Оточила себе жіноцтвом — старими, молодими, поважними, влад-
чими й просто без ніякого значення. Ховалася між ними, оточила-
ся ними, мов хмарою, стояла в нетривкій цій хмарі, а мала б стоя-
ти на хмарі, мов вседержитель.

Але султан ожив, уся сила стікалася до нього, світ лежав за-
чаєний на його долоні, і знов та долоня мала обернутися для Рок-
солани долонею долі.

Цілий день провела в садах Топкапи. Ті, що під гаремом, диви-
лися на Золотий Ріг, на Стамбул. Рожево-синє місто і попелясті
купи мечетей над ним — Баязид, Фатіх, Селім, а між Баязидом і
Фатіхом горб Сулейманів — найбільшої з усіх джамій, яка мовби
здіймається, розкрилюється, над Стамбулом, злітає в небо, і цей
велетенський город, попелясто-синій, горбистий, мов спина драко-
на, теж летить нізвідки й нікуди, і вона, всівшись на шорсткій
спині, що круглиться куполами мечетей, їжачиться шпичаками мі-
наретів то рожевих, мов дитяче личко, то незвичайно білих, мов
примари, теж летить, але ладає й падає в сади гарему, між кипа-
рисами й платанами, між залізним і юдиним деревом, деревом для
туги, для ридань, для розпачу

День не приніс їй нічого. Султан ожив і молився в мечеті за
своє спасіння Чи молилася й вона? Тільки вітцівською молитвою
ущедри зовущую со страхом Ущедри.

Султан не кликав її, може, й не згадував, може, забув. І всі за-
були. Навіть кизляр-ага Ібрагім десь щез, пропали всі євнухи, не
пильнували, не стежили, усунулися всі враз, так ніби казали-
"Втікай! Виривайся на волю!" А де ЇЇ воля, за якими мурами, про-
сторами і безмежжям часу?

Сиділа в своїх мармурових роззолочених покоях, не спала до
ранку, не склепила навіть повік, мимоволі прислухалася до кож-
ного шереху, до шарудіння води у водограї, до зойків свого ви-
стражданого серця, втомлено споглядала на розметані в чорних
настінних колах золоті літери священних написів, що тріпотіли, як
птахи у вікнах І серце їй у грудях тріпотіло так само в очікуванні
неминучого

Чому ніхто до неї не йшов? Десь щез великий візир Ахмед-па-
ша, пропав кизляр-ага, і мовчить, тяжко мовчить Сулейман. Уже
довідався, що хотіла його смерті Але ж бачить бог не вбивала

548

його і не посилала вбивць, бо ж лежав мертвий А хіба можна хо-
тіти смерті для мертвого?

Вдосвіта негадано прийшов зять Рустем. Шкрябався в двері,
як пес, вигнаний хазяїном, всунувся на білі килими прийомного
покою султанші похнюпленіший, ніж завжди, обличчя під чорним
заростом було синюшне, ніби в утопленика.

— Що з тобою? — мляво поцікавилася Роксолана

— Ваша величність, я знов великий візир.

— 1 так рано прибіг похвалитися?

— Ваша величність...

— Якою ж ціною? Когось убив?

— Якби ж то...

Вона поглянула на нього уважніше. Надто добре знала цього
чоловіка, до якого колись була прихильна, тоді зненавиділа його,
згодом знов вимушена була йому покрорительствувати, щоб знову
збайдужіти, може, й назавжди.

— Ага,— сказала, не приховуючи зловтіхи.— Вже знаю: маєш
когось убити. Може, мене? Тому й прибіг удосвіта. Не міг діжда-
тися ранку.

Рустем упав на коліна, тупо мукаючи, поповз до неї по килиму.

— Ваша величність Мамо!

— Яка я тобі мати! Хочеш нагадати, що віддала тобі свою
доньку? То знай же: не я віддала Мікрімах, а султан. Убивця хо-
тів мати своїм зятем теж убивцю. Хіба не ти вбив Байду? А я ко-
ли й мала ще після того якісь сподівання на твоє очищення, то
тільки тому, що маєш слов'янську душу. Та тепер уже знаю. чоло-
вік може говорити тою самою мовою, що й ти, а бути найбільшим
негідником Мова не важить. А душа? Хіба ж побачиш її в люди-
ні? Була сліпою і тепер маю розплачуватися. То за чим при-
йшов — хвалитися чи вбивати?

