ЧАС

Ні років, ні місяців, ні днів. І так усе життя. Тільки перші п'ят-
надцять років жила Роксолана, а тоді мовби вмерла і час зу-
пинився для неї. Точка відліку часу ув'язнена в гаремі разом
з нею, пори року, тижні, місяці, роки відмічаються тільки за-
лежно від дрібних гаремних подій та змін погоди. Так ніби стрі-
ла часу, не маючи ні спрямування, ні сили, зависла в просторі
і для тебе настала якась непорушна тривалість, вільна від по-
слідовності руху і від будь-якої змінності. Час зупинився для
тебе, він не дає ні надій, ні обіцянок, він розгалужується, мов гіл-
ляста блискавиця, над іншими й для інших, але не для тебе, бо
про тебе він забув, збайдужів до твого існування, і зникла в ньому
навіть тривожна небезпека повернення всього найгіршого, коли
зватиметься він уже й не часом, а містичним перським словом
"црван".

Та хоч як непорушне сиділа Роксолана за непробивними мура-
ми Топкапи, хоч яких обмежень зазнавала для тіла і духу, хоч як

582

намагалися невидимі сили зупинити для неї час, відгородити її від
нього, кожна прожита мить приносила усвідомлення нерозривного
злиття з усім сущим, відчуття своїх початків і своєї конечності, і
це давало сили і відбирало сили. Рух зоряних тіл, обертання
землі, течія рік, шум лісів, гамір натовпів, народження і вмиран-
ня, геній і ницість, благородство й підступність — хіба це не час
і не саме життя?

Змінилися королі в Франції, Іспанії, Англії, Швеції, Данії,
Польщі, Угорщині. Німеччина, Швеція, Данія, Швейцарія, Англія,
Нідерланди поміняли віру, московський цар завоював Казанське
царство, Бабур захопив славнозвісний діамант Кох-і-Нур і вивіз
його з Агри. Парацельс почав по-новому лікувати людей. Жан Ні-
кот привіз до Франції зілля, зване людьми тютюном, поклавши
початок повільному їхньому труенню. Меркатор сконструював пер-
ший глобус. Леонардо да Вінчі винайшов маховик для прядіння і
мотання шовку. Пісарро розбишакував у Новому Світі. Один зем-
летрус знищив Лісабон, інший — найстрахітливіший у діях люд-
ства — в китайській провінції Шеньсі викликав загибель 830 тисяч
людей. Мікеланджело написав фреску "Страшний суд". Копер-
ник опублікував працю про геліоцентричну систему. Нострадамус
почав свої пророкування про кінець світу. Мусульмани ждали
тисячного року хиджри. Християни, не дочекавшись кінця світу,
який мав настати в семитисячному році від сотворіння світу, стали
малювати свого бога у восьмигранному німбі, сподіваючись про-
тривати ще тисячу літ. В Італії лунала музика Палестріни. Марга-
рита Наваррська написала "Гептамерон", Єлизавета, донька Ген-
ріха від страченої ним Анни Болейн, стала англійською короле-
вою, в Данії королевою стала Христина, нещасні Нідерланди теж
було віддано під регентство жінки — Маргарити Пармської. Брей-
гель і Босх лякали своїми химерними видіннями, і їхні картини
подобалися навіть іспанському королеві Філіппу. Московський цар
Іван звинуватив своїх бояр у смерті улюбленої жони Анастасії.

Чи ж звинуватить когось у її смерті султан? Адже й вона —
Анастасія, і її день святкується 12 вересня, та тільки хто ж його
святкуватиме?

У Франції геніальний Рабле написав "Гаргантюа й Пантагрю-
ель", а на зміну безпутному Війону, який знущався з усіх святинь,
прийшли суворі поети Плеяд: Жоакен дю Белле і П'єр Ронсар, і
Ронсар писав: "О книго, не ридай! Судилось, певне, так, щоб у
житті зазнав я від богів лиш кари. Та тільки я помру — і зникнуть
злі примари, дістанеш ти вінок, хвали почесний знак. О книго, не
сумуй! Поки живе людина, заслуг не визнають... Та як вона за-
гине—тоді по смерті нас вшанують, мов богів. За все життя у
нас лише про кривду згадки. Та смерть зупинить глум підступних
ворогів, і шану віддадуть тобі в віках нащадки".

