Пролог
       
       
       Акведук “Ель Пуенте“ ( з іспанської “міст“) стоїть уже друге тисячоліття. Його наказав побудувати Траян у першому столітті нашої ери: “ Нехай дає він воду, нехай дає житя“. І стоїть Ель Пуенте могутній і непорушний досьогодні, даючи життя маленькому містечку Сеговія, що в центральній Іспанії. 
       
       
       Годинник  показував о пів-на п’яту. Перекидаючись з боку на бік, Арсен ніяк  не  знаходив собі  місця  на  великому старому ліжку, яке при кожному його русі скрипіло і здригалося, неначе протестуючи присутності людини на ньому. Сон  ніяк  не  приходив  і  ніч здавалася як ніколи довгою і нудною. Врешті-решт, Арсен неохоче підійнявся, махнув рукою, проганяючи оту надокучливу примару сну, що вже кілька годин дражнилася з ним, поволі  опустив ноги на підлогу, намацав недбало розкидані капці і почвалав на кухню. Світло, заповнивши тісне приміщення кухні, різко вдарило йому в очі. Арсен, помружившись, наче  сліпий, непевною ходою попрямував у напрямку мідної джезви. Джезва, залишена тут із вечора, гордо височіла понад купою немитого посуду. Він змив її під прохолодною ржавою водою, десь у шухляді намацав коробку із сірниками, запалив одного і, мов зачарований, почав спостерігати як той поволі згорав. Так він спалив ще два сірники і врешті підніс одного до пальника. Полум’я, що раптово вихопилося з пальника сягнуло його пальців. Арсен судорожно відсмикнув  руку і вилаявся. Опік був несильний, але палець почервонів і, здавалося, що кров забурлила в ньому. Арсен поглянув на палець, вилаявся ще раз і, вкинувши у джезву кілька ложок запашної   “арабіки” та, наливши до половини тієї ж іржавої води, взявся спостерігати як тонкі язики вогню слухняно почали лоскотати днище посудини. День для нього вже розпочався. Сон, що зник разом із тим несподіваним опіком, більше йому не докучав і  він, наповнивши велике глиняне горня духмяною кавою,  вийшов на балкон. Місто ще спало. Вулиця була пустою і ця незвикла пустка надавала їй таємничості. Тепле жовтувате світло жарівки, що погойдувалася у такт різкому вітрові, заливало незначну частину вулиці, вихоплюючи її з тенет цілковитої темряви. Мокра після вечірньої мрячки, розбита часом бруківка, вилискувалася на тому світлі дорогоцінними каменями і, на якусь мить, Арсенові весь цей нічний світ видався  нереальним та казковим. Старий клен, що стояв поруч газетного кіоску, засипаного згори його пожовклим листям, похитувався зі сторони в сторону і здавався створінням досі незбагненним і небаченим. Арсен дивився на світ незвиклим поглядом. Місяця та зірок  на небі не було. Світ здавався захованим від неба, накритим пухкою ковдрою велетенських темних хмар. Арсен зробив останній ковток кави. Вдома залишатися не хотілося. Дім для нього з фортеці раптом перетворився на клітку – тісну, набридлу. Йому захотілося піти світ за очі, просто так, без поважної причини. Але ж, і справді, хіба людина народжена, немов отой клен, із корінням, що його міцно тримає земля?! 
       
       Арсен прикрив двері будинку. Людей на дворі не було, але він і не шукав людської компанії, швидше навпаки. Щойно віднайшовши для себе щось цінне, він не хотів ділити його з кимсь іще. Ніч не підганяла його нікуди. Вона пробігала непомітно, сором’язливо, незавдаючи жодного клопоту. В сусідньому будинку спалахнуло світло. Фігура молодої жінки, що тримала в руках немовля, промайнула і зникла в глибині кімнати. Напевно, маля, прокинувшись і непобачивши поруч матусі, здійняло лемент і зараз, опинившись на її лагідних руках, заспокоїлось, повернувши собі тим криком усю ту турботу та ласку, якою воно зазвичай оповите. 
       Арсен втягнув ранкове повітря на повні груди. Свіжість неторканого дня враз наповнила його і йому захотілось пройтися до парку. Світанок, що іще несміливо нависав на небі, поволі стягував темну ковдру хмар. Десь за будинками заскрипів трамвай. Місто прокидалося.  
       Арсен ступив на тротуар і торкнувся рукою холодної вогкої огорожі парку. На дотик вона була схожа на бурульку, але руку відірвати від неї було ліньки. Він повів по огорожі пальцем, поволі просуваючись до входу. Пустка, у яку ковзнула рука, розбудила його. Арсен повернув до парку і ступив під крони столітніх дерев. Парк тут був давно, здається ще з 17-го століття. Кажуть, за весь той час кілька разів змінював своє обличчя, але за Арсенової пам’яті завжди був однаковим. Він знав цей парк і парк знав його. Сюди, він уперше запросив на прогулянку Наталю… Наталя…Її образ вже трохи стерся з Арсенової пам’яті, але тут, в парку, йому знову здалося, що він бачить світлі Наталині очі. В нього з нею було оте перше, ще незвідане до того Кохання. Усі ми рано чи пізно проходимо крізь нього і дуже рідко на ньому спиняємось. Ті невідомі, але нестримні почуття окутали Арсена, коли йому було тринадцять. Наталя була на два роки старшою від нього, а тому коли він з нею познайомився, здалася йому дорослою і недосяжною… 
       В той день, вони із хлопцями грали у футбол , здіймаючи шалений лемент навколо. Сусіди на дітей уваги не звертали допоки не почувся звук розбитої шибки. Всі повиходили на балкони, а якийсь чоловік із вусами збіг сходами донизу і вхопив Арсена за вухо. Арсен, який у тій ситуації був Богу душу винен, від несподіванки скривився й почав ставати навшпиньки аби хоч якось вгамувати біль, що від вуха розтікся на півшиї. Та картина і повстала перед очима Наталі, коли вона, сидячи на задньому сидінні  батькового автомобіля,  в’їхала у подвір’я свого нового будинку. Слідом за ними їхала велика вантажівка, гуркіт двигуна якої, розрізав тишу, що ще хвилину тому запанувала у повітрі. Усі, немов по команді, повернули свої голови і жадібно вп’ялися поглядом у новоприбулих. У старих будинках, де всі добре знають одне одного, приїзд когось нового завжди був подією. Чоловік із вусами і сам мимоволі відпустив Арсенове вухо і тільки промовив: 
        - Дивися мені, щоб такого більше не було. 
Арсен угукнув і, відчувши врешті решт, що вухо вивільнилося з його цупких пальців, хутко відскочив до дерев’яної, збитої з дошок лавочки і вмостився на ній  щоб і собі поспостерігати за новоприбулими. Першим з автомобіля вийшов Наталин батько. Він був уже немолодим огрядним чоловіком середнього зросту. Вийшовши з машини, він одразу ж попрямував до вантажівки і після того як перекинувся кількома словами з водієм почав давати вказівки вантажникам, що  розвантажували машину. Наталя, залишена наодинці, посиділа ще якусь хвилю в машині і, знудьгувавшись, вистрибнула назовні. Поглянувши в бік батька, вона невдоволено скривилась – той був зайнятий розвантажуванням автомобіля і вперто не хотів її помічати. Надувши губки, вона підійшла до лавки і подивилася на Арсена. “Ти тут живеш?”, - несподівано для нього спитала вона. “Живу…” – сконфужено відповів він. Якусь мить вона помовчала, а потім, легко торкнувшись вказівним пальцем розчервонілого вуха, нахилила до нього голову і прошепотіла:   “ За що ж тебе так?”….Наталя…Арсенові здалося, що він знову чув той хвилюючий шепіт, що тендітно лоскотав його слух  одного літнього дня сім років тому… Наталя…Велика крапля води несподівано впала Арсенові на обличчя і, здригнувшись, він прокинувся від тих далеких спогадів. Ранок вже настав. Неподалік хтось вигулював молодого фокстер’єра. Той бігав за палицею, що її жбурляв його господар, радісно махав своїм куцим хвостом, заривався  в купи сухого листя, кумедно визираючи звідти. Арсен тільки зараз відчув, що промерз. Ранок був незатишним. Він нагадував про обов’язки. О пів-на-дев’яту починалися лекції. Арсен звернув з алеї і попрямував до паркової брами. 
       
       
       
       Університет у житті молодої людини був явищем унікальним. Тут збиралася молодь різних поглядів, віднаходячи, якимось дивом, одне одного у нескінченному потоці молодих лиць, об’єднувалася у гуртки чи неформальні компанії і поспіхом проживала останні декілька років свого переддорослого життя. Ці роки пропливали бурхливо і  стрімко, наповнюючи життєвий вакуум молодої людини, що не знала куди себе подіти у старому і сонному місті. 
       Арсен увійшов до аудиторії непомітно і сів за задню парту. Дівчата спереду  щось жваво обговорювали та голосно сміялися , пронизуючи холодне університетське приміщення нереально дзвінким звуком. Цей звук різав Арсенові слух і, поклавши голову на парту, він закрив долонями вуха. Думати було ліньки й він ліниво напівшкляними очима почав спостерігати як один за одним студенти наповнювали аудиторію. Хтось із ним вітався і він невиразно відповідав. Напевно, це недоспана ніч давалася Арсенові взнаки – повіки його були важкими і світ був наповненим сонливим дурманом, що крізь розчинені двері аудиторії просочувався всередину. Арсен закліпав очима. Його поволі починала доймати нудьга, як у дверях з’явився  Марко. Марко, був людиною простою і добродушною. В компаніях його любили, бо завжди міг розвеселити. Арсен, побачивши Марка, мимоволі посміхнувся.
        - Привіт! - викрикнув Марко. – А ти виглядаєш пожованим! Невже нарешті, загубив цноту?!
  	І засміявся. Марко любив говорити про жінок, напевно, тому в нього ніколи не було менш-більш постійної дівчини. Він любив філософствувати про відмінність між чоловіком і жінкою, і, деколи, несподівано для самого себе, від майже фанатичного обожнювання жінки на початку своїх затяжних монологів, він приходив до висновку, що жінка, то кара Господня  і, що тримати її треба на безпечній відстані – від гріха подалі. До цих висновків він приходив зрозумілим лише для нього ходом думок, невдовзі забував їх, та при найменшому натяку в розмові про жінку нагадував собі все знову і пускався у довгі монологи з однаковим кінцем. 
- То чого ти такий млявий,- спитав, наблизившись, Марко і вп’явся поглядом в Арсена, даючи зрозуміти, що вимагає пояснень.
- Я не спав вночі,- неохоче сказав Арсен, підійнявши на нього погляд. Безсонна ніч шуміла в його голові засохлим листям осіннього парку.
 - Не давав може, хто? – спитав двозначно Марко і підбадьорююче підморгнув. 
Арсен зітхнув. 
– Не хотілося просто от і все…
– Зрозуміло, - невдоволено сказав Марко і сів попереду Арсена. 
        Арсен дійсно не мав, що пояснювати. Він до кінця не розумів чого йому бракує. Це було почуття відчуження, яке огортало його вже не перший день. Люди, будинки, вулиці – все, що колись асоціювалося у нього з життям, тепер викликало нудьгу. Безцільність його існування заводила його у тупик і він, незнаючи ані, що робити, ані куди податися, сновигав містом. Друзів яких хотілося б навідувати Арсен не мав, а до батьків іти просто не хотілося. Вони жили окремо відтоді як Арсену виповнилося шість. Батько в нього був військовим у відставці і завжди непомірно пив. 
Лекції тягнулися довго. Арсен нудьгував. Дівчата продовжували голосно сміятися і щось жваво обговорювати. Арсен підійнявся, і не кажучи ні слова, вийшов у коридор. В коридорі завжди було темно. Тут студенти в очікуванні неминучого приходу професора збиралися тісними групками і стояли байдужо у  гнітючому напівмороці. Арсен збіг східцями донизу і вийшов на вулицю. Сирість пронизувала до кісток. Арсен втягнув шию і затягнув замок куртки доверху. Додому ще не хотілося, а йти не знав куди. Поміркувавши, вирішив зайти до мами. В неї він не був уже зо два тижні. Вона останнім часом постаріла. Обличчя, яке ще декілька років тому було гладким та свіжим, вкрилося зморшками. Це сталося так раптово, що ті, хто не бачив її довший час, не впізнавали її при зустрічі, а навіть якщо й впізнавали, то намагалися з нею незаговорювати – нікому не хотілось кривити душею, кажучи: “А ти не змінилась”. Але Арсенова мати ті зморшки переживала спокійно – вони їй дісталися у спадок від другого чоловіка. Той помер несподівано, від серцевого нападу. Поховавши його, Арсенова мати одразу ж посивіла. Чорне густе волосся, напившись її туги, враз зблякло. Другого чоловіка вона любила. Вперше його Арсен побачив коли вони ще жили з його батьком. Якось він прийшов увечері і пішов вранці. Потім приходив іще декілька разів, аж поки через рік мати не розійшлася з батьком і не пішла з Арсеном жити до нього. 


   Арсен  підійнявся потрісканими дерев’яними сходами старого будинку і постукав у двері. 
– Я тебе вже й не чекала, - сказала вона з докором в голосі. 
Арсен не любив коли мати починала нарікати.
–  Ти ж знаєш, що я вчуся. 
 Мати промовчала. Арсен зайшов до кухні. Мати поставила на стіл тарілку і насипала борщу. 
- Як ти там сам поживаєш? Чи вже, може, не сам?
Це запитання мати задала із ледь помітним тремтінням у голосі і завмерла в очікуванні відповіді. 
- Сам. Та не скаржуся, - байдуже відмовив Арсен.
Тоді з’їв кілька ложок борщу і вирішив, що пасувало б додати ще щось:
- Мені взагалі подобається жити самому. Ані обов’язків співжиття, ані нарікань. Мати важко переживала, що син живе не з нею. Більше того їй постійно здавалося, що всі дівчата не варті Арсена і хочуть його використати, а тому питання про них вона задавала скоріше із якогось гнітючого страху, аніж із цікавості. Той страх сковував її і хоч вона й розуміла, що жінка у житті Арсена – явище неминуче, вона завжди чекала однієї відповіді. Ось і зараз, почувши, що Арсен не має нікого, вгамувала свій страх і серце її забилось рівніше.     
Вони доїли борщ і мати поставила на плиту чайник.
- Дзвонив вчора твій батько. Питав за тобою. Казав мені, що покинув пити, але я його без пляшки погано уявляю…
Арсен нічого не відповів. Батька йому ніколи не бракувало. Час від часу він навідувався до нього, але це бувало настільки рідко і приносило йому настільки мало радості, що до наступного візиту Арсенові потрібно було вислухати не одну проповідь власного сумління. Батько вдруге не одружувався і жив тепер холостяком. В його помешканні завжди стояв протухлий запах, а на плиті – немита пательня зі слідами сніданкової яєчні. Арсен на мить подумав про батька і здригнувся, згадавши про запах.
- Мамо, то я задзвоню наприкінці тижня? – спитав він, підіймаючись з-за столу.
- Ага, подзвониш, - недовірливо пробурмотіла у відповідь вона. 
   
   Арсен прийшов додому і, незнімаючи одягу, впав на ліжко, мов підкошений. Подушка була пухкою, як хмарина, і він потонув у ній, невстигнувши зімкнути очей. 
   
