Коли проходила вночі темним безконечним мабейном, здалося,
що наступила на жабу. В старих покоях валіде під килимами куб-
лилися гадюки. У вибиті шибки влітали кажани й сови, по запус-

535

тілих приміщеннях гарему никали голодні дикі звірі, що повтіка-
ли з кліток.

І вона — як зранений звір.

Стогін і плач вмерлих синів був у неї в душі, не вгавав, не да-
вав спочинку, до нічного зеленкуватого неба возносила вона свою
пам'ять про своїх дітей і прокляття до місяця, до його сяйва, що
снувало тонку примарливу сіть, яка навіки поєднує мертвих і
живих, безнадію небуття і всемогутню вічність сущого.

Султан помер передчасно, і вмерли всі її надії, і пустота жах-
лива й повсюдна запанувала тепер, а посередині, мов клубок
золотого диму, плавав вітцівський дім — недосяжний, навіки втра-
чений не тільки нею, а й усім людством, пам'яттю, історією, віками.
Ось де жах!

Може, і все її життя — суцільне зло. Тільки в злі ми щирі,
а не в добрі. Відкрилося їй тепер, коли відчула султанову смерть.
Востаннє в житті була вона прекрасна і єдина в тій золотій аль-
тані поряд з неприступним падишахом, востаннє для самої себе,
а для нього — назавжди. Коли вічна жіноча любов, то ненависть
теж вічна. Тепер ненавиділа Сулеймана, як ніколи досі. Не мог-
ла простити йому, що покинув її в таку хвилину. Хай би вже
сам доводив до кінця смертельні чвари між своїми синами. Але
скинути це на неї? За що така кара? Стояла перед султанськими
покоями безпорадна і безпомічна. Мов младенець безмовний, мов
стрілець невидющий. Коли чоловік між життям і смертю, жінці
нема там чого робити. Навіть султанші, навіть найвсемогутнішій.
куди їй подітися, де сховатися, де шукати рятунку? Чи, може,
й правда, що для жінки завжди знайдеться місце і в раю, і в
пеклі, -і там, де живуть ангели, і там, де ховаються злі духи? Де
її рай, де її пекла нині! Ненависть пожирала її. Ненависть до
чоловіка, який її возвеличив, підняв, поставив над усім світом.
Поставив? Втоптавши в бруд і кров? Кинувши в рабство, щоб
згодом піднести до небес? Але навіть мить рабства не забудеться
ні на яких висотах і ніколи не проститься.

Ніч над садами Топкапи, над пагорбами й падолами, над во-
дами, над Стамбулом, над світом, падають зорі, кажани в темному
теплому небі літають, ніби загадково-тужливі езани муедзинів з
високих мінаретів. Муедзини, викрикуючи молитву, затикають
собі вуха пальцями. Заткни й ти, щоб не чути голосів світу і су-
ворого голосу долі. У цих палацах правді й чулості ніколи не
було місця. Всі Сулейманові спроби чулості до неї були незграб-
ні й нещирі, її веселощі, пісні й танки — теж були несправжні,
удавані, оманливі. Бо хіба людина може проспівати все життя,
ніби безжурна пташка? Пристанище звірів, сховище катів, при-
тулок розпусників, кровожерних упирів, молодих і старих ві-
дьом — ось що таке Топкапи. Султан, замотаний у свій величез-
ний тюрбан, був захований від людей і від самого себе, а вона
була мов його невідкрита душа і все життя намагалася творити
добро, а тепер втомилася від доброчинств.

536

Темні постаті перестрівали султаншу в поплутаності гарему,
просили йти на спочинок, намагалися втішити, але про султана
мовчали, про смерть казати боялися, інших же вістей не мали.

Вона виходила в мощені білим мармуром двори, вслухалася в
дзюркіт фонтанів, ставала під деревами, вдивлялася в летючий
серпанок блакитної нічної імли, ввижався їй примарливий танок
заблуканих душ, які прагнули тихого притулку серед цього не-
певного, оманливого, золотистого мерехтіння, не відаючи того, що
тут ніхто ніколи нічого не міг знайти, а всі тільки губили, втрача-
ли навіки. Місце вічних втрат, прокляття, прокляття!

