Миколка, Прокопiв хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, соромливенький, млявенький, як дiвчинка. Та ще ж такий чорнобривенький, бiлолиценький, носок невеличкий, щiчки круглесенькi, ще й чубок кучерями. Воно й училось нiвроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо як на урок загадають щось таке, — чи про луку, чи про лiс... Ну й любило це! Раз гулять повели їх у лiс. Воно вбiгло в гущавину та: — А як ось тут гарно!.. гiллячко... сонечко в дiрочки... мережечки... ну й гарно! Далi вхопило квiточку, осмiхнулось, притулило до щiчки, погладило... А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує i про се, i про те, як i дощ, як i снiг. Вчитель було не навтiшається ним, усе було по щiчках його, по щiчках, а воно вже таке раде ото, так осмiхається та ту голiвку так простягає до його... Таке. А то раз учитель пiдiйшов i питає: — А що, Миколко, вивчив урок? Воно встало, осмiхається... тут осмiхається, а там сльози. — Плакав, чи що? — питає учитель. Воно так болiсно: — Нi. — Далi руку до очей та й скривилось. — Чого, що таке? — вчитель йому. — Б...били. — Хто? — Батько. — За вiщо? — За... за... — та й не доказало за плачем. Дiло ж ось як було. Встав Миколка вранцi, почитав трохи, — снiдати пора, вiн i каже: — Мамо, що їсти? — Що ж? — мати йому. — Он хлiб, ось борщ... Насипала борщу йому. Взяв ложку Миколка, сiв до борщу до того... А борщ же той... аж воня, аж нудить кислятинням: нi олiйки, нi квасольки в йому, та ще й учорашнiй, холодний та перебовтаний. Сидiв, сидiв Миколка над ним — не пожене нiяк. Устав та з тим i вдягаться давай. Одiгся, дiйшов до дверей — за печiнки тягне. Вiн знов: — Ну що їсти, мамо? — Та я ж не знаю, — мати йому. Миколка по горшках: i в той заглянув, i в сей... Увiходить батько знадвору, такий сумний. — От лихо, — каже, — хлiба на денцi тiльки. Миколка своє: — Та, мамо, що їсти? — Батька питай. Микола: — Он у людей i риба, й олiя. Батько так бликнув на його. Вiн байдуже: — I оладки, — каже, — i в школу беруть. Батько: — Що?! — Та як ухопить деркач. — Так тобi ще, — каже, — риби, олiї! Шкури з мене, шкури! — та деркачем його, деркачем. Меншенькi четверо, що теж їсти дивились, на пiч усi, як горобчики. — А, сякi-такi, — кричить батько, — їсти! А то ще й зодiв... Раз увечерi роззувся Миколка та й моня чоботи, й моня в руках, а далi так боязко: — Ну й чоботи... чисто потрюхли... ноги так мерзнуть. — Що? — батько. — Мм... дiрки скрiзь. Батько з рук у його, подививсь та по пицi його, по пицi халявами: — Гляди, — каже, — гляди! Позатягав, як умiв, де бiльшi дiрки, й нiчого. Ось другого чи там третього дня приходить Миколка сумний-сумний i їсти не питає. Сiв на лавi, клiпа очима. Батька в хатi не було. Мати пряла на полу. Сидiв, сидiв, далi встає i, як неживий, диба-диба до полу... став i стоїть, похнюпивсь. — Чого ти? — мати йому. — Та... та, — губи задрижали, лице скривилось, i вiн засичав тiльки. — Отакої! Чого ти? Помовчав, далi так тихенько: — Мамо!.. — Ну? — У... у мене... — Що у тебе? — У мене, — повернув п'яту, показує... Глянула мати — пiдбора нема. Зiтхнула й нiчого. — Що ж... оце... як... батько побачить? — плаче, так плаче Миколка. Увiйшов Прокiп, Миколка й дух притаїв. Сiв i то побiлiє, то почервонiє; дивиться в землю та чобiт той одно хова за другий та ввесь так i тремтить. Прокiп байдуже до його, полiз пiд лаву собi. — Де воно, — каже, — в чортового батька коноплi тi? Холод такий, а тут пiдперезаться нiчим, хоч би мотузок абощо виплести. — Хм... там десь... — жiнка йому. — Та... те й упослi б, а тут... он... — та очима на Миколку й показує. — Н... не кажiть, — сичить Миколка, — не кажiть. — Як же ж, — мати йому, — а в школу в чiм пiдеш? — Що таке? — батько до їх. — Пiдбор у Миколи одпав... — Що? — крикнув. Тут Миколка, як печений, як схопиться та пiд пiл, та аж за стовпцем опинивсь. Подививсь-подививсь Прокiп, засiп... — Ну, нiчого, — каже, — хай, — знайшов конопельок, плете, нiчого нiкому. Жiнка дивилась, дивилась та: — Так, Прокопе, що ж з чобiтьми? Мовчить Прокiп. — Пора б... уже ж, — тi й на латки не годяться. Мовчить. — Чи ти не чуєш? Треба ж робить щось. Прокiп так бликнув на неї: — Хай, його, — каже, — калiкою зробить!.. — Отаке!.. Божевiльний!.. Миколка з-пiд полу: — Мамо, — сичить, — цитьте!.. мамо, цитьте!.. Цитьте ж. Мати йому: — А в школу як? Прокiп так хижо: — А, в школу... грамоти тобi!.. в пани сина!.. — А хоч би й у пани? — Щоб i нога в школi!.. щоб i нога не