Ніщо в світі не може загубитися, тільки іноді буває тяжко його
знайти.

Ось так зберігся в людському сум'ятті Топкапи євнух Кучук,
той самий нікчемний поварчук, якого двадцять років тому впійма-
но на Босфорі з краденими баранами й поставлено вночі перед
нещадними очима великого візира Ібрагіма. Давно вже зникла
навіть пам'ять про всемогутнього колись грека — скільки заги-
нуло людей прекрасних, цінних, благородних, рушилися міста, по-
неволювалися цілі землі, знищувалися держави великі й малі, а
цей жалюгідний людський огризок не загубився й не згубився, не
щезнув, не став жертвою жорстокості, яка панувала повсюдно, а
жив далі в надрах султанського палацу, перетривав усе, вижив,
як черв'як у яблуці, тримався міцно, наче кліщ у овечій вовні. Ска-
зати, що Кучук вижив — не сказати нічого. Якби воскрес
Ібрагім, свідок найбільшого Кучукового пониження й приниження,
він ніколи б не впізнав того маленького зашмарканого євнуха в
нинішньому поварові великого візира, пещеному, загорнутому в
шовки, вичищеному й напахченому, ніби султанська одаліска.
Тепер у заплутаній ієрархії султанських кухонь над Кучуком сто-
яли тільки мюшеріфи — вельможні наглядачі цих солодких пекел
і доглядачі падишахового здоров'я. Все інше було нижче Кучука,
підкорялося йому, слугувало, слухняно виконувало його веління, і

541

примхи й забаганки. Мов справжній паша, поважно ходив Кучук
між своїми підлеглими, повчав, якими мають бути ті, хто готує
їжу для найвищих осіб імперії,— чисті й охайні, з головами виго-
леними, руками вимитими, нігтями обстриженими, тверезі, не свар-
ливі, покірні, меткі, беручкі, смак гаразд розуміти, потреби до по-
трав добре знати, вміти слугувати всім, хто вище. їжа для людини
те саме, що й мова. Словом можеш проломитися крізь найміцні-
ші мури, куди не проб'ється ніяке військо, так само через шлунок
можна добратися до серця навіть такого чоловіка, який і сам не
знає, що в нього є те серце. Коржик з медом зробить лагідним на-
віть яничара. Кучук дякував випадкові, який привів його на сул-
танські кухні й там зоставив, а ще вдячний він був тій випадковій
ночі, яка почалася колись для нього смертельним жахом, але обер-
нулася несподіваною таємною владою над усім, що бачив і чув.

Тоді він перелякався несамовитості Ібрагімової. Коли ж його
відпущено, коли роззирнувся він довкола, а після смерті великого
візира роззирнувся ще раз, то збагнув, що в цьому жорстокому
світі можуть вижити, вціліти тільки люди несамовиті. Повсюди
точиться запекла, смертельна боротьба: між богом і дияволом,
між чоловіком і жінкою, між володарями і підлеглими, між бла-
городним і підлим,— і скрізь поконані, повержені, знищені, роз-
топтані, а над ними ті, хто вміє рвати собі, кусатися, бити й тро-
щити, йти по трупах, торжествувати перемогу.

Кучук розумів, що ніколи не зможе бути переможцем. Але жерт-
вою теж не хотів бути, надто що видавалося йому, ніби стоїть
біля початків життя, коли вважати, що життя справді починаєть-
ся коло казанів, у яких вариться плов.

То що ж зоставалося цьому нікчемному чоловікові? Знов при-
йшов на поміч випадок, який підказав: триматися середини, бу-
ти ні тим ні сим, стати пильним спостерігачем запеклої боротьби,
яка триває довкола, прислухатися, вистежувати, вловлювати най-
затаєніше, уперто призбирувати, як бджола нектар, і нести сво-
єму повелителеві. Великий візир Ібрагім сказав тої ночі: висте-
жувати султанську улюбленицю Хуррем і все про неї — в його
власні вуха.

У Кучука тої ночі не було вибору. Або згоджуйся, або смерть.
Якби не той нещасний випадок, який поставив малого раба перед
всемогутнім садразамом, Кучук так і прожив би в своїй рабській
непомітності, нікому не чинячи ні добра, ні зла. Але йшлося про
його власне життя. Нікому не можна дорікати нелюбові до ши-
бениці. У таких, як Кучук, в житті не було іншої мети, крім
самозбереження. Тому вони легко прощають тим, хто чинить їм
кривду, так само, як забувають доброчинство. Такі раби не бува-
ють ні мстиві, ні вдячні. Вони байдужі, ніякі. Коли б Кучука спи-
тали, чи любить він султана і султаншу, він заприсягнувся б ал-
лахом, що любить їх більше, ніж усіх інших людей і навіть увесь
світ. Водночас власний мізинець на нозі Кучук любив більше, ніж
усіх султанів колишніх і майбутніх. Чи ненавидів він Роксолану?