Ніч неждано складалася в дивні вірші. Серпень. Падали зо-
рі. До мене звертались степи неозорі: "Коли ми ішли, долаючи
орди, пошесті, зло,— тебе з нами не було!" Не вірю. Стріла вилі-
тає з лука. Дорога — з порога. Людина — з печери. Я все па-
м'ятаю. Усі ваші муки. Усі ваші лаври. Усі ваші терни. Я все па-
м'ятаю. Хай час замітає сліди ваших мук і плоди ваших рук. Я з
вас виростаю. Я все пам'ятаю. Я все із собою в дорогу беру,
Я все пам'ятаю. Напругу хребта, коли, розігнувшись, високою ста-
ла і в душу мені пролилась висота безмежного неба. Я все пам'я-
таю. Найперше безсилля своє перед небом, найперше зусилля
дивитися в себе. Я все пам'ятаю. Світанок сумління. Світанок
любові в жорстоких очах. Коли виминав мені мозок, мов глину,
безжалісний час. Я все пам'ятаю. Степів первозданність. Орлів
клекотання. Задушне страждання — коли повернувся мій вла-
дар, мій воїн, султан на щиті бойовому. І з ним мене, молоду,
поховали живою. Боги не вступились. Мовчали сини. Я все па-
м'ятаю. Султанські гареми. Громи нестихаючі дум кобзаревих. Ре-
віння і стогін Дніпровських порогів. Гаки між ребер. І чаші ка-
лин—так щедро налитих козацькою кров'ю, що вже ні краплини
не можна долить. Я все пам'ятаю, я з вами була. А доля не шов-
ком торкалася тіла. На ціле життя — тільки рабський халат,
шорсткий і смердючий. Бо я так схотіла! Не треба ні щастя, ні
втіхи мені. Для них, для синів моїх — всі мої дні. Я все пам'ятаю,
І те, як мовчала, мовчала, мовчала, кати аж сичали. Моя рідна
земле, тебе не зреклося тоненьке дівчисько золотоволосе. Лиш
мамі моїй не кажи, пожалій... Минають роки, я живу, я розкута.
Та не заростають у серці моїм спливаючі кров'ю рани спокути.

Серпень. Десь давно вже відцвіли черешні. Кажуть мені при-
йдешні: "Коли ми ітимем, долаючи наші шляхи в майбутнє,— тебе
із нами не буде..." Не вірю. Стріла долетить до цілі. Не можна
їй впасти. Не можна звернути. Я з вами ітиму, я вірна і сильна.
Я вам поможу у печалі і скруті. Що знала я, діти, про ваші шля-
хи? Та серце говорить (а серце правдиве), що доля судилась вам,
діти, предивна. І буде щасливим великий похід. Я з вами — крізь
терни до зір золотих — ітиму повік, бо не зможу не йти. Дійде-
мо — так серце мені промовляє. А серце все знає.

Султан не оживав, але й не був мертвий, як уперто твердив
його головний лікар Рамадан. Був занадто обережний, щоб од-
разу казати страшну правду. Роксолапа пішла в приміщення Куб-
беалти, покликала туди великого візира і Баязида. Кизляр-азі
Ібрагімові, щоб не стовбичив коло входу за звичкою, веліла прино-
сити їм вісті про султана. Баязид рвався поглянути на батька,
вона не відпускала його від себе. Здавалося: відпустить — і вже
не побачить живим.

Сиділи до самого досвітку, мовчали, ждали. Чого?

— Може, скликати диван? — несміливо спитав обережний Ах-
мед-паша.

— Навіщо? — холодно поглянула на нього Роксолана.— Це зро-
бить султан. Може, новий.

— Хай всемогутній аллах дарує життя великому султанові
Сулейману,— пробурмотів садразам.

— А коли його величність падишах поставить престол свого
царственого існування в просторах вічного раю? — жорстоко мо-
вила Роксолана.— І коли султаном стане шах-заде Селім, а його
великим візиром названий буде мерзенний Мехмед Соколлу, цей
убивця мого сина Мехмеда, призвідця безлічі чар, грабіжник і
відступник? Що станеться з вами, шановний Ахмед-паша?

— Ваша величність,— озираючись злякано, прошепотів обе-
режний царедворець,— що я маю зробити? Ви радите усунути
цього босняка?

У відповідь вона прочитала з вірша Муханнаббі:

Ранок не приніс їм нічого, день так само. Вони виходили з
Куббеалти, тільки щоб справити природну потребу, про сон за-
були, їсти їм носили з султанських кухонь просто в залу засідань
дивану. Вісті були невтішні. Султан був мовби й живий, але до
притомності не повертався, отже, існував і не існував. Ця непев-
ність не давала змоги вдатися до рішучих дій, тим часом Роксо-
лана мала зламати нерішучість Ахмеда-паші. Не героїзм, не бла-
городство і не підступність, а тільки відчай штовхав її на змову
проти султана. Не могла змиритися з думкою, що султаном ста-
не Селім, а не її улюблений Баязид. Селім байдужий, а всі бай-
дужі—жорстокі. Він сповнить кривавий закон Фатіха, уб'є сво-
го брата і всіх його маленьких синів, і в нього не здригнеться
серце. А Баязид послухає свою нещасну матір. Він би не вбивав
свого брата, навіть ставши султаном. Адже він такий добрий.
Навіть собаки відчувають його доброту і завжди біжать за ним
цілими зграями, варто йому виїхати на вулиці Стамбула.

Ахмед-паша лякливо шепотів:

538

— А воля великого султана?

. — Вона могла б ще змінитися, якби не така нагла смерть ного
величності. Ця смерть може принести незліченні страждання для
всіх. Я вже бачу кров, яка тече між тюрбанами й бородами. І ва-
шу, садразам, кров теж. Чи вона вас не лякає?

Але Ахмед-паиіа вагався, допитувався, канючив. Коли шах-
заде Баязид стане султаном, то що ж тоді буде з шах-заде Селі-
мом? Вона глузливо підводила брови на цього чоловіка, терпляче
пояснювала йому. Йдеться найперше про нього. Про те, щоб він
зоставався і далі великим візиром. Це можливо тільки тоді, коли
буде усунений назавжди Соколлу і коли Баязид стане султаном,
Шах-заде Селіма тим часом треба буде відправити під надійною
охороною (щоб йому ніхто не завдав лиха) в літній султанський
палац на Босфорі. Рустем-паша? Він дамат, цього досить. Відни-
ні вона вже не султанша, а валіде. І не султан над нею, як було
досі, а вона над султаном, бо він її син, а вона його мати. Влада
їй байдужа, але добро держави і всіх земель та люду в них —
над усе.

Так минули ще день і ніч. А на ранок прийшов головний сул-
танський лікар Рамадан і повідомив:

— Великий падишах повернувся до життя!

— Неправда,—тихо промовила Роксолана, відчуваючи, як світи
валяться на неї, хоронячи її маленьке тіло під своїми уламками.—
Цього не може бути!

— Султан попросив пити і спитав про вас, ваша велич-
ність.

Вона довго сиділа заціпеніло, тоді сказала:

— Султан уже не може повертатися до життя. Чуєте? Слід
вважати його мертвим!

Підвелася і пішла з Куббеалти. На порозі зупинилася, при-
кликала до себе Баязида, гостро зашепотіла йому в обличчя:

— Бери своїх людей і мчи до того самозванця. Привезеш його
голову султанові — будеш помилуваний. Не гайся, поки ще можеш
вийти за брами Топкапи і Стамбула. О, коли б у тебе теж був
двійник! Послати двійника до двійника — і хай б'ються. Але нема
ради — маєш їхати сам.

— А ви, ваша величність? — злякався він за неї.

— Зостануся тут. Захищати твоє життя. І своє.
Він ухопив матір за руки.

— Як же? Як?

— Так, як робила це досі. Бо потрібна дітям тільки в муках
моїх.

Ахмед-паша геть розгубився. Спробував затримати коло себе
Рамадана, мовби розпитував про стан здоров'я падишаха, а сам
сподівався, що без мудрого араба там усе зробиться само собою
і султан покине цей світ остаточно. Однак і затримувати довго
лікаря не наважувався, щоб не здогадалися про його злочинний
намір, надто що велетенський кизляр-ага, провівши султаншу до

539

її покоїв, зирив на садразама без особливої доброзичливості в
босняцьких вирлах. Такий самий босняк, як і Мехмед Соколлу,
Від цих людей не жди милосердя.

Нарешті великий візир прийняв рішення самому піти до султан-
ських покоїв, щоб привітати, коли надається така змога, його
величність падишаха з одужанням і негайно розіслати гінців по
столиці з благою вістю.

Його ніхто не затримував, а він не затримував більше коло
себе султанського лікаря.

І ще минуло три дні й три ночі після того, як султан розкле-
пив повіки і спитав про Хасекі. Вона не прийшла до нього, і
він більше не кликав її, хоча смерть і відступила від нього оста-
точно. Чи був ще занадто немічний, чи вже вичув її зраду? Мо-
же, тепер думає над тим, як покарати її? Однак легко судити
зраду державну. А як судити зраду людську? І хто б міг йому
розкрити її невірність?

Шкодувала, що немає коло неї вірного Гасана. Той приніс би
їй усі вісті, добрі й лихі, а при потребі захистив би її від загроз,
коли б виявився і він безсилий, то бодай вчасно попередив. Але
тепер мала покладатися тільки на власні сили та на щасливу
долю.

540

вгору