була! — кричить. Миколка: — Як же... я ж не... ненарошне. — Старцюго, — батько йому, — панувать!.. Ось прийде, за стiл залiзе... книжки розкладе, перо... старцюго, щоб i нога не була! Аж перекидається та плаче Миколка: — Он... он, — каже, — усi... учаться — i Василь, i Павло... гарно як. — Iч, старцюго, рiвняється до яких... — А хiба... хiба душа в мене... хужа? — Смiттюго, у їх плуги свої. В найми з душею з своєю! — Божевiльний, — жiнка йому, — нащо ти був зразу в школу оддавав його, нащо ти?.. — А, ти розумна! — Ти ж сам одвiв його, ти ж сам записав, а тепер... Як тобi не соромно, як тобi не грiх потрiпувать дитину отак? Прокiп, нiби засоромившись: — Та ти, ти, — каже, — домелешся! — Що домелешся?.. Убивать будеш? убивай, домучуй уже, дорiзуй нас! — Хусточку до очей та й сама в плач. — От боже мiй, — каже, — i де та смерть, що вона i не забере нас од тебе... Поки вже ми отак i труситься будем тебе? — Хлипають обоє. Прокiп нiчого вже. Плете — сидить. Згодом трохи встає i якось досадно-досадно: — Школа... школа — здирство, школа- грабiж... — кинув мотузку, надiв шапку. — Школа останню сорочку стягне з тебе, — в груди себе... Та мов аж з плачем: — Оста-а-н-ню со-рочку! Грюкнув дверима, пiшов, голову похнюпивши. А Миколка: — Як... як гарно... вчитися, а вони... в найми... — Та з-пiд полу до дверей. — Куди ти? — мати до його. — У школу... хай... як знають... — Обiдать же... чоботи ж... — Хай!.. Надiйшов вечiр. Засвiтили. Бiжить Миколка. Батько за столом саме сидiв, засмучений такий; мати щось моняла на полу. З очей у неї капали сльози. Миколка : — Ось, ось, — показує чоботи. — Де то ти? — здивувалась мати. — Хе-хе... учитель дали. — Як учитель? — Хе-хе... сиджу, а вони: "Чого ти сумний такий?" — "Чоботи порвались", — плачу. "Цить, — кажуть, — у мене зайвi є". Виносять. "На", — кажуть. Мати взяла, так обдивляється. — Спасибi, — каже, — дай бог здоров'я йому. Миколка: — Хе... а покажiть i батьковi! — А дивись iди. Прокопе, — каже мати. Прокiп байдуже, давай осмiхаться сам собi. — Дивись iди, глушмане. Прокiп наче й не знає нiчого: — Що там таке? — Сюди йди! — Чого? — почухавсь, пiдiйшов. — Ану, що тут? — Узяв. — Так це вчитель? — питає. — Глуха тетеря... не чув мов. — Хе-хе... живем, значить. — Нi, — жiнка йому, — мерщiй наймати побiг... — Балакай, — Прокiп до неї, — наймати!.. Менi, думаєш, i не жаль ото? Я побiг позичить на чоботи йому, а воно... — Що таке? — питає Миколка. — Що... бiгав, бiгав — не позичає нiхто, а тут ще й мiшок пiд плечем, щоб i хлiба де... Менi й кажуть: їсти нiчого, а вiн ще позичає на сина... Треба ще в школу у злиднях таких! А Петро Чхурик: "До волiв його, менi до волiв треба". Думав я, думав... "Що ж, — думаю, — буду бiгать отак та усяке буде цупать отак менi... Дай, — думаю..." — та бух тебе до Чхурика за 15 карбованцiв на рiк. А Миколка: — Хе-хе... А я: "Чоботи порвались", а вони: "На тобi". — Отож... А я: "Петре, позич, будь ласка", а вiн: "Найми", — каже. — Боже мiй, — мати до Миколки, — отакий хлопець та в найми... нiзащо, нiзащо! — Узяла та до себе його так пригортає: — Мiй синочок! — каже. — Гляди ж тепер, слухай учителя, бач вiн який!.. учись ото! Прокiп: — А вчись... звiсно вчись!.. Ану сюди книги!.. багато вивчив уже? — Оцю вивчив, i цю, а цю... ось поки, — показує пальцем йому Миколка. — Ото по бублик по той? ач бублик який... Що воно за бублик такий? — Хм-хм... то "О". — "О! ач яке!.. А то далi?.. Що то за кочерга така? — То "Г". — Ач яке!.. А картинки є тут? — А є... ось, — знайшов йому. — Ач як!.. А то ж що за копицi такi? — То хмара. А знаєте, тату, хмара з чого? — Бо' йо'зна... як можна сили божi знати? — А я знаю!.. з води... парою йде вгору. — Ач який... хм-хм... i он про що зна! — Я ще й про блискавку й про грiм знаю. Це люстричество... з землi набирається в спеку та й креше там i грюка. Прокiп так дивиться на його. А мати: — Який!.. А ще ж це тiльки другу зиму в школi вiн. Прокiп: — Миколко, Миколко!.. Що який то ти... що я б тебе... не знаю... я б тебе паном зробив!.. я б тебе... в семiнарiю в саму!.. я б тебе... Ех! — Помовчав. — Ну хоч би хоч до маленького до чого довести тебе... хоч би хоч ти не страждав, як я оце... Хоч би хоч... у хторокласну тебе. А Миколка: — Так... тату... у хторокласну, у хторокласну! — Боже мiй, хiба ж я ворог дитинi своїй!.. спроможусь, боже мiй! Миколка загорнув книжку, знов розгорнув, устав, постояв, пройшовсь до столу, до порога... — Тату... я, я до вчителя пiду. — Чