на білих лелечок.

Імам бурмотів молитву: "Цуганляї, цуганляї, гоммілер, ікман-
ляї". Де кінчається марення й починається дійсність? Баязид
щось розповідав про роздвоєного Мустафу, який роздвоювався
попервах для Джихангіра, тоді вже й для нього самого. Про що
він і чого хоче? Щоб вона з'єдналася з синами живими й мертви-
ми навіть у їхніх мареннях? Одному синові Мустафа роздвою-
вався в покаламученій свідомості, другому—завдяки його надто
гострому розуму.

— То де ж той Мустафа? — спитала вона майже роздратова-
но, хоч ніколи не вміла до пуття дратуватися.

— Той утік.

— А хто вбитий?

— Мустафа.

— Тоді хто ж утік?

— Виходить, теж Мустафа, але не справжній. Двійник.

— Двійник? А навіщо це? Хто вигадав?

Аж тоді зринуло ім'я валіде Хафси. Зоставалася мудро-під-
ступною навіть до смерті. Все передбачила наперед. Ага, наперед
визначила. І смерть її синів теж наперед визначила валіде? А для
Мустафи вигадала двійника, щоб заплутати всіх, може, й самого
аллаха. Божевільна думка струснула Роксолану. Знайти двійни-
ка для Баязида і порятувати свого улюбленого сина! Негайно
знайти для нього двійника! Валіде, бач, здогадалася зробити це
для Мустафи. Геніальна злочинність. Чом же вона не зуміла?
Покликати Гасана і звеліти йому? Пізно, пізно! Треба було з
дитинства, як для Мустафи. Тепер ніхто не захоче розділити
свою долю з долею її сина. А той другий Мустафа — де він?

— Де він? — перепитала вона вголос. І Баязид зрозумів, про
кого йдеться, відповів майже безжурно:

— Відпустив його.

522

— Як же ти міг це зробити? Цей чоловік ще страшніший і
загрозливіший за справжнього Мустафу. Він оволодів усім тим,
що й Мустафа, але він скривджений своїм походженням і тепер
спробує все відшкодувати.

— Чом же не спробував одразу?

— Бо занадто близько був султан з військом. А яничари б
одразу відчули несправжнього Мустафу. Він, мабуть, ніколи до
них і не ходив.

— Казав, що ходив іноді, але вони завжди чомусь мовчали,
Може, відчували, що то не Мустафа, і вперто мовчали. І нічого
страшнішого за ту мовчанку той чоловік ніколи не чув.

— Тож-бо. Чоловік той має розум і тонке чуття. Ще небезпеч-
ніший за справжнього Мустафу.

Десь за півроку її слова ствердилися. Баязид прийшов до ма-
тері блідий від розгубленості.

— Ваша величність, він об'явився!

— Хто?

— Лжемустафа. Виринув аж коло Сереза в Румелії. Здається,
звідти родом. Румелійський беглербег повідомляє про заколотни-
ків у тих місцях.

— Як же знаєш, що то самозванець?

— Прислав до мене чоловіка.

— Де той чоловік?

— Відпустив його.

— Знов відпустив?

— То був купець. Нічого не знав.

— На сім світі немає таких людей. Чом той самозванець пише
тобі?

— Дякує за те, що я дарував йому життя. Тепер хоче віддя-
чити тим самим. Має намір підняти всю імперію проти султана,
але згоден поділитися владою зі мною. Собі хоче Румелію, мені
віддає Анатолію.

— Віддає — ще не маючи?

— Має певність, що матиме. Пише так: "Я скажу всьому сві-
тові, що я думаю про їхніх богів, ангелів, про їхню справедли-
вість і тугу за свободою в душах людей, позбавлених майбутньо-
го, людей, єдине багатство яких — ненависть".

Роксолана вимушена була визнати, що Лжемустафа не позбав-
лений гострого розуму.

— Ти не відповів йому?

— Чому б мав відповідати заколотникові?

— Треба подати йому якийсь знак.

— Ваша величність!

— Слухай мене уважно. Силою цього чоловіка не слід нехту-
вати. Я повідомлю про самозванця падишаха, а ти подай вість
заколотникам. Знайди спосіб.