В Іспанії прийшов на світ Сервантес, незабаром мав з'явитися
в Англії Шекспір. Які матері народжували їх? Чи й для їхніх
убрань награбовано коштовностей з усього світу, платячи за них
сотнями тисяч людських смертей?

Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, за-
питання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, від-
стояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося
довкола неї, час гримів над нею стосильне, як чорний вихор, який
усе змітає.

Відчувала себе в самому центрі світобудови, бачила, яка недо-
сконала то споруда, хистка, коли й не злочинна. Розгородилися
кордонами, богами, ненавистю, а хто може відгородитися від
часу?

Баязид тоді їхав без поквапу, мовби вагався. Іноді кінь ставав,
а його вершник сидів закам'яніло, бездумно, пустооко дивився
поперед себе. Куди їхав, од чого втікав?

Тисячолітній пил, руїни від землетрусів, занесені пилом і вітром
люди, убогі селища, мазар невідомого святого з стрічечками, які
чіпляють неплідні жінки: червоні, хто хоче сина, білі — на дочку.
Білих мало. Залишки від давно вмерлих народів. Святині в ске-
лях. Викуті в камені богині врожаю з пухкими черевами, богині
любові й материнства зі звислими грудьми, з розсунутими колі-
нами.

Торкав коня стременами, їхав далі.

Мати нахиляла його серце до своєї землі за морем, а йому люба
була тільки Анатолія, не міг без неї, без цих просторів, без суво-
рих гір і глибоких долин, налитих сонцем, з їх всеплодющістю, як
у його улюбленої Хонді-хатун, яку завжди в час небезпеки поли-
шав у Бурсі, а тоді забирав з собою у безконечні свої мандри.

В Бурсі ладен був прожити хоч і все життя. І тоді, коли послав
султанові з-під Сереза голову самозванця і отримав веління їхати
в Амасію, завернув до Бурси. Переправився через Мармару до
Муданьї, там піднявся в гори, проїхав над урвищами Улудагу,
побіля виноградників і оливкових гаїв і задихнувся од видовища
велетенської безмежної долини, в яку скочувалися з Улудагу про-
зорі потоки прохолодного повітря, обвіваючи високі зелені чинари,
віковічні горіхові дерева і славетні персикові сади. Єшіль Бур-
са — Зелена Бурса!

Там у кам'яних розкішних гробницях, прикрашених яшмою, мар-
муром і мистецькими плитками з Ізніка, Ізміра й Кютах'ї, спо-
чивають шість перших султанів з роду Османів. Там у Челік-Сераї
над теплими джерелами Каплиджа Хонді-хатун доглядає його
синів Мехмеда, Баязида і Селіма. Може, слід було б називати

584

синів, починаючи з його батька Сулеймана, і тоді султан був би
милостивіший до нього?

Однак коли Хонді-хатун уже в Амасії народила четвертого сина
і Баязид назвав його Сулейманом, султан однаково ж не змилу-
вався і не перевів шах-заде навіть у Бурсу. Не помогла Баязидові
вельможна його мати. Мріяла про якусь безмежну імперію для
нього, де панувала б справедливість, мов на небі, а тим часом не
могла для улюбленого сина випросити в суворого султана бодай
одного османського города.

Що ж йому зоставалося? Сидіти, ждати, коли помре падишах і
на трон сяде брат Селім, який пришле до нього вбивців і вб'є
всіх його маленьких синів і навіть Хонді-хатун, коли та буде ва-
гітною? Сім безумств переслідують чоловіка: самохвальство, жа-
га до чужої жони, відсутність жони власної, передавати владу жін-
ці, прокляття доброзичливого, звичка позичати те, чого не змо-
жеш віддати, нелюбов до своїх братів... Його брати були мертві,
лишився один, і вже й не брат, а ворог, загроза його життю. Щоб
зберегти власне життя і життя своїх синів, треба було усунути
загрозу. Чи важила тут любов або нелюбов до брата? І чи було
це безумством? Баязид ні з ким не радився, нікому не казав.
Навіть його далека мати нічого не відала ні про його намір, ні
про те, що сталося незабаром.