— Ваша величність" благаю вас, вислухайе свого раба
Справді раб, і всі тут раби, може й сам султан теж раб, тільки
вона вільна, бо не піддавалася нікому й нічому і не піддалася. Не
лякалася ніяких погроз і передвіщень. Коли сонце буде скручене,
і коли зорі облетять, і коли моря переллються, і коли зариту жив-
цем спитають, за який гріх вона була вбита,— може, лиш тоді
довідається душа її, що приготовано їй на цім світі. Але ж ні!
Клянусь тими, що рухаються назад, течуть і ховаються, і ніччю,
коли вона темніє, і зорею, коли вона дихає,— змагатимуться навіть
з безнадією, щоб самій смерті нав'язати високий сенс життя, як
зерно, яке вмирає, щоб жити знову й знову, незнищенно, вічно.

— Кров на тебе й на твого султана падає, як листя на землю!
Сказала це чи тільки подумала? Хоч як там було, Рустем за-
вовтузився незграбно, ладен був би зіщулитися від її погляду і її слів.

— Ваша величність! Чи ж моя вина? Сліпим дзеркал не про-
дають. Прийшов чоловік, сказав, доніс.

549

— До кого прийшов?

— До мене. До султанського вуха не був допущений. Ну, а без
провожатого не дійдеш навіть до пекла.

— Вибрав тебе в провожаті?

— Мерзенний євнух з кухонь. Я відпровадив його до пекла. Але
вість уже була в мені. Що я міг, ваша величність? Такий злочин.
Зрада. Я був вдячний аллаху, що він вибрав мене знаряддям.
Аби ж то знаття. Серце, як скляний палац: лопне — вже не сту-
лиш.

Вона скривилася.

— Міг би не згадувати про своє серце.
Але Рустем мав виговоритися, так ніби сподівався очистити
душу.

— Коли стоїть велика мечеть, не треба молитися в малій. Я ки-
нувся до його величності султана. Бо той підлий донощик сказав,
що змову проти падишаха затіяв Ахмед-паша.

Змова проти падишаха. Змова, змова, змова... Не треба було
брати їй Ахмеда-пашу. Не об кожне дерево обіпрешся.

— І що ж? — мимоволі спитала зятя.

— Ахмед-паша спробував хитрувати й тут. Поставлений перед
султаном, узяв усю вину на себе, впав на коліна, благав покаран-
ня й прощення. Мерзенні хитрощі, як завжди, в цього чоловіка.
Та коли спустили його в підземелля Топкапи, прийшов туди сам
падишах, та стали трощити цьому крутієві кістки, Ахмед-паша
виказав...

Рустем-паша вмовк і став витирати піт на обличчі.

— Кого ж виказав? Мене? — спокійно спитала Роксолана.
Рустем-паша мовчав.

— Кого ще? — жорстоко допитувалася вона.

— Шах-заде Баязида,— пошепки відповів дамат.

— Більше нікого?

— Більш нікого, ваша величність.

—— І тебе прислано мене вбити?

— Я прибіг сам.

— Убити?

— Ваша величність, сказати!

--- Не злякався, що будеш покараний?

Він мовчав і корчився на килимі.

— Про Баязида що знаєш? Не було ніяких велінь?

— Не було.

— Гаразд. Бережи Міхрімах. Може, хоч моя смерть поможе
тобі.

— Ваша величність, я поможу вам!

— Іди геть! Сама зустріну султана і його вбивць.

— Ваша величність!

— Іди!

Аж тепер нарешті могла визнати, що лишилася сама в цілім
світі. Ще день-два тому здавалося їй, що може стати всемогут-

550

ньою і здійснити все, про що думалося й не думалося, і ніщо вже
не стояло на заваді, але нізвідки не було й помочі. Два сини, які
зосталися в неї, вже їй не належали. Один мав рятуватися від гні-
ву падишаха, другий байдуже ждав трону. Вона кликала своїх
мертвих синів, а вони відповідали їй мовчанням. Ще вчора вірила,
що вона єдина зряча і розумна істота серед довколишнього озві-
ріння, не підвладного розуму, заполоненого злочинними інстинк-
тами, але — о жах! — тепер мала переконатися, що її теж якась
незнана сила жене разом з цими звірами до загибелі — видовище
жалюгідне й принизливе.