   
   Осінь розтікалася по алеї багрянцем. Арсен сидів на лавочці посеред парку, закинувши ногу на ногу. Холодне сонце, що зрідка з’являється у листопаді, простягало свої промені деревам. Арсен мимоволі мружився і розмірковував чого ж йому бракувало. Знав, що нудьга та апатія, які присипали його останнім часом, з’явилися, як і все на цьому світі, не просто так, але звідки вони взялись йому було невідомо. Він роззирнувся. Навпроти сиділи дві молоді жінки з малими дітьми. Жінки шушукались і не звертали на малих уваги, а ті, позбавившись нагляду, жбурляли листям одне в одного. Ще далі якась стара сиділа з напівзаплющеними очима, відклавши в сторону розгорнуту книжку. Арсен підвівся і неквапливо пішов по алеї. Він думав про душу. Бажання душі часто бувають заплутаними і незрозумілими. Вона вибаглива і примхлива. Це вам не шлунок, що, зголоднівши, подає сигнал біди, і, вхопивши чого-будь, слухняно продовжує служити організмові. Ні, це не шлунок – це душа. Вона може просто натякати, сором’язливо торкатися вашого спокою, збуджуючи його, і в результаті спотворюватися на пустку. Годинник, здається, спішив, але Арсен вирішив перестрахуватися і додав кроку. Він мав зустрітися із Марком. 
   Марко спізнився, що було йому притаманним. Кожного разу коли це ставалося, він набирав трагічно-задуманого вигляду, якому могли б позаздрити і святі із середньовічних полотен, і завжди вірив, що кожне його спізнення продиктоване кармою, а тому вибачень не вимагає. 
       - Де був? - спитав Арсен.
 Марко опустив очі на землю і зітхнув. Арсен зрозумів, що Маркове спізнення і цього разу було продиктоване кармою, а тому вирішив залишити запитання без відповіді.
   - Заскочимо у кав’ярню? 
Марко пожвавішав і дав згоду.
	Кав’ярня була у вузькому провулку і мала велику затемнену вітрину, що надавало їй, попри все, і стратегічного значення. Звідси можна було спостерігати життя, залишаючись непоміченим! Тут студенти могли сховатися від наївного професора, що поспішав в університет прочитати їм лекцію, при цьому, зухвало витріщаючись на нього. 
Марко з Арсеном вмостилися відразу навпроти вітрини і замовили коньяк з лимоном.
Марко відпив коньяк і сказав:
- Що з тобою відбувається?
- Не знаю. – Арсен трохи помовчав. - Нудьга мене бере. Стає все сильнішою з кожним днем. 
- Напевне, це депресія. Її важко прослідкувати і вона з’являється  
      несподівано, наче сифіліс після ночі з незайманою.
- Навряд чи. Просто коли холоднішає я починаю сумувати. 
Вони розпрощалися, домовившись про зустріч увечері. 
        
        
        
        Вітер скаженів із кожним днем наближення зими. Він здіймався понад будинками міста і гасав, мов божевільний, його вулицями, змушуючи перехожих застрибувати у підворіття або пересуватися, підставляючи під його натиск спину. Листя раз-пораз зривалося з дерев і летіло у невідомому напрямку. Арсен стояв у підворітті біля клубу і шкодував, що сюди прийшов. Вдома у нього, принаймні, було затишно, а, що може бути кращим од затишку? Арсен любив ставати коло вікна з кавою і спостерігати за вулицею. Як любо дивитися як хтось змагається зі своєю парасолею, намагаючись випрямити її під подувом вітру, а самому в той час сьорбати каву!.. Тепер він був на вулиці і, мабуть, хтось, так само дивився через вікно як вітер закидав його сюди, у підворіття. Арсен починав злитися. По-перше, йому хотілося додому, по-друге, вітер на дворі стояв такий, що до клубу ніхто, напевно, і не поткнеться, і, по-третє, Марко запізнювався вже на п’ятнадцять хвилин. Арсен зіп’явся на стіну. Якісь двоє теж забігли сюди, сміючись. Вони стали поруч нього і почали цілуватися. Арсен мимохідь відвернувся, постояв ще якусь хвилю і, відчувши несумісність свого настрою із вируючими поруч пристрастями, рішуче вийшов на вулицю. Вітер, побачивши нову жертву, одразу ж накинувся на нього, намагаючись збити з ніг. Арсен закрив однією рукою обличчя і повільно почав просуватися до клубу. 
        Тут було пусто. Де-не-де за столиками сиділи люди, хтось, в колі не багатьох друзів, святкував день народження. Арсен підійшов до барної стійки і, взявши пиво, вмостився за столиком біля стіни. Бульбашки у гальбі граціозно здіймалися на поверхню і, щезнувши, знову з’являлись на дні. Арсен провів по запотілій гальбі пальцем. Життя його було безцільним. Він це розумів і йому від тієї думки стискалося в серці,бо що може бути гіршим від безцільного життя?! Воно, мов дорога у невідомому  напрямку – йдеш, та не знаєш куди і для чого.  Арсен зітхнув сам до себе. І як люди знаходять життєві інтереси?! Мабуть, вони їх не шукають і ті з’являються у них випадково. “Чому ж не з’являються у мене?“ – подумав Арсен, ображаючись на долю. Хтось грає на скрипці, хтось колекціонує старі гроші, ще хтось пише поганенькі вірші і вважає себе майстром, дере носа і вірить, що його зрозуміють нащадки, а він, Арсен нічого того не хоче.  Його не захоплюють вірші, він не вміє грати на скрипці, його не цікавлять старі гроші. Навчання цікавило його лише за тиждень до іспитів, а друзі були недовговічними…  Клуб потроху почали заповнювати люди. Вони шуміли, чаркалися, цілувалися, сміялись…Десь на зламі підліткових років в Арсена з’явилося почуття самотності, здавалося, що його зраджують. Друзі, які для нього були святим і недоторканим, зникали одне за одним у бермудському трикутнику кохання. Вони ніби і далі залишалися з Арсеном, але лише так – для галочки, щоб заспокоїти власне сумління. Колись нерозлучні, вони зрідка дзвонили йому і зводили усі свої розмови до опису втіх, яких вони переживали зі своїми пасіями. Арсен задумався над коханням. І чому люди цінують його понад усе на світі? Кохання не вміє володіти, поділяючи – оце мені, а оце – Дружбі. Йому хочеться все і відразу. Воно часто користується своєю неосяжністю, при цьому, нехтуючи всіма іншими почуттями. Воно виникає для того щоб царювати…Музика почала грати голосніше і пиво в гальбі закінчувалось. Арсен встав з-за столика щоб принести іще. Він сидів тут вже биту годину. Марко не приходив. Дівчата скупчилися біля бармена і викрикували одна наперед одної свої замовлення. За стійкою сидів якийсь чоловік. В руках в нього була пуста чарка, яку він розглядав посоловілими очима. Побачивши поруч Арсена, він вхопив його за руку і сказав безапеляційним тоном, підтягуючи  до себе:
- Можна тебе на хвилинку?
Арсен не любив алкоголіків. Не любив із ними розмовляти і слухати їх. Він намагався випручатися, але той йому не давав. 
- Як тебе звати? – ледь виразно спитав його алкоголік.
- Арсен, – відповів Арсен, розуміючи, що від нього не відчепляться.
Алкоголік знову почав розглядати свою чарку й Арсен почав сподіватися, що на цьому розмова скінчиться. В решті-решт алкоголік не без зусилля відшукав очима Арсена і втупився в нього поглядом. Тоді взяв його руку, потряс її і сказав:
- А мене – Гійом.  
- Арсена не цікавило як його звати, він просто хотів щоб той відпустив його руку, але алкоголік мав іншу думку. Він сопів, не відпускаючи Арсенової руки, ніби намагався щось згадати. Врешті-решт знову поглянув на Арсена і сказав:
- А мене – Гійом!
   Арсенові це почало набридати. Він вирвав долонь з руки алкоголіка і розрахувався за пиво. Хотів іти, але алкоголік впав із крісла, впіймав його за ногу і вигукнув:
- Їдь в Іспанію!
Арсен відставив пиво і почав його підіймати. Алкоголік не сперечався із силою тяжіння і Арсенові довелося повпрівати поки не висадив його назад у крісло.
- Їдь в Іспанію,  – знову сказав він Арсенові. 
- Годі вам! – вигукнув Арсен. – Десята вечора, а Ви вже набралися до чортиків!
- Справді – несподівано для Арсена погодився алкоголік і гикнув. Він підпер голову рукою і сумними очима дивився на пляшку горілки за плечима у бармена.
Арсенові стало його шкода. Він підступився до нього ближче і спитав:
- Може Вам було б краще додому поїхати?
- Ага. Точно. Додому…- відповів алкоголік і над чимось задумався.
- То може для Вас таксі викликати?
- Я граю в оркестрі, – натомість відповів алкоголік і повернувся обличчям до Арсена.
Арсен попросив у бармена телефон і викликав таксі.
- Підіймайтесь, – сказав він алкоголікові, підставляючи плече.
- Куди ми їдемо? – спитав алкоголік. 
- В Іспанію, – відповів Арсен.
Алкоголік звівся на ноги і, тримаючись за Арсена, пішов до виходу. Арсен подумав, що треба його завезти додому, бо сам він, можливо, ради собі не дасть..

- Е…Ні… - сказав таксист, поглянувши на алкоголіка.
-    Перестань,- сказав Арсен, намагаючись бути фамільярним, бо у цьому місті  таксист тебе інакше не послухає. – Повинен взяти його. Йому недалеко.
Алкоголік, який стояв поруч, тримаючись за ліхтар, вирішив підтвердити Арсенові слова:
- В Іспанію…


Автомобіль зі скреготом спинився й Арсен, витягнувши алкоголіка, спитав:
- А тепер куди?
Той у машині трохи відійшов і зараз махнув рукою в сторону ближнього будинку. Він ступав нерівно, спираючись на Арсенове плече. Так вони підійнялись на другий поверх. Алкоголік спинився біля оббитих деревом дверей і сказав:
- Тут.
Він витягнув з кишені штанів ключ і почав копирсатися у дверях. Після кількох хвилин безуспішної боротьби із замком, він, залишивши ключ у дверях, поволі сповз униз і голосно засопів. Арсен однією рукою підхопив його, а другою легко відчинив двері. Алкоголік завалився всередину, ввімкнув світло і поповз на кухню. Він розчинив дверцята холодильника, витягнув пакетик молока і вилив його собі на голову.
- Заходь, – сказав він Арсенові. 
Арсен увійшов, обережно обходячи калюжу молока, що розтеклася підлогою. Він підтягнув собі табуретку і сів, дивлячись як молоко тонкими цівками текло по алкоголіковій голові. Алкоголік і собі дивися на Арсена. Так вони просиділи кілька хвилин і Арсен нарешті, сказав:
- Чого ж Ви стільки п’єте?
- П’ю, бо шукаю Гармонію, - сказав алкоголік впевнено, ніби чекав на це запитання.
- Гармонію? – перепитав Арсен. – Свій стан Ви називаєте Гармонією?   
- А чому б і ні…- відповів алкоголік, відвернув голову від Арсена і знову голосно засопів, ніби намагався заснути.
- Я Вас, напевно, залишу, - сказав Арсен нерішуче – алкоголіків стан не вселяв довіри.
- Вип'ємо кави, - сказав алкоголік і звівся на ноги. Його похитувало, мов під час морського шторму, і, здавалося, що підлога ось-ось вислизне у нього з-під ніг.
“ Добре, що вже хоч здатен сам на ноги встати“, - подумав Арсен і недовірливо подивився на нерівні кружляння алкоголіка кухнею.
Той, тим часом, поставив на плиту чайник і сів на табуретку поруч Арсена. 
- Ти знаєш, що таке Гармонія? – раптом спитав він в Арсена.
Арсен стиснув плечима.
- Не знаєш…- протягнув алкоголік. – А таке треба знати! Без неї ніщо неможливе, ані пташка, ані небо, ані людина, ані Бог…Все пов’язане в просторі і взаємозалежне. На ній стоїть Всесвіт і її прагне осягнути… 
 	 Арсен встав і виключив газ. Алкоголік підійшов до кухонної стінки, дістав звідти дві філіжанки, насипав в них розчинної кави і налив води. Він пив каву без цукру, прислуховуючись до ходу годинника на стіні. Арсен не міг пити – кава була надто гарячою. Він роззирнувся навколо. Кухня була чистенькою, а помитий посуд стояв у кутку. Це дещо здивувало його, бо не зовсім сходилось з його уявленням про пияків. Тут, на його думку, мав би бути протухлий запах, а ще –  сліди яєчні на пательні. Кава вистигала. Вітер жбурляв у вікно засохле листя. Алкоголік вистукував пальцем по столі якусь знайому мелодію.
- І все-таки унікальна річ алкоголь, - нарешті сказав він. – Вип’єш трохи і із зайця перетворюєшся на лева, потягнеш зайвого і стаєш свинею…
Молоко на його голові засихало.
- Треба знати міру, - знаюче сказав Арсен.
- Міру встановлює людина, а як її встановлювати коли людиною ти себе вже не почуваєш? 
Проти цього доводу Арсен нічого не мав.
- Мені скоро вже сорок, а я свою Гармонію так і не осягнув. Думав, Музика допоможе мені знайти її, але вона не довершила пошуку, хоч і стала одним з елементів.
- Ви музикант? 
- Я граю в оркестрі, - сказав задумано алкоголік.
Арсен одним ковтком допив каву. 
- Я піду, - сказав Арсен.
- Приходи до мене завтра. Дорогу, я думаю, пам’ятатимеш, - мовив до нього алкоголік.
Арсен не чекав запрошення і не відповів нічого.
- Приходи завтра, - повторив алкоголік і стріпнув з голови молоко.

       
       
       Ця зустріч, напевно, і не відбулась би, але Марко із вчорашнього вечора неначе крізь землю провалився і вдома робити було нічого. “ Піду“, - махнув рукою Арсен і натягнув крізь голову светр.
	Дорогу знайшов легко. “Може, він мене і не пам’ятає“, - подумав, підіймаючись сходами, Арсен, але у двері постукав. 
- Арсен! – радісно вигукнув алкоголік і провів його в кімнату. 	
Вигляд у нього був пожований, а з рота тхнуло перегаром. Він приніс із кухні графин з водою, наповнив собі стакан і жадібно випив. 
- Ти шукаєш Гармонію, - сказав він, поставивши порожній стакан на стіл, застелений зеленим полотном. 
Арсен відчув, що може наразитися на проповідь, а тому вирішив заперечити: 
- Я не шукаю Гармонію.
- Шукаєш. Усі її шукають, тільки не зізнаються собі в тому, - сказав алкоголік і схрестив руки на грудях. Він закотив очі на стелю, розглядаючи люстру, і почав щось до себе промовляти. Арсен не чув, що він говорить і йому стало трохи лячно. 
- Я не шукаю Гармонії, - перелякано повторив він.
Алкоголік його ніби не слухав. Він опустився на крісло і сказав:
- Ми всі шукаємо Гармонію – вона єдина дорога до Світового Розуму. Ти повинен навчитися жити в Гармонії, бо життя без неї – марнота. Гармонія не з’являється сама по собі, вона в кожного різна й унікальна. Її треба шукати і за неї боротися…
Алкоголік замовк, замислившись над чимось. 
- Тобі погано? – мовив врешті алкоголік, наче Арсен йому про це казав раніше.
- Звідки Ви таке взяли?
- А хто ж проводить вечір у компанії незнайомого пияка?! 
Він тріумфуюче посміхнувся.
“Я не пам’ятаю як його звати“, - подумав Арсен.
- Я не знаю як Вас звати…
- Друзі і дружина називають мене Гійом. 
- У Вас є дружина?
- Є. В Іспанії.
Гійом на цьому на хвилю спинився й продовжив:
- Та не про це мова. Ми з тобою розмовляли про Гармонію.
- Я про неї нічого не говорив.
- Бо твій час говорити не прийшов. 
Гійом зважував слова і говорив розрахованими порціями, розставляючи, де потрібно, паузи.
- Гармонія – це шлях до Щастя, - сказав він і зробив паузу.
- Вона – це і є Щастя, але Щастя не егоїстичного начала…Гармонія – це єдине Щастя, що його може визнати Всесвіт…Вона в кожного різна і неповторна…Людина повинна шукати мікросвіти своєї Гармонії і зводити їх у єдине, у Щастя… Моїм елементом, наприклад, є Музика. Вона приносить мені відчуття світу…А у тебе?
- Ніч… - сказав, поміркувавши Арсен. Йому сподобалась Гійомова промова.
- Ніч? – перепитав Гійом, наче почув щось подібне вперше.
- Так, ніч. Я для себе це відкрив нещодавно. Я дивився на неї і відчував, що й вона дивиться на мене. 
- Але ж ніч буває різною. Усе залежить від того, що вона в собі несе.
- Ну, добре…Тоді мені подобається ніч біля мого дому і в парку.
Гійом розмірковував над чимось.
- Чи ти можеш показати мені ту ніч, що бачиш? – спитав нарешті, він.
Арсен не чекав, що його таке попросять, та, зрештою, вже нічому не дивувався.
- Якось покажу, - відповів він. Гійом, незважаючи на запах вчорашньої пиятики, починав йому подобатися – він говорив про щось нове для Арсена, говорив незвикло і думав незвикло. 
- Гаразд, - погодився Гійом і почесався у потилиці. – Але й ніч не може бути Гармонією. Звичайно, якщо вона приносить затишок, то вона може бути елементом, але ні в якому разі не шляхом до Щастя!
- Чого ж тоді бракує?
- Як би ж я то знав. Але ти повинен спробувати всього потроху… – сказав Гійом і спинився, бо і сам достеменно не знав чого і скільки пробувати.
- Спробуй відчути Музику, - нарешті сказав він і сів за піаніно в кутку кімнати.
Гійом зіграв уривок із якоїсь оперети і спитав Арсена:
- Ну, то як?
Арсенові не сподобалось (у такій музиці він мало що тямив), але сказав:
- Сподобалось, але якщо оце і є Музика, то вона не є елементом моєї Гармонії.
- Ну, що ти! Людство створило стільки різноманітної Музики, що не знайти себе в ній просто неможливо. Вона значно відвертіша від самої соромітницької еротики, бо розкриває душу композитора, розкриває його Почуття і його таємні бажання, говорить про те, про що словами люди часто не в силі одне одному зізнатись. Спробуй вслухатись до неї і пережити те, що переживає вона. 
-  Гаразд. Спробую.