Якби не юрюки, Баязид, може й сидів би спокійно в Амасії, хоч
як вона йому була не до вподоби. Але юрюки їхали і їхали до
нього звідусіль, осідали довкола нього, мов бджоли біля матки,
несли свої скарги і свою нужду, так ніби він був султан або й
аллах. А як вони жили? Крик і зойки б'ють аж під небо, але ні-
якої справедливості для бідного і надій теж ніяких. Втікали з се-
літряних заводів у Марраші і з рудників Акдагу, з ливарень Бі-
леджика, де лили ядра для гармат, і з срібних рудників Ергані.
їх, людей волі, султанські субаші і лябаші заганяли під землю,
заливали водою, тримали в холоді й голоді, загрожували зсилати
на кюрете кашіла ¹ .

Чому вони Прийшли до нього? Бо так їм сказали софти з ама-
сійських медресе, які розбігаються щовесни по всій державі, щоб
знайти собі прохарчування, і ведуть боротьбу з лихом. Софти зна-
ються на високих науках, і вони сказали, що шах-заде Баязид
ібн-ель-Гаїб — син тайни. Написана у безконечній вічності доля
незмінна, і боже призначення має бути сповнене саме ним.

Чи вони це справді казали, чи він слухав лиш самого себе?
З-під Сереза привів з собою кількох відчайдухів, які перескочили
до нього, коли вбив самозванця, тепер вони збирали для нього з
усіх усюд всіх невдоволених, а їх у всі часи було задосить.

Хмари люду прямували до Амасії, Баязид з такими незліченни-
ми натовпами міг би йти хоч і на Стамбул, але не хотів виступати
проти султана, послав гінців у Манісу до Селіма, кликав того

585

зійтися під Коньєю, в серці Анатолії, і хай битва між ними вирі-
шить, кому зайняти трон, коли настане відповідний час.

Мабуть, все ж тяжіло над Баязидом прокляття імені, бо два
султани, які перед ним носили це ім'я, воювали з рідними брата-
ми і обидва вмерли не своєю смертю. Баязид Блискавичний на
Косовім полі вбив старшого брата Якуба, зайняв престол, царст-
вував у славі, але загинув від жорстокого Тімура, Баязид, про-
званий Справедливим, довгі роки вів неправедну війну з своїм
братом Джемом, поки й добився його смерті, а сам загинув од
власного сина Селіма. Чи ж і йому судилося зазнати прокляття
цього імені? Був тут безпорадний і беззахисний, як тебрізький
килим перед брудом.

Пішов до Коньї, перемірюючи пів-Анатолії зі своїм строкатім
військом, яке могло налякати когось хіба що своєю численність,
та, здається, лякалося тієї численності й само.

Селім не побачив ні Баязида, ні війська. Був надто байдужий
до метушняви світу, щоб устрявати в таку дурну справу. Послав
до Стамбула свого великого візира Мехмеда Соколлу, той став
перед самим султаном, був допущений до царственого вуха, ні-
хто не знав, що він сказав Сулейманові, ніхто не відав, куди виру-
шив Соколлу з столиці, одержавши від падишаха три тисячі яни-
чарів і сорок гармат.

Три тисячі піших яничарів проти незліченної сили кінних юрю-
ків, проти диких вершників, одчайдушних харцизяк,— що вони
важили? Коли на полі під Коньєю Баязид побачив тісно збитий
гурт виснажених тяжким переходом яничарів, він засміявся. Знав:

махне рукою, пустить своїх диких вершників — і зметуть вони
все безслідно, чи й знайде він бодай слід якийсь од Селіма.

А Мехмед Соколлу, розглядаючи безладні натовпи Баязидового
війська, став перед яничарами, вилаявся так, як умів лаятися тіль-
ки він, а тоді виголосив коротку промову, бо вмів промовляти до
загрубілих сердець.

— Діти мої!—сказав Соколлу.—Те, що ви бачите, недовго за-
тулятиме вам сонце. Ніхто там не знає про наші гармати, які ми
зараз викотимо наперед і влупимо їм у самі кишки, в тельбухи,
в печінку і в серце. А вже тоді підете туди ви, і ніхто не сміє
повертатися до мене без голови ворога, коли хоче зносити свою
власну. Не стачить вам чоловічих голів, стинайте жіночі або й
дитячі, та тільки приносьте їх мені поголеними, діти мої!