542

Смішне запитання. Чом би мав її ненавидіти, надто що була тоді
ще майже такою самою рабинею, як і він. Ну, щоправда, стояла
ближче до султана. Може, пам'ятала своє походження ліпше, ніж
Кучук, який не знав про себе нічого, окрім невиразних спогадів
про якусь далеку землю, і про овець у горах, і про дзвіночки в
овечій отарі "тронь-тронь", аж за душу бере, і море б'є в скелі,
лупає береги, і сиплеться каміння, і пил стоїть водяний і кам'яний.
Ото й усе. Ще пам'ятав біль. Од болю як стиснулося серце, то вже
й не відпускало. Але до чого тут Роксолана? В його нещасті її
вини не було ніякої.

Однак випадок вказав йому саме на Роксолану. І Кучук підко-
рився випадковості. Непомітно збирав про Хуррем усе, що міг
вивідати. Підкладав євнухам жирніші шматки, підохочував до
жартів, до пліток, до пересудів, до злобствування. Готовий був
бігти до того казкового колодязя, де сидять два ув'язнені злі
ангели Харут і Марут і навчають людей магії й чар. Звалити
на худенькі плечі султанської улюблениці всі чари, все загадкове,
все лихе й незбагненне! Звинуватити її у всіх гріхах, і що більше
він принесе Ібрагімові таких звинувачень, то вільніше почувати-
ме себе, розкутішим і владнішим. Смак влади. Навіть таємнича
влада все ж вабить. Коли в світі панують несамовиті — а він не
може виявити несамовитості відверто — що ж, він обере несамо-
витість тиху, приховану, затаєну, і ще й не знати, чия виявиться
більшою.

Але знов випадок, дикий, безглуздий, страшний: великого ві-
зира Ібрагіма вбито, ні згадки про нього, ні пам'яті, а Кучук ли-
шився сам — без повелителя і покровителя — і тепер не знав, чи
й далі має вести своє підле стеження за Роксоланою, чи тихень-
ко зачаїтися між велетенськими мідними казанами султанської
кухні і жити так, як жив до тої ночі, коли приведено його до сад-
разама. Згадував те своє давнє життя й зітхав. Як усі придворні,
намагався тоді втриматися між живими і мертвими, і був щас-
ливий. Але тоді ще не знав смаку влади — тепер уже був отру-
єний її чарівним зіллям і з жахом відчував: назавжди, навікп.
Щоправда, попервах по смерті Ібрагіма жив не так відчуттям
таємної влади над життям Хуррем, як страхом: ану ж великий
візир ще комусь звелів приймати звідомлення малого султансько-
го кухарчука, і той невідомий у першу-ліпшу мить з'явиться й
гримне: "Викладай-но що маєш, паскудний обшкрібку, сину сви-
ні й собаки!" Як сказано: "Істинно, господь твій скорий у пока-
ранні".

І ось так, щодня й щогодини очікуючи того, кому Ібрагім пе-
редав його куцу душу, Кучук далі вистежував і винюхував, збирав
по крихті все, що міг зібрати про Роксолану,— що їла, як спала,
що сказала, як ходила, як зодягалася, з ким говорила, кому всмі-
халася, що подумала і що надумала. Вікна в гаремі були подвій-
ні і з такими широкими проміжками між кольоровими шибками,
що там могли залягати євнухи, підглядаючи й підслуховуючи, самі

543

невидимі й незнані. Всю свою здобич євнухи мали відносити до
свого повелителя кизляр-аги. Але хто ж міг знати, чи все прине-
сено, чи все сказано, тому Кучук за ласий шматок завжди міг
собі купити затаєне від кизляр-аги, від самого султана, і розко-
шував своїм знанням, своєю безкарністю і прихованою владою.