   Вони попрощались в одинадцятій вечора і Арсен побрів додому. Вітер був спокійніший, але прогулюватись ніхто не наважувався - всі бігли, поспішаючи додому. Арсен дивився на місяць. Ще трішки і він стане повним. Хмари, мов брудні ганчірки ковзали по ньому і падали в прірву. 


- Нарешті, ти тут! – невдоволено сказав Марко, побачивши як Арсен підіймається сходами. Він сидів біля його дверей другу годину. 
- Я тут, а сам ти де пропадаєш? – спитав Арсен, вітаючись.
Марко згадав, що не прийшов вчора на зустріч, а тому відразу потупив очі у землю. 
Вони зайшли в дім і повсідалися на кухні.
- Вибач, що вчора не прийшов. Цього разу моя карма мала жіноче обличчя. 
Арсен вдавано сплеснув руками.
- У кожного мужчини наступає момент, коли він не уявляє собі життя без свого гармонійного доповнення – без жінки, - пояснив Марко і зайняв філософську позу біля вікна, закинувши ногу на батареї.
- Це доповнення глибоко приховане в нас і коли наступає слушна мить виринає з нашої підсвідомості і матеріалізується в почуття. Ці почуття стають стимулом у житті, вони окрилюють чоловіка і він уже не ладен собі уявити свого життя без них або ж не розуміє змісту свого життя до них…
Марко замовк і поглянув у вікно. 
- Та все ж, - продовжив він, - зміст у житті є! Життя – це виклик, що його кожна людина приймає фактом свого народження. Воно ставить перед людиною високі задачі і вимагає від неї їх виконання. Кохання, та й те однобоке, може бути добрим порадником, хіба що, поетам та музикантам, котрі, надумавши собі об’єкт домагань, присвячують йому пісні та сонети, а коли досягають свого, наїдають пузо, сідають коло каміну і розказують своїм дітлахам недолугі казки…  
- Ні! – мотнув головою Марко. – Не для того небо закладає в людину Божу іскру, щоб гасла вона як тільки спалахне в ній вогник земного бажання!
Арсен хотів було спитати чому не можуть Божа іскра та вогник земного бажання горіти разом та наперід знав Маркову відповідь – він би сказав, що у цих двох вогнів різна природа і вони несумісні – а тому вирішив змовчати. Арсен знав, що Марко прийшов до нього не просити поради, а як слід виговоритися і дійти свого вічного висновку – так він робив щоразу коли на нього находило “непередбачене затемнення“.

	

	Магда лежала із прикритими очима, блукаючи поміж царством сну і реальності. Ще кілька хвилин і вона засне, а зараз можна подумати про Нього. Він не надто виділявся з-поміж інших, але щось у ньому було незвикле - сумне і таємне. Він ходив ледь сутулячись ( а, може це від холоду? ) і дивися на світ, наче був ображеним на нього. Він не соромився свого настрою, та, разом з тим, ховався десь глибоко у собі, не даючи нікому пізнати його… Пізнати його…Магда не знала чи вона промовила це чи просто подумала…“Пізнати його“ – прошепотіла на цей раз вона і тепер вже була певна, що слова злетіли з вуст. 
	
       Магдине життя, від самого його початку, текло розмірено і легко. Вона була єдиною донькою своїх батьків, які любили її і леліяли, невідмовляючи ні в чому. Магда розуміла це і, при нагоді, з того користалась. Ні, вона не була корисливою, вона просто знала собі ціну – знала, що після школи почне вчити право, закінчить із найвищими оцінками університет і стане адвокатом, найкращим у місті адвокатом, вийде за вродливого і багатого, з яким матиме двох дітей – хлопчика та дівчинку. Все це Магда чудово знала і підганяла життя під створені нею ідеали. Коли їй виповнилось сімнадцять вона плавно перейшла з-під опіки своїх батьків під опіку свого хлопця. Він був старший від неї на дванадцять років і їздив на гарній машині, щотижня дарував їй великий букет троянд із запискою “Кохаю“ і ходив з нею у театр. Магда з ним почувалася безпечно, а це не так вже й мало. Вона була біля нього дівчинкою ( так він її і називав ) – маленькою та, деколи, неслухняною і знала, що йому це подобалося . Дивлячись на нього крізь букет пурпурових троянд, їй здавалося, що він і є отим Єдиним, з яким вона проживе усе своє життя, та поєднувати свою долю з його долею не спішила, бо хотіла самоствердитись як особистість – довести батькам, йому, цілому світові чого вона варта, а вже тоді, після гучної перемоги, пізнати усі приваби сімейного щастя. Так думала Магда і усе заплановане нею поволі збувалось.	
   Її розбудив батько і сказав, що вони з матір’ю йдуть до костелу. Магда потягнулась й протерла очі. Вона полежала отак ще хвилю, не в силі відігнати сон, і, згадавши про вчорашнє рішення “пізнати його“ недбало кинула: “ Ідіть“. Батько поцілував її в лоба, хоч і чекав, що вона виявить бажання піти з ними, і вийшов з кімнати. Магда почекала допоки за батьками не зачиняться двері, зіскочила з ліжка, підняла слухавку телефону ( який чарівний винахід! ) і набрала номер Слави. Слава була її подругою ще зі школи. Низького зросту і в окулярах, вона нічим особливим не вирізнялась. Вона кохалася в поезії дев’ятнадцятого століття. У віршах, присвячених якимось невідомим їй дамам, вона знаходила себе. Ось вона в оточенні галантних кавалерів фліртує і сміється, ось вона на кінній прогулянці із чарівним молодиком, ось її викрадають, ризикуючи життям, лише заради спокуси неземного щастя бути поруч неї. Все це вона уявляла, та, щоразу, дивлячись у дзеркало, розуміла, що заради неї ні один молодик не піде навіть на найменший подвиг, і від усвідомлення того в неї стискалося в грудях. Вона лягала на ліжко і, обійнявши руками подушку, могла лежати отак годинами, силкуючись не думати ні про що. Деколи вона плакала, але намагалася стримувати себе, бо не хотіла щоб батьки бачили її у такому стані. Свої нерозділені емоції Слава якось переживала поруч із Магдою. Вона була її першою соратницею, порадницею і слухачкою. Вона жила Магдою, знаходячи і собі втіху у турботі, що призначалася не їй. Магді була потрібна така подруга. Слава була тим дзеркалом, у якому відбивалася Магдина краса. Коли вони були на людях разом, Магда ще більше усвідомлювала свою досконалість, спостерігаючи як людські погляди ковзають повз Славу щоб побачити її, Магду. І, побувши зі своїм хлопцем малою дівчинкою, Магда ставала зі Славою нарівних і трохи вище. Вони обидвоє знали, що Магда трохи вище, але воліли вважати себе рівноправними подругами і їм це вдавалось.
- Я слухаю, - підійняла слухавку Слава. Вона вже не спала другу годину.
- Це я, - сказала Магда. – Сьогодні в тебе немає ніяких планів? Якщо і є, то облиш їх. Ми йдемо в кіно з хлопцями.
Славі здавалось, що їй це причулось (почулося), а тому вона вирішила перепитати:
- З хлопцями?
- З хлопцями! – засміялась Магда. Вона знала, що Славу розбирає цікавість і навмисне мовчала.
- З якими хлопцями? – видавила нарешті із себе Слава.
Магда переможно посміхалась:
- Із Марком і його другом.
- З тим набундюченим?
Магді було неприємно, що Арсена називають набундюченим і вона сказала:
- Ніякий він не набундючений…Просто…Загадковий.
- Та вже хоч загадковий, - зітхнула Слава і вони обидві засміялись.
- А це вони нас запросили чи ти їх? 
Магда розуміла, що Славі дуже хочеться почути, що це вони їх запросили та й, крім того, вона ніколи нікого першою не запрошувала, а тому твердо відповіла:
- Вони.

   Великий дзиґар у вітальні шалено калатав, як і Магдине серце, коли вона набирала Марків номер. Марко культурно перепросив її і сказав, що йому сьогодні ніколи.
- Козел!  - викрикнула Магда, повісивши слухавку. Великий дзиґар уже не калатав, а серце наче облили окропом. Магда не чекала відмови і вона її збила з пантелику. Вона сиділа з опущеними руками. Промені сонця знадвору вишиковувались на паркеті рівними пасмами і голуби, вмостившись на підвіконнику, зазирали у вікно вітальні. Сонце дратувало Магду. Краще б було похмуро! Вона пішла у свою кімнату і не виходила поки не подзвонили у двері. Магда неохоче відчинила й опинилась в оточенні пурпурових троянд.
- Я тебе теж, - відповіла вона.

   
   
   
   Арсен з Гійомом стояли на балконі і вдивлялися в ніч.
- Подивись на цей дуб, - сказав, сьорбаючи каву, Арсен. – На ньому вже майже немає листя, а він стоїть гордий і могутній, не соромлячись своєї первинної краси. 
- Природа… - протягнув Гійом. – Вона, і справді, дивовижна. Напевно, Господь не тільки людину створив по образу своєму, але і всю цю красу переніс із свого світу. 
Полярна зірка висвічувалася на небі перлиною. Який же ж він безмежний цей Всесвіт! Які ми крихітні у ньому і яка крихітна у ньому наша Гармонія! Арсен поділився надуманим із Гійомом, а той заперечив, сказавши, що без нашої Гармонії  і Всесвіт губить рівновагу. Арсен розмірковував над його словами, підставивши обличчя вітру.
- Гійоме, а чи є Кохання частиною Гармонії?
- Не знаю. Колись здавалось, що так…А тепер не знаю. Кохання скріплене печаткою і благословенне Богом стає Обов’язком перед тою печаткою й Богом. Ти ніби кохаєш, та якогось дня розумієш, що кохаєш, бо мусиш кохати, бо маєш Обов’язок. Згодом та думка не дає тобі спокійно спати і ти розумієш, що собі не належиш і Обов’язок стає тягарем, під яким Кохання задихається. 
- Коханням треба насолоджуватись поки воно цвіте. Жити ним і плекати його, а як воно починає всихати – залишати його напризволяще. Люди самі створюють  моральні засади, від яких потім хочеться втекти та втікати не наважуються бо їх трактуватимуть аморальними, а що для них може бути гіршим від суспільної думки?! Ось вони і волочуть за собою кохання придавлене тягарем…
- То ти кохаєш?
- Кохаю коханням придавленим тягарем, - гірко всміхнувся Гійом.




       Магді якийсь час здавалось, що її захоплення Арсеном було хвилинною слабкістю. Вона навіть картала себе за те, що сказала щось Славі, але та, здається, нічого не зрозуміла, лише засмутилась, що хлопці, які  так неждано-негадано з’явились, так само і зникли. Магда побачила Арсена через кілька тижнів по тому і відчула, що дзиґар із її вітальні не дає їй дихати. “Спокійно“, - сказала вона собі, але заспокоїти себе не вдавалось. Їй раптом стало млосно від самої думки, що він десь тут, поруч, і вона наважилась на неймовірне – зараз вона підійде до нього і спитає чим він сьогодні зайнятий. Вона тремтіла і дивувалась своїй слабкості. Щось невидимою рукою підштовхувало її до нього і вона була не здатна опиратися тому. 
- Привіт, Арсен! – сказала вона, приховуючи тремтіння під шубкою.
- Привіт, - здивувався Арсен.
- У мене вже скінчились лекції, а йти додому не хочеться…
Магда зробила передишку аби вгамувати дзиґар.
- Хочу піти до кав’ярні…Ти не хотів би скласти мені компанію?
Вона тремтіла все сильніше, а він зволікав із відповіддю. 
- Я згоден, - сказав Арсен, який насправді зовсім не зволікав.
   Вони всілися навпроти затемненої вітрини і замовили морозиво. Магда їла поволі і посміхалася Арсенові, боячись сказати щось зайве. Арсен дивувався з її запрошення і не знав як себе поводити. Вирішив говорити ні про що:
- Як ти поживаєш?
- Добре. А ти?
Вони ніколи одне з одним не спілкувались, а тепер намагалися зіграти роль старих знайомих. 
- Непогано. Але я не люблю цю пору року. Осінь вже закінчується і повернеться лише через рік…
- Ти любиш осінь?
- Люблю, хоч донедавна і не знав про це.
Магді чомусь здалось, що він полюбив осінь через те, що десь раніше зауважив її і це додало їй впевненості.
- Так. Осінь – чарівна пора. Та я люблю її коли ще відчувається присутність літа. 
- Так. Зазвичай вона і є обпеченим червоним літом…А ще я люблю дощ.
- А я не дуже, бо тоді цілий час хочу спати.
- Хіба ти не любиш сон?
- Люблю… Особливо коли хтось поруч…
Магда почервоніла. Вона не хотіла цього казати та й сказала без натяку. Тепер він про неї подумає Бог зна що…
- Напевно, воно і справді, значно приємніше, - погодився Арсен. Він сприйняв це як натяк.
- Я піду,  - сказала Магда і підвелася з місця. Арсен запропонував її провести та вона відмовилась.
   
       
       Грудень був несхожий на себе. Постійно падав дощ, хоча синоптики і прогнозували сніг. Арсен перестрибував через калюжі і пробував розібратися, що відбулось. Магда була розкішною дівчиною і він лише крадькома час-від-часу поглядав на неї. Вона була далекою і недосяжною як колись Наталя…Наталя…Її образ знову сплив в Арсеновій пам’яті. Це був образ втраченої можливості Щастя і Арсен зрозумів, що хотів би повернути час назад. Чому вони розійшлися – ніхто не знає. Просто вони за щось образились одне на одного і вже п’ять років не бачились. Як же ж, деколи, важко переступити через власні гордощі! Вона, мабуть, має іншого хлопця і не згадує його, а може навіть вийшла заміж. Від тієї думки Арсенові стало неприємно, та він швидко опанував собою, бо розумів, що не має права на оте “неприємно“… Наталя…Арсен зайшов до Гійома. Вдома його не було та він вирішив на нього почекати. Чекав довго, поринаючи у спогади, і пробуджувався від них, стривожений скрипами дверей сусідів. 
       Гійом прийшов пізно у наскрізь промоклому плащі. В нього сьогодні був концерт.
- Давно мене чекаєш? – розбудив він Арсена. 
- Не знаю.
Вони всілися на канапі. Арсен по-турецьки підтягнув під себе ноги і промовив, немов продовжуючи обірвану бесіду:
- Кохання, напевне, не є елементом Гармонії адже часто позбавляє людину стану душевної рівноваги…
Він розповів Гійомові про Наталю. Гійом усе те вислухав і набрав повчального вигляду:
- Треба чітко розрізняти Кохання і Докори через його втрату. Не може Кохання жити так довго непоміченим, а потім з’явитися із нічого. Докори сумління гризуть тебе, адже уява встигла набудувати ваше щасливе співжиття, вашу Гармонію, і тобі важко, бо, здається, що інше щасливе співжиття більше неможливе. З тим треба змиритися і відкинути усі сумніви.
Арсен знаходив у сказаному сенс. В душі він зарікся не думати про Наталю як про втрачене Щастя і вирішив думати про неї як про красиве Минуле. Для цього треба було лише перестати пов’язувати Наталю із парком, старим подвір’ям, автомобілем, і уявляти її у такій собі рожевій хмаринці, немов німфу у ранковому серпанку із картин ренесансних малярів. Він розповів про все це Гійомові і той підбадьорливо похлопав його по плечах. Останнім часом Арсен із ним здружився. Це була дещо специфічна дружба, бо знали вони одне про одного дуже мало. Їх поєднувало щось значно більше – їх поєднував філософський експеримент, пошук Гармонії. Арсен і сам перейнявся ідеєю пошуку: читав Арістотеля, Конфуція, Лейбніца, задумувався над гармонією Всесвіту і гармонією суспільства, у нього в житті виникла ідея і він нею жив. Гійом, знайшовши в Арсенові соратника, із подвійною завзятістю вдавався до свого пошуку. Тепер, вивівши якусь гіпотезу, він намагався втілювати її в життя, чи то сам, чи, то з допомогою Арсена. В юнакові він знаходив натхнення, черпав у ньому сили, бо бачив, що той щиро переймається його словами. Їх дружба зависла десь високо над дрібними людськими проблемами та марнотою життя.     
 Арсен нагадав собі про Магду і розповів про неї Гійомові.
- А це твій шанс пізнати Свіжість Кохання,  - сказав Гійом.