Вірменський хроніст Вардан Багішеці записав: "І 559 року сини
хондкара Сулеймана Селім та Баязид почали війну між собою
біля Коньї. Селім примусив брата до втечі аж до Ерзерума, звід-
ки той пішов до шаха з трьома синами..."

Баязид утікав з-під Коньї, хоч за ним ніхто й не гнався. Не гна-
лися, але поженуться, знав це напевне. Селім примчить до Коньї,
розіпне намет з атласу й шовку, роздаватиме дарунки на золотих
блюдах, блаженствуватиме, пожинаючи плоди перемоги, вихваля-
тиме свого Соколлу, називаючи його Іскандером. Бо хіба ж не

586

погромив він незліченні брудні орди Баязидових юрюків, як ко-
лись великий Іскандер з тридцятьма тисячами розвіяв порохом
триста тисяч воїнів Дарія.

А тоді з Стамбула прийде суворий султанський фірман .про по-
гоню за зрадливим шах-заде.

Тому Баязид, хоч і вагаючись, все ж їхав далі й далі.

Кінь під ним у золотій вуздечці, сідло золоте, чепрак і нагруд-
ник у бірюзі, бо бірюза захищає вершника: його не скидає кінь
і не стягне на землю ворог. Окрім того, бірюза приносить щастя,
здоров'я, береже від пошесті. Володіє чарівною здатністю вбирати
в себе нещастя й хворощі, тоді блідне, міняє колір, і її викидають,
беручи свіжу. Баязид пильно придивлявся до своєї бірюзи: чи не
блідне?

Слідом за ним сунули цілі хмари нужденного, зрозпаченого
люду. Позаду не мали нічого, крім голоду і блукань, попереду
ждала їх невідомість, але, раз повіривши цьому здобичливому
шах-заде, вони вже не відставали від нього. Готові супроводжувати
хоч і на край землі, мандрувати й до самої смерті, бо що таке
все їхнє життя, як не мандри, туляння і поневіряння? Родини з
усім скарбом. З вівцями, віслюками, верблюдами. Безладна, без-
межна валка, яка ні зупинитися, ні просуватися вперед як слід не
може. Ні відігнати назад, ні попровадити вперед. Сунуться, суну-
ться, не військо, не помічники, не спільники — зайвий тягар і не-
щастя.

Вночі розводили вогнища, доїли овець і кіз, жінки годували
дітей і мостили їх спати, чоловіки знаходили розвагу в биятиках
півнів.

Яким чудом зуміли зберегти півнів, везти їх з собою, готувати
для цих чудернацьких бойовиськ? Півнів було багато. Мало не
кожен приносив свого, мало не всім кортіло дістатися в коло, тому
обмежувався час для сутичок, стояли в черзі, мов до стамбуль-
ських повій, нетерпляче дихали один одному в потилиці, відпихали
й відтручували передніх, проштовхуючись туди самі. Хто дочі-
кувався своєї черги, готував перед тим півня. Лизали півням дзьо-
би, плювали їм під крила, смикали за ноги, струшували одурілих
птиць, обкручували довкола себе, а тоді пускали в коло і мовчки,
не дихаючи, стежили, як ошалілі бійці залізно дзьобають один
одного, як тече з гребенів кров, вискубується пір'я на шиї й на
грудях, викльовуються очі.

Найдивніше: щодосвіта Баязида будили півні. Ці закривавлені,
побиті, напівживі птиці ще співали!

Чи заспіває ще він коли-небудь, як співала колись його мати в
гаремі, велика султанша Хасекі? Чом не спитав поради у матері,
перш ніж кинутися в змагання з Селімотм? Вона б не допустила
його згуби.

Колись вважав: сонце над головою, здоров'я і життя — ось і
все щастя для людини. Тепер збагнув: щастя тільки там, де є
надії. В безнадії людина жити не може. Було в нього сонце над

587

головою, але якесь ніби несправжнє. Розстилався довкола безмеж-
ний світ, але якийсь мертвий, без рослинності, без барв і звуків,
і тиша така лежала повсюди, що чутно було шурхіт змії, яка
проповзає по каменю. Так ніби ти давно вмер, вийняли з тебе
душу, і тільки твоя марна оболонка мандрує без пуття,, без цілі
й надії.

