А Гасан лежав край дніпровського берега (може, край дніпров-
ської води?), і червоне сонце, яке сідало над очеретами, сумно сві-
тило на його обличчя і його кров.

Дніпро тік повз нього до моря, не витікаючи, пливла вода, плив-
ла земля, і Гасан теж плив повільно й невпинно, і здавалося, що
сидить поряд з дяком Матвієм Івановичем на лавці, прикритій
червоним московським сукном, а тяжара їхня випливає на вільні
води, і весла грають до сонця, і молоді веслярі, поскидавши свої
стебновані ватяні кафтани, лишившись у самих сорочках, дружно
виспівують:

Земле рідна! Бачу тебе щедру і заквітчану, бачу степи твої ши-
рокі і ріки, повні спокою й смутку, і лебедіння ранків над ноча-
ми, і ліси, що тріпочуть, мав пташині крила, і небо високе, мов
усміх моєї матері, якої я не знаю.

Згубив лік дням і місяцям то в короля польського, то в москов-
ського царя, серед снігів і морозів. Чи ще згадувала його та не-

572

щасна вельможна жінка, яка послала його в цю безнадійну ви-
праву?

У короля він так нічого й не висидів. Може, йому й вірили, але
збували всі його намовляння шанобливими усміхами й неувагою.
Султан уже три роки воює з шахом і виснажений до краю? Всі
народи зітхнуть з полегкістю. Чи не хоче пан посол взяти участь у
полюванні на зубра? Це ж така нещоденна забава. Імперія ослаб-
лена? Стамбул без війська, окраїнні санджаки розгублені й наля-
кані? То було б вельми корисно для християнського світу. А чи
пан посол не хоче здійснити невеличку подорож до садиби їхнього
першого архібіскупа? Мав би що розповісти в Стамбулі.

Так з ним поводились. Могли тримати хоч і до кінця світу, а він
терзався душею і з страхом думав: що ж привезе тій, яка його по-
слала. Волів би й не повертатися ніколи, ніж знову стати перед
нею з порожніми руками і пустими словами.

Відчаявшись, метнувся до московського царя. Пристав до їх-
нього посольства, яке привезло королеві вже не перше послання
свого загадкового володаря, що домагався визнати за ним цар-
ський титул, не знав, як себе назвати, махнув рукою: якось воно
обійдеться. Послом називатися в Москві не міг, бо не мав ні листів
до Івана Васильовича, ні грамот, ні повноважень. Розпачливі слова
Роксолани про те, щоб намовив чи то короля, чи то царя пошар-
пати султанських васалів і санджаки на Дніпрі та на Дністрі? Але
що слова? Хто їх стане слухати, хто повірить? Порадившись із
своїми Гасанами і з московськими послами, вирішив сказати все,
як воно було насправді. Він султанський посол до короля, але по-
ходження християнського, тобто полонений. Тепер відбігає од сул-
тана, щоб повернутися до свого народу, і має для московського
царя важливі вісті про самого султана і його васала — хана крим-
ського.

Посли в ті часи міняли своїх володарів, як приблудні пси — ха-
зяїв. Бігали від одного до другого, вибирали, який більше платить,
іноді слугували одразу двом або й кільком можновладцям, як то
робив Єронім Ласький, ніхто й не дивувався тому, а коли хто
страждав од цього, то найперше самі ж посли, які важили власним
життям, надто коли вирушали до якого-небудь деспота. Селім Явуз,
батько Сулейманів, стратив кількох іноземних послів, а коли вели-
кий муфтій зауважив йому, що шаріат не велить убивати посла не
в його землі, султан відповів: "Тоді хай повісять його на вірьовці,
сплетеній у його ж землі,— і ми дотримаємося шаріату!"