       
       
       
       На іспанській рив’єрі сідало сонце. Єва підставила йому обличчя і воно щедро позолочувало її шкіру. Десь далеко чулися голоси. Вони то наближалися, то віддалялися, ковзаючи поза її спиною. Єва сиділа на землі, притулившись до розлогого дуба. Робочий день скінчився і вона, наплававшись в озері, спочивала. Це був її другий рік в Андалузії. Колись шкільна подруга намовила її приїхати сюди і Єва, залишивши чоловіка і свою країну, подалася в Іспанію на заробітки. З чоловіком до того часу вона встигла прожити дев’ять років, але так ні разу і не родила. Як і всі жінки, Єва мріяла про оту вічну жіночу радість – радість материнства, але чоловік, що із кожним роком холонув до неї, щоразу знаходив причини аби уникнути народження дитини. Коли Єва вирішила поїхати, її сімейне життя було схоже на пекло: чоловік вештався по ночах із своїми друзями і приходив над ранок, грошей додому не приносив, бо, наче відгородився від навколишнього світу і мало чим цікавився, будував якісь химерні теорії осягнення земного щастя і зовсім не звертав на неї уваги. Єва була у відчаї. Її Кохання задихалось в задусі обтяжного шлюбу. Вона почувалася ув’язненою поміж чотирьох стін свого дому і свого Обов’язку. Їй обридла робота вчителя літератури, вона більше не могла миритися з байдужістю чоловіка і залишила все заради того щоб стати збирачкою мандаринів на півдні Іспанії. Так, це була втеча, але втеча, необхідна її кволому Коханню.  Євині батьки засудили її рішення, а свекруха зреклася, бо сказала, що вона залишає її сина напризволяще. І Єва часом соромилася свого вчинку. Вона вірила, що любить чоловіка, бо не було й дня щоб вона не думала про нього, а коли збирала мандарини, то подумки писала йому листи і ввечері все надумане записувала. Так за тиждень у неї виходив один великий лист і вона його одразу ж відсилала. Чоловік відписував не одразу, а коли звик до регулярності Євиних листів, то чекав допоки їх не набереться достатня кількість, щоб стало соромно за свою байдужість, і тоді писав скупого короткого листа. Та Єві було достатньо і того. Їй було достатньо знати, що він живий-здоровий, хоча в душі вона надіялася взнати, що він хоч трішечки сумує за нею. Напевно, тоді вона б залишила усе: пахощі мандаринів, пестощі андалузького сонця, церківку Сан Мігель – усе, що вона любила тут і до чого так звикла, вона б залишила Іспанію і приїхала до нього, якби знала, що він сумує. Але чоловік писав про що завгодно, лише не про те, на що так чекала Єва. З часом вона звикла до таких його листів і її життя знову увійшло у нове розмірене русло, де Час, Сонце і Мандарини були поняттями майже тотожними. 
       Єву хтось покликав. Вона здійнялась на ноги і подивилася в сторону звідки долинав той крик. Вісенте йшов у її напрямку. Вона ще не могла бачити його обличчя, але розпізнавала його по білих штанях і білому капелюсі. Вісенте наблизився до неї і спитав чи вона ще не вечеряла. Єва знала, що якщо скаже, що ні, то Вісенте потягне її кудись попоїсти, а вона не хотіла сьогодні нікуди іти, а тому вирішила збрехати:
- Повечеряла, Вісенте.
   Вісенте сів на місце Єви і сперся на дуб точнісінько як і вона хвилину тому. Він мовчав і жував підібрану із землі соломинку. Єва сіла коло нього, зняла білого капелюха і погладила його по голові. Вісенте був сином власника мандаринових садів, у яких працювала Єва. Він запримітив Єву одразу ж коли вона приїхала. Перше, що завжди кидалося у вічі коли люди стрічали Єву, було її розкішне золотаво-руде волосся і Вісенте пішов навмання за тим волоссям, тільки-но побачив його у дворі батьківського дому. По дорозі він вихопив із корзини мандаринку, сам почистив її і запропонував Єві. Єва була чарівною, її посмішка сяяла під променями андалузького сонця і Вісенте назавжди запам’ятав її такою – зніяковілою  і прекрасною. Тоді вона взяла з його рук мандаринку і сказала щось невідомою йому мовою. Єва зовсім не змінилася з того часу, хіба що в неї з’явився незрівнянний андалузький загар і вона вже говорила з ним по-іспанському. 
       Вісенте схилив голову на Євині плечі. Він кохав її, але не наважувався сказати про це вголос, бо знав, що почує відмову, а тому задовольнявся з того, що мав – Єва по-сестринськи ставилася до нього, завжди вислуховувала його, підбадьорювала, давала поради. Вісенте подобалося коли вона шкодувала його – так він міг виговоритися, вдавати із себе ображеного на щось, хоча завжди боліло йому одне і те саме – він хотів бути поруч з Євою та не міг. Ось і цього разу Вісенте мав вигляд ображеної людини. Єва поправила йому рукою волосся і спитала, що трапилося. Вісенте відчув, що не хоче брехати і вигадувати якусь неймовірну історію. Він просто сказав:
- Я втомлений.
В цей час усі були втомлені. Всі працювали, непокладаючи рук. Знайшлася якась фірма у Східній Європі, яка замовила його батькові велику партію мандаринів і той поспішав аби все було виконано вчасно. Єва співучасливо погладила його по плечах.
- Ти сьогодні знову плавала? – спитав Вісенте.
- Так. – усміхнувшись, сказала Єва. – Але ти ж мені не борониш?
- Вода увечері холодна, - сказав Вісенте, наче пропустив сказане Євою повз вуха. – Можна перестудитися або тебе може схопити судорога.
- Не схопить, Вісенте. У своїй країні я росла на селі і змалечку звикла плавати в озері.
- Хочеш підемо сьогодні на вечірню молитву до Сан Мігель?
- Ні, Вісенте. Я мабуть, залишуся тут, помолюся вдома…А ти йди!
- Не хочу без тебе! – голосом ображеної дитини сказав Вісенте і надув губи.
- А, що ти робитимеш коли я поїду додому? – засміялась Єва.
Вісенте не хотів думати, що Єва може коли-небудь поїхати від нього. Від цієї думки у нього стискалося серце і він не годен був говорити.
- Не їдь, - благально вимовив він.
- Як скажеш, Вісенте, - усміхнулася Єва.
“ Як скажеш, Вісенте“! О, якби це було насправді, якби він міг вирішувати долю Єви, вона б назавжди залишилася з ним, була б царицею мандаринового царства, яке у спадок перейде йому від батька, була б його, Вісентовою царицею… Вісенте розмріявся. Єва поклала йому руку на чоло і сказала:
- У тебе гарячий лоб, Вісенте. Мабуть, не варто тобі сидіти на сирій землі, а то й сам застудишся.
Вісенте вхопив Євину руку, підніс до вуст і поцілував. Єва розгублено дивилася на нього. Їй подобався цей юнак, але вона не кохала його, вона не хотіла стати царицею мандаринового царства і його царицею – десь за тисячі кілометрів жив її чоловік, ходив, їв, спав і вона не могла йому зрадити. З часом усі його провини перед нею забулися і вона з лагідністю в серці згадувала про нього і деколи, надивлячись на його фотографію, казала: “Дурник“. Вона ховала його фотографію у своєму молитовнику, через дві сторінки від образу Діви Марії і помолившись, завжди просила у неї заступництва і здоров’я для чоловіка. 
Вісенте не відпускав Євиної руки. 
- Іди вже, Вісенте, - сказала Єва, - бо інакше спізнишся на вечірню молитву.
Вісенте підійнявся на ноги і обтрусив штани від сухої трави.
- Надобраніч, Єво, - сказав він.
- Надобраніч, Вісенте.
І він пішов до Сан Мігель. 


	Магда не могла заснути, пригадуючи ранкову зустріч. “І як я могла таке бовкнути?“ – думала вона. Її честь була під сумнівом і вона вирішила нічого не розповідати Славі. “ Він, напевне, думає, що мені подобається. Але ж це само собою зрозуміло, адже це я запросила його до кав’ярні.“ – пробувала заспокоїти себе вона. “ Що ж, нехай знає, що подобається мені. Я ж не дала йому можливості себе скомпрометувати і сама обірвала ромову коли та могла здатись надто відвертою“. Про це вона не подумала. Справді, вона пішла, не давши йому можливості зреагувати на оту її необачну фразу, а отже, він не може сприймати її слова як натяк. Магда заспокоїлась – її честь було врятовано. Зараз вона бачила себе сильною та вольовою жінкою, що заради власної честі може піти всупереч своїм бажанням. Магда ще якусь хвилю поуявляла себе вольовою жінкою і врешті відчула, що у захваті від свого вчинку. Вона навіть подумала, що варто було б подзвонити Славі і розповісти їй про ранкову зустріч, але, поглянувши на годинник, який показув без десяти хвилин дванадцяту ночі, передумала – Слава в такій годині зазвичай спить. Тоді Магда взяла до рук книжку і почала читати Хемінгуея. Вона читала по декілька разів одне і те саме речення, збивалась і перечитувала його знову. Читання просувалось повільно – її голова була зайнята чим іншим. Магда відклала в сторону книжку і погасила світло. Надворі тихенько посвистував вітер. Все-таки, дивне створіння людина – в ній приховано стільки усього – не лише доброго і злого – а всього, цілого Всесвіту з усіма його загадками, що коли натрапляєш на одну, то спиняєшся, дивишся на себе у дзеркало і питаєш: “Невже це я?“

	Магда на наступний день шукала Арсена, щоправда, не зізнаючись собі у цьому. Вона прогулювалась поміж лекціями по довгих коридорах університету, а коли лекції скінчились, то вона ще добрих півгодини сиділа на лавочці навпроти його головного корпусу. Арсен сьогодні не прийшов. Їй це здалося підозрілим, бо сама вона завжди ходила в університет. Зрідка, вона, звичайно, хворіла і тоді лежала вдома в ліжку, телефонуючи Славі щоб взнати, що в університеті вчать, але таке бувало дуже рідко і зараз Магда про можливість хвороби не думала. Вона боялася, що Арсен її зневажає, вважає легкодоступною. “Ну і нехай!” – викрикнула вона собі подумки. Якщо Арсен і справді так вважає, то він помиляється! Вона встала з лавочки і пішла додому.
	
       Арсен того дня вирішив навідати маму. На цей раз вона була вдома сама. Вона важко переживала, що живе не з сином, а коли бачила його, то переживала ще більше. Як і багато інших матерів вона любила сина ШАЛЕНО, хоч і не знала, що саме оце “ШАЛЕНО” змусило колись Арсена піти жити від неї де інде.    Материнська любов пульсувала у ній із надлишком. Син для неї був святим, найкращим, досконалим. Однак, вона не вміла показувати свої материнські почуття краще аніж в образах, наріканнях та повчанні і кожен раз коли він приходив, замість того щоб обійняти його, вона йшла до кухні і ставила на плиту чайник, по дорозі нагадуючи собі чим би то йому дорікнути.
	І цього разу вона поставила чайник і сказала:
- Ти погано виглядаєш.
Арсен засміявся: 
-     Дякую, мамо, але вже краще аніж кілька тижнів тому.
- Ти, що закохався? – з острахом спитала вона.
- Та, ні… - протягнув Арсен. – Просто в мені було занадто багато песимізму.
- І де ж той песимізм? – знову з побоюванням спитала вона, бо боялася почути, що в нього є дівчина.
- А що, якщо скажу, що мені хтось подобається?! – сказав Арсен і розсміявся.
Вона боялася цього найдужче. Їй здалося з новою силою, що усі жінки підступні і хочуть заманити у пастку її найдорожчого сина, щоб використати і потім викинути геть. Вона ревнувала до них, бо Арсен був єдиним чоловіком, що залишився в її житті. Мати посьорбувала чай. Їй не хотілося зізнаватися у тому, що вона ревнує і вона спокійним голосом спитала:
- То хто вона?
- Ти її не знаєш. Зрештою, кого б я не назвав, ти однаково незнатимеш. Але, гаразд. Її звати Магда. Цього достатньо?
Мати і надалі намагалася бути спокійною.
- Вона гарна?
- Дуже.
Ця відповідь вразила її найбільше – значить він її кохає.
- Це добре. А яка у неї сім’я?
- Цього я не знаю.
“Якщо не знає, то це може бути звичайнісіньке короткочасне захоплення. В його віці таке, мабуть, трапляється мало не щодня.“ – подумала вона і тим себе заспокоїла.     
- Як твоя наука? – спитала вона, бажаючи змінити тему розмови.
- Як завжди, - сказав розгублено Арсен – він якраз думав про жінку і її роль в Гармонії, думав про Свіжість Кохання.

       Свіжість Кохання! Так, це те, що він хоче спробувати – тремтіння руки від першого доторку до її тіла, відвертий погляд, перший цілунок в губи. Хмари на небі згустились і пішов дощ. Арсен ішов із низько похиленою головою, тримаючи над собою парасолю. Він зайшов в книжковий магазин і провів поглядом по полицях заставлених книгами. Скільки думок, ідей, почуттів заховано всередині цих книг! Люди жили і творили, мріяли, кохали і розчаровувались. Цікаво, чи всім їм вдалося відчути Свіжість Кохання?  “Е, ні!“ – відповів собі Арсен і подумав про тих, що пишуть оті занудливі наукові книги. Раптом в серці у нього тьохнуло. Це була вона! Магда стояла за десять кроків від нього і вертіла в руках одну з отих занудливих наукових книг. 
- Привіт, – шепнув, підійшовши, Арсен.
Магда озирнулась. Вона була трохи спантеличена, побачивши Арсена.
- А, це ти! Привіт! – оговталась вона.
- Ти сьогодні не був в університеті? – спитала Магда і зрозуміла, що знову бовкнула не те.
- Не був. Я туди не часто ходжу.
Вона помовчала і віддала книгу продавщиці. Нехай він думає собі, що хоче – їй начхати.
- Ти сьогодні зайнятий?
- Та, ні. Власне, тиняюся містом, бо не знаю куди подітися, а сюди заскочив щоб погрітися.
- А я сховалася від дощу. Вранці забула парасольку вдома.
Очі Магди світилися бісівським вогником і той вогник уже стрибав всередині Арсена. 
- Ну, то ходімо звідси. У мене є парасоля.
       
       Вони вийшли на вулицю і стали переходити дорогу. Арсен однією рукою тримав парасолю, а в другу взяв Магдину долонь. Вона була холодна і трохи впріла. Вони перейшли вулицю на червоне світло, та Арсен долонь не відпускав. Серця обидвох стукали в унісон. Якби ж то вони могли прислухатися до того стуку, вони б відразу все зрозуміли і почали б цілуватися відразу, отут, посеред білого дня і посеред людей. Але це була Свіжість їхнього Кохання і вона була не менш солодкою від поцілунків.
       
       
       Гійом розгорнув конверт. “Іспанія“, – прочитав він на ньому. Дружина вкотре пише йому і він вкотре не має часу їй відписати. Вона знову писала про тамтешню красу, про те, які там чуйні люди і як би вона хотіла щоб він усе це зміг побачити. Гійом зітхнув. Деколи йому бракувало її, але це не було схоже на Кохання, це було схоже на Прив’язаність. Він так і трактував свої зітхання – “Прив’язаність“ – казав він собі, а тоді відкладав написання листа у відповідь до кращих часів. Цього разу він завагався – у його шухляді лежало п’ять листів без відповіді, і хоч всі вони були схожі одне на одного, зволікати із відповіддю було б нетактовно і немилосердно. Гійом взяв до рук олівця і почав думати над листом. Він вирішив написати, що його світосприйняття останнім часом змінилося і великою мірою завдяки юнакові, який, якщо б вона сюди приїхала, їй би обов’язково сподобався. Ще він написав про погоду і, щоб лист не здався замалим, про раптову смерть якогось знаного у країні актора. Потім поставив в кінці листа жирну крапку, подумав як би то краще підписатися і написав: “Завжди Твій Гійом“.
       