Може, тому їхав він без поквапу, вагаючись, мовби хотів по-
вернути коня, хоч і знав, що вороття немає. Тепер мав їхати далі
й далі, до крайньої межі великої імперії султана Сулеймана, не
зупинятися й там, переступити ту межу, поставити себе назавжди
поза османським законом, для якого він тепер був утікач, зрадник,
запроданець, і відмірювалося йому за це єдиною мірою — смертю,
і мав він бути убитий стільки разів, скільки разів буде впійманий.

Відступу не було, і Баязид попровадив свого коня вперед. Він
провів багатотисячні натовпи через гори, неприступними тропами
попід самим небом і нарешті вивів на схили, звідки спускалися
тропи в схожу на рай Араратську долину. Потоки нещасних ви-
гнанців ринули в безмежжя долини. Земля гуділа під їхніми боси-
ми ногами, як барабан.

Після дикого холоду на засніжених перевалах тут саме повітря
кричало від розпеченості і аромати від плодів літали, як птахи.

Сорок днів пробув Баязид гостем вірменських князів. Нарешті
від шаха Тахмаспа прийшов дозвіл перейти йому Аракс і прибути
до Тебріза, але тільки з синами, полишивши весь свій супровід
бажаний і небажаний там, де він є. Так він пішов за Аракс, а ті
розвіяні по світу люди далі покотилися за вітром, не знати й куди,
не знати як і навіщо. Не міг сам ніколи зупинитися, і всі, хто йому
мав нещастя довіритися, теж були приречені на те саме.

Через Хой Баязид прибув до Тебріза, шах зустрів його привіт-
но, надарував йому золота, одягу, худоби, безліч речей і послав
жити в своєму палаці в Казвін, куди переніс столицю ще покійний
шах Ісмаїл, прославлений у народі, як поет Хатаї.

Через Ардебіль і Султанію Баязид їхав до Казвіна. Сто сімде-
сят коней і дванадцять верблюдів везли поклажу. Скелясті шляхи,
гори й гори, вузькі проходи, долини бездонної глибини, далі ка-
м'яниста рівнина від Султанії до самого Казвіна. Султанія була
вся в руїнах ще з часів Тімура. Залишки царської кріпості з чоти-
ригранними вежами, страхітливе каміння повержене, як життя
Баязидове. Шах-заде занедужав, не мав сили триматися на коні,
його поклали на ноші, які прилаштували між двома мулами, так
продовжував свою скорботну подорож. Його супроводжували шах-
ські слуги і слуги ханів Тебріза й Султанії, в тигрових шкурах на
плечах, мовчазні, але запопадливі. А може, сторожкі? Вже пильну-
вали, щоб не втік?

Перед Казвіном їх зустріли молоді вершниці в різнобарвних
шовках, з золотими покривалами на волоссі, з відкритими вродли-
вими лицями — найкращі співачки столиці. Перед ними їхали
флейтисти, зурначі й барабанщики. Зустрічали султанського сина

588

музикою й співами. На головному майдані Казвіна теж зустрічали
його музики і натовпи роззяв.

Казвін стояв на сухім піщанім полі. Не мав ні стін, ні сторожі,
ні війська, бо до ворога ж однаково далеко. По широких вулицях
котилися хмари пилюги, щоб прибити порох, майдан перед шах-
ським палацом цілий день поливали водою.

Шахські палати сховані були серед садів. Ворота й стіни в плит-
ках, розписаних золотом, перед ними гармати й чотири воїни. Бая-
зидові сказали, що вночі кількість сторожі збільшується до п'ят-
надцяти, а біля шахських покоїв — деке, де він житиме, щоночі
чергуватиме тридцять ханських синів. Сторожовий писар-кішкіджї
щовечора називатиме йому імена його охоронців і знайомитиме
його з багатствами і походженням їхніх батьків-ханів.

Праворуч од головної брами ще одна брама, яка вела у вели-
кий сад з баштою посередині. Баязиду пояснили, що це Алла-
капі — божі врата, втечище для злочинців. Хто встигає сховатися
там, той може жити там доти, доки зможе себе утримувати.

