1 Бері — вільний, незалежний. Тут — прізвисько; Вільний Мустафа.

564

— О сину володаря всемогутнього,— впав на коліна Бері Мус-
тафа.— Якби ти опинився в стані, в якому я перебував учора, то
віддав би за це панування над усім світом.

Селім спробував і залишив коло себе Бері Мустафу, щоб пити
вдвох. Змінив йому ім'я, згодом оточив себе ще гіршими харци-
зяками і згаював час у гульбищах, в пиятиках, в ловах, пропадав
у своєму гаремі, не дбав ні про що, окрім задоволень. Потрапляю-
ча на урочистості султана, Селім або говорив дурниці, або варня-
кав щось на ловецькому жаргоні їв, як ненажера. На ловах біг
поперед собак. Проголошений спадкоємцем трону, влаштував уче-
ну суперечку з улемами і шпурляв чоботом у обличчя тому, хто на-
важувався з ним не згоджуватися. Найбільше любив перегони
вершників на віслюках, переможцям вручав золотий прут. Нічим
не клопотався, ні про що не думав, у всьому покладався на Мехме-
да Соколлу, який до свого природного сприту вміло й дбайливо
додавав уперте навчання всюди, де був, і з роками виріс на царе-
дворця, воїна і державного мужа, що міг би вдовольнити і найви-
могливішого володаря, а не тільки цього байдужого, отупілого від
влади і багатства спадкоємця трону.

Може, все змінилося б, якби вдалося прибрати цього лиховіс-
ного Соколлу, але він мовби володів звірячим передчуттям небез-
пеки і щоразу виприсав з пасток, які наставляно на нього. Вряту-
вався навіть під час Роксоланиної змови. Ахмед-паша послав тоді
своїх людей, щоб привели Соколлу до нього й по дорозі вбили за
непослух, бо марно було сподіватися, щоб той ішов до садразама,
як Овечка. Але Соколлу в столиці не знайшли — разом з шах-заде
Срлімом він вирушив на лови не знати й куди. На лови в той час,
як султан лежав мертвий! На це здатний був тільки Селім, а Со-
коллу навіть не зробив спроби відраяти шах-заде, нагадати йому
на неприпустимість такого вчинку. Хоч як там було, але вже стало-
ся. Соколлу вцілів, а султан, довідавшись про Селімів учинок,
мовчки похвалив сина за те, що вчасно втік від змовників, щоб не
встрявати в цю богопротивну справу, і відтоді ще впертіше вика-
зував свою прихильність до нього, не помічаючи розбещеності й
зіпсуття свого спадкоємця.

Роксолані здавалося, що тільки душа Баязида, єдиного з її си-
нів, не піддавалася розтлінню ні владою, ні пристрастями, ні насо-
лодами, ні пожадливістю. Чому ж не помічав і не міг зрозуміти
цього султан?

Навіть тепер, коли над імперією нависла загроза від бунтівни-
ка, який проголосив себе султанським сином Мустафою, і коли
саме Баязид кинувся рятувати трон, а Селім і далі пиячив у літ-
ньому палаці на Босфорі, Сулейман не змінив свого ставлення до
синів.

Стара хазнедар-уста якось сказала султанші, що для гарему
куплена в адмірала Піяли-паші молода невільниця.

— Хіба я не веліла не купувати людей! — суворо поглянула на
неї Роксолана.

565

— Ми просили Піялу-пашу, щоб він подарував дівчину, та капу-
дан-паша затявся. Привіз її тільки для гарему його величності,
але неодмінно за золото, бо те, що куплене, завжди цінується ви-
ще, а дівчина варта того, бо обдарована неземною красою.

— Ти смієш говорити це мені?

Роксолана ніколи не виставляла своєї вроди, не хвалилася нею,
ніколи не примушувала захоплюватися своїми жіночими гідностя-
ми, бо належали тільки їй, але ж у цих палацах панувало неписа-
не правило: ніколи не восхваляти при султанші інших жінок — чо-
му ж його мали порушувати саме при ній?

— Ти вихваляєш вроду якогось дівчиська? — повторила Хуррем.

— Ваша величність,— схилилася в поклоні стара туркеня,— це
створіння належить до див, на які спроможний тільки всемогутній
аллах.

— Вона мусульманка?

— Так, вона прийняла справжню віру. В гаремі її прозвали
Нурбана.

— Отже, ця володарка світу народилася не в царстві аллаха?

— Аллах всемогутній і всюдисущий.

— Тому ви мерщій нарекли її володаркою світу?

— Ваша величність, кизляр-ага хоче показати її падишахові.

— Гаразд. Покажеш її мені.

Коли Нурбану поставили перед нею, Роксолана мимоволі під-
несла руку до очей. Дівчина засліплювала своєю неземною красою,
своїм небаченої ніжності лицем, величезними синіми очима, якимсь
сяйвом, що струменіло від неї, мов загадкове зодіакальне світло.

Ще дужче вражена була Роксолана, коли довідалася про життя
цієї шістнадцятилітньої дівчини. Вона була марранка, належала
до народу, гнаного з Іспанії упродовж цілих віків. Рештки мар-
ранів вигнав Філіпп, а тих, хто не хотів кидати своєї оселі, хапа-
ла в свої немилосердні руки інквізиція. Батьки Нурбани разом з
кількома сотнями родин таких самих вигнанців осіли на Сіцілії,
але місцеві фанатики прогнали їх і звідти. На старенькому парус-
нику нещасні попливли на схід, сподіваючись порятуватися — о
диво! — у володіннях султана Сулеймана. Але на морі їх узяли в
рабство венеціанці й продали на Мальті. Звідти хазяї повезли їх
до Франції, але по дорозі жахлива буря розтрощила корабель, і
всі маррани знайшли свою смерть на морському дні. Нурбана, єди-
на з усіх, чудом врятувалася, вхопившись за уламок корабля. Не-
притомну, її виловили турецькі корсари і, вражені її красою, при-
везли до Стамбула.

Роксолана тримала дівчину в гаремі два роки. Вчила її мови,
співу й танцю, обходження, готувала для Баязида. Через кілька
місяців після- того, як привіз він до Стамбула тіло Джихангіра,
показала йому Нурбану. Але Баязид тільки посміявся на материне
захоплення.

— Це не для мене!

— Але чому?

566

— Занадто вродлива. Ніби й несправжня. Мов намальована
гяуром. Такій потрібні раби, а я люблю волю

Роксолана спробувала його вмовляти, а сама торжествувала в
душі: і тут він виявився справжнім її сином, не поклонявся види-
мості краси, одразу прозирав у сутність. А що можна побачити в
цій засліплюючій дівчині, окрім обіцянки поневолення її вродою?

Але тепер, як гадала султанша, саме настав слушний час на-
решті віддати Нурбану одному з її синів, та не Баязидові, а Се-
лімові — хай втупиться в цю небачену красу і забуде про все на
світі Може, хоч тоді султан зрозуміє, кому слід передати трон у
спадок.

Вона послала Нурбану з Євнухами й старою хазнедар-уста в
літній палац на Босфорі, де вперто сидів Селім, не ідучи навіть
у свою Манісу, передала синові й листа. Писала: "Вродливішої
дівчини ще не бачено в Топкапи. Синку, прийми її в свій гарем.
Не будеш каятися".

Нурбану приведено саме тоді, коли п'яний Селім насолоджував-
ся співом і танцями своїх одалісок. Кільканадцять геть голих дів-
чат під звуки бубна і тарбук кружляло довкола шах-заде, який
мляво покивував головою і водив пальцем згори-вниз, згори-вниз,
хитаючись, мов ганчір'яний божок Листа від султанші читати не
став, кинув його набік, як це робив навіть з фірманами самого
султана. В гаремі не мав коло себе свого сповірника й порадника
Мехмеда Соколлу, тому робив що хотів. Але хазиедар-уста мала
веління передати Нурбану в руки самого шах-заде, тож, хоч як
упиралася дівчина, незвична до таких видовищ, стара все ж про-
штовхалася з нею крізь вервечку голих танцівниць і підвела до
Селіма. Той кліпнув почервонілими очима на дивну дівчину, загор-
нуту в шовк, тоді як усі тут були нагі.

— Хто ти, красуне? — спитав непевно.
Хазнедар-уста відповіла замість Нурбани:

— Це рабиня, яку прислала вам мати-султанша, мій шах-заде.

— Коли прислала султанша, то я беру тебе,— сказав Селім і
показав дівчині, щоб сіла поряд з ним.— Вмієш танцювати?
Дівчина злякано озирнулася.

— Хіба в корані не записано, що правовірні не сміють оголю-
ватися один перед одним? — прошепотіла вона.

— То ж правовірні, а ти рабиня! — п'яно зареготав Селім і шар-
пнув з неї шовкове покривало.— Скидай це ганчір'я! Миттю!

Вона скочила на ноги, мовби- для того, щоб виконати його ве-
ління, а сама, затуляючись від сорому й обурення, вибігла з залу.

Розлючений Селім став жбурляти в голих танцівниць чаші з
вином і шербетом, гукаючи.

— Геть звідси, паскудні шлюхи! Всі забирайтесь! До єдиної!
Вранці, протверезившись і прочитавши материн лист, Селім зве-
лів привести до нього Нурбану.

Вона ввійшла, вклонилася, сяйнула на нього величезними свої-
ми очима з німим докором, аж Селім відчув щось мовби ніяко-

567

вість, хоч і не відав, що то таке Дивуючись сам собі, ласкаво при-
просив дівчину:

— Підійди ближе, Нурбана!

Поки вона йшла, в нього було таке враження, що земля під ним
розступається і він зависає на хмарі-блаженства.

— Сядь! — майже крикнув їй, а тоді заплющив очі й простог-
нав: — Ти справді жива чи, може, мана?

— Мабуть, жива,—тихо відповіла дівчина.

— Тоді тебе не можна показувати нікому із смертних, бо ти
найбільший скарб на цьому світі.

— Мій володарю, я не згодна з вами,— заперечила Нурбана.

— Ти не згодна? Гаразд. Коли так, то найдорожче на світі —
моя любов до тебе! — палко вигукнув Селім і простягнув до неї
руку.

Нурбана ледь помітно відсунулася, ухиляючись від його дотор-
ку, і тихо промовила:

— Справді, твоя любов, мій володарю, буде для мене найбіль-
шим скарбом, якщо лишиться тривалою і коли очі твої не спочива-
тимуть на інших красунях.

— Не май клопоту,— засміявся Селім.— Не знайдеться красуні
ні на цім, ні на тім світі, яка б змогла відірвати мене від тебе!

Чи знала Роксолана, що послала Селімові дівчину, яка стане ко-
лись так само всемогутньою султаншею, як і вона сама? Коли б
знала, мабуть, ніколи б не зробила цього. Сподівалася, що Селім
геть одуріє коло Нурбани, а в нього мовби влилася нечувана сила,
яка заволоділа ним так, що вже не випустить до самої смерті.
Селім прикликав свого вірного Соколлу, нагримав на того, чом ба-
риться в Стамбулі, тоді кинувся до султана, попросився відпусти-
ти його до Маніси, на що Сулейман,відповів коротко:

— Ми вважали, що ти вже давно там.

А Баязидові припала проклята Амасія, місто вигнання й смер-
тей. Прислав султанові голову Лжемустафи в шкіряному мішку,
але йому назустріч полетів фірман не з запрошенням до столиці,
не з помилуванням, а з суворим велінням: їхати до Амасії, минаю-
чи Стамбул.

І це після тої смертельної небезпеки, на яку він наражався за-
ради спокбю в імперії.

Батькові послав голову смертельного ворога, матері писав листи.
Про всі темні години й дні його путі. Як скакав на коні із свої-
ми вірними людьми (а біля нього завжди тримаються бездомні
люди і бездомні собаки, вичуваючи його вільну й добру душу).
Як струменів час у долинах рік і над гірськими вершинами. Як
розлякували вони все стрічне, а тоді відчули, що вже ніхто їх не
лякається, бо цілий гірський край перед Серезом був повний зако-
лотників. До Мустафи зібралися, мабуть, найбідніші люди з усіх
усюд. Брудні, немиті, відчаєні, в драних кожухах, з нечесаними
бородами, без зброї, з самими кілками та камінюччям, ішли до ньо-
го, так ніби був спаситель Махді, якого ждуть у тисячному році

568

хиджри. Пекли на вогні баранів, шматували м'ясо, пили кисле ви-
но або просту воду з гірських струмків, гомоніли глухо, загрозли-
во, численність давала їм силу, вважали, що злякають султана са-
мим лиш своїм виглядом, бо хіба ж не злякався той всемогутній
султан колись на Дунаї простої жаби, яка вистрибнула йому з-під
ніг, і не переніс переправи на інше місце?

Мали вже свою грізну молитву: "Отче наш, іже в Стамбулі єси,
не святиться ім'я твоє, воля твоя не сповнюється ні на небесі, ні
на землі, трон твій хитається і падає. Дай нам хліб наш насущ-
ний, тобою віднятий, не вводь себе в спокусу привабами Хасекі,
але позбав нас од твоїх клятих посіпак. Амінь".

Пам'ять людська була глибшою за книги Бо в книги не завжди
зазирають, а пам'ять з людиною нерозлучно. Сидячи коло вогнищ,
повстанці згадували шейха Бедреддіна, який сто років тому в цих
самих місцях підняв бідний люд проти султана Мехмеда Челебі,
обіцяючи відібрати у вельмож і розділити між тими, хто нічого не
має, їжу, одяг, скот, майно і навіть землто У шейха було сло-
во, але не було ніякої зброї. Його схопили султанські воїни і
привели до мевляни Хайдара Той, натякаючи на хадіс пророка,
спитав- "Чого заслуговує чоловік, який прагне розколоти мусуль-
манську общину, згуртовану довкола чоловіка достойнішого?"
Бедреддін твердо відповів: "Меч очищає всі гріхи!" Султан Мехмед
помилував Бедреддіна. йому не стали відрубувати голову, бо не-
має гіршої кари для мусульманина, ніж позбавляти його тіло ці-
лості, дарованої аллахом. Шейха повісили на дереві в Серезі.
Мюриди таємно зняли й поховали його, а згодом поставили тюрбе.
І ось тепер простий люд згадав Бедреддіна, і його ім'я було у всіх
на устах.

Баязид із своїми людьми вимушений був перебратися в простий
одяг. Сховав свій золочений панцир під темним брудним халатом,
не розчісував бороди, не вмивався, обдимівся біля вогнищ, забув
про все, що позаду, вглиблювався у безмежний край довстанський,
прагнучи добратися до самозванця. Той був невловимий. Його бе-
регли, десь ховали, не підпускали нікого чужого. Треба було стати
своїм для цих людей, добра слава для яких ліпше від золотого по-
яса. Таємно зносячись з румелійським беглербегом, він домовився,
щоб той вислав проти повстанців незначну силу, а сам, знаючи про
це, підняв тих беззбройних і розбив султанське військо Став своїм
для тих людей. Вони допитувалися: "Хто ти?" І хоч не мав доволі
часу, все ж не квапився, уникав прямої відповіді, віджартовувався:

"Той, що свині дядьком не називає". І ще вчив їх, що, коли хочуть
поменшити якийсь злочин, слід його тільки вдало назвати. Не рі-
занина, а сутичка. Не втікати від погоні, а збунтуватися проти
переслідування. Так і султанові міг би сказати, що не замахувався
на його життя, а тільки страждав від несумісності крові з Селімом
відтоді, як того названо спадкоємцем трону.

Самозванець почув про Баязида і прислав спитати, хто такий.
Як він міг себе назвати? Сказати: шах-заде, султанський син? Був

569

би негайно вбитий повстанцями, які визнавали тільки одного сул-
танського сина — того, що називався Мустафою.

Він сказав: "Товариш вашого Мустафи з овечого загону".
Цим людям, які все життя пасли овець, сподобалися такі сло-
ва. Вони переказали їх Мустафі, а той теж згадав овечий загін і
зрозумів, хто до нього прибув. Він покликав Баязида до себе і
влаштував йому пишну зустріч, для якої засмажено було цілого
оленя, впольованого в горах. Оленя принесено на сплетених з білої
лози ношах, в його спині стирчав гострий мисливський ніж. Само-
званець показав на той ніж Баязидові і промовив привітно: "Хай
шановний гість перший почне учту". Жодного з своїх людей Бая-
зид не мав коло себе. Був сам серед найвірніших прибічників Лже-
мустафи. Але що таке вірність? Хіба вона не має меж? Вона кін-
чається на березі тих рік, в яких тече кров, не вміючи споруджу-
вати мостів. До того ж і сам Лжемустафа не покладався навіть на
своїх найнаближеніших. З ніг до голови був у сталевих кольчугах,
на голові мав сталевий шолом, сталевими пластинками закрив собі
вуха, шию, на колінах, на ліктях, на плечах мав товсті мідні мі-
сюрки, не було видно ніде жодної смужки шкіри, жодної щілини,
крізь яку можна б прорубатися мечем. Кому ж вірив цей чоло-
вік?

— Ти так і спиш? — спитав Баязид.

— А що? — спокійно відмовив той.— Пересторога, поки сяду па
трон у Стамбулі.

— Хотів же розділити зі мною царство.

— Хотів.

— Тоді як же Стамбул?

— Стамбул зостанеться столицею Румелії. Тобі все, що по той
бік Босфору.

Баязид засміявся.

— Мені Стамбул ні до чого. Люблю Бурсу. Єшіль Бурса. Що
може бути краще на світі?

Баязид примірявся до оленя. Вибирав найсоковитіший шматок.
Здається, там, де бугряться шийні м'язи. Взявся за вичовгану руч-
ку мисливського ножа, спробував лезо. Гостре, як міст, по якому
душі правовірних мають потрапляти в рай. Впівока глянув на са-
мозванця, і при світлі вогнища блиснула в того вузька смужка
шкіри під підборіддям між кольчугою і захисною сіткою шолома.

— А чи ти чув,— приміряючись до оленячого сідла, поволі мо-
вив Баязид,— чи чув ти, як колись Пір Султан Абдал підняв пов-
стання селян проти падишаха Сулеймана, об'єднавшись з кизил-
башами, і за це був повішений у Сівасі? Або про те, як давно-дав-
но самозваний син сельджуцького султана Кей Кавуса Лжесіявуш
підняв бунт у Мунке?

— До чого тут Лжесіявуш? — невдоволено спитав самозванець.

— Його впіймали, зідрали з нього живцем шкіру, набили соло-
мою ї возили по городах для страху. Так буває з усіма самозванцями.

570

Кажучи це, ввігнав Лжемустафі ножа в горло, і той захрипів,
заклекотів кров'ю, став валитися просто у вогнище.

— Я султанський син Баязид!—крикнув шах-заде.—А це мер-
зенний самозванець, який ошукував усіх вас!

І рвонув свій халат, і показав їм золотий панцир. Але золото не
засліпило тих людей, їх вразила смерть того, за ким вони йшли,
кому вірили. Тепер він був мертвий, і вони стали безпорадні, мов
діти.

Мовчки розходилися по своїх горах, а Баязид, відіславши сул-
танові голову самозванця, поїхав до Едірне ждати помилування з
Стамбула.

Замість помилування йому визначено Амасію.

Щоб хоч трохи втішити улюбленого свого сина, Роксолана на-
писала Баязидові, що Амасія славиться своїми яблуками. Могла б
ще додати: і смертями.

Згадувала назву того далекого міста із здриганням. Чому не
залишився Баязид у Рогатині, коли посилала його туди ще малим?
І чому не послала його з Гасаном знов у свою землю? Може б, за-
губився там, як Гасан, про якого немає ніяких вістей уже три літа.

571