Запалали огні за долиною синьою неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Як росли ми ізмалку? Скрипіла у хаті колиска, Загасав каганець чи горіла воскова свіча, Ти нам шлях показала, який під зірницями блиска, І проміння багряне подібне було до меча. Люлі, люлі, дитино, засни, мій синочку, нівроку, Люлі, люлі, засни...— так співали синам матері. Ми ж виходили вніч на закурену стежку широку, І сестра наша, доля, вела од зорі до зорі. Паровоз прогуде: може, з фронту вертають солдата? Мо’, й житам квітувать? На отаву позве сіножать? Повертались батьки на хвилину до рідної хати, Щоб навчити синів, як гвинтівки на бій заряджать. Журавлі пролетіли: а може, є вісті від брата Із карпатських долин, з полинових потоптаних меж? Розкололась земля. Наставала велика розплата. За лужком-бережком багряніли картини пожеж. То ішла революція в сірій тужавій шинелі Із окопів грязьких, із-під куль на ромашковий шлях. Гомоніли солдати: — Ми з’їли доволі шрапнелі, Хай ще німець куштує на зритих снарядом полях. Поминули літа. Зацвітає Шевченкова круча, Домни плавлять метал. Подніпров’я колише човни. Україно моя, напливає загрозлива туча І дзюбаті шуліки з чужої, як смерть, сторони. В них на крилах не зорі барвисті, веселі, гарячі — На підкриллі в них бомби і чорні зловісні хрести. Спостеріг я вночі: загоряються очі юначі І виходять полки на залізні й дубові мости. І шуліки ті падають, полум’ям білим повиті, Танки, димом закутані, трупом залізним лягли, І трасуючих куль золоті розтікаються ниті. Смерть за смерть ворогам! На шулік вилітають орли! Я в Дніпра запитаю: — Скажи мені, сивий Славуто, Ти, забомблений сталлю, свинцевого звідав дощу? — І Дніпро заревів: — Мною кривду стару не забуто, А нової наруги я вічно катам не прощу! Та й запінився дужий, і час пригадавши Батиїв, І німецьких зажер в вісімнадцятім літі, в бою. —Здрастуй, Києве любий!— І каже, всміхнувшися, Київ: Я чекаю на вас, я чекаю, як воїн стою. Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. То ж палають вогні за долиною синього неба, Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти. Україно Радянська, у світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Тільки б бачить тебе у народів привольному колі, Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги. Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги! ІІ Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч. Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч. Я топтав кілометрів не сто, і не двісті, й не триста, Все в похід, у похід, в небезпеки на правім краю. Он зоря вечорова до мене шепоче барвиста: — Що ж ти став, як німий, надивляйся на землю свою! Надивляйся на землю, де сизі орли клекотіли Із могили високої в димнім безмежжі доріг.— І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла, Я дививсь — і німів, і прощавсь, і прощатись не міг. Я ізнов тебе вгледжу в народів привольному колі, Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги. Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги! ІІІ Знову кличу тебе, чи ти голосу не розпізнала? Знов прошу: озовись! Молода і далека моя! Може б, вітром я став, тільки ж хмар налягає навала, Може б, співом покликать,— так де ж його взять солов’я? На дніпровській долині ромашка зів’яла побита. Тополина скрипить. Догоряє мій батьківський дім І не хочу я вітром лягати під кінські копита, Соловейком співати на чорному горі твоїм. Буду дихати, падать, рости й воювать до загину, Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є. Я візьму твого смутку і горя важку половину розтерзане, горде, нескорене серце моє! І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші, Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду, Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду. Тільки бачить тебе у народів привольному колі, Де завжди набиралась могуття, і слави, й снаги. Із синами Росії на грізному ратному полі Стій, як месниця вірна! Хай падають ниць вороги! ІV Вставай, моя рідна, розлуки доволі, Які ми з тобою ще будем багаті — Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті. Торкнусь тебе ніжно— і рук моїх дотик Забурха вогнем, і я взрю опівночі: Дитини забитої змучений ротик, Залізом обпечені очі дівочі, Дідівську сльозу, закривавлену з жалю, Сорочку стару на розстрілянім тілі. Простіть, якщо словом кого запечалю, Далекі мої, дорогі, помарнілі! Свисти не свисти, проклятуща нагайко, Не бачив катюга розплати такої: У димному полі встає Наливайко І землю стрясає страшною рукою. І тінь його віща в залізній закові Випростує плечі під хмари невмиті. Озброєні Діти Залізнякові, Ми пройдем шляхами при стиглому житі. І прийдем до тебе, солдати-звитяжці, У дружбі великій, в братерстві святому: Сухар у торбинці, вода у баклажці І зустріч сестри біля отчого дому. Радянська Вкраїно! Розлуки доволі, Які ми з тобою ще будем багаті — Веселкою в небі, барвінком у полі, Розплатою-люттю при спаленій хаті! V Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина. Он він лежить під тином, скроня злегка в крові. І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина, А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі. Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті? Брата забили в пута, сивіє, бач, голова. Пожитки твої хороші, радості небагаті— Усе димить в попелищі і тліє, не дотліва. Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії, Забрали овець і коней — кривавий слід по траві... І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії, А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі. Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі, Ти сам щепив із сусідом, цвіти, мій веселий дім! Ми знаємо, знаєм, знаєм! — кричать пеньки обгорілі Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм. Повішених вітер гойдає. Гармата б’є опівночі. І тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт. Дивляться зорі з неба, немов замучених очі, Немов розстріляних очі біля кленових воріт. Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату, Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає — б’є! Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату, І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!