Знайомство з Аллакапі виявилося пророчим. На новруз шах при-
був до Казвіна, пишно приймав Баязида в Табхане і в Диван-хане,
а тоді несподівано вночі султанського сина брутально розбудив
один з ханських синів і сказав, що, коли він хоче зберегти життя
своє і своїх синів, то ще до ранку має сховатися в Аллакапі, по-
дбавши про припаси і запаси, бо ж їхній звичай про втечище йо-
му вже відомий.

Баязида обмовив якийсь з вельмож — вніс у вуха шахові вість,
нібито Баязид разом з сестрою Тахмаспа задумали його вбити І
зайняти трон Ірану.

Це було ніби в легенді про Сіявуша, про якого розповідається
в "Шах-наме" і співається в піснях. Сіявуш, син царя Кавуса, втік
од свого батька до туранського царя Афрасіаба. Той дав йому в
жони свою доньку, тоді, повіривши наклепові, стратив Сіявуша.

Чи його теж спіткає така доля?

Тим часом Баязида з синами посаджено в залізну клітку, під-
вішену під високими деревами, так що до неї з землі незмога була
й дістати.

Не знав Баязид, що султан Сулейман прислав до шаха своїх
людей з вимогою видати втікача.

Тахмасп прийняв послів у Диван-хане і на всі їхні домагання
відказував: "На моїй землі його немає".

Посли повернулися ні з чим, а шах уночі прийшов у Аллакапі,
звелів звільнити Баязида, до ранку учтував з ним, сміючись з об-
дурених послів і запевняючи свого гостя, що з ним нічого лихого
не станеться.

Дорога до Стамбула була далека, гінці скакали довго, але сул-
тан закам'янів у своїй упертості, гнав до шаха нових послів і знов
домагався видачі бунтівливого сина, погрожуючи новою війною
за непослух.

Шах любив сидіти з Баязидом у саду коло водограю в неквап-

589

ливих бесідах, при плодах і вині, розважався музикантами й тан-
цівницями, слухав поезії, навперемін складали з шах-заде свої
власні вірші. Якось надвечір Тахмаспові видалося, ніби з басей-
ну підскочила рибина, одкрила широко рот, засміялась голосно
шахові в очі та й сховалася. Баязид не бачив нічого. Коли шах
спитав мудреців, ті не змогли витлумачити цього чуда. Тим часом
од султана вже втретє прибули посли з вимогою видати Баязида.
Лиш тоді Тахмаспові одкрилося: навіть риба сміється з того, хто
захищає цього заколотника.

Шах покликав султанських послів і сказав, що завтра вранці
вїн видасть їм Баязида з синами, щоб сповнити волю великого
султана. Але він обіцяв Баязидові притулок і не може зламати
своє слово. Тому хай вони вб'ють шах-заде і його синів, щойно
візьмуть їх у свої руки, одразу ж перед Аллакапі,— так буде до-
тримано вірності султанові і шахської обітниці.

Коли озброєна сторожа прийшла вранці в Аллакапі, Баязид
зрозумів, що настав кінець. Йому пояснили, що його припаси ви-
.черпалися, утримувати себе тут він далі не може, тому повинен
покинути притулок.

Він ішов поперед своїх малих синів, що трималися на пошти-
вій відстані, як і належало, за брамою Баязид не побачив ні шах-
ського війська, яке обступило майдан, ні стамбульських послів,
що очікували його з хижим нетерпінням, око його зачепилося на
запилених каменярах, які тесали камінь неподалік од брами, не
зважаючи на те, що діється довкола, заклопотані своєю тяжкою
роботою.

їх було кілька, вже немолодих, виснажених безнадійним змаган-
ням з твердим, неподатливим каменем. Чоловік схилений над ка-
менем, мов знак безнадійної самотності. Хто з них безсиліший: ка-
мінь чи людина? Та хоч найтвердіший, камінь однаково ж буде
розколений, виймуть з нього душу, і вмре він, ляже підніжком, роз-
сиплеться на скалки, на порох. Може, і він, Баязид, жив отак, но-
сячи й переносячи камінь, не знаючи, як його розбити, де покласти,
і тільки здіймав цілі хмари пилюги? Пил вляжеться, і стане видно,
що нічого на цім світі не зробив.