Живучи між постійним страхом і усвідомленням таємної вла-
ди над султаншею, очікуючи і ніяк не можучи дочекатися загроз-
ливого посланця від мертвого Ібрагіма, Кучук поволі починав
ненавидіти Хуррем. Перші свої доноси на неї робив байдуже, не
маючи ніяких почуттів до султанші, навіть не заздрячи їй, як інші,
сам не вірячи ні в її чаклунство, ні в підступність. Але що далі,
то більше переймався тупою і тяжкою зненавистю до тієї непри-
ступної жінки, вважаючи, що всі його нещастя почалися з її вини
і нинішній його загрозливий стан — це теж її вина. Холодна й
терпляча ненависть переживає будь-яку іншу пристрасть. Вже
давно збагнув Кучук, що ніхто не прийде по його душу, бо Ібра-
гім, видати по всьому, нікому не сказав про свого особистого до-
нощика з султанських кухонь, вже змінився після грека і один
великий візир, і другий, і третій, і, як почалося це ще за Ібрагіма,
Кучук готував для них їжу і сам простежував, як подається вона
садразамові, вже сміявся з колишніх своїх страхів і часто, за-
мкнувшись у своїм закутку, клав перед собою білий баранячий
череп, глузливо промовляв до нього: "Ох, Ібрагіме, Ібрагіме, ми-
нулося твоє м'ясо! Очі тобі вискочили, вуха твої одкабетовано,
зосталася сама кістка!" Мав би ще додати: "Колись і з нами таке
буде!" — але вчасно уривав свою мову. Хай вмирає хто завгодно,
а він житиме, він хоче жити! Повнився підслухами, плітками, знан-
ням, обмовами, з роками набув хіба ж такого спрнту в своєму
проклятому ремеслі стеження, збирання, накопичення таємниць,
іноді почував себе мало не всемогутнім, який знає про всіх прихо-
ване й відкрите, без кінця повторював сам собі 59-й вірш з шостої
сури корану: "У нього — ключі тайного; знає їх тільки він. Знає
він, що на суші і на морі, лист падає тільки з його відома, і не-
має зерна в мороку землі, немає вологого або сухого, чого не бу-
ло б у книзі ясній".

Якийсь час Кучук розкошував прихованим змаганням з людь-
ми Гасан-аги, які збирали звідусюди вісті, щоб нести їх сул-
танші, не відаючи, що живе у величезних Топкапи маленький не-
помітний ахчі-уста, який тихо, але вперто збирає вісті про сул-
таншу. Навіщо, для кого, для якої потреби? Тепер уже не знав
і сам. Насолоджувався своїм знанням, тоді відчув якийсь ніби
неспокій, тоді настала розбентеженість, а згодом прийшли справ-
жні хворощі. Все, що потрапляє в людину, повинно перетворюва-
тися, засвоюватися, лишати по собі поживу, а непотріб має вида-
лятися, інакше смерть.

Кучук з жахом усвідомив, що він тільки збирає, ховаючи в
собі, збирає вже довгі роки, ні з ким не ділячись, нагромаджує
в своїй пам'яті мовби для самого ебе, для власної втіхи, у без-

544

межній гордині своїй порівнюючи себе з самим аллахом: "Не
осягають його погляди, а він осягає погляди". Багато років не-
розумно пишався він тим, що вистежує кожен крок наймогут-
нішої жінки в імперії, розкошував од думки про свою. винятко-
вість, несхожість з усіма, хто його оточує, про свою вищість. Жи-
вився вістями рідкісними, особливими, відкидаючи загальнодо-
ступне, так само, як султан і вельможі дозволяють собі їсти м'ясо,
смажене на вогні, бо воно має смак нещоденний, хоч і втрачає
половину своєї цінності від того вогню. А варене м'ясо, хоч і збе-
рігає в собі всю свою поживність, споконвіку вважалося їжею
рабів і чорного люду—тож він надавав перевагу смаженому,
обпаленому диким вогнем м'ясові таємних знань і жадібно горнув
їх до себе, не знаючи ні міри, ні впину.

Але ніщо не виходило з Кучука, не виділялося й не видаля-
лося, осідало в ньому, як камінь, як свинець, труїло, душило,
смерділо нечистотами, чаділо, клубочилося пекельним димом.
Накопичені в ньому підслухи рвалися назовні, як рветься з лю-
дини вся зайвина і непотріб. Уже й не почував себе живим чоло-
віком, а якимсь мертвим, чи, що. З тугою позирав на своїх поміч-
ників по кухні, заздрив їхньому спокою і безтурботності. Зовні
мовби нудьга обов'язків, остогидла щоденна робота, а насправді
яке ж це все благородніше порівняно з тим, що було у нього
в душі!

Може, так і кінчився б цей чоловік, власне, й не почавшись для
життя і світу в своїй безглуздій затаєності й безцільній злочин-
ності, коли б не випадок з султаном Сулейманом в час пишної зу-
стрічі, підготовленої йому султаншею і зятем їхнім Рустемом-па-
шею.

Султан лежав непритомний у своїх покоях, може, навіть мерт-
вий, султанша з сином Баязидом і великим візиром Ахмедом-па-
шею замкнулася в Куббеалти і нікого туди не впускала, хоч усі
здогадувалися — радиться з сином і садразамом, як захопити вла-
ду, кого усунути, кому стяти голову, на кого покластися, кому не
вірити.