Перебирала роки, згаяні в неволі, в золотій клітці султанського
палацу, бачила себе зрозпаченим дівчиськом, яке намагалося від-
співатися й відтанцюватися від жахів життя і покорило молодого
султана грою і принадливістю. Тоді стала взірцевою самицею, яка
щороку дарувала падишахові по синові і стелилася на зелених
покривалах його ложа немов молода трава, яку топчуть з без-
жальною насолодою. Нарешті мудрість, яка була завжди з нею,
винесена ще з вітцівського дому, запанувала і стала давати щедрі
плоди, а плоди мудрості бувають і солодкі й гіркі, їй випало ви-
пити до дна чашу гіркоти. Що ж, вона не злякається, не відсту-
пить. В ночах ми блукаємо по колу і згораємо у власнім полум'ї.
Проклинати ворогів? Нехай щезнуть, як вода розлита, бодай стали
немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, бодай би во-
ни, як недорід жіночий, ніколи не бачили сонця. А що прокляття?
Вітер, який летить і не вертається. Вона ж сама тепер, як трепе-
тання вітру, як переблиск думки в пітьмі небуття, не стане її, а
думка житиме, битиметься, злітатиме над усім сущим на невиди-
мих крилах її страждань і чутливості її серця.

Несподівано для самої себе Роксолана ляснула в долоні і слу-
жебці, яка виникла в покої, звеліла принести приладдя для
письма. Тоді геть забула про своє веління, довго купалася в теп-
лій трояндовій воді, вигладжувала перед дзеркалами ледь поміт-
ні зморшки в куточках очей, повільно проводила долонями по своїх
шовковистих стегнах, милувалася стрункими міцними ногами. По-
старайся обрести ноги, які помогли б тобі порятуватися в день
страшного суду. Сміх і гріх! Невже вона має вмерти ще сьогодні?
І не житиме більше це тіло, мов гіацинт із самотніх султанських
снів; і це лоно, мов топаз вогненний; і ці очі, мов сапфіри немочі
та болю; і ці уста, мов холодний рубін? Зате визволиться її душа,
вознесеться, мов діамант, що був кинутий у бруд вулиць і доріг, а
тоді піднятий звідти рукою найвищою. Чуєш, султане? Запалюй
вогнища, щоб висушити свої барабани, промоклі від сліз, пролитих
за вбитими тобою, сліз жіночих і дитячих, сліз землі, неба і само-
го бога! І я теж згорю на тих вогнищах, і тільки наша любов, пе-
реживши всі твої злочини, відвідає нас у пітьмі наших могил!

Гірко всміхаючись, шепотіла Роксолана слова давнього араб-
ського поета: "О друзі! Чи бачили ви коли-небудь в житті жертву,
яка плакала б од любові до вбивці? Ми обоє плакали або готові

551

були заплакати від любові одне до одного, і її сльоза скотилася
перш, ніж моя".

Аж тепер згадала про свій намір написати султанові і злякала-
ся, що не встигне. Розбризкуючи воду, лишаючи на мармуровій
різнобарвній підлозі мокрі сліди маленьких вузьких ніг, відтру-
чуючи служебок, які кинулися її витирати, нага вискочила з ку-
пальні, скулилася на диванчику в своєму обновленому будівничим
Сінаном покої (перед смертю, перед смертю!), вкидаючи вільною
лівою рукою собі до рота солодкі горішки, стала хапливо писати,
не дбаючи про склад і лад, аби лиш сказати тому похмурому чо-
ловікові в золотій лусці, що вона хоче йому сказати. Виливався
в тих словах увесь її дух, що витончувався, загострювався і гар-
тувався в протиборстві з найбільшим ворогом її життя, з ворогом,
якого сліпа рука долі зробила її найближчою людиною:

Мене тримаєш, наче змій нещасну здобич

Знаєш про мене більше, ніж всі боги світу,

Злочинцю, вбивцю, фальшивий законнику!

Смієшся з мого бога, з моїх пісень і чулостей,

Зневажаєш землю і все живе, крім себе,

Занесеного над тобою безжально й грізно.

Довго сиділа, втупившись в аркуш фіалкового паперу, помере-
жений її почерком. І оце її відомщення? За кривди власні, землі
своєї і всього світу? А що їй до світу і що світові до неї? Була
жінкою, а жінці для повного відчуття щастя треба бодай іноді від-
чути слабість і беззахисність. Бодай перед лицем смерті. Вхопила
калам, дописала внизу: "Я хотіла сховатися від сонця в затінку
золотої хмари, але холодний вітер відігнав хмару. Ваша нещасна
Хуррем Хасекі".

Як була, гола, побігла до дверей. Мертві сорому не мають.

— Ібрагіме!

552

Кизляр-ага стояв там. Уже стеріг султаншу, щоб нікуди не зник-
ла. Хай проковтнуть шербет помсти з чаші нашого могуття.

— Ввійди! — звеліла кизляр-азі султанша.

Навіть головний євнух вимушений був заплющитися від сліпу-
чого сяйва Роксоланиного тіла. Не насмілювався поглянути на те,
на що ніхто не смів поглянути, не рискуючи втратити голову.

Вона запечатала лист своєю печаттю, вклала в руку кизляр-аги.