І йому так захотілося до тих каменярів. Бути з ними! Жити, щоб
бити камінь! Камені будуть тобі подушкою, спатимеш на піску й
кремінні, житимеш у пітьмі, і навіть бог перестане бути твоєю
надією. Але ж однаково житимеш! Жити!

Тонкий чорний шнурок з лиховісним посвистом обвив його шию.
Баязид упав і вже не бачив, як душили його малих синів.

їхні трупи повезено до Стамбула, щоб султан упевнився у ви-
конанні свого жорстокого веління, але Роксолана вже не побачи-
ла тіла свого улюбленого сина.

Вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському
шляху, і ніщо не могло її зупинити.

590

Кат, який плаче над своєю жертвою. Який жах!

Сулейман прийшов до Роксолани вночі, весь залитий слізьми.
Мокрі очі, мокрі вуса, мокрий слинявий старечий рот.

Глухим, понурим голосом чи то розповідав, чи то виправдову-
вався.

Що він міг? Закон стоїть вище. З загибеллю основного гине
і все залежне від нього. Баязид поставив себе поза життям, так
само поставив і своїх синів. Він султан, і в дні його августійшого
правління виконання шаріату є найвище його бажання. Тому він
послав великого євнуха Ібрагіма в Бурсу, щоб гой привіз наймен-
шого сина Баязидового Сулеймана, і кизляр-ага поїхав, і привіз,
і поставив трилітнього хлопчика перед ним, і маля вказало паль-
чиком на нього, дивуючись, але впало мертве, задушене Ібрагімом,
і так ніколи й не дано йому довідатися, що з ним сталося. Тому він
такий безутішний і прийшов у час неурочний до Хуррем.

Кат оплакував свою жертву. Холодні сльози над ще теплим тіль-
цем безневинного дитяти. Чому все валиться на її худенькі плечі і
доки вона має нести цю прокляту ношу? Стояла перед султаном
зжовкла, як шафран, не могла вхопити віддиху, дивилася на нього
такими очима, що він здригнувся, злякано вигукнув:

— Хуррем! Хуррем!

А вона й далі стояла заціпеніло, замкнута в собі, мов кам'яний
вінок, і відчувала, як підкотилося щось під груди, під серце, і тис-
не, душить, не відпускає, і вже знала: не відпустить.

Так почалося її вмирання.

Життя вичерпалося. Світло зникло в неї з душі і вже не обі-
цяло повернутися. Нарешті настане кінець її вічній покинутості
і безпритульності. Життя було занадто коротке для її душі, воро-
жі сили завжди оточували її навіть у хвилини найвищих злетів —
хіба піддалася їм бодай раз, хіба відступила, злякалася? Зберегла
себе серед стихій і ворожнечі, але найдорожчого — дітей своїх —
захистити не зуміла. Бо все довкола так і лишилося чуже: чужа
земля, чуже небо, чужі дерева, чужі дощі. Заснувати рід свій мож-
на тільки на рідній землі, заплідненій трудом предків твоїх. Не за-
снуєш роду на пустім місці.

Лежала в постелі, ніби висіла над прірвою. Нічого довкола. По-
рожнеча. Німі, безмовні світи валилися на неї, і темні пороги
здіймалися перед затуманеним її поглядом.

Султанські лікарі відступали в розпачі. Сулейман не відходив
від умираючої, готовий, може, й ціною життя власного затрима-
ти життя в Роксолані, але смерть не приймала обміну.

Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий
запобігти смерті!

Сидів коло неї на низькому ложі, дивився на це дороге, єдине
тіло, на груди, плечі, коліна — крізь тонку сорочку, гладив волос-

591

ся, попядом пестив обличчя і примхливі уста, і кожен навіть уяв-
ний доторк до цього шовковистого тіла викликав у ньому забутий
дрож. І хоч не було давно вже колишнього повного життя тіла, а
тільки марна оболонка, та ще лунав йому в вухах її милий голос,
і пам'ять його вперто відшукувала молоду пристрасть, він згадував
Її обійми, її поцілунки, її шепіт, її уста, запах волосся, доторки до-
лонь і тяжко плакав. "Ти вознесешся на небо, вознесешся! — га-
рячково повторював він.— І я за тобою! Я знаю про це давно, ві-
рив і вірю нині..."