       
       
       Магда тримала Арсена за руку і боялася її відпустити. Вона посміхалася дощу, як у сонячні дні посміхаються сонцю, вона раділа, що випадковість дала їй можливість зараз бути з ним. Вони йшли і посміхались. Їм було добре разом і кожен боявся словами перешкодити цій ідилії. Нарешті Арсен промовив:
- Який гарний сьогодні дощ!
Магда розуміла, що гарний той дощ лише через неї і від радощів була готова зняти чобітки і стрибати боса по калюжах.
- Найкращий! – викрикнула вона.
   Арсен зволікав з першим поцілунком. Він хотів поцілувати її вночі, тоді коли приходить затишок. Він хотів це сказати Магді, розповісти їй про Гармонію і про те, як важливо її шукати, але передумав, бо тим боявся зашкодити ідилії. 
   Магда відчувала себе переможницею. Вона знала, що Арсен тепер належить їй і нікуди не подінеться. Він тримав її руку і вона млосно прикушувала губу. Вона хотіла щоб він її поцілував, але Арсен із поцілунками чомусь зволікав. “Врешті решт, ми під дощем! – хотіла пояснити собі його зволікання Магда. – Мабуть, він чекає більш слушної миті!“ І вона перестала думати про поцілунки. Арсен легенько потискував її руку і геть забув про парасольку – вона кумедно витанцьовувала на вітрі. Так вони мовчки пройшли кілька хвилин і Арсен тихим голосом сказав:
- Ходімо до мене.
Магда знала, що все, що відбувається – це ненормально, це проти її життєвої стратегії, але було надто пізно. Невидима рука, що підштовхувала її до Арсена зараз нікуди її вже не відпустить. Вона сказала: “Гаразд“.
	
	Арсен увімкнув світло у вузькому темному коридорі. Магда обережно переступила через його розкидані черевики. Вона сама скинула із себе шубку і Арсен підхопив її. Він завів Магду на кухню і підсунув їй табурет. Вона сіла і закинула ногу на ногу. Потім попросила Арсена принести їй сигарети із кишені шубки, витягнула одну і запалила. Вона палила не часто, а коли їй і хотілося палити, то робила це не через прив’язаність до нікотину, а через сприятливість ситуації. Зараз ситуація, на її думку, була такою, коли можна спалити одну сигаретку. 
       Арсен останнім часом почав кохатися у музиці Вівальді та Сінатри. Музика та була різною, але з її допомогою Арсен по-новому осягав світ і вже напевне знав, що Музика – один з елементів його Гармонії. Він включив Вівальді і чотири пори року ожили в тісній кухні. Дим від Магдиної сигарети нерівними кільцями здіймався догори і на хвилю зависав там, перед тим як перетворитися на гіркуватий тютюновий запах.
- Я не знав, що ти палиш, - сказав Арсен.
- А хіба ми, що-небудь знаємо одне про одного?          
 	Арсен подумав, що і справді нічого не знає про неї, та яке це має значення? Може якраз це і приносить Свіжість Кохання?
	Він підсунувся до неї ближче, не в силі більше стримуватись, і поцілував у губи, що іще пахли тютюном. Вона подивилася на нього, і знову в Арсенові застрибав бісівський вогник. Він поцілував її ще раз і вона, розтанувши під тим поцілунком, поцілувала його у відповідь. 

	Арсен провів Магду майже до самого дому. Майже, бо вона чомусь захотіла розпрощатися з ним за кілька будинків до її двору.
- Побачимось завтра, - сказала вона і поцілувала Арсена в щічку. 
Такий поцілунок його трохи збентежив і в його Свіжість Кохання закралися сумніви. “Чому вона не поцілувала мене в губи?“ – думав, крокуючи пустою вулицею, Арсен.
       
       
       
       
       Останні тижні напруженої роботи, коли всі працювали від світанку до смеркання, задовольняючи замовлення тієї фірми зі Східної Європи, нарешті скінчилися. Всі могли перевести дух і Вісенте попросив у батька декілька вихідних для нього і Єви.
- Я хочу показати іноземці римський акведук, - сказав він батькові.
Батько нічого не відповів, лише похитав головою.
	
	Вісенте вбіг у кімнату до Єви. 
- Збирайся! - вигукнув він. 
- Ти мене виганяєш, Вісенте?! – засміялась Єва.
- Дурниці тобі в голові! Поїдемо дивитися на Ель Пуенте!Вирушаємо сьогодні ж!
Єва чула раніше про Ель Пуенте – це був древній акведук, що його побудували римляни – але  вона ніколи й гадки не мала податися туди.
- Чи не краще відпочити над морем, Вісенте? – спитала вона.
- Їдьмо, Єво – почав благати її Вісенте, склавши руки немов у молитві. – Я бачив  Ель Пуенте іще дитиною, а вчора мені приснився сон, що ми  гуляємо там обидвоє. Ти казала мені уві сні, що нічого кращого іще не бачила!
Єва йому насправді уві сні нічого такого не говорила, але він хотів надати своєму снові більшої переконливості. Єва завагалася. Вісенте раптом спохватився, немов згадав про щось.
- Ага! Мало не забув. Тобі прийшов лист. Можеш забрати його у кухарки.
Серце у Єви тьохнуло. Нарешті! Вона не змогла приховати вдоволення і сказала:
- То я піду почитаю листа, Вісенте. Зачекай мене трохи.
Вона підійшла до дверей кухні і погукала кухарку. Стара вийшла, очі її привітно сміялись, і простягнула їй невеликого розміру конверт.
- Тримай, дитино. Знаю, що зачекалась… - і вона погладила Єву по голові.
Єва вхопила листа, розгорнула його одразу посеред подвір’я і прийнялася читати.
Лист був короткий, але Єва звернула увагу на його окремі рядки. Гійом писав про якогось юнака і, що волів би щоб вона з ним познайомилась! Він так і написав:    “ЯКЩО Б ТИ ПРИЇХАЛА СЮДИ, то він би тобі обов’язково сподобався“. А ще внизу було написано “Завжди Твій Гійом“. Єва ще раз перечитала лист, спиняючись на тих двох місцях. Вона раптом зрозуміла, що хоче додому! Вона зрозуміла, що, дійсно не має права залишати “Дурника“ самого, навіть якщо в нього і появився якийсь новий друг. Кухарка дивилася на Єву і розуміла, що та скоро поїде. Вона підійшла до неї і сказала:
- Не хвилюйся, дитино. Роби так як каже тобі твоє серце. Ті, хто хоч раз були в Андалузії завжди повертаються назад. Дасть Бог мені здоров’я і ми побачимося знову.
І вони обійнялись.  


	Арсен був незайманим і того соромився. Йому здавалося, що в його віці незайманих вже немає. Всі його друзі, як тільки-но стали підлітками, так багато говорили про жіночі принади, що йому здавалось, що всі вони вже давно кохаються, і якщо б він хоч би словом комусь заїкнувся, що і досі не пізнав жінки, то, напевно, вони б усі підійняли його на глум. Арсенові було соромно зізнатися в тому і Гійомові, бо йому здавалось, що його незайманість анітрохи немає відношення до того на чому побудована їхня дружба – до Пошуку Гармонії. Магді він тим більше нічого не хотів казати – хто зна як вона зреагує? Арсен уже добрих два тижні з нею цілувався, ходив у кіно, у кав’ярні, і знав, що скоро треба буде зайнятися коханням. Оте “треба буде“ не давало йому спокою. Коли він був уже глибоко переконаний, що усі його друзі пізнали жінку, він спробував виправдати себе у своїх очах – він сказав собі, що його Перший Раз повинен бути особливим, повинен доповнювати Почуття і стати Апогеєм Почуття. Арсен за ці два тижні призвичаївся до дивакуватості Магди – деколи вона, будучи з ним, думками була де інде. Вона могла бути ніжною, а за хвилю грубо обірвати його на півслові. Магда ніколи не вибачалась. Арсен спочатку почувався розгубленим та, зрештою, почав списувати Магдину дивакуватість на свою необізнаність жіночого єства, він навіть почував себе трохи винуватим коли Магда несподівано заявляла, що не хоче більше сидіти у кав’ярні і йде додому.

	У Магді ж насправді боролися дві жінки – одна була цілеспрямована повна жаги до самовдосконалення молода дівчина, що вторувала собі стежку у Велике Життя, а друга – та яка любила Арсена – народилася зовсім нещодавно і тепер, побачивши ту іншу – сильнішу од неї – боязко та невпевнено намагалася про себе заявити. Магда немов опинилася поміж двох світів. Вона розгублено приймала квіти із запискою “Кохаю“, дзвонила до Арсена, клала трубку коли чула його голос, і за кілька хвилин, як нічого й небувало, знову набирала його номер і годинами з ним розмовляла. Вона була розгубленою. Слава знала про її інтрижку з Арсеном та воліла не вмішуватися і не давати жодних порад. Якось вона сказала Магді щоб та покинула свого хлопця і залишилась з Арсеном, але та лише визвірилася на неї і назвала дурепою. Слава тоді на неї вперше за багато років їхньої дружби образилась і зареклася не лізти у Магдині душевні справи допоки та сама її про це не попросить. Магдині батьки теж були занепокоєні її поведінкою – вона змінювала свій настрій по сто разів за день! Батько казав, що заведе її до знайомого психіатра, але мати, яка завжди вчила його не вмішуватися в доньчине життя, і цього разу сподівалася на її розсудливість і здатність опановувати собою. Вона лише сказала:
- Нашій доньці стане характеру на десяток дівчат. Дай їй спокій…
       
       Магда не знала, що робити з тим “спокоєм“. Вона не могла більше дивитися в очі ані своєму хлопцеві з гарним автомобілем, ані Арсенові, який теж, напевно, вважав себе її хлопцем. Одного разу вона навіть наважилася йому розповісти про все, але дорогою до його дому передумала – а що якщо вона втратить його?! 
       
       Арсен не був певен, що оце була Свіжість Кохання. Він розповів про свої спостереження Гійомові, але той вже був вищим від таких проблем – він зводив усі свої поради до одного – місця людини у Всесвіті та секретів земного Щастя. Він любив відповідати загадками, тому що так йому здавалося ніби він осягає сам і вчить осягати Арсена таємниць пізнання найнедосяжніших сфер людської сутності. Він викупив у якогось лахмітника заляпаний чорнилом бюст Гомера, і, вірячи, що це Арістотель, ходив по кімнаті взад і вперед, заклавши руки за спину, деколи спинявся, показував на нього пальцем і казав: “ Отой помилявся…“. Арсен чим далі, тим менше розумів про що говорив Гійом і деколи просто сидів, відключившись, і чекав коли той закінчить йому роз’яснювати якусь чергову теорему осягнення Всесвітньої Гармонії. Щоправда, Гійом одного разу спромігся піти на експеримент. Він виволік посеред ночі Арсена із дому, і незважаючи на холод наказав лізти з ним на пагорб, де колись стояв замок . Вони вилізли на той пагорб, випили пляшку вина і почали галасувати скільки було сили. Гійом пояснив Арсенові, що коли людина залишається наодинці із собою, то у неї всередині ніби відкривається її справжнє “я“,  а щоб оте “я“ знало, що воно вже може виходити назовні і, що всі моральні перешкоди денного світу відкинуто, то треба йому про це сповістити криком.   ”Я-я-яяяя!…” – волали вони так, що аж небо дрижало понад ними і, здавалось, що крихітні зірочки, налякавшись того крику, мигтіли щораз яскравіше. Вони кричали, що було сили і хоча “ справжнє я“ Арсена так і не з’явилось, він, принаймні, розвеселив себе безглуздістю того галасу. 
       
       
       
       Вісенте довго проводжав поглядом жовтий автобус, що забрав від нього Єву. О, краще б він не згадував про той лист, краще б вкинув його до багаття! Потім засоромився своїх думок і сказав собі: “ Ну ж бо, Вісенте, будь мужчиною! Якщо і справді кохаєш цю жінку, то повинен бути щасливим за неї. Вона повертається на Батьківщину…“ І Вісенте, скинувши капелюха, провів долонею по впрілому чолі.
       
       Гійом довго не міг прийти до себе – Єва повернулася! Ось вона сиділа біля нього із нерозпакованими валізами і посміхалася поблажливо, немов до дурника! Оговтавшись, він пригорнув її до себе. Зрештою, вона його дружина і виказувати своє невдоволення він не хотів. Він дивився отак на неї кілька хвилин, а тоді сказав, немов невірячи власним очам:
- То ти приїхала?
Єва усміхнулась.
- Приїхала, дурнику! 
І поцілувала його в чоло.
Її звернення роздратувало його. Як може вона казати таке людині, що намагається осягнути невидимі матерії Гармонії Всесвіту?
-     То ти приїхала щоб ображати мене?!
- А ти таки дурник! – сказала Єва і посміхнулась знову.
Це починало виводити Гійома із себе, але він змовчав.
- Ой, у мене ж за годину концерт! – знайшов він вихід із ситуації.
- Хочеш попрасую тобі сорочку?
- Вона попрасована, - відмовив Гійом, поспіхом переодягаючись.
Він вибіг із дому, неначе там оселилася смерть, і пішов куди дивилися очі. Гуляв передвечірнім містом і розумів, що собі вже неналежатиме – Обов'язок так чи інакше торкатиметься його і Гармонія, від якої він, здавалося, був у півкроці знову почала віддалятися від нього.


	Слава боялася грубощів. Вона вимикала телевізор при єдиному натякові на насилля і зараз, коли Магдин хлопець, охопив її шию пальцями, раз-по-раз, стискаючи її все сильніше, вона відчувала себе приниженою і розчавленою. Вона кліпала перестрашеними оченятами, боячись поглянути у вічі тому, хто з такою жорстокістю, притиснув її до стіни університету і вимагав одного – правди про Магду.
- То в неї є хтось?! – спитав він ще раз із люттю у голосі і стиснув її шию ще сильніше.
І вона розповіла йому про все, що їй було відомо. “Сука!“ – викрикнув Магдин хлопець і заніс над Славою долонь. Вона заплющила очі і з жахом чекала удару. Раптом почула як хтось почав вовтузитися і пальці з її шиї щезли. Вона розплющила спочатку одне око і побачила ЙОГО – ЇЇ ГЕРОЯ! Марко вхопив руку Магдиного хлопця і вдарив його по обличчі. Від несподіванки той скривися та, швидко оговтавшись, збив Марка з ніг і напосівся на нього зверху, притискаючи до землі. Слава відчула, що вже немає страху і вистрибнула на Магдиного хлопця, тлумлячи його своїми маленькими кулачками.
- Відпусти його! Відпусти!
Той легко скинув її із себе і, пінячись від люті, сказав:
- Біс із вами!
Тоді сів у свій гарний автомобіль і за хвилю зник в кінці вулиці.
- А ти хоробра – мовив, обтріпуючись, Марко.
- У мене є з кого брати приклад, - сказала Слава і зняла окуляри – вона хотіла подобатись своєму Героєві.
- А ще…гарна – додав Марко, підвівши на неї погляд. 
І він взяв її за руку щоб уже ніколи більше не відпускати.


        	
        Магда лежала, втупившись очима у стелю. Ще ніколи їй не доводилось приймати такого важкого рішення. Арсен, незважаючи на свою пасивність у розвитку їхніх стосунків, був для неї ковтком свіжого повітря в алгебраїчному  розвитку її життя. "Мої почуття до нього самодостатні. “ – думала Магда. – “ Якщо я залишуся з ним, то все інше не буде мати значення”. Але все інше поки що мало значення, і Магда, усвідомлюючи всю значимість свого життєвого шляху, не могла допустити повільного та все ж неухильного розпаду своїх ідеалів. “ Це не справжнє Кохання – воно надто руйнівне”, - думала вона. Врешті відчула,що дзиґар, який іще зовсім недавно калатав у її серці, замовчав. Вона відчувала, що той дзиґар іще всередині неї, але й гадки не мала чому він так раптово спинився. Без того дзиґаря її почуття до Арсена ставало незрозумілим і спустошеним. Магда ще раз зважила “за і проти“, кинула на ваги кар’єру, хлопця з гарним автомобілем, двох дітей від нього і оце принишкле почуття, піднялася з ліжка і набрала Арсенів номер.  
        