Згодом, нікому не кажучи, спорядила Гасана з його людьми
знов до польського короля. Веліла будь-що схилити короля вда-

523

рити на орду, поставити свої заслони, може, й коло Очакова та
перед Акерманом. Султан далеко, в Румелії колотиться самозва-
нець, величезна імперія може не сьогодні-завтра розвалитися.
Коли ще буде краща нагода?

— А коли король знов злякається, ваша величність? — спитав
Гасан.

— Подайся до московського царя, кинься до тих невловимих
козаків, знайди відважних людей, але не вертайся до мене з пс-
рожніми руками!

І лишилася сама, вже й без вірного Гасана.

Відтоді душа її замерзла. Так ніби війнуло на неї з аз-Зам-
харіа, того відділення пекла, де панує такий холод, що, коля
випустити бодай краплиночку, все живе на землі загинуло б.
Вона овіяна пекельним холодом аз-Замхаріа. Туга обіймала її
така безнадійна, що не помогли б навіть найдорожчі на світі
султанські ліки — розтерті на порошок коштовні камені, за ко-
жен з яких можна купити цілий багатолюдний город, її знеру-
хомлене серце кривавилося від болю за синів. Шалена її душа
закам'яніла від туги. Думала про своїх дітей. Малими прив'язу-
вано їх до чорної, як нещастя, дощечки. Щоб не дихали занадто
жадібно й не захлинулися повітрям. А вже обступали їх демони
смерті, які ждали, коли захлинуться її сини власною кров'ю. Який
жах! Усе, що вона ціною свого життя відвойовувала у демонів,
ставало тепер перед загрозою понищення, нищилося з жорстокою
послідовністю в неї перед очима, і не було рятунку. Може, і сул-
тан тому так часто втікав од неї в походи, відаючи, що нічим їй
не поможе? Поїхати — однаково, що вмерти. Він умирав для неї
більше і більше, але вертався все ж живий, а синів приносили на
ношах смерті.

То хто ж панував над її життям?

Сонце затоплювало безмежний простір Софії, снопи світла па-
дали згори, щосили ударяли в червоний килим, і мовби червоний
дим здіймався в соборі, все тут клубочіло, рухалося, оберталося,
йшло хвилями, від яких наморочилося в голові.

Роксолана, ховаючись від того несамовитого обертання, за-
йшла за один з чотиригранних велетенських стовпів, спробувала
знайти заспокоєння в холодних мармурових площинах, розпач-
ливо вчепилася поглядом за мармурові плити, якими обкладений
був стовп на всю свою височінь. Червонясті плити були в якихось
химерних візерунках. Мов забуті письмена давнини, ніби послан-
ня до потомних від тих геніїв, що споруджували цю святиню.
Безконечність простору мовби повторювалася в примхливих ві-
зерунках каменя, що довгі-довгі віки промовляв до кожної за-
блуканої душі своїм барвистим голосом, заплутаністю, причаєні-
стю. А може, це тільки гра її зболеної уяви або ж торжество злих
сил, які навіть чисту поверхню мармуру зуміли скаламутити, ніби
невидющі очі долі? Блукала по килимах поза стовпами, стриво-
жено розглядала візерунки. Зненацька на лівому стовпі виступила

524

з мармуру відразлива машкара. Ніби дельфійський ідол з гнів-
ливим, молодим ликом, повним жахливої гордості і неземної
сили. Гамуючи стогін, який рвався їй з грудей, Роксолана від-
хитнулася в сутінки бічних нав, пішла до другого стовпа, але на-
зустріч їй з древнього мармуру вже виступав новий передвіс-
ник пекла — женоподібний, любострасний, чарівливий у своїй
підступності, гріховно-привабливий. Далі, далі від спокус! Вона
мало не бігцем кинулася до третього стовпа, долаючи безмежне
поле червоного килима центральної нави, тоді до четвертого, ме-
талася зацьковано між цими могутніми стовпами, що тримали
ні собі найбільше склепіння в світі, і повсюди зустрічали її чер-
вонясті потвори дияволів, на всіх плитах пробивалися крізь мар-
мур страхітливі машкари, похмурі й відлякуючі. Там сухий кос-
тистий чорт з жорстоким поглядом, з бровами, мов ламані
блискавиці, там геть звіряча голова: щось булькате, широкомор-
де, волохате таке, що ледь стирчать з заросту коротенькі ріжки
сатанинські. Ще далі — справжній люцифер з рогатинської ікони
страстей господніх: з розкритої пащі витикаються білі гострі ікла,
вогнисті очі пронизують до кісток. Злий дух, символ всілякої
жорстокості й кривавих злочинів.

