Вимушена була покликати до себе Рустема. Але не як зятя, не
як дамата, а візира. Був у Стамбулі єдиний з візирів його ве-
личності падишаха, тож мав подбати про належну зустріч пере-
можного війська, від чисельності якого в повітрі з'являється за-
душливість, землю охоплює страх землетрусу, а небо — небезпека
плачливого зойку.

— Маєш нагоду повернути собі султанські милості,— шорстко
мовила до Рустема.— Влаштуй його величності зустріч, якої ще
не знав Стамбул.

Рустем мовчки схилив голову. Хочеш, гнідку, жити, їж зелену
траву. Перед володарями відкривай вуха, а не уста.

Два роки сидів у Стамбулі, як той кіт із дзвінком на шиї се-
ред мишей. Візир без влади, султанський зять без султанської
милості. Багатства, яких нагріб за час, поки був великим візи-
ром, могли втішати хіба що Міхрімах, сам Рустем був до них

527

майже байдужий. Несподівано згадав своє дитинство, далекі гори
Боснії, білий пил на дорогах, шумкі ріки, густі ліси. Дав грошей
і послав людей, щоб спорудили в Сараєво велику чаршію коло
мечеті Хусрев-бега, і міст через річку його дитинства, і караван-
сараї на шляхах його слави і його минулого. Сам не знав, що
то — благочестя чи сподівання повернутися знов до слави і вла-
ди. В Стамбулі примусив Сінана поставити джамію свого імені,
вибравши місце коло Золотого Рогу, нижче від мечеті самого
Сулеймана. Поки Сулейманіє ще будувалася, поки сама велика
султанша забудовувала дільницю Аврет-базару, джамія Рустема-
паші вже здійнялася над кривулястими торговельними вуличка-
ми столиці, вражала око небаченою яскравістю ізнікських і к'ю-
тахинських плиток, якими великий Сінан прикрасив її зсередини.
Випередив у своїх будуваннях самого султана, перекрив султан-
шу, а все було йому мало, намовив Міхрімах, щоб і вона покли-
кала Сінана й звеліла будувати джамію її імені коло Едірне-
капу, і її мечеть була споруджена швидше за мечеть самої Хасекі,
хоч, щоправда, так само невеличка, з одним мінаретом, власне, й
не мечеть, а мовби месджід, ні мати, ні донька, здається, не зма-
галися в благочесті, відкупалися від суворого аллаха незначною
подачкою, як на султанські розкоші, просто мізерією. Але хіба
пожертвування мали вимірюватися кількістю? Це тільки люди,
які мали нечисте сумління, намагалися задобрити бога своєю
щедрістю, і виходило так, що Рустем теж попав в їхнє число, хоч
і не знав, що таке сумління. Зате знав, що таке неласка султан-
ші, його великої матері, і тепер мав би зрадіти, отримавши мож-
ливість заслужити прощення. Коли несеш мед, облизуй собі
пальці.

Він кинувся по Стамбулу. Оточений вірними чаушами, об'їз-
див усі дільниці, метався по столиці вдень і вночі, придивлявся,
чим і як вона живе, вперто думав, чим міг би здивувати й врази-
ти самого султана, чоловіка, який побачив півсвіту й заволодів
тією половиною світу, володаря, що тримав у руці всі багатства
й дива земні. Здивувати Стамбулом, цим безладним велетенським
містом, цими тисячними натовпами, де немає жодного світлого
ума, жодної доброї душі, тільки тисячні орди дармоїдів, гультяїв,
які все запаскуджують, перетоптують, запльовують? З собачого
хвоста шовкового сита не зробиш. Та що далі їздив вулицями й
провулками столиці Рустем-паша, то пильніше придивлявся він
до Стамбула незнаного, схованого від невтаємничених, поглину-
того своїми щоденними клопотами, тяжкою мозольною працею.
Що, коли він покаже султанові цей Стамбул? Чого чоловік не
знає, того не любить. Султан знав молитви імамів на повітання,
постріли гармат із стамбульських мурів, барабани й зурни, заліз-
ну ходу свого війська. Але чи бачив він коли-небудь увесь Стам-
бул перед собою? Та й увесь світ — чи бачив коли і чи має уяв-
лення про справжній Стамбул?