— Віднесеш його величності падишаху! Але квапся! Я хочу
бути ще живою, поки султан читатиме це.

Ібрагім мовчки вклонився. Мовби не почув її останніх слів
або ж не хотів запевняти султаншу, що їй нічого не загрожує.
Метучи килим широким своїм одягом, посунув з покою.

Вона заклякло стояла на тому місці, де віддала Ібрагімові свій
лист. Віддала все, що мала. Світ кінчався для неї. Ось так кін-
чається світ. Як молився її отець у великий четвер на страснім
тижні? "Да молчит всякая плоть человечья, й да стоит со страхом
й трепетом, й ничтоже земное в себе да помышляет".

А сонце, здійнявшись над Босфором, розсипало золоті бризки
по той бік різнобарвних вікон, і Роксолана мимоволі повернулася
обличчям туди, і далекий, ще з дитинства, усміх з'явився на її
зблідлих устах. Зненацька батькова церква припливла до неї з да-
лекої далечі, і сміх пройшов по церкві, і задрижала золота паву-
тина в далеких кутках, куди ледь доблискують кволі вогники сві-
чок, і серце їй рвонулося з грудей — жити! Серце, як дитина, хоче
всього, що бачить, а бачить воно життя. Сонце, небо, дерева й
пташки на гіллі, навіть цей холодний мармур — усе це життя. Не-
вже ж не для неї і чому не для неї?

А до життя був лиш короткий палацовий перехід. Від покоїв
Роксолани до пишних покоїв Сулеймана.

Султан сидів у своєму просторому приміщенні, вслухався в
дзюркіт води в мармуровому мереживі триступінчатого водограю,
дивився на покладені на коліна свої старі великі долоні, дивую-
чись і жахаючись водночас, які вони безнадійно порожні. Здобув
стільки земель, а єдиної жінки не зміг утримати. Простяглася
йому перед очима зелена й холодна земля без вітрів і без сонця,
місячне сяйво, спалахи зірниць, грози, ранкові роси — все це він
пам'ятав, як пам'ятав каламутні ліниві слов'янські ріки, болота й
острови, завжди завузькі мости, зайця, що перебіг йому дорогу пе-
ред переправою, безконечні дощі. Які дощі він витерпів! Потоки
й потопи, кінець світу, захлинався в тих дощах, як мала дитина
в купелі, як захлинаються словами нещирості недорікуваті при-
дворні поети, здригався від холодних доторків води, але щоразу
зігрівався думкою про жінку, яка чекає його десь у столиці, мріяв
покласти свою голову їй між груди, що нагадували йому двох теп-
лих білих голубів.

Тепер, одержимий первозданним відчуттям необмеженої своєї
влади, мав метатися між величчю і безумством, відкинувши свою
любов до тої жінки, забувши про почуття, які вже давно не по-

553

дають голосу і не освітлюють йому темної путі, яку належить про-
йти. Путь до життя чи до смерті?

Він ніколи не давав життя, а тільки смерть, звикнув робити
це спокійно, байдуже, йому здавалося, що вдосконалює життя
смертями, очищає його і визволяє для вищих цілей, бо ж ліпше
мати своїми підданими покірливі трупи, ніж живих невірних.
Тепер мав вибирати між життям і смертю, тримав у руках меч
і закон і не бачив порятунку. Меч і закон. Зрада карається мечем.
Відрубати голову і виставити її перед Баб-і-кулелі. А тіло пустити
кам'яним колодязем до Босфору, до пекла. Бо за спробу напасти
на султана, позбавити його життя — тільки закон і меч. Сина він
стратити не може, це зробить його брат, коли стане султаном і
виконає закон Фатіха. Але цю жінку, що прожила, як обраниця
долі, не маючи на те ніяких заслуг, він повинен покарати, бо вона
замахнулася на престол

Коли з уст мерзенного зрадника Ахмеда-паші впало ім'я
Хуррем, Сулейман не повірив, а тоді зрадів і мерщій показав
своїм дільсізам, щоб навіки заткнули пельку тому нікчемному
викажчику. Ану ж передумає і відмовиться від своїх слів! І зіпсує
султанові радість від того, що нарешті має перед собою справж-
нього ворога. Бо де ж ті вороги? Шах уникав сутичок, ховаючись
у своїх горах. Папи вмирали один за одним і тільки потрясали
повітря прокльонами, які не долітали до султана. Імператор Карл,
знесилившись у змаганні з падишахом, віддав Іспанію синові Фі-
ліппу, а імператорську корону дріб'язковому Фердінанду. Поль-
ський король лякливо щулився від самого імені Сулейманового.
Цар московський Іван? Був надто далеко. До кінця життя не ді-
йде сюди, хоч би й захотів Без ворогів же людині не жити, а мо-
гутньому володареві — й поготів. Та нарешті він мав ворога
справжнього, відданого, такого близького, що не розділяв їх навіть
подих.

Його Хуррем, його Хасекі — ворогиня. Зрадниця. Замахнулася
на його життя. Хотіла його смерті.

За смерть — тільки смерть. Вона буде страчена отут на чотири-
кутному шкіряному килимку, розстеленому на розкішних султан-
ських килимах. Найвправніший кат імперії зітне їй голову швидко,
вміло, без болю, таємниці буде дотримано, ніхто не бачитиме і не
знатиме, голову не виставлять перед брамою Соук-чешме, тіло
віддадуть землі — не спалять, не кинуть стерв'ятникам. Так запа-
нують закон і меч.

Спокійно, з холодним серцем Сулейман обдумував усе, що має
зробити. Користався султанським правом і привілеєм роздумува-
ти навіть тоді, коли рішення вже прийнято Так, він удовольнить
закон і меч. А що ж залишиться йому? Перебирати свої самотні
старечі сни, лічити краплі крові, що витікають йому ночами з но-
са, слухати крик сови десь за вікнами? І не засяє ніколи йому
безсмертний усміх Хуррем, не задзвенить її єдиний голос, не за-

554

дзвенить, не продзвенить. Машалла¹! Ні меч, ні закон не замінять
любові. І ніщо не замінить. Хто сказав, що він має стратити єдину
дорогу людину на землі? Хто сказав, що вона винна? Може, то він
сам винен? Поки ти султан, маєш жити. Вмирають хай інші. По-
мер сам — зрівнявся з усіма. Вмирати султани не мають права.
До того ж він не вірив у злочинні наміри Хуррем. Міг дозволити
собі розкіш вірити тільки в те, що хотів. Надто, що тут усе було
таке хистке й непевне. Замах на його життя? Але як можна за-
махуватися на життя мертвого? Адже він лежав мертвий день і
два й три. Чули про змову Хуррем і його наймолодшого сина?
Хто ж? Коли й міг хто чути, то єдиний аллах, всемогутній, милос-
тивий і милосердний. А сказано ж у книзі книг: "О ви, які увіру-
вали! Істинно з-поміж ваших жон і ваших дітей є вороги вам, бе-
режіться ж їх! А коли пропустите, пробачите й простите, то ал-
лах — прощаючий, милосердний!"

Вчора, молячись у Айя-Софії за своє воскресіння, султан ще
не знав про зраду Хуррем, тому не міг порадитися з великим
муфтієм Абусуудом. А коли б порадився? Цей учений нащадок
ассірійців був упертий, як п'ять тисячоліть історії. Він чухав би
свою бороду і вперто виставляв поперед себе шаріат. А шаріат —
це справедливість, яка не знає ні милосердя, ні пощади. Для
спокою в державі зрадники повинні бути знищені — так твердить
шаріат. І муфтій повторюватиме ці слова, бо над ним—аллах.
Але ж аллах і над султаном? А що каже аллах? "Ми не возлагае-
мо на душу нічого, крім можливого для неї". Для його душі не-
можливо вбити Хуррем. Що це дасть? Спокій у державі? Але
закон не забезпечує спокою, бо він не здатен до роздумів. Муфтій,
як і закон, захоче тільки султанової ганьби. Стратити таку жін-
ку — ганьба довічна, її знав увесь світ: королі й королеви, славет-
ні художники й учені, посли й мандрівники, воїни і простий люд —
хіба можна вбити таку жінку? Перед нею має схилитися навіть
закон, його, Сулеймана, назвали Кануні, себто Законником, бо
він уперто давав світові нові й нові закони, не сподіваючись, що
може колись стати їхньою жертвою. Він здобув велич своїми по-
ходами і своїм розумом і знав, що найперша ознака величі — під-
корятися закону, як простий смертний, хоч і знаєш, що закон не
дає вибору. Але як султан, він мав ще меч, а меч давав вибір. Він
або ж карає, або ж покоїться в піхвах. Хто завадить йому лишити
свій меч у піхвах? Велич можна здобути і в любові. Недарма ж
славетний італійський художник сказав про нього: "У великого
чоловіка і любов буває велика, коли його серцем заволодіє незви-
чайна жінка".

Він був несправедливий до своєї Хуррем і жорстокий. На довгі
роки лишав її в холодних стінах гарему. Байдуже споглядав на
смерть її синів, тішачи себе думкою, що спадкоємців для трону

вгору