        Вони зустрілися коли вже смерклося. Арсен трохи спізнився, і, перепросившись, поцілував її у щічку. Магда не могла зважитися щоб сказати надумане – клятий  дзигар, напевне, знаючи про її намір, закалатав майже так само як у перший день знайомства. Арсен взяв її за руку і повів до кав’ярні. 
        Вони сиділи у напівпустій кав’ярні і слухали те, що говорили за сусіднім столиком. Арсен не говорив нічого бо бачив, що Магда змінилася на лиці, і він  стурбовано намагався зазирнути їй у вічі. Вона і далі зволікала. Чарка коньяку приглушила трохи її дзигара і вона замовила іще одну. Врешті-решт Магда зважилась:
- Арсен, нам потрібно це припинити.
Арсен десь очікував, що вона це скаже і кивнув головою. Що може він змінити коли Кохання немає? І він сказав:
- Гаразд. Якщо хочеш, я буду твоїм другом.
Магда знала, що йому може бути від її відмови ще більш боляче та все ж не могла погодитись на дружбу зі своїм принишклим почуттям.
- Ні, Арсен. Ми повинні припинити ВСЕ.
Арсенові здалось, що це його невпевненість призвела до цього і він в душі почав дорікати своїй незайманості, що завжди сковувала його.
Магда знала, що завинила перед Арсеном, а тому сказала:
- Ти тут ні при чім. У всьому винна я. Мої почуття до тебе виникли настільки несподівано, що я почувалася приголомшеною…- Магда замовкла, підбираючи слова. – Я була приголомшеною, але не закоханою. Це не кохання, Арсен.
Вона замовила ще одну чарку коньяку. Їй було не легко усе це казати, але вона вже бачила перед собою свою кар’єру, чоловіка на гарному автомобілі і двох дітей. Ті образи додавали їй наснаги і її сумніви майже повністю розвіялися.
	Арсен запропонував її провести і вона, щоб іще якось заспокоїти власну совість, погодилась. Цього разу вона не боронила йому провести її до самого дому, на прощання поцілувала його в губи і сказала: “Пробач“.
Арсен почекав допоки за нею не зачиняться двері, розвернувся і пішов додому. Несподівано хтось його покликав і він обернувся. Перед ним стояли двоє незнайомців. Один підійшов до нього і боляче вдарив у живіт. Арсену перехопило подих і він впав на коліна. Другий, побачивши, що той беззахисний, підскочив ззаду і вдарив його по голові. Арсен впав і ті двоє почали його копати. Арсен інстинктивно прикрив обличчя руками і лежав, не в силі поворухнутися. Його били в живіт, по обличчі, лютували і лаялись. Він чув як кров наповнила його рот і він, задихаючись, її сплюнув.
- Дивись, він уже кров’ю харкається, - викрикнув один із них і спинив другого, що невгаваючи, бив Арсена. 
Другий підійняв Арсенову голову за волосся і вигукнув:
- Спробуй ще раз підійди до неї! 
Він подивився по сторонах, бажаючи переконатись, що ніхто не був свідком цього побиття і вдоволений з того, що захистив своє кохання, сів у свій гарний автомобіль. 

	Думки мішалися в голові у Арсена і він, похитуючись, пішов додому. Світло від автомобілів ковзало по ньому і перехожі сахалися його, відходячи в сторону. Йому було холодно і боляче, його обличчя було в крові, а одяг брудний. “Ні, я не можу так іти через півміста“, - подумав Арсен. Він роззирнувся навкруги, прикинув, що найближче звідси до Гійома і побрів у напрямку його дому. 
	
   Він постукав у його двері і почув у відповідь жіночий голос. Арсен збентежився і подумав, що помилився поверхом. Оглянув оббиті деревом двері і зрозумів, що не помилявся. Хотів би щоб його зараз тут не було, але відступати було нікуди. 
- Це Арсен, друг Гійома, - сказав він.
Двері йому відчинили і він побачив рудоволосу молоду жінку. 
- Заходьте, - сказала вона і застигла, побачивши заюшене кров’ю обличчя.
- Та я, мабуть, вже якось іншим разом, - зніяковів Арсен, помітивши її остовпіння. 
Єва трохи налякалась вигляду побитого юнака, але він знав ім’я її чоловіка і вона сказала:
- Заходьте. Куди ж Ви так підете?
Вона затягла Арсена всередину і повела до ванни. Він відкрутив кран і почав змивати обличчя. 
- Давайте, я Вам допоможу, - сказала Єва і, набравши повні долоні прохолодної води, почала мити Арсенові шию.
Він хотів було відмовитися, але голова боліла так, що він не міг сказати і слова.
Єва вимила йому обличчя.
- У Вас розбитий ніс, - сказала вона. – Ви, мабуть, прийміть ванну, а я принесу Вам льоду.
Арсен сидів у ванні і прикладав лід до носа. Його трохи лихоманило від наруги, що йому довелося пережити, але тепла вода потихеньку знімала стрес.
Він витерся великим голубим рушником. 
- Ваш одяг зовсім брудний, - гукнула йому Єва. – Я принесу Вам що-небудь Гійомове. 
І вона принесла светр і потерті джинси.
- Підіть, приляжте, - провела вона його до канапи. – Гійома немає, він сьогодні на концерті. Полежіть, нехай Вам трохи перейде.
Вона запропонувала йому викликати лікаря, але він відмовився. Тоді Єва вимкнула в його кімнаті світло і пішла на кухню. Тут сіла і почала згадувати Іспанію: Вісенте, мандарини і церківку Сан Мігель. Вона так і не вибачилась перед Вісенте, що не змогла поїхати до Ель Пуенте. Тільки зараз вона згадала про його намір і вирішила вибачитися у листі. Вона принесла аркуш паперу і написала: “ Любий Вісенте! Я тільки зараз пригадала як ти хотів поїхати до того Ель Пуенте. Вибач мені, що так тебе підвела. Я вирішила їхати додому і зараз бачу, що не помилялась. Я щаслива…“

   	Гійомові набридло прогулюватися містом. На вулиці була така сльота і мерзлота, що у нього не попадав зуб на зуб. “Швидше б закінчилася ця клята зима“, - сказав він собі. Він розмірковував над тим як йому тепер поводитися з дружиною і яку стратегію співжиття слід обрати. Він ходив пустими вулицями і думав, завертав у вузькі провулки і думав. Врешті вирішив зайти до церкви на площі щоб погрітися. Там сів на лавочку і почав розглядати церковний інтер’єр. То була стара церква з іконостасом у стилі “бароко“. Навколо висіли ікони із зображеннями  Діви Марії та Ісуса. Перед Ісусовою іконою горіли свічки. Гійом підійшов до ікони, взяв до рук свічку, запалив її і перехрестився, невідводячи від неї погляду. Тоді вкляк на коліна і ще довго розмовляв з Ісусом про Гармонію і шляхи її осягнення.
   
   
   	Арсен прокинувся вранці. Ниючий біль нагадав йому про вчорашнє побиття і він пошкодував, що сон так швидко його покинув. Гійом зазирнув до нього у кімнату і сів поруч, співчутливо дивлячись на його розбите обличчя. 
- Тут вчора була жінка, - сказав Арсен.
- Так, - усміхнувся Гійом. – Це моя дружина.
- Єво! – погукав він її.
Єва увійшла до кімнати у білому фартушку.
   -     Пам’ятаєш, я писав тобі у своєму листі про юнака? То оце він, чи, принаймні, те, що від нього залишилось.
   Всі засміялись. Гійом трохи заспокоївся після отієї розмови з Ісусом, але ніхто про неї нічого не знав.
   Арсен подякував Єві за її співчутливість, а вона по-материнськи погладила його по голові. Вони з Гійомом нічого його не розпитували, та й він нічого не хотів розповідати. Одяг його Єва випрала і він, незважаючи на її вмовляння поснідати з ними, пішов додому в Гійомових потертих джинсах.
   
   	
   
   Напевно, Арсенове життя знову стало б спустошеним якби не Гійом. Незважаючи, на присутність його “антимузи“, як він називав Єву, він невпинно крокував до осягнення своєї Гармонії. Наступною зупинкою його дослідів стала релігія. Він із вогником в очах взявся до вивчення світових релігій. По Біблії, він почав вивчати Коран, а тим часом водив Арсена по всіх відомих йому церквах та костьолах міста. А у місті, із його довгою і славною історією, їх було чимало.
   - Господь, підкаже тобі де шукати Гармонію, - сказав, крокуючи до церкви, Гійом. Весна була теплою і він ніс свою легку куртку в руках.
   Вони прийшли на ранковий молебень і стали слухати священика. Той говорив проповідь, інколи забуваючись і повторюючи вже сказане. Говорив про Бога і про країну, говорив про те, як треба трудитись в ім’я Господа і дякувати йому за кожен день, що він дарує світові. Гійом схвально кивав головою, а коли мав іншу думку, скептично посміхався. У своїх діалогах із бюстом Гомера він встиг далеко просунутися в розумінні Всесвіту і з дечим сказаним зараз не погоджувався.
   Вони прослухали ранковий молебень і Гійом легенько підштовхнув Арсена, сказавши:
    - Піди порозмовляй з Ним.
   Арсен підійшов до ікони Ісуса, прочитав три рази “Отче Наш“ і почав з ним розмовляти. Спочатку він, під враженням від проповіді священика, подякував йому за цей сонячний березневий день, а тоді коротко розповів йому про себе, хоч і знав, що все це Ісусові і без нього відомо. В решті-решт, розповів йому про Магду, попросив здоров’я для матері і, побажавши і йому самому гарного дня там, у Космосі, встав і підійшов до Гійома. Той чекав його на вулиці.
- Ну, що? – спитав він. – Порозмовляв?
- Порозмовляв.
   Арсенові сподобалося розмовляти з Ісусом і він вирішив, що навідуватиметься до церкви частіше. І вони побрели потрісканою від часу бруківкою.
   
   
       
       Єва наважилася повернутися до роботи вчителя. Спочатку їй було трохи важко, адже вона встигла звикнути до усамітнення і спокою на іспанській рив’єрі, але, вона так сильно любила дітей, що втрачені навички спілкування з ними швидко повернулися назад. 
       Сьогодні вона розповідала про Сервантеса і його “Дон Кіхота“, раз-по-раз обриваючи розповідь про письменника своїми власними враженнями про Іспанію. Нарешті, хтось із дітей підійняв руку і попросив щоб вона розповіла їм більше про країну. О, вона могла говорити про Іспанію годинами. Вона була вдячна тій дитині за її прохання і розповідала про усе, що було на серці: про Андалузію, власника мандаринових садів, кухарку, про церківку Сан Мігель і про Ель Пуенте. Згадавши про Ель Пуенте, вона нагадала собі про Вісенте і на хвилю замовкла, а тоді додала:
- А ще у власника мандаринових садів був вродливий син. Його звали Вісенте і він умів грати на гітарі фламенко.
   
   
   
   Вісенте спочатку важко переживав розлуку з Євою, а його батько в душі тішився, що вона поїхала. Коли прийшов перший Євин лист, то він, забравши його у листоноші, сховав у скриню в своїй кімнаті. 
   Вісенте чекав, що Єва йому напише, але листи не приходили. Якось, вставши вранці, він зрозумів, що втратив її назавжди і волів більше не думати про неї. Він повністю віддавав себе роботі у мандариновому царстві батька і в тому знаходив розраду. 
   Врешті батько вирішив його оженити. Вісентовою обраницею стала донька батькового друга із Херес дела Фронт’єра, із яким вони зналися ще замолоду, коли очолювали  місцеву опозицію Франковому режимові.
   Дівчина була на сім років молодша від нього, струнка і смаглява. Батько підлаштував їхнє побачення у Хересі коли приїхав туди із сином дивитися на бій биків. Вісенте з дівчиною сиділи на кориді поруч і перекидалися двозначними поглядами. Вісентів батько радісно підмигував своєму другові. 
   За місяць відіграли весілля і молода оселилася у своїй новій домівці. Тоді-то батько і сказав Вісенте, що ховав від нього Євині листи. Вісенте на нього довго ображався, та знайшов у собі сили пробачити його, бо сімейне щастя окутало його з неймовірною силою. Він відписав Єві на усі її листи і вибачився за те, що так довго не писав – сказав, що весь той час був у медовому місяці в Пуерто Ріко, звідки родом була його мати. Він і дійсно їздив із нареченою у Пуерто Ріко, але довго там не затримувався. Вони прибули у Сан Хуан, побули там декілька днів, подивилися фортецю Ель Морра та іспанські фортифікації і чкурнули із людного міста у переферію. Удвох вони пересікли острів зі сходу на захід і навідали Вісентового діда, що мав тут велику тютюнову плантацію. Колись молодий Вісентів батько прибув на острів із голими руками і гарячим серцем у пошуках пригод. Пропрацював кілька років на плантаціях діда і оженився на Вісентовій матері, яку потім забрав до Іспанії. Вісенте давно не був у діда і той заледве відпустив його із нареченою до пляжів Пуерто Ріко. Там вони оселилися в затишному готелі, цілими днями невилазячи із дивовижної зелено-голубої води моря, і ночами кохаючись до нестями. Тут Вісенте увійшло в звичку щодня дарувати нареченій оберемок орхідей і він привіз цю звичку до Іспанії.
       
       Він дарував їй квіти, принаймні, раз на тиждень. Ще на світанку він підійнявся, щоб поїхати до села за ними, а коли повернувся, то побачив як із дому виходив родинний лікар.
- Хтось захворів? – перестрашено спитав він його.
- А Ви підійміться до дружини, - весело відповів йому лікар.
   Вісенте вбіг до неї у кімнату і побачив її усміхненою в ліжку в променях ранкового андалузького сонця.
- Вітаю, - сказала вона. – Скоро ти станеш батьком.
І Вісенте припав до її живота, осипаючи його поцілунками.
   
   
   	Цієї весни сонце підсмажувало усю Європу. Арсен тепер кожної неділі ходив до церкви на площі, а у будні дні навідував інші церкви і там спілкувався з Ісусом. Гійом казав йому, що кожна церква має свою енергетику в залежності від місця де вона побудована, віку та людей, що приходили сюди молитися. Арсен до того висновку міг прийти і сам, бо якась тепла хвиля спокою окутувала його кожного разу коли він переходив поріг церкви. Всередині він почувався Захищеним і напевне знав, що це – елемент  його Гармонії. Після втрати Магди і того побиття, що сталося зимою, йому здавалося, що він втратить душевну рівновагу. Але церква і тепла весна врятували його. Він, з вдячністю за ту Захищенність, намагався осягнути Бога в його первозданності, посеред світу, що був вічним як і сама ідея Життя на планеті, а тому чимало часу проводив на природі. Коли мав вільні дні, то любив поїхати у гори – така мандрівка забирала у нього кілька годин потягом, а коли часу було в обмаль, то їхав відпочити на скелі, що стояли відразу за містом. От і сьогодні він надумав  виїхати на скелі за містом і вирішив взяти у компанію Гійома.  
   	Він прийшов до нього, але Єва сповістила його, що той поїхав десь на схід з гастролями.
- А коли він повернеться? – спитав Арсен.
- Не знаю. Мені він нічого не сказав.
   Арсен засумнівався в достовірності Євиних слів. Останнім часом Гійом вподобав собі молоду студентку з консерваторії, що грала на флейті, і якось вже сповістив йому, що хоче пізнати з нею Свіжість Кохання. Про Свіжість Кохання Арсенові думати було трохи моторошно, бо відразу згадував Магду, а тому він вирішив поговорити з Євою аби відігнати дурні думки.
- Ви вже призвичаїлись до нового життя? – спитав він.
- Перестань мене називати на Ви! Я старша від тебе лише на п’ятнадцять років – вдавано ображено сказала Єва. – Це  життя мені не нове, якщо ти маєш на увазі моє вчителювання, а дітей я завжди обожнювала! 
- Я теж люблю дітей. Вони такі кумедні коли маленькі.
   Арсен посміхнувся. В кімнаті запанувала тиша, така, що можна було почути як цокає годинник на кухні.
- Хочеш кави? – запропонувала Єва.
- Я її завжди хочу, - знову посміхнувся Арсен.
   