І того серпневого дня, коли султан, переправившись з анато-

528

пінського берега Босфору, в пишноті й грюкоті барабанів про-
їхав крізь ворота Топкапи, коли ревнули йому назустріч з мурів
Стамбула гармати, коли по обставлених з обох боків тісними ше-
регами звіролютих яничарів крутих вуличках піднявся на своєму
чорному коні не до садів Топкапи, де він волів би знайти спочинок
після виснажливого, найтривалішого свого походу, а до Софії, де
був зустрінутий самою султаншею з сином Баязидом і з вельмо-
жами, а тоді далі до Іподрому, де ждала його відкрита навсібіч
золота альтана, встелена килимами,— ось цього серпневого дня й
відбулося те, що мало або ж прославити Рустема-пашу на віки,
або ж назавжди засипати порохом забуття.

Сулейман, якого після цього походу названо Мухтешем, себто
Пишним, попри всю свою пишноту і своє могуття, не міг почувати-
ся вільним, ступивши в свою столицю, навпаки,— став мовби поло-
неним Стамбула, рабом тих високих умовностей, задля яких жив,
які невтомно вигадував протягом усього свого володарювання. То-
му мав покірливо зсідати з коня і разом з султаншею в супроводі
великого візира Ахмеда-паші і великого муфтія Абусууда, з си-
нами Селімом і Баязидом пройти до золотої альтани, де його з
Хасекі зустріли музиканти й слуги з золотими блюдами, повними
плодів і солодощів, тоді як придворні поети, перекрикуючи один
одного, читали привітальні касиди на честь падишаха і його пе-
реможного війська, а імами завивали в молитовному екстазі,
прославляючи вершителя божої волі на землі, посланця справед-
ливості й порядку.

Сулейман був старий і втомлений. Роксолана — змучена смер-
тями синів своїх і страшним відчуттям повільного вмирання влас-
ного. Вони зустрілися ще коло Софії — він на султанськім коні,
вона — в роззолоченій білій султанській кареті, і так поїхали по-
ряд до Ат-Мейдану, до поставленої там Рустемом золотої альта-
ни, мов двоє чужих байдужих людей, безмежно далеких одне од-
ному, мало не ворожих. Сіли в альтані, серед золота, килимів,
розкоші, сіли поряд, глянули одне одному в очі, і в очах їхніх
не було жаги, вперше за їхнє спільне життя не було. У султана
очі вилинялі і байдужі, в султанші — стражденно-мученицькі.
Як прекрасно, що людині посланий, дар любові, але чому він
отруєний лжею? Душа Роксоланина, може, ще й була близька
душі цього всемогутнього чоловіка, що сидів коло неї, але серце
вже було далеко-далеко. Щоразу при поверненні його з походів
при зустрічах вона цілувала йому руку від вдячності за все, що
він зробив для неї, цілувала й тепер, легко схиляючись до зако-
стенілого від старощів і маєстатичності Сулеймана, і зненацька
відчула, що рука султанова холодна, як лід. Чи завжди були в
нього такі холодні руки? Тоді чому ж вона не помічала? Може,
це й не близький їй чоловік, не батько її синів, а найлютіший її
ворог? Холоднорукий. Підвела очі на Сулеймана. Сидів непоруш-
ний і закам'янілий. В носі, у вухах пучки сивого волосся, посиві-
лі брови, ніс загострився, мов османський меч. Меч справедливо-

529

сті й порядку. Невтомно йшов у походи проти християнського
світу, проти болгар, сербів, угорців, молдаван, вважаючи, що має
справу з людьми злочинними, з філософією нікчемною, з держав-
ністю підривною і мораллю мерзенною. Мірявся очистити світ
деспотизмом. Тільки сильний вітер змітає все сміття. І не він
перший. Колись так само заповідали всезагальне очищення без-
страшно молодий Іскандер, таємничо-похмурий Чінгісхан, кри-
вавий Тімур, слідом за ними османські султани, імператор Карл.
Щоправда, Карл, вичерпаний тривалою боротьбою, поступився
престолом своєму синові Філіппу, а сам пішов у монастир. Чи
міг би так вчинити Сулейман?

Султан, мовби відчувши терзання Роксоланиної душі, зворух-
нувся, намагаючись виказати ласкавість до султанші, повторив
слова із свого останнього листа до неї:

— Я цілую повітря довкола тебе, Хуррем!

Молодий поет Баки, пробившись крізь щільну стіну віршопис-
ців увінчаних і шанованих, викрикував вітальну касиду на честь
Сулеймана:

Сулейман, ніби змагаючись з пишнослів'ям Баки, промовляв до
Роксолани:

— Нарешті з'єднаємося душею, думкою, уявою, волею, серцем,
усім, що я покинув свого в тобі і взяв з собою твого, о моя єдина
любов!..

їй хотілося вигукнути: "Ваша любов? Поговоримо про неї.
Я вмію любити, і я це довела. А ви?.." Але сказала інше:

— Ваш візир Рустем приготував вам зустріч, мій падишаху.
Стамбул хоче показати своєму великому султанові все, що він
робить, чим живе під вашою благословенною владою.

Султан не спитав, де Рустем, чому не вийшов його вітати, знов
закляк у своїй золотій непорушності, вилиняло став дивитися на
безконечні людські потоки, що обтікали зусібіч золоту альтану,
зминаючи навіть султанських охоронців, наближаючись до пади-
шаха на відстань небажану й загрозливу.

Рустема ніхто не бачив, ніхто не знав, де він, але в усьому
відчувалася його рука, султанський зять невидимо спрямовував
усі ці могутні потоки, які йшли десь уздовж акведука Валента, повз
мечеті Шах-заде і Баязида, вулицею Яничарів і вулицею Дивану,
проходили по Ат-Мейдану і зникали у вузьких спадистих вулич-
ках, що вели до Золотого Рогу. Понад тисячу стамбульських це-
хів і гільдій ішли повз свого султана, намагаючись показати все,
що вони вміють робити, прагнучи перевершити один одного
вбранням, вигадкою, чисельністю, зухвалістю. Всі цехи й гільдії
ішли пішки або ж їх везли на просторих платформах, де вони
розташувалися із своїм знаряддям і з великим галасом викону-
вали свою роботу. Теслі ставили дерев'яні будинки. Будівельники

530

викладали кам'яні стіни. Дроворуби тягли цілі дерева. Пилярі
пиляли їх. Малярі розводили вапно й вибілювали собі лиця. Май-
стри іграшок з Еюба показували тисячі цяцьок для дітей. У їхній
процесії безліч бородатих чоловіків були одягнені то як діти, то
як няньки. Бородаті діти плакали, вимагаючи іграшок, або ж за-
бавлялися свищиками.

Грецькі кушніри утворили окрему процесію. Вони були одягне-
ні в хутряні шапки, у ведмежі хутра й хутряні штани. Інші вкри-
лися шкурами левів, леопардів, вовків, мали на головах соболеві
ковпаки. Деякі одяглися мов дикуни і мали жахливий вигляд.
Кожного дикуна, закованого в ланцюги, вело по шість-сім чоло-
вік. Інші зображали дивних істот, у яких замість рук були ноги
і навпаки.

Пекарі проходили, випікаючи хліб і кидаючи в натовп невелич-
кі перепічки. Вони наготували величезні короваї завбільшки з
куполи мечетей, обсипали їх зверху кунжутовим насінням і со-
лодким кропом. Ці короваї тягли на возах, запряжених буйво-
лами. В жодній печі не вміщалися такі короваї, і їх пекли десь
у великих ямах, викопаних для цієї нагоди. Верх короваїв по-
кривали вугіллям, а з чотирьох боків розводили повільний вогонь.

Усі ці гільдії проходили перед альтаною султана, показуючи
тисячі хитромудрих винаходів, які незмога описати. За ними йшли
їхні шейхи із слугами, що грали турецькі мелодії. Били бараба-
ни, мекали зурни, свистіли флейти, дзвеніли сази, вимотував
кишки тягучий марш Санжара. Крики і зойки, безконечні пото-
ки одурілого від стиску й жароти люду, лайка погоничів, сморід
тварин, коні, воли, буйволи, верблюди, віслюки, мули, бруд, по-
квап, озвіріння. Вірні яничари і особиста охорона султана насилу
справлялися з натовпами, намагаючись не підпускати близько до
падишаха цього ошалілого люду, який від палкої любові міг за-
душити свого повелителя. Роксолана з відразою дивилася на тих,
хто щільно оточував їхню альтану, на одурілих від спеки й від
пишного вбрання султанських наближених. Обличчя візирів, вель-
мож, імамів мали на собі неприхований відбиток угодництва
перед султаном і звірячості до всіх, хто нижче. Тупа звірячість
і собачий блиск покірливості в очах водночас. Як це могло по-
єднуватися в тих самих людях і ким поєднувалося? Невже все
султаном, невже він винен був у всьому довкруж, а не тільки в
нещастях пригноблених народів і в її власних нещастях?

Тим часом поміж стамбульських цехів, які ще тільки набли-
жалися десь до Ат-Мейдану, виникли суперечки, кому першим
проходити перед султаном. Не міг навести ладу навіть Рустем
із своїми людьми, посланці від гільдій пробилися до самого сул-
тана, стамбульські м'ясники хотіли йти поперед капітанів Серед-
земного моря, а ті домагалися першого місця для себе. Султан
спитав Роксолану, як би вирішила вона.

— Не надавайте переваги м'ясникам, ваша величність,— ска-
зала вона. — Пускайте першим будь-кого, тільки не м'ясників.

531

Султан милостиво змахнув рукою в бік посланців од моряків,
промовивши поважно.

— Справді, вони постачають столиці харчі, і їхній покрови-
тель — Нух Це поважна гільдія людей, які борються проти невір-
них і обізнані з багатьма науками.

Капітани каравел, галеонів і інших суден, давши потрійний са-
лют коло палацового мису, де висадився перед тим сам Сулей-
ман, витягли на берег сотні маленьких суден і човнів, вигукуючи:

"Ая Мола!" Хлопчики, одягнені в золото, слугували хазяїнам су-
ден і розносили напої. Музиканти грали зусібіч. Щогли й весла
були прикрашені перлами й коштовностями. Паруси зробили з
дорогої тканини й гаптованого мусліну. А на верху кожної щогли
сиділо двоє хлопчиків, які насвистували мелодії Сілістри. Набли-
зившись до султанської альтани, капітани зустріли кілька кораб-
лів "невірних" і вступили з ними в бій. Від пострілів гармат дим
заволікав небо й усе довкола Нарешті мусульмани перемогли.
Вони вдерлися на кораблі "невірних", захопили здобич — пре-
красних франкських хлопчиків — і повели їх від бородатих гяу-
рів, яких закували в ланцюги. Тоді спустили прапори з хрестами
на суднах "невірних" і потягли захоплені кораблі за кормою своїх
власних.

Мехмед Соколлу, великий візир шах-заде Селіма, голосно, щоб
почув його султан, вигукнув:

— Могуття великого падишаха таке, що ми можемо всі свої
кораблі робити з золота й діамантів, а паруси на них—з парчі й
атласу!

Великий візир Ахмед-паша недобрим оком позирнув на свого
колишнього товариша, осудливо заворушилися вельможі, невдо-
волені цим вискочкою і водночас заздрячи його нахабству. Зате
султан милостиво кивнув винахідливому Соколлу і знов відтру-
тив м'ясників, які просилися пройти перед ним, надавши перева-
гу купцям з Єгипту, що показали в своїй процесії золото й кош-
товні камені, чорних рабів і чорне дерево, слонову кістку й дивні
плоди, провели велетенських слонів у дорогих попонах, везли в
дерев'яній клітці двох страхітливих бегемотів, тягли довжелезні
шкури, зідрані з крокодилів.

Нарешті опинилися на Ат-Мейдані м'ясники. Вони пройшли
поперед різників і дрібних єврейських торговців м'ясом. М'ясни-
ки-касаби майже всі були яничарами. На платформах, які тягну-
ли воли, вибудувані були крамниці, прикрашені квітами, повні
туш жирних овець. Касаби пофарбували м'ясо шафраном і позо-
лотили роги. Вони рубали м'ясо величезними ножаками, важили
на терезах жовтого кольору, вигукували: "Візьміть одну окку
за одну аспру! Це прекрасне м'ясо!"

За м'ясниками йшли ті, що виготовляють солодощі Вони при-
красили свої крамнички, встановлені на ношах, безліччю таких
речей, від самого погляду на які текла слина не тільки у малечі,
а й у дорослих. Вони обкурювали роззяв ароматом амбри й по-

532

назували цілі дерева, зроблені з цукру, з солодощами, які при-
крашали гілля. Слідом ішли султанські хельведжі й шербетчі, а
за ними їхні підмайстри, виграючи на зурнах і сазах.

Люд ішов і йшов, процесії обтікали султанську альтану, як
звировані води, десь поза натовпами, в надрах велетенського
міста, вже займалися пожежі, зчинялися сутички, розгорялися
бунти. Вперше за тисячу літ свого існування великий город зру-
шений був з місця, вийшов з берегів, мов свавільна весняна ріка,
погрожував затопити все довкола. І де могла знайтися сила,
що вгамувала б його розклекотані води?

Мовби натякаючи на те, що може статися з кожним невдовзі,
хоч би як високо він був вознесений над натовпами, п'ятсот мо-
гильників з Єюба пройшли повз султанську альтану із своїми
лопатами й мотиками в руках, допитуючись у вельмож, де копа-
ти для них могили. Це було ніби похмуре попередження для ба-
гатьох. Могильники вважали своїм покровителем Каїна, Адамо-
вого сина, який убив свого брата Авеля через дівчину. Він
поховав Авеля на горі Арарат, на тім місці, де стояла Адамова
кухня. Відтоді Каїн став покровителем усіх, хто проливає кров
і копає могили, а також усіх ревнивців.

Навіть божевільних вивели показати султанові. Триста храни-
телів божевілень проходили в цій процесії. Вони вели кількасот
шаленців у золотих і срібних ланцюгах. Деякі сторожі несли
пляшки, з яких поїли ліками божевільних, і штурляли їх, щоб
навести лад. Деякі з божевільних ішли голі. Вони кричали, ре-
готали, лаялися, нападали на охоронців, наводили страх на гля-
дачів.

Корпорація стамбульських жебраків, яка налічувала понад сім
тисяч чоловік, пройшла на чолі з своїм шейхом. Натовп диво-
вижних постатей, у смердючому вовняному одязі, в тюрбанах з
пальмового листя, вигукував: "О милосердний!" Серед них були
сліпі, криві, безрукі, безногі, деякі босі або голі, деякі верхи на
віслюках. Вони несли свого шейха на золотому троні, мов султана,
і вигукували: "Аллах! Аллах! Амінь!" Крик із семи тисяч горлянок
здіймався до самого неба. Коло альтани вони проголосили мо-
литву за здоров'я падишаха і отримали багату милостиню. Смо-
рід від них бив такою густою хмарою, що не помагали ніякі
бальзами, розбризкувані довкола султана й султанші, і Сулей-
ман уперше за весь день мовби зблід, але того не помітив ніхто,
крім Роксолани.

А тим часом повз султанську альтану йшли злодії й грабіжни-
ки з великих доріг, ошуканці й пройдисвіти, за ними — стамбуль-
ські блазні й фіглярі, які випили сімдесят чаш життєвої отрути
і негідної поведінки. Остання гільдія складалася з власників за-
кладів розпусти і пиятики, яких налічувалося в столиці понад ти-
сячу. Вони не наважувалися показати повелителеві правовірних,
як виготовляється вино, але показували, як воно п'ється. Хазяїни
таверн з Бейоглу були одягнені в лати. Хлопчики, служки таве-

533

рен, усі безсоромні п'яниці, йшли, виспівуючи гультяйських пі-
сень.

Рустем перестарався. Чи слід втомлювати великого султана
таким неподобством? Навіть Роксолана стривожилася й погля-
нула на Сулеймана мало не винувато.

Султан сидів закам'яніло, і блідість на його завжди смагляво-
му обличчі розливалася така, що Роксолані стало страшно. Об-
личчя мерця.

— Ваша величність!—тихо скрикнула вона.—Мій падишахуі
Султан не зворухнувся. Дивився на неї і не бачив нічого. Може,
мертвий?

—— Ваша величність! — гукнула вона розпачливо і вхопила
його за руку. Рука була холодна й мертва. Невже його міг убити
сморід натовпів? Чи не зніс надмірної любові Стамбула?

— Мій султане!

їй стало по-справжньому страшно. Зоставалася сама на цілім
світі. Все своє життя ховалася за цього чоловіка, а тепер він по-
зоставив її без захисту, на розтерзання цим натовпам, чужим,
ворожим, немилосердним Все життя він утікав від неї, йшов і
йшов у свої безглузді походи, але щоразу вертався, заприся-
гаючись більше не кидати її саму. Цього разу пішов у свій
найбільший похід, прислав їй вість про смерть суперника її си-
нів, тоді прислав тіло одного з її синів, тепер вернувся й сам, але
мертвий.

Прискочили візири, меткий Баязид, розштовхавши всіх, ки-
нувся мерщій не до мертвого батька, а до матері, так ніби хотів
захистити її від імовірних нападників, десь мляво майнули чер-
воняста борода сина Селіма, його бліде одутлувате від пиятики
обличчя, але й зникли. Селім був спокійний, знав: його прокри-
чать султаном, щойно лікарі переконаються в тому, що Сулейман
не живе. Особисті лікарі падишаха араб Рамадан і грек Фасиль
клопоталися коло недужого (чи мертвого), щось півголосом го-
ворили до султанші. Чи вона їх чула? Чи могла розібрати бодай
слово?

Сідала в роззолочену султанську карету, коло якої на конях
гарцювали її сини Селім і Баязид, один завтрашній султан, а
другий — жертва кривавого закону Фатіха, неминуча жертва жор-
стокої султанської долі, а тим часом непритомного султана в
золотих ношах велетні-дільсізи бігцем понесли в Топкапи.

У смерть чи в воскресіння?

534

вгору