Він ще сподівався на чудо, сподівався, що це неповторне лег-
ке тіло відродиться, і чоло посвітліє, і уста примхливо усміхнуть-
ся, і ніжні руки знов ласкаво доторкнуться до його шорстких щік,
і йому з нею знов буде легко, радісно й прекрасно, мов на небі.

А Роксолана хоч відчувала його присутність, але була така без-
сила, що не могла навіть сказати султанові про свою ненависть до
нього. Раділа, що нарешті між ними настали взаємини, не підвлад-
ні ніякому насильству. Визволяється з-під гніту, нарешті була
вільна, нарешті Нікого не хотіла ні бачити, ні чути. Просився Рус-
тем. Мабуть, боявся, що зі смертю Хасекі знов буде усунений з
посади садразама. Не пустила. Хотіла відвідати матір Міхрімах —
ні! Селім ще, мабуть, не знав про материне вмирання, а коли й
знав би, то навряд чи ворухнувся б у своїй Манісі. Хай сидить,
жде свого султанства! Прогнала б від себе й Сулеймана, якби ма-
ла силу, але берегла її рештки для спогадів і останніх думок.

Нарешті вона може нікого не жаліти! Себе теж. Яке щастя і яка
свобода! Як лине лань до водних потоків, так лине душа моя...
Прикликає безодня на гуркіт твоїх водоспадів...

Заплющила востаннє очі, щоб уже не дивитися на світ, відда-
лася останньому спогаду. Це був спогад про спогад, їх розділяли
відстань і час, час струменів між ними перлистим маревом, вибли-
скував у просторі сліпучим сяйвом, і їй на мить видалося, що мог-
ла б утекти від смерті, обдурити її, тільки б поїхати звідси далеко-
далеко, щоб не зоставатися серед цих звірів. Лелеко-лелеко, по-
неси мене далеко... І знала, що не зможе зворухнутися Жила в
Топкапи, як у мармуровій корсті, тут мала й умерти, тут умовк-
нуть її пісні і пісні для неї. Задзвонили срібні ключі, понад морем
б'ючи... Задзвонили та й віддзвеніли. Впізнавала свої спогади, як
навіки втрачених людей, і дім батьківський приходив до неї з-за
вишневої зорі, може, розметала його буря, поточив шашіль, покри-
ли мохи, а в пам'яті далі світився медом і золотом,— єдине
місце для її безсмертя і вічності. І коли вже не буде її власної
пам'яті і її спогадів, то з'явиться чиясь пам'ять про неї і спогади
про її спогади — і в цьому теж буде запорука й обіцянка вічності,
бо людина приходить на землю й під зорі, щоб навіки полишити
свій слід.

Мулла читав над нею коран, а вона ще жила, ще зринув їй у па-
м'яті псалом з дитинства, і хоч не могла промовити й слова, зга-
дувала безмовно. Там-бо захотіли від нас слова пісні і радості ті,

592

що в неволю нас брали, знущалися над нами. Як же нам пісень
господніх на чужій землі співати?

Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожи-
ла в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: "Мамо, порятуй свою
дитину!"

Вона померла не від часу, а від страждань.

Султан звелів поховати Роксолану біля міхраба мечеті Сулей-
манів і над її могилою спорудив розкішну гробницю. Кам'яна
восьмигранна споруда під загостреною банею, яка опирається на
колони з білого мармуру й порфіру. За горіховою масивною ба-
люстрадою посередині мавзолею стоїть самотня кам'яна гробниця,
вкрита білою дорогою шаллю. Стіни викладені мистецькими фаян-
сами. Ясні кольори — синій, червоний гранат, бірюзовий, зелений,
квіти й листя на гнучких стеблах. Стебла чорні, як розпач, а вгорі
під куполом алебастрові розети, білі, як безмежність самотності.

Тільки роси та дощі знаходитимуть дорогу до захованої під іс-
ламським каменем цієї дивної, тяжко самотньої й по смерті жін-
ки, яка не загубилася й не згубилася навіть у вік титанів.

593

вгору