В Москві Гасанові приділено було за плату дім з приставом,
який стеріг турецьких людей від усіх охочих. Дано було їм ще пи-
саря, що дбав про їжу і все необхідне, а також помагав зноситися
з великими людьми, як звано царських вельмож і дяків з приказів.
До царя Гасай пробитися не міг, йому сказано про це твердо й
недвозначно Бо й хто він? Утікач і зрадник? Вибіг од турецького
султана — ось і все. Має щось сказати важливе? Хай скаже. Має
просити милості в царя, але боронь боже набридати йому своїми

573

домаганнями. Чи заявив про свої товари, які ввіз у Москву, і чи
сплатив мито? Не має товарів, а тільки золото для прохарчуван-
ня? Золото теж товар. З рубля сплатити по сім дєнєг мита.

Люди Гасанові мерзли серед снігів і вмирали від нудьги й непо-
рушного сидіння. Він писав і писав до царя, знаючи, що далі дяків
його писання не йдуть, але не мав іншого виходу. Погрожував, що
султан незабаром повернеться до Стамбула, і тоді хан, який нишк-
нув у Криму, поки його високий покровитель бився з шахом, знов
почне шарпати окраїни Московської держави і спробує вдарити й
на саму Москву. В своїх листах Гасан посилався на власний дос-
від служіння при султанському дворі і знання узвичаєнь усіх окра-
їнних санджаків Османської імперії. На султаншу посилатися не
наважувався, брав усе на себе, давно змирившись з думкою, що
принесений у жертву справі набагато вищій, ніж його власне
життя.

Врешті цареві сказано про Гасана і про тривожні вісті, які він
приніс, на щастя, провідчики, послані вниз по Дону, теж принесли
відомості про лихі наміри кримчаків,— і нарешті сталося: Іван Ва-
сильович послав дяка Ржевського з людьми далеко за московські
застави на Оці й на Дону аж до Путивля, щоб наготував там за
зиму стругів і спустився по Пслу, а тоді по Дніпру на низ аж по-
під улуси кримські для провідництва і взяття "язиків", тобто по-
лонених. Так далеко на південь московське військо ще ніколи не
ходило, люди Ржевського наражалися на небезпеки незнані й ве-
ликі, тому за провідника визначено було їм Гасана, але всіх його
людей зоставлено в Москві як заложників, та й самого звелено
всіляко пильнувати впродовж усього походу, щоб не допустити до
зради, не дати йому втягнути військо в заготовлену пастку.

Хто він був? Без роду, без племені, без спогаду, без історії, на-
віть ім'я чуже. В літописі лишиться згадка: "Вибіг з Криму поло-
нений і сказав..." Немає імені, і не всю правду сказано — так по-
плутані шляхи людські.

Цілу зиму нудьгував у хатині коло дяка Матвія Івановича, про-
бував помагати його людям збивати струги, але не вмів, тільки
заважав. Єдине, чого міг навчати,— рубатися на шаблях та стрі-
ляти з мушкетів, які звано тут пищалями. Тут він був неперевер-
шений, а що вогненного припасу в дяка було більше, ніж харчів
для війська, то Гасан мав змогу передати своє яничарське диво-
вижне вміння і здобув хіба ж таку пошану навіть у самого Матвія
Івановича.

Той по-своєму жалів безрідного цього вусатого чоловіка, ночами,
сидячи в темряві коло затухаючого вогню, розіпрівши від підігрі-
тих медів трав'яних, хвалився дяк своїм родоводом, що сягав у
найглибші часи, мало не до початків держави Київської. Походив
од князів Смоленських. Його предок Федір Федорович був уділь-
ним князем города Ржева. Ще й досі частина Ржева на правім
березі Волги так і зветься — Князь-Федорівська. Найщасливіший
з князів Ржевський Родіон Федорович убитий в битві Куликов-

574

ській. Стояв, захищаючи плече Дмитрія Донського, поліг, не від-
ступивши, бо то було поле честі всієї землі Руської. І після битви
Куликовської татари відкотилися аж за Перекоп.

— Щоб шарпати Україну,—зауважив Гасан.

— А ось ми їх шарпнемо аж ну! — ляснув його по плечу дяк
За зиму наготували з сотню стругів. Дерево було сире. Гасай
не вірив, що ці посудини триматимуться на воді, але набивалося
в струги по двадцять і по тридцять воїнів, і вони пливли. Військо
не викликало особливого захвату в колишнього яничара. Зброя:

луки, списи, сокири та басалики, пищаль одна на десятьох, що-
правда, вогненного припасу достатньо. Шаблі — тільки в дяка та
в боярських дітей, у них же — стальні лати й кольчуги, а то все —
стебновані ватяні кафтани, які чи й захистять від татарських стріл.
Вражала Гасана нужденна їжа цих людей. Хоч і сам, скільки па-
м'ятав, жив упроголодь, бо яничари наїдалися лише під час гра-
бувань захоплених городів, але все ж звик мати щодня жменю
рису в казанку. Ці ж люди могли не їсти день і два і терпіли, не
скаржилися, ще й виспівували своїх веселих пісень:

Ловили рибу, били звіра, здобували де що могли здобути, іноді
крали, іноді знаходили припаси на пасіках, розкиданих по бере-
гах Псла; на той випадок, коли вже ніде нічого не змогли б улу-
зати, кожен мав торбинку пшона й дрібку солі, щоб зварити собі
такого-сякого "хльобова" і перебути тяжкі дні. У боярських дітей
були з собою запаси солонини. В дяка до м'яса малася навіть при-
права — цибуля й перець.

Гасана часто розпитували про Стамбул, про султана, про пала-
ци й багатства, він розповідав, іноді обережно згадуючи й про свої
зустрічі з султаншею, його слухали з захватом, і ніхто не вірив
тому, що він розповідає. Надто неспівмірним було їхнє життя з
тим далеким і недосяжним світом заморським.

Воїнам плачено по півтори дєньги щоденно, але ні купити ні-
де нічого не могли, лі навіть показати кому-небудь те своє нужден-
не срібло — хіба що один одному. Земля лежала принишкла, на-
лякана ордою, люди порозбігалися, ховалися десь у кріпостях —
у Києві, в Каневі, в Черкасах, сюди спускалися хіба що на літні
уходи, та й знов утікали на зиму до сховку.

Так і бачив Гасан, як утікають навіть ці найвідчайдушніші, за-
чувши страшну ходу орди, поперед якої летять хмари птаства,
круки висять у тій стороні, звідки вона насувається, ночами три-
вожні згуки дрижать у повітрі, і земля струшується від страху.

Але тепер сила йшла на орду, і хоч невелика, але міцно зібрана
в кулак, тверда, найнесподіваніше ж: ішла плавним походом, чого
тут ще ніколи не чувано.

575

Сотня тяжар військових розтягнулася на таку відстань, що не
охопиш і оком, дяк Матвій Іванович, прикладаючи долоні до
рота, погукував на сусідній струг, щоб не відставали, перегук ко-
тився далі й далі, гримів весело й могутньо: "Гей-гей-ого-го-го!"

Так випливли в Дніпро, поминули Келебердянську забору, ріка
розливалася могутня й безмежна, як небо, що далі пливли, то
ширшали води, крутий правий берег знову раз і вдруге насунувся
на ріку кам'яними замшілими скелями, а лівий стелився полого
аж до обрію, зеленів молодими лозами і вербами, чорнів могутні-
ми дубами, які ще не одяглися листям, хлюпостався у водах веле-
тенської ріки розлого, вільно, первозданне.

Вода в Дніпрі була холодна й солодка. Може, саме цю воду пив
Гасан у забутім дитинстві? Хто ж то знає.

Закидали сіті, ловили велику рибу—осетрів, сомів, пудових
сазанів. Тріпотіла між ними стерлядь, тяжко сплескувала білори-
биця. Качок падало на воду стільки, що їх ловили руками. Сто-
рожкі гуси не підпускали до себе людей, їх діставали стрілами.

Пливли повільно, часто зупинялися, вибираючи не затоплені вес-
няними водами острови, іноді приставали й до берега. Виставивши
дозори, від'їдалися й відсипалися, щоб набратися сили, бо дорога
була далека, небезпечна й тяжка.

Гасан сказав дякові Ржевському, що, здається, він має знати
черкаського старосту князя Вишневенького, то чи не послати до
нього людей, щоб дав він провідників по Дніпру і перевощиків на
порогах. Але тут у дякові ожили підозри, він став випитувати в
Гасана, звідки та як він знає того князя, і що то за чоловік, і чому
конче треба їм зноситися з ним оце тепер. Гасан тільки рукою
махнув.

— Ех, Матвію Івановичу, ти ж не в царському приказі, де треба
морду надувати та напускати на себе неприступність! Ти чоловік
з поля та з бою, мав би більше вірити людям, які хочуть добра
цій землі. Звідки я знаю того князя Вишневецького? Живеш на
світі, то й знаєш те чи се. Прибігав князь до Стамбула, хотів слу-
жити султанові. Ну, султана не застав, а султанша стріла його не
вельми привітно. Потримали ми його в найпаскуднішому караван-
сараї, погодував він бліх і не витерпів: побіг назад до свого коро-
ля. Чув я, що вициганив собі староство Черкаське.

— Коли то такий непевний чоловік, що бігає туди й сюди, то
як же можемо покладатися на нього?

— Не на нього, а на козаків. Попросити, щоб дав козаків для
супроводу. А сам князь — шкода й мови. Бігав і бігатиме ще.
І навіть не від слабшого до дужчого, а до того, де побачить вигоду
для себе. Ось почує, що царське військо пройшло вже й по Дніп-
ру,— ще й до царя прибіжить.

Але дяк уперся на своєму:

— Царське веління було взяти для супроводу тебе, а більше
нам не треба. Нащо тобі ці козаки? Маю своїх --- путивльських.
Теж козаки, вміють стріляти, воюють і пішо й кінно. Чого ж іще?

576

—— Я проведу тебе, Матвію Івановичу, на бусурмана, коли ми
його побачимо. Покажу, де, і як, і кому стати, щоб дошкулити
найбільше, бо знаюся на їхніх військових звичаях і хитрощах. Але
шляху туди знати не можу.

— Дніпро й приведе.

— Дніпро великий. Його треба знати. А я, вважай, уперше тут,
як і ти, дяче.

— Сказав же: з Стамбула вибіг. Хіба не знав там доріг?

— Стамбул не Крим. Ти, коли б сидів тільки в Москві, знав би
всі дороги на Сіверщині чи на Дону?

Та балачки ті не привели ні до чого. Ржевський твердо дотри-
мувався царського веління: йти без розголосу, ні з ким не зноси-
тися, за перекинчиком турецьким наглядати пильно, від себе не
відпускати, зайвої довіри не виявляти.

Пливли далі й далі, ріка ширшала, могутнішала, наливалася
весняними водами, вночі соловейки били в лозах своїми піснями,
аж виляски йшли, сонце світило ясніше і ясніше, пригрівало дуж-
че та дужче, гребці розстібали свої товсті кафтани, тоді й геть
Їх скидали, лишалися в самих сорочках, молоді, ясноволосі,— не
воїни, а добрі мандрівники в цьому зеленому тихому краї.

Вже перед порогами, не знаючи, як пробиратимуться далі, зупи-
нилися коло двох островів посеред ріки. Дяк з Гасаном та бояр-
ськими дітьми отаборилися на меншому острівцеві, струги при-
стали до великого довгастого острова, що був трохи вище по
течії.

Ще й не розташувалися як слід і не роззирнулися, коли до мен-
шого острова, не знати й звідки, пригреблося кілька вутлих на
вигляд човників, з них повистрибували на пісок високі дебелі чо-
ловіки з шаблями й рушницями, в грубих білих сорочках і киреях
наопаш, у високих шапках, вусаті, як Гасан, якісь мовби надто
суворі, але й добродушні водночас.

Дякові люди вхопилися за пищалі, але прихідців це не злякало,
йшли собі спокійно, підходили ближче, один з них застережно
підніс руку.
— Хто такі? — гукнув дяк.

— А козаки ж,— сказав той, що піднімав руку.

— Звідкіля? — допитувався Ржевський.
— Та звідсіля ж, бо й звідки ще? Я отаман Мина, або Млин-
ський, а оце отаман Михайло, або Єськович. Люди наші там, на
березі, а ми це перескочили до вас, щоб сказати про себе.

Пищалі довелося опустити, бо козаки вже підійшли впритул і
люди були, з усього видно, мирні.

— Як же не боялися сюди пливти? — ніяк не вірив дяк.— Бачи-
ли, яка в мене сила?

— Та бачили,— сказав Мина,— якби бусурманська сила, то ми б
її вже давно шарпнули. А так дивимось: богу моляться, говорять
по-нашому,— отож, люди добрі, треба їм помогти. Привели ми з
Михайлом трохи вам своїх козаків. У мене сто та в Михайла дві-

577

сті, а тільки в мене такі, що кожен за сотню справиться, бо то
козаки-перевощики, не знаю, чи й чули про таких.

— Я чув,— сказав Гасан,— та ти на мене не зважай.

— Ти ж голомозий, хто на тебе зважатиме? — засміявся Ми-
на.— Бусурман чи потурнак? Впіймали тебе чи сам прибіг? Та вже
однаково, коли ти тут. Ну, то ось. Козаки наші воюють з бусурма-
нами не тільки на суші, а й на морі. На море не всі йдуть, а тіль-
ки відважні та здатні зносити його запах. На човнах виходять у,
море, йдуть берегом вправо, аж до турецьких околиць, доскакують
і до Царгорода. Коли натрапляють на турецькі галери, вважають
зовсім за ліпше згинути, ніж безсоромно тікати або піддатися,
через те часто побіждають, попавши і в розпучливе положення.
Човни в нас хоч і невеликі — на двадцять чи на тридцять чоло-
вік,—та, щоб їх зробити, треба якийсь час, то, допоки довбають
було козаки чи на Томаківському острові, чи на Чортомлицькому,
вже кримчаки й пронюхають і коло Кизи-Кермена виставляють
сторожу і на берегах і на воді, бо там Дніпро перегороджений
залізними ланцюгами, привезеними з Стамбула, і тримаються ті
ланцюги на поплавках, коли ж ждуть козаків, то на поплавках ще
й засідає сторожа. Ну, то ми як? Стружемо свої човни деінде ось
тут, а тоді збираємося на отому острові, де ваші тяжари пристали,
звемо його Становим, а вже оцей ваш, де стоїте, можемо тепер
назвати й Московським, бо чого ж? Від Станового ж і починаємо
плавбу. І мої хлопці-перевощики проводять, як то сказано, через
пороги. Ніхто цього не вміє, крім них, і щоразу ждуть тут од ко-
зака або життя, або смерті. Воно можна й по суші, хто страх має
перед водою, так тяжко ж і довго, кримчаки побачать, і тоді чи й
проберешся до моря тайкома. Опріч того, хочеться козакові з до-
лею погратися ще перед турком.

— І скільки тут порогів? — поспитав дяк.

— Порогів самих дев'ять, та ще забори, лави та камені круть-
ки ¹, бучки ² і просто шипи, є ще щітки³ та черені⁴, є упади⁵, од-
міті⁶, прорви, ну та це не при всякій воді. Нині вода велика на
порогах обрітається, і ще вона прибуватиме помалу до святого
ієрарха христового Миколая, а після празника святого Миколая
через неділю то вже ниспадати почне скоріше, ніжлі прибувати.
У нас як кажеться: хочеш жить — не напийся.

— А переправляєте ж як? — поцікавився дяк.— 3 людьми чи
порожняком?

— Люди йдуть по берегу, а вже з стругами тільки ми. Хто й на
судні, інші утримують його на косяках ⁷, другі спускаються у воду,

578

піднімають судно над гострим камінням і обережно спускають
його на чисте. Та вже побачите самі. Як то в нас співається: "Та
гиля, гиля, сірі гуси, до води, та дожилися наші хлопці до біди.
Та гиля, гиля, сірі гуси, не літать, доживуться козаченьки ще й не
так". Ми то своїх човнів переправляємо скільки? Ну, десять од
сили. А щоб аж сотню, та ще таких тяжких — то й не бувало.
А спробувати треба. Страху наженемо на самого султана, коли
вправимось. Ось гляньте на пороги — то й самі побачите.

Вже перший поріг, до якого підійшли назавтра, перегороджував
усю течію Дніпра кам'яним пощербленим гребенем, чорні похмурі
зубці стирчали над водою, повороніла вода з диким шалом кида-
лася на ті зубці, клекотала і бучала, закручувалася в одміті, в
несамовитому перестрибі мчала вниз, так ніби хотіла пробити ка-
м'яне дно, провалитися на той світ.

Дяк мовчки перехрестився. Гасан тільки свиснув. Навіть у його
багатому на пригоди яничарському житті не траплялося такого.

— Це ще й не поріг,— втішив їх Мина.— Тут широчінь, є куди
кинутися, обійти. А є й страшніші, Вовніг, скажімо,— то там з
водою таке виробляє, як вовна стає закучмлена. Над усіма ж Дід
стоїть, або Ненаситець, то вже всім порогам поріг. Вже як його
перейдеш, то й перехрестишся. Ми там і кашу останню варимо на
острові. Хоч скільки лишається припасу, все вкидаємо в казан.
Так і острів звемо: Кашоварниця. А плав оце відсіля й починає-
ться. До Кам'янки-річки пішов, балка Трояни остається вліво,
нижче вп'ять камінь Горбатий, бо в нас усе має назву. Хто став,
того й камінь. Розбився козак на камені — ось уже й зветься він
Родич. Потайний так і зветься Потайний. З горбом — Горбатий.
Жеребець — як пійма, то ожеребишся на ньому, хоч ти й не коби-
ла. Ось хоч би й Кам'янецький поріг. Тут і річка Кам'янка і острів
Кам'януватий. Воно ніби від того, що багато каміння. А чому?
Довкола пісок, а тут камінь А було, кажуть, так. Впіймали татари
козака-переправщика та й заставили переправляти їх через поріг
уночі, щоб козаки не бачили. Козак повів човен прямо на поріг,
потопив ворогів, утонув і сам. А Дніпро повернув течію і виніс
шапку козакову до ніг його дівчини, яка його ждала. Дівчина від
горя скам'яніла. Ото й річка та острів. А сестра козакова, залив-
шись слізьми, стала річкою Самарою. Таке воно буває. Ну, то
ото після Горбатого попадаємо в Кучерову яму, а після направ-
ляємо човни, щоб по ходу йшли. Далі під степом — привал перед
Сурським порогом. Тоді Сурський поріг. При малій воді треба йти
в заход — це невеличкий поріг такий, як забора. Ну, тепер вода
велика, підемо прямо. Після Сурського — Лоханський поріг. Коли
з-під степу відпливаєш, накриваєш Бабайошний вир, там на ба-
байках, по-вашому весла, поробить прийдеться. Далі упад від Бу-
цівого каменя. А збоку з-иід Лоханського порога — хід на Кулики.
Під Богатирем привал знову. Легенда така. Наш силач кинув
камінь, а татарський не докинув. От і Богатир той камінь. У Зво-
нецький ідемо в поріг, в канаву не ходимо. Як допливем до Кізле-

579

вого острова, привалимо. Як вода тиха, пускаємо який-небудь
предмет: кошовку чи кусок дерева, куди попливе — туди в пороги
йти, бо так показує слог води.

До рівної води йшли так тяжко й довго, що Гасанові здавало-
ся: ніколи не дійдуть, навіки зачепляться на цих кам'яних щітках,
що перегороджували Дніпро, ніби наслання нечистої сили.

Але людина забуває небезпеку, щойно полишає її позаду. Дяк
Ржевський, забачивши неприступні скелі Хортиці, забажав стати
там і розпочати закладення кріпості для царя московського, бо
ліпшого місця не знайдеш у цілій землі. Гасай кілька разів нага-
дував дякові, що мають вони йти далі, бо про кріпость мови не
було, недвозначно натякали про дальший похід і козацькі отамани
Млинський та Єськович, які повели своїх козаків самочинно, за-
охочені силою Ржевського, головне ж — його сміливими намірами.

— Поки бусурмани не пронюхали нічого, треба на них вдари-
ти! — напосідав Мина-Млинський. Єськович мовчки крутив вус,
але стояв завжди за спиною в Млинського, так ніби підпирав його
слова і своєю силою і мовчанням.

Врешті дяк звелів пливти далі.

Що то була за плавба!

До Іслам-Кермена доскочили зненацька, татари насилу встигли
втекти з кріпості на лівий берег і звіялися до свого хана з розпач-
ливою вістю про небачену силу на Дніпрі.

Козаки зайняли татарських коней і худобу, частина дякових
людей тепер ішла верхи разом з козаками, тим часом струги, май-
же не пристаючи до берега, швидко пливли на низ. Козаки з бе-
рега виспівували:

Під Очаків, де мав сидіти турецький санджакбег, підпливли так
само несподівано, як і під Іслам-Кермен. Турецький ага встиг
утекти, оборонці замкнулися в острогу, але Гасан так поставив
козаків і московитів, що кріпость взято одним приступом. Забрав-
ши багато "язиків" і "доскочивши" чимало майна, попливли на-
зад. Не втікали, пливли, як переможці, бо ж заволоділи всією рі-
кою до самих її витоків, і ось тут їх наздогнали з великим, понад
десять тисяч, військом санджаки з Очакова і Бендер.

Козаки порадили не втікати, а зробити засідку в очеретах, які
були тут, ніби море, і, коли вороги підійшли, вдарено по них з
рушниць і пищалей. Стрільба була страшна. Горіли очерети, га-
мір, зойки, молитви й прокльони — все це тривало цілий день,
покладено трупом чи не половину турків, решта стала відходити.
І ось тоді Гасана вдарило в груди. Він і не збагнув, що поцілений,
ще вистрелив сам і мав силу відгукнутися на заклик дяка Ржев-

580

ського: "Доганяй, Гасане!" Аж тоді опустився на землю і тепер
лежав боком край дніпровської води, споглядаючи на червоне сон-
це над очеретами.

Очерети ламалися, тріщали далі й далі від нього, дві сили роз-
ходилися врізнобіч, одна з перемогою, друга розбита, а він лишав-
ся посередині, на нічийній землі, сам нічий, не приставши ні до
чийого берега. Кров витікала з нього широким струмком, життя
відлітало, зоставалися смуток і жаль за всім, чого не зробив або
не зумів зробити, надто жалко було йому оту далеку зрозпачену
жінку, що б'ється в кам'яних стінах султанського палацу, прагну-
чи щось зробити для рідної землі, і заламує руки від безсилля.
Ніхто ніколи не довідається ні про її наміри, ні про її душу.
Мав би він розповісти цим людям про Роксолану, та не встиг, все
ждав слушного часу, а час той не настав — прийшла смерть.

Гасан заплющив очі і лежав довго-довго. Сонце вже висіло над
самим краєм очеретів, тиша огортала вмираючого, наче на тім
світі, і з тієї тиші зненацька зродилися для Гасана запах і барви
Туреччини, її стоголосся, гамір базарів, зойки муедзинів, стрункі
чорнокосі дівчата, червона черепиця покрівель, сади такі зелені,
що незмога передати словами, сонячна чіткість краєвидів, пахощі
лавра і водянистий дух конюшини, табуни коней і зоря над ними,
золоторогий місяць у високому небі і білий пил на дорогах, білий
пил, наче висіялися на землю всі небесні зорі.

І він збагнув, що вже ніколи не зможе жити без тої ворожої й
рідної водночас землі, але знав також, що й повернутися туди не
зможе ніколи, бо вмирає.

Хто визначає, де тобі вмерти,— бог чи люди?

581

вгору