ПРОБЛЕМИ підручника з історії української філософії

І.Т. Пасько

З початку 90-х років минулого сторіччя, коли викладання історії української філософії у вищій школі стало реальністю, нагальною проблемою стало визначення самого предмету цього курсу. У спадок від попередньої доби нам залишилось дві концептуальні схеми, що принципово мало відрізняються між собою. Перша – марксистська, згідно з якою, реальна і духовна історія являє собою єдиний всесвітньо-прогресивний процес поступального розвитку до комуністичного суспільства і повного тріумфу наукової діалектико-матеріалістичної філософії. В такому разі, історія української філософії була покликана до висвітлення класової природи боротьби матеріалізму та ідеалізму на українських теренах, іноді в деяких національних формах та в своєрідних, місцевих соціально-економічних умовах, на узбіччі всесвітньо історичного процесу, в пошуках стежок до інтернаціонального наукового світогляду.

Друга схема репрезентувалася діаспорою. В її підґрунті лежить та сама концепція всесвітнього процесу, тільки в гегелівському варіанті, де в якості суб’єктів історії розглядаються не класи, а нації. Тому уся попередня українська філософія – це те саме узбіччя світового філософського духу, філософська етнографія і духовна ембріологія. Коли прийде світовий історичний дух в Україну, тоді й постане дійсна українська філософія всесвітнього значення.

Обидві ці концепції залишають українську думку на маргінесі духовної книги людства.

В межах попереднього десятиріччя поступово формується точка зору, вербалізована О.Забужко та В.Горським, що змістом історії української філософії є історія філософської культури українського народу, тобто еволюція світоглядно-філософських ідей, що інтегрують в цілісність культуру народу.

З такою позицією можна погодитись майже без застережень. Але одночасно виникає безліч подальших питань які вимагають відповіді. Українська культура є лише етно-національним варіантом якоїсь великої культури. Якої саме: європейської чи євразійської? Вирішення цього не тільки теоретичного, але й політичного питання детермінує візію всієї архитектоніки нашої ментальної й світоглядно-філософської спадщини.

Посилаючись на відомого італійського філософа Р.Гвардіні, можна стверджувати, що “Європа не тільки географічний комплекс, не тільки конґломерат народів, але жива ентелехія, живий духовний склад, що розкривається в історії”. Чи належить Україна до цієї живої ентелехії? Важко відповісти на це питання орієнтуючись на сучасність. Але в минулому, здається, специфічним чином входила в той європейський духовний склад. Американський дослідник У. Уолліс якось зауважив, що до європейських народів можуть бути віднесені ті, котрі мали спільний культурно-історичний досвід: середньовічний католицизм, Ренесанс та Реформацію. Східний кордон Європи, на його думку, може бути визначений по межам католицьких держав в 1500 році.

Формування українського етносу відбувалося саме на землі XV-XVI сторіч в межах польсько-литовської держави під впливом не тільки європейської духовної парадигми, але й межах європейського цивільного права [1]. Протягом XVI-XVII сторіч формується власне українська культура, система освіти і специфічні світоглядно-філософські засади, що надають цій культурі специфічного забарвлення в кресах європейської парадигми. Українською землею прокотилися хвилі Ренесансу, Реформації та Контрреформації інтеріорізовані в синтезі з духовним досвідом києво-руської традиції вони породили культуру українського Бароко.

Українське Бароко безумовно було частиною загальноєвропейського духовного процесу, але воно було настільки специфічним, що вимагає окремої характеристики. Український етнос формується значно пізніше решти європейських народів. Він не мав того класичного середньовіччя як інші народи, тому його “середньовіччя” розгортається в XVI-XVII віках збігаючись у часі з Відродженням, Реформацією і Барокко як соціально-політично (козаччина), так і духовно (від Києво-Могилянської академії до Сковороди). Саме у цей час він стає європейським народом, за два сторіччя засвоюючи понад сім віків духовної історії Європи з її вартостями свободи, природнього права, приватної власності демократії.

Українська філософія, засвоївши августинівсько-арістотелівську парадигму мислення та поєднавши загальноєвропейські вартості з народною культурою та коєво-руською традицією, витворила власне український варіант філософування – філософію української екзистенції та ментальності. В свою чергу, у XIX сторіччі ця філософія огранічно еволюціонує у філософію української ідеї – філософію усвідомлення народом свого місця в історії.

Література:

1. І. Пасько. Феномен козацтва і деякі питання генези українського етносу (історіософські міркування). // Схід, ? 5(29), 1999.

вгору