   Вони пили каву і говорили про Бога. 
- Я знаю, що він десь поруч мене, - сказав Арсен.
- Він завжди поруч нас, треба лише впустити його до свого серця, - сказала Єва.
- Впустити його до серця, а тоді розмовляти і радитись з ним щоб йому там не набридло, - доповнив Арсен, колупаючись ложкою у кавовій гущі.
- Тобі б, напевно, сподобалася Сан Мігель. Вона маленька і чепурна, а падре, що  читає там молитви – шанована і добра людина. Ми туди всі приходили немов однією родиною, а по службі Божій часто залишалися біля церкви і годинами бесідували. 
   Єва нагадала собі про Іспанію і щаслива була, що знайшла нового співрозмовника. Вони просиділи отак кілька годин і над вечір Арсен неохоче підійнявся аби йти додому. Вже в дверях Єва спинила його і спитала:
- Арсене, а ти не знаєш чого це Гійом приволік додому бюст Гомера?

   
   
   Гійом і справді нікуди не поїхав і зі своєю мандрівною валізою спинився вдома у студентки консерваторії. Та, про дружину, звісно ж, нічого не знала і молилася на Гійома коли той грав для неї на піаніно. 
- В тобі живе Моцарт! – приголомшено вигукувала вона.
   Гійом не знав чи то вона придурюється, а чи насправді їй подобалося як він грав. Як би там не було, старався він з усіх сил і часом і сам відчував, що виходить йому щораз краще. У своєму оркестрі він грав на трубі і лише зрідка задля забави вдома сідав за піаніно, а тепер схвальні відгуки про його гру лише улещували його самолюбство.
   Він зіграв для студентки відривок з Моцарта, а вона в захопленні лежала на ліжку в халаті, оголивши красиві стрункі ноги. 
- Дай-но я поцілую тебе, мій Моцарте! - вигукнула вона коли Гійом закінчив грати.
Він підступив до неї і вона, охопивши його двома руками, поставила на шиї великий синій слід від поцілунку..
- Це щоб кожна знала, що ти мій! – сказала вона. 
- От, дурепа! – не втримався Гійом. Тепер йому доведеться ретельно маскуватися у присутності дружини – нехай  хоча б для неї Обов’язок залишиться непорушеним.
   Дівчина образилась і спитала:
- У тебе ще хтось є?
- Є! - вигукнув злісно Гійом. – Дружина!
   Дівчина заплакала, впавши долілиць на ліжко. Гійом підсів до неї, погладив по спині і сказав:
- Біс із нею, з тією дружиною. У нас давно немає кохання. Ми навіть не кохаємось більше.
 Гійом зробив паузу, а дівчина продовжувала плакати, бо була заручницею своїх почуттів.
- Вона тобі не конкурентка, - сказав врешті Гійом. – Те, що вона вписана у моєму паспорті, насправді нічого не значить, адже тепер не Кохання змушує мене жити з нею, а Обов’язок.
Дівчина повернулася до нього і попросила щоб він покинув дружину. “Кожен на моєму місці зробив би те саме“ , - думала собі вона, бо знала, що обороняє своє Щастя. Гійом щось угукнув і поліз до неї цілуватися. Дівчина відіпхала його вбік і спитала знову:
- То ти з нею розійдешся?
Гійом про те зовсім не думав, думав лише про нездоланний потяг, що вабив його до дівчини, а тому покірно кинув: 
- Гаразд.
І одразу ж опинився в її обіймах.



       Єва помітила той слід відразу. Великий і синій, він різко контрастував із кольором Гійомової шкіри і немовби вигукував Єві: “Дивись! Я тут!“ Єва нічого чоловікові не сказала і пішла з дому, надумавши побачення зі своєю шкільною подругою.
Вона ходила містом і думала, завертала у вузькі провулки і думала. “ Зрештою, чоловікові потрібна жінка.“, - намагалася виправдати його вона. – “ І не та, що у паспорті, а та, що в серці“. Єві було нестримно боляче – боляче через його зраду, через втрачені роки і несправедливість, до якої її привело Життя.  “ Добре, що у нас немає дітей“, - подумала Єва. 


- Оце так цілунок! – вигукнув Арсен, побачивши Гійома.
- Тихіше, - принишкло сказав він, хоч у Арсеновій кімнаті вони були лише вдвох. 
- Це тобі флейтистка такого поставила?
- Авжеж, що не дружина, - роздратовано бовкнув Гійом.    
Арсен не знав чи в такій ситуації слід це казати, та все ж обережно промовив:
- Твоя дружина – красуня … 
Ці слова звучали відірваними від розмови і Гійом на хвилю впав у роздуми, а тоді сказав: 
- Я вже пережив Свіжість Кохання із дружиною, а краса має силу лише тоді, коли знаходить своє відображення у душі закоханого.
- Але ж хіба Свіжість Кохання – це усе Кохання?
- Ні, звичайно. Є ще Буденність і Обов’язок.
Гійома дратувала ця розмова і він вирішив про Кохання більше не говорити. Він заговорив про Гармонію і нові шляхи її пізнання.


	Арсен не міг дивитися Єві у вічі. Вона подобалася йому. Вона була людяною, а ще гарною, а тому правда про Гійома, яку він знав, шкряботіла у нього на серці, кожен раз коли він зустрічався з нею. “ Краще б я нічого не знав!“ – думав Арсен, боячись почути від неї запитання про чоловіка, але Єва у нього нічого не питала. Вона вирішила трохи почекати. “А що якщо це лише якийсь скороминучий флірт, про який він зараз шкодує?“ – казала собі вона, відволікаючись від листа Вісенте про Пуерто Ріко. Та Гійом і не думав забувати про свій флірт – він прагнув насолодитися Свіжістю Кохання і зараз розумів, що ота Насолода є елементом його Гармонії. Гастролі його почастішали настільки, що їх регулярності, напевно, міг би позаздрити і Елвіс у пік своєї популярності.  


	Арсен зайшов до Гійома, сподіваючись, що його гастролі вже закінчились, та його не було. Єва запросила його подивитися знимки, що їх надіслав Вісенте, і вони сиділи на кухні під цокотом годинника на стіні.
- А оце – мій колишній господар, - сказала Єва, схилившись над фотографією Вісентового батька. 
Арсен поглянув на її оголену шию, а тоді відвів погляд і подивися на старшого мужчину з гострою борідкою, що обіймав мандаринове дерево.
- А це – я разом із кухаркою.
Арсен мимоволі подивився на її шию ще раз і помітив на ній дві маленькі родимки, посаджені так близько одна біля одної, що могло здатись ніби вони зливаються.
- Це – церківка Сан Мігель. Я тобі про неї вже розповідала.
У неї було дивовижне волосся! Воно розтікалося по її плечах і водоспадом спадало на фотографії. Арсен нахилився щоб поглянути на церківку і завмер, відчувши запах її волосся. Воно пахло мандаринами, воно пахло сонцем і морем! Арсен вдихнув той запах у себе і відчув як він його наповнює із середини.
Єва продовжувала показувати йому фотографії, щось розповідала, а він її захоплено слухав. Її голос заколисував його, її сміх чарував його і йому було холодно і спекотно. Він відчував як по його шкірі бігають мурахи, як його обливають крижаною водою, а тоді обпікають сонцем пустелі.
- Ти тремтиш? – спитала Єва.
- Напевне, застудився, - сказав Арсен і кашлянув. 
Єва зробила йому чай на травах.
- Пий, - сказала вона. – Цей чай – цілющий.
Вона подала йому гарячу чашку з чаєм в руки і він торкнувся її пальців. Які ніжні були ті пальці! Він хотів би щоб вона не віддавала йому тієї чашки, а просто тримала її отак разом із ним, обпікаючись до болю. 

- Для чого ти таке зі мною робиш? – спитав Арсен Ісуса, але той не хотів з ним говорити.
- Ти мовчиш саме тоді, коли я не маю більше у кого спитатися. Напевно, поглядаєш на мене з неба і думаєш “Що він од мене хоче?“. Але ж ти розмовляв зі мною раніше, то чому мовчиш зараз?!
Ісус і далі продовжував мовчати.
- Ти мовчиш, тоді коли тебе просять! То чи вартий ти тоді усіх цих свічок?! Люди кладуть тобі до ніг свої сподівання, запалюючи ці маленькі вогники! Вони б’ють поклони і просять поради, а ти їх ігноруєш!
Арсен стояв навколішки біля ікони Ісуса в церкві на площі не в силах повернути загублену душевну рівновагу. Час для нього почав новий відлік. “ Я божевільний“, - казав він собі, а Ісус його мовчки слухав.

   
   
   Єва закінчила урок і поставила дітям оцінки. Робочий день закінчився! Вона солодко потягнулась і відчула як захрустіли її хребці. Втома, що окутала її, була скоріше приємною аніж виснажливою, і вона поволі, насолоджуючись тією заслуженою втомою, спустилася сходами і вийшла на вулицю.
   Арсен стояв навпроти шкільного входу і щось наполегливо шукав у кишенях. Те “щось“ він шукав вже добрих хвилин п’ятнадцять як тільки чув, що двері школи відчиняються і звідти хтось виходить. Він знав, що це дешевий трюк, але спокуса побачити Єву взяла гору.
- Здається, я загубив ключі від свого дому, - сказав він Єві.
   
   Він попросив її принести якісь фотографії, бо сказав, що обожнює їх переглядати. Вона принесла фотографії, поклала їх на стіл і, схилившись над ними, почала розповідати Арсенові про незнайомих йому людей і показувати якісь невідомі йому місця. Він те все пропускав повз вуха, милувався її шиєю, двома родимками і розпущеним золотавим волоссям. “Я божевільний“, - казав він собі, а Ісус його мовчки слухав. Арсен сидів отак до вечора, слухав Єву, машинально щось її запитував тільки для того щоб чути її голос знову. І тоді прийшов Гійом. Він був п’яненький і ледь бачив на очі. Арсен з Євою підхопили його на порозі і поклали на ліжко у спальні. Він щось белькотів незрозумілою їм мовою і ніяк не дозволяв себе роззути. Врешті втихомирився і заснув. 
   Єва втомлено опустилась на стілець на кухні. 
- Ти на нього образилась? – сказав, поглянувши на її сумний вигляд, Арсен.
- Я на нього не ображена, - відмовила Єва, але їй було важко на серці. Весь цей час вона не вірила ні в які гастролі чоловіка і з невтомною наполегливістю закривала очі на усі його вибрики.
- Тобі погано? – спитав, помовчавши, Арсен. Він дивувався собі. Зараз він хотів почути питання якого так боявся останнім часом. О, тоді він розповість їй усе, що знав про Гійомову інтрижку із отією студенткою  і насолодиться її болем. Вона плакатиме і він зможе її обіймати!
- Ти щось знаєш? – спитала Єва.
Арсен, тріумфуючи, відкрив рота, і почув як з кімнати де спав Гійом доноситься дикий храп. Той храп, незважаючи на замкнені двері до кімнати, наповнював увесь дім і, здавалось, дряпався по батареях нагору до сусідів.
- Нічого, - сказав Арсен, а Ісус полегшено зітхнув. Він все ще був у нього в серці.
- Я не такого його хотіла бачити, коли їхала з Іспанії. Напевно, я трішки розчарована. От і все.
Єва посміхнулась і, поглянувши на ту посмішку, Арсен посміхнувся і собі. “Жінка, що змушує мене посміхатись“, - подумав зачаровано він. 
       
       Єва була гордою у своєму смутку і якби її хтось запитав як у неї справи, вона б, не вагаючись, відповіла б, що все прекрасно. Насправді ж криза її шлюбу, від якої вона колись втекла до Іспанії стала ще глибшою. Єва це усвідомлювала, як усвідомлювала і те, що цей шлюб приречений. Вона ніяк не могла зарадити його повільному розпаданню, а тому перестала боятись і жила кожним дарованим Богом днем, незнаючи, що буде завтра.
   Вона поклала Арсена спати на канапі, а сама пішла в епіцентр того нелюдського храпу. Арсен лежав на спині і слухав Гійомове хропіння. Воно приносило йому біль, бо нагадувало про Гійома і його Обов’язок до Єви, воно нагадувало Арсенові Єву, яка, напевне, стуливши вуха біля свого чоловіка, намагалася зараз заснути. До Арсена підступила хвиля ревнощів. Якби вона зараз встала, подумав Арсен, то я би стогнав як уві сні і вона б зайшла сюди. Він не знав чи зміг би їй тоді зізнатися у своїх почуттях чи чекав би на те, що скаже вона. Може вона б підсіла до нього для того щоб відігнати нічну примару і тоді він приласкав би її. “Ти дурень і божевільний!“ – казала Арсенові його Совість і він слухав її. “Ти вартий її більше аніж отой п’яниця“ , - казало йому його Бажання. “Гійом – твій друг. Чи ти зрадиш свого друга?!“ – не вгавала Совість. “Вона з ним нещаслива“, - не відступалось і Бажання. І в них із Совістю зав’язалась суперечка.
- А звідки ти знаєш, що зі мною вона буде щаслива?
- Бо я твоє Бажання і чую, що можу здолати гори і переплисти море. 
- Це ти можеш зробити, а чи можеш підкорити її серце?
Від того аргументу Бажання притихло і Арсен, намагаючись заспокоїти схвильоване серце, прочитав подумки кілька разів молитву до Ісуса і заснув.

	Єва не могла заснути усю ніч. Гійом храпів і кутулявся по ліжку і вона, згрупувавшись десь на краєчку їхнього подружнього ложа, що давно вже не знало поту Кохання, слухала його храп. 
       Вранці Єва встала бліда з синіми кругами під очима і пішла на кухню варити каву. Випила дві філіжанки, коли зайшов Арсен.“ Ти найгарніша“, - подумав Арсен. “ Гарна від недоспаної ночі, гарна у своїй втомі і своєму смутку“. 
       Він сів навпроти неї і поглянув на її руки. Вони були вкриті слідами від подряпин і ледь помітними синцями, що їх зажила Єва, збираючи мандарини. Вона побачила, що Арсен дивиться на її руки і мимоволі опустила рукави халату.
- Навіщо? В тебе гарні руки, – не втримався Арсен.
Це був відвертий комплімент. Він говорив про її тіло і не просто про тіло, а про руки, вкриті подряпинами, красу яких осягаєш лише тоді коли та краса має для тебе внутрішню силу. І Єва зрозуміла його. Вона була трохи збентежена, але сказала:
- Дякую.
І закотила рукави назад. 
          

       “Вона залишила неприкритими свої руки, коли я попросив про це!“ – кричало Арсенове Бажання. Воно отримало маленьку перемогу. Та, хоч і не знало, що тепер із нею робити, відчуло себе окриленим. Арсен ходив весняним парком, що ось-ось мав переступити границі літа і посміхався світові. Він мружився від того Щастя, що зависло на сонці, він посміхався тому Щастю, що відбивалося на обличчі кожного перехожого, він хотів міцно притиснутись до дерев, бо в них шелестіло його Щастя. Совість Арсена зробила свою справу – тепер він нічого не казатиме Єві – і зараз принишкла аби дати Бажанню насолодитися своєю перемогою. Арсен хотів із кимсь поділитись тим, що відчував бо, здавалось, Щастя, що так раптово захлиснуло його, лилося через край, а він не хотів аби воно текло в нікуди. Арсен пішов до церкви на площі і став навколішки перед іконою Ісуса.
- Це нічого, що ти мені не відповідаєш! – кричав він подумки. – Я щасливий! І знаю, що в тому є і твоя заслуга!
Ісус мовчав і знав, що його заслуги тут немає.
- Ти мовчиш, але в тій мовчанці я знаходжу твоє благословення, а значить – твою присутність! 
Якісь невідомі образи, швидше схожі на тіней, аніж на людей із чіткими контурами, пробігали перед його очима. В його пам’яті виникали слова з Минулого, якого не було, але зараз він був ладен дати голову на відсіч, що чув ті слова раніше, і що вони реальні як церква, як ікона Ісуса в ній і як сам Арсен перед нею. Арсен силкувався зліпити ті слова до купи і сказати їх Ісусові, але, спід стрімкої та розпеченої лави його думок, в нього виривалися лише обривки патетичних фраз із розтягнутими драматичними паузами. Зрештою, Арсен зробив надзусилля аби вгамувати отой радісний хаос свого збудження – йому не хотілося набридати Ісусові тією маячнею – і  він, смиренно, у віднайденій рівновазі мовив:
- Знаю, що це Твої очі я бачив коли покидав утробу матері, знаю, що бачитиму їх коли увійду до твого Царства.
Арсенові здалось, що Ісусові буде цікавіше послухати його точку зору, щодо світоустрою поза земним існуванням людини і він пустився у складний і довгий монолог, який звів до того, що сказав:
- Світ, що ти в ньому живеш, напевне, і є світом Гармонії, світом, що ми його прагнемо осягнути тут, у його занедбаній та мізерній копії. Знаю, як нескінченно важко осягнути його, керуючись хибними ідеалами людства, та все ж…все ж відчуваю, що моя Гармонія десь поруч Єви.
І хоч він сказав те подумки, промовлене ім’я Єви спершу видалося йому дещо банальним у довгому ряді високих висловів. Він ще раз подумки ( але вже не так щоб Ісус сприйняв це як звернення ) нагадав собі сказане і зрозумів, що тим зізнанням закриває очі на Заповідь Божу, що у відповідь на його філософування зараз спливла перед очима і заблимала неоновими вогнями: “ Не зажадай дружини ближнього свого! Не зажадай дружини ближнього свого! “  
Зненацька десь із закамарку Арсенової душі знову вискочила Совість і спробувала приборкати все ще окрилене Бажання, та воно спритно відхилилось від її впевненого стрибка і гнане силою недавнього успіху облило Арсена новою хвилею радісного дрижання. Арсена наскрізь пробирала невгамовна дрож і перед очима мимохідь спливали вкриті ледь помітними синцями та подряпинами Євині руки. Арсен пробував відігнати ту думку від себе, бо розумів, що й Ісус бачив Євині руки його очима, а тому зробив кілька невдалих спроб виправдати себе, сказавши, що бажання, які виникають в людині настільки стихійні і непередбачувані, що частенько грають з її уявою злі жарти. Тоді, намагаючись згладити свою провину перед Ісусом він ще раз в декількох словах, ніби резюмуючи вже сказане, поділився з ним своїми міркуваннями щодо небесного світоустрою, перехрестився і похапцем вийшов із церкви. 
“Які ж дріб'язкові ці люди“, - подумав Ісус.