Зграйка голоногої, замурзаної дітлашні випорскує з-за одного
з стовпів, оточує султаншу, з подивом зупиняється, ловить погляд
цієї вельможної жінки, втуплюється й собі в мармур.

— Що це? Що це?
Самі ж відповідають:

— Шайтан! Шайтан!

Махають руками, сміються, кричать, витанцьовують. Що їм
шайтани, що їм дияволи? Від головного входу біжить ходжа в
зеленому широкому одязі, тримаючи черевики в руках, замаху-
ється тими черевиками на дітей: "Геть! Геть!" Діти ховаються за
стовпами, дражнять ходжу звідти, але він натикається на сул-
таншу й заклякає в поклоні. Від погляду на її султанську ве-
личність у слуги божого посковзнулася нога витривалості й
здригнулася рука сміливості.

Роксолана чи й помітила ходжу. Пішла просто на нього, і,
коли б не усунувся їй з дороги, може, так і наступила б на слугу
божого. Майже вибігла в притвор, мерщій звідси, до виходу, на
вільне повітря! Але й у притворі на всю широчінь зовнішньої
стіни — знов кипіння чортячих машкар, дияволи злобні, хтиві,
чорно-багряні, зажерливі, як і оті двоногі дияволи, сім'ятечиві
самці, зарізяки й кахиперди стамбульські.

Боже, хто ж панував над її життям?

Коли вискочила з головних дверей, вдарило їй у обличчя по-
токами голубого вітру, задихнулася від безмежності простору, і
сонячний блиск летів понад світом такий, що мала б забути щой-
но пережитий кошмар, згадати, що вона всемогутня султанша,
повелителька землі, народів і стихій. Гордо смикнула головою,
примружилася, пустила на уста свій звичний усміх, ступнула на

525

широкі сходи, вкриті килимом, і тільки тоді побачила внизу коло
сходів, де вже кінчався килим, на білих кам'яних плитах розпла-
станого, як той ходжа в Софії, чоловіка. На чоловікові був
забруднений, понищений одяг. Обнизаний був чоловік суво-
рою зброєю. Ще кілька таких самих, так само озброєних, три-
мали віддаля коней з витертими сідлами, змучених, спітнілих.
А той, що розпластався коло сходів, піднімав на витягнутих ру-
ках над головою шовковий згорток з золотими султанськими пе-
чатями.

Фірман від великого султана Сулеймана, її величності султан-
ші Хасекі від повелителя трьох сторін світу, захисника віри, меча
правосуддя.

Султан заповідав своє повернення. Уклав у Амасії мир з ша-
хом Тахмаспом. Два роки виснажували султан і шах землю і
війська, цілий рік вели переговори, тим часом далі плюндруючи
нещасну землю. Султан поступався Східною Вірменією, Східною
Грузією і всім Азербайджаном, лишивши собі Західну Вірменію
і південні городи її Ван, Муш, Бітліс. У договорі було передба-
чено, що між османськими й кизилбашськими володіннями об-
ласть города Карса зоставалася безлюдною і в запустінні, ніби
нагадування про цю страхітливу і безглузду війну. Може, султан-
ські нішанджії напишуть, що Сулейман плакав, молячись у ме-
четі після підписання миру? Більше підстав для плачу мали вби-
ті, але вбиті не плачуть.

Тепер султан повертався і за кілька місяців мав бути в своїй
столиці. Слав про це вість своїй Хуррем і цілував повітря, ці-
лував простір від радості, наближаючись до неї. Яке лицемір-
ство!

526