Та хоч які б таємниці були в людей і хоч якими високими спра-
вами заклопотані ті люди, вічно не сидітимуть вони без їжі, виму-
шені будуть допустити до себе тих, хто має їх -нагодувати,— так
Кучук, за правом ахчі-уста великого візира, все ж пробрався в
Куббеалти з носіями наїдків і напоїв, порядкував там, гримав на
своїх помічників, виказував поштивість до високих осіб, перед
якими став, і хоч був раз і вдруге ганебно вигнаний Баязидом, все
ж вловлював то слово, то погляд, то навіть мовчанку, і, додаючи
із своїх безмежних запасів таємного знання, підозр і підлот, уже
не мав сумніву: "Змова". Власне, він не чув жодного слова. І ніхто
з євнухів не міг прийти йому на поміч. Понюхтів носом в Куб-
беалти — ото й усього знання. Але хіба диявол не знає про бога
стократно більше, ніж усі святі? Кучукові вже вчувалися слова
навіть не мовлені, з простої розмови Роксолани і Ахмеда-паші про

545

сади Топкапи самі собою стелилися слова загрозливо-злочинні:

"Треба звалити старе дерево і посадити нове". Змова, змова! Ніщо
не існує, поки воно не назване. Кучук був упевнений, що султан-
ша чинить змову проти падишаха, спільників не треба й шукати,
вони коло неї, тепер слід тільки назвати це, розкрити, донести до
його величності — і роздвоєне життя Кучукове знайде своє виправ-
дання так само, як винні знайдуть нарешті своє покарання. Адже
сказано: "Зазнайте ж кари!"

Ще нічого, не знаючи, Кучук уже мав певність, що розкрив змо-
ву. Тепер належало негайно повідомити про це. Але кого? Султа-
на? Султан лежав чи живий, чи мертвий, жодну живу душу до
нього не підпускали. Тоді кого ж? Куди кинутися? До великого
муфтія? У того тільки -молитви та прокляття, а тут треба сили. До
шах-заде Селіма? Але чи ж проб'єшся до нього і чи стане він
тебе слухати, надто коли йдетьея про його рідну матір.

Кучук метався в мовчазному нетерпінні, ні з ким порадитися,
ні в кого попросити помочі, а час летить, кожна хвилина несе
йому або ж поразку, або ж перемогу, а він волів тільки перема-
гати. Інакше навіщо всі його мало не двадцятилітні страждання!

В розпачі й безвиході Кучук кинувся до султанського зятя Ру-
стема-паші. Слугував йому цілих десять літ, знав, який лихий те-
пер дамат на Ахмеда-пашу, що забрав у нього державну печать,
вирішив сказати візирові не всю правду, а тільки половину — про
Ахмеда-пашу, а вже там хай як знають. Коли все закінчиться ли-
ше тим, що дамат зіпхне Ахмеда-пашу і знову стане садразамом,
то й тоді він, Кучук, матиме свою вигоду, бо, може, вважатиметь-
ся найдовіренішим чоловіком у султанського зятя.

Рустема-пашу Кучук знайшов одразу. З іншими візирами той
тинявся по Топкапи, сподіваючись, що буде допущений у Куббе-
алти, тому, коли зіткнувся в другому дворі з куцим своїм ахчі-ус-
та, мало й подивувався.

Кучук вклонявся до самої землі мало не плазував, перед Русте-
мом-пашею,

— Тобі чого? — похмуро спитав той.

— Хочу внести в преславні вуха вість.

— Вість? — здивувався Рустем-паша.— Таких, як ти, вештаєть-
ся тут знаєш скільки!

— Вість про державну зраду,— прошепотів Кучук.
Рустем ухопив його за комір, підняв, стукнув об землю.

— Про що, про що? Ану кажи до кінця. Та коли брешеш, то
найбільшим шматком од тебе лишаться вуха.

Кучук зашепотів йому про Ахмеда-пашу. Про вбивства, які ма-
ють бути. Про загрозу життю султана. Про...

Султанський зять загорнув своєю могутньою рукою нікчемного
євнуха і поволік за собою.

— Будеш зі мною,— бурмотів Рустем,— будеш, де я. Не шу-
кай мертвих коней, щоб зняти з них підкови. Всякий птах од язи-
ка гине.

546

Тоді несподівано гримнув своїм людям, які його супроводжу-
вали

— Взяти цього обшкрібка і вирвати йому язик!

Так зімкнулися над нікчемним чоловіком усі випадки, які були
й мали бути, і поховали його під своїми уламками Бо в цьому
житті немає нічого ймовірнішого за смерть.

547

вгору