	Останніми днями Єва засумувала. Засумувала, як їй здавалось, через гастролі чоловіка і все частіше думала про повернення в Іспанію. “Там я була щаслива, бо була відірваною від Часу“, - думала вона. Там її не хвилювали люди, їй не надокучали Обов’язки, вона належала собі! “Я марную життя“, - з жахом думала Єва, споглядаючи себе у дзеркалі. Вона все менше й менше відчувала себе Привабливою, а втрата Привабливості для неї була втратою Молодості. Єва знала що вона молода, що має ще в запасі декілька оборотів Землі навколо Сонця і тільки тоді побачить перші зморшки, які нададуть їй, скоріш за все, статечної Краси, зрілої та гордої Краси, і лише після того, коли загубляться поміж десятка інших, відверто заговорять про Старіння. Єва не боялася б того Старіння, але, стоячи навпроти дзеркала у ванній кімнаті, вона якось гостро відчувала його подих і розуміла, що воно сьогодні нагадує їй про себе і питає чи не марнує вона своєї Молодості. “Марную”, - сказала вона сама до себе і знову побачила у дзеркалі непривабливу жінку.  “Мені тридцять чотири…” – сказала вона і подумала про невблаганність Часу. “Там мене любили. Любила кухарка, Вісенте, старий, хоч ніколи в тому мені не зізнавався. Вони мене любили і я хотіла жити для них…А ще для моря, мандаринів і сонця. А тут навіть сонце не те. Воно мені ніколи не посміхається“. Єва від тих думок була у розпачі. Вони нападали на неї щодня настирливіше й настирливіше, казали їй, що вона жалюгідна і безпорадна жінка, що повірила грі невидимих флюїдів і фальшивим припливам ніжності, що обманула себе, вигадавши химеру, яка зветься Коханням і що зараз та химера безсоромно насміхається з неї. Єва намагалася якось відволіктись – читала американську поезію і слухала новини про землетруси в Японії та все те відволікало її лише на мить, а тоді знову повертало до реальності, нагадуючи про землетрус, що жив всередині неї. 


	Гійом ніяк не міг пояснити собі свої відчуття. Свіжість Кохання, якою він так насолоджувався переростала у відверту любовну пригоду, а пригода – була значно нижче отієї глибоко філософської Свіжості. Він вже це і сам усвідомлював, розумів, що поводить себе як огидний одружений бабій, та, разом з тим, не міг опиратись обіцянці Насолоди, що в його уяві будувало похітливе тіло студентки. Свіжість Кохання поставила під загрозу близькість до його Гармонії, стала відокремленим елементом на якому він зациклився. Гійом починав потихеньку ненавидіти свою студентку, кричав на неї, намагався щось їй пояснити про Гармонію, але ніяк не міг добрати слів і вона, нічого невторопавши, пришелепувато йому посміхалась. “Я тебе ненавиджу“, - думав, кохаючись, Гійом. Він ненавидів її стогін, скрип її ліжка, оте мовчання яке наступало після того як вони покохались, йшов, поквапливо надягаючи одяг і приходив, знову так само поквапливо його знімаючи. Тепер коли він бачив дружину, то опускав очі і брехав вже зовсім непереконливо. Йому було соромно брехати, він не хотів цього робити, але той огидний Потяг до студентки, що окутав його, не давав йому іншого вибору. 


	
   Арсен підійнявся рано і пішов в університет. Щастя, що вселилося в нього кілька днів тому, вже розвіялась, а Совість, давши насолодитись його Бажанню, накинулась на нього з новою силою.
- Не маєш права до неї йти, - казала Совість. А якщо і підеш, то, що їй скажеш? Вона висміє тебе!
Але не того боявся найдужче Арсен. Боявся, що через його зізнання, він втратить її, втратить назавжди. Йому вже було начхати на дружбу з Гійомом, бо та, зависнувши на якомусь високому рівні пошуку Гармонії була зовсім непристосованою до життя. “ Він їй зраджує“, - казало Совісті його Бажання, а Ісус все те мовчки слухав.
- Чого ти хочеш досягнути? – нарешті спитала Совість. Вона робила це обережно, бо знала, що може завдати Арсенові болю.
- Кохання, - відповідало Бажання.
- Вона старша від тебе на п’ятнадцять років, - невиразно казала Совість.
- Хіба Щастя рахує роки? – відмовив Арсен, прислухавшись до Бажання.
- Про своє Щастя ти думаєш, а що буде з твоєю матір’ю? - спитала Совість. – Хіба вона витримає таке?
Арсен звернув з дороги до університету і пішов на пагорб, де колись стояв замок.
Там став, окинувши поглядом місто, і закричав. Якісь люди, що стояли неподалік почали задивлятися на нього та йому було байдуже. Нехай думають, що хочуть. Напевно, вони думають, що йому добре, що він якийсь вдоволений життям турист і сповіщає місто про своє прибуття. Арсен кричав і луна від того крику котилася вниз пагорбом, розбиваючись об поодинокі людські будинки біля його підніжжя. Кричав, оголюючи свій Біль і своє Сум’яття.


	
	Вісенте грав на гітарі фламенко. Це була Музика, що зринула до наших часів із глибин іспанської історії. В ній було сонце, в ній був вітер, в ній було небо, у ній переплелися крові карфагенян, римлян, циган, арабів... Лише той, у чиїх жилах текли їх культури, міг до кінця осягнути фламенко. І Вісенте його осягав до кінця.Він грав пристрасно, гаряче, він грав, прислухаючись до сонця, до землі і до неба, і, незадумуючись ні на мить над Гармонією, кружляв навколо неї у своїй Музиці. “Я скоро стану батьком!”, - думав Вісенте, і, торкаючись струн гітари, здавалось, торкався свого серця. 
   Листоноша підійшов до нього і постояв кілька хвилин, заслухавшись його грою.
- У мене для Вас лист, - сказав він нарешті і простягнув йому білого конверта.
- Це від Єви! - радісно вигукнув Вісенте.
Єва писала йому,що знудьгувалася без моря і мандаринів, що не знайшла у себе того сонця, яке було в Андалузії. Вона писала про все в минулому часі, наче назавжди перегорнула ту сторінку свого життя, де було написано по-іспанському. Вісенте ще раз перечитав листа, гарячково обмірковуючи його настрій. “Вона нещаслива“, - подумав Вісенте. Він хоч зараз запросив би Єву приїхати назад, та не знав, що про те подумає його дружина. Тоді він вирішив їй усе розповісти. 
	Дружина в часи спекотливої сієсти любила сидіти в саду біля фонтана і слухати дзюркотіння води.
- Кохана, - сказав, підійшовши Вісенте, і припав до її живота.
Вона нахилилась і поцілувала його в голову.
- Я хочу розповісти тобі про свого друга.
І він розповів їй про Єву, де-не-де згладжуючи гострі кути, коли мова йшлася про його почуття. Дружина все те вислухала, стримала у собі короткий приплив ревнощів і мовила:
- Ти мене кохаєш. Всі це знають і я це знаю. Роби так як вважаєш за потрібне. Я поважатиму твою думку, якою б вона не була.
- Дякую! - вигукнув Вісенте і покохав її ще дужче, бо жінка дала йому можливість вибору.
   
   
   
       Єва повністю віддала себе роботі з дітьми. Вона могла довго сидіти з ними після уроків, розмовляти про літо, про місто, про письменників, про Іспанію.
    Вже вечоріло і майже всі розійшлися додому. 
- Треба розходитись. – сказала Єва тим, що залишились, поглянувши на спохмурніле небо.
 Всі пішли і лише білява дівчинка залишилась і продовжувала дивитись на Єву.
- Чому ти не йдеш? – спитала Єва. – За тебе, напевно, скоро хвилюватимуться.
- Я хотіла у Вас попросити поради, - сказала дівчинка і підступилася ближче.
Вона розповіла Єві про оте перше, ще незвідане до того Кохання, через яке всі ми рано чи пізно проходимо і дуже рідко на ньому спиняємось. Вона покохала хлопчика і не знала, що робити із тим новим почуттям.
- То підійди до нього і розкажи про все, - сказала, вислухавши, Єва.
- Але ж він може мене не кохати, - заперечила дівчинка.
- Але ж тільки так ти знатимеш напевне чи кохає він тебе, чи ні. Люди ще змалечку ускладнюють своє життя, створюючи безліч пересторог, зводячи навколо себе мури і будуючи фортеці. 
- Відкрийся йому, - сказала Єва. – Знаю, що тобі лячно, але хіба ж не краще знати правду аніж втікати від неї, щоб десь на старості років взнати, що змарнувала своє Кохання?
І дівчинка, подякувавши їй, побігла додому.



	Арсен борсався у жалості до самого себе. То був солодкий Біль, що визнавав існування чогось Великого, більшого, навіть, аніж він сам. Він розтинав Арсена на багато дрібних частинок і всі вони жили, рухалися безладно за законами броунівського руху і розпалювали той Біль з іще більшою силою. Арсен уявляв себе з Нею, потім сміявся у відповідь на свої безглузді мрії, ображався на життя і питав в Ісуса чому той мовчить. Він не міг заснути на своєму великому старому ліжку, яке при кожному його русі скрипіло і здригалося, неначе протестуючи присутності людини на ньому. Нарешті він встав, намацав недбало розкидані капці і почвалав на кухню. Там із купи немитого посуду витягнув мідну джезву і заварив собі каву. “Я не буду спати“, - сказав він собі, швидше констатуючи свій стан аніж переконуючи себе. Посидів отак добрих півгодини на кухні, а тоді вдягнув на себе легкий светр і пішов в парк. Він згадав собі як ходив туди восени і зараз хотів побачити у ньому літо. Нічне літо  окутало його задухою, концертом звуків і феєрією запахів. Тендітні метелики бились крильцями об застиглу над вулицею жарівку, що заливала незначну її частину теплим жовтуватим світлом, цикади виспівували у високій траві біля клену і Арсена огорнув спокій – вперше за багато тижнів. 
       В парку він сів на лавочку і, слухаючи, як шелестять дерева, заснув.
       
       Вранці його розбудило сонце. Воно немилосердно припікало Арсена, і він, скинувши светрик, поволі пішов по алеї. Він відчув як спокій, що прийшов вночі до нього покинув його разом зі сном, і щоб якось розвіятись, вирішив пройтись містом. Воно вже прокинулось. Люди, невиспані та усі як один чимось стурбовані, поспішали на роботу, вели своїх дітей до шкіл і немов риба, викинута на берег, визирали із вікон переповнених трамваїв. “ Я повинен побачити її“, - сказав собі Арсен. 
Він прийшов під оббиті деревом двері і спинився, придушуючи панічний страх, що оволодівав ним. “А що я їй скажу?“, - спитав він себе. Розвернувся щоб іти, але Бажання назвало його дурнем і він поборов страх. Постукав у двері і Єва повстала перед ним. В її руках була розстебнута сумочка – вона ось-ось мала вийти з дому. 
- Я не знаю, що тобі сказати, - мовив Арсен і хотів поцілувати її, але страх придушив його Бажання. Він просто стояв, не в силі ворухнутися.
- Ти мене кохаєш? – спитала Єва.
- Так, - відповів Арсен і опустив очі, бо почувався винним.
Єва взяла його за руку і поцілувала. Раз, другий, третій, а потім усі її поцілунки злились в один. “Я божевільна“, - думала вона, а Ісус все те мовчки слухав.
- Я кохаю тебе, - сказав Арсен і його голос додав йому впевненості. 
- Ми божевільні, - відмовила Єва. У неї всередині з’явилося дивне полум’я і її Бажання зринуло із нього.
Ті поцілунки зовсім придушили в Арсенові страх і він сказав:
- Я кохаю тебе. Тільки з тобою можу осягнути Щастя.
- Я старша від тебе на п’ятнадцять років!
- Що таке п’ятнадцять років?! Ми могли розминутися на вічність!
- Ми божевільні, - повторила Єва, а Ісус усміхнувся.
Арсен торкнувся її волосся. Він так давно хотів торкнутися її волосся! І ось воно перед ним – пахне небом, морем, мандаринами! Він поцілував те волосся, а вона розгублено поцілувала його в губи. Вона помовчала, а тоді сказала: 
- Я знаю, що тобі це буде важко… Але я прийняла рішення і тепер від нього відмовлятися пізно. Завтра я їду в Іспанію. Вчора я і Гійом покінчили з нашим Обов’язком і в нас залишилось лише Минуле. Якщо ти залишишся тут, то я втечу назавжди від нашого божевілля…
Єва запнулася, боячись продовжити свою думку.
- Я поїду з тобою, - сказав Арсен.


   В нього залишився один день щоб попрощатись із містом. Він ходив його вулицями і вдивлявся в обличчя людей, яких він ніколи не знав, але завжди любив.
Він зайшов до церкви на площі аби попрощатися з Ісусом, але той і далі мовчав. Потім пішов у парк і попрощався з деревами. Він зайшов до матері і сказав:
- Мамо! Тепер я щасливий. Я їду і не знаю коли ми побачимось.
Мати ніколи не бачила його таким, вона не знала про що він говорить, але відчувала отим незрадливим материнським серцем, що її син і справді щасливий. Вона обійняла його і сказала:
- Бережи себе, синку.
А потім ще довго плакала, розглядаючи його дитячі фотографії.    

	Увечері Арсен пішов на пагорб, на якому колись стояв замок, і сказав:
- Прощавай! Ти знав мій Біль, тепер знаєш моє Щастя. 
І спробував запам’ятати нічне місто, що розкинулось під його ногами.



	

	Арсен вийшов із церківки Сан Мігель, посміхаючись.
- Він заговорив зі мною, - сказав він Єві.
Єва поцілувала його в губи і він відчув як світ наповнився Гармонією! Сонце, Музика, Ісус, Єва! Єва, Ісус, Музика, Сонце! Всесвіт тремтів на радощах, бо Арсен дарував йому свою Гармонію.


	Вони четверо їхали у Вісентовому автомобілі і слухали Сінатру. Вона поклала голову на Арсенове плече і вітер, що залітав крізь розчинене вікно, танцював з її волоссям.
- Я незайманий, - сказав він Єві. Він знав, що десь там, коло Ель Пуенте згубить свою цноту і віддасть її Коханню, вічному як і сам Ель Пуенте. 
   Єва обійняла його ще міцніше – вона хотіла забути про оті п’ятнадцять років поміж ними.
   
   
   Ісус стояв на дорозі і дивився вслід їхньому автомобілю.
   “Які ж вони, все-таки, дріб’язкові“,  - подумав Ісус і омолодив Єву на п’ятнадцять років.

         
                    
       
        

	
 



       


  
   	
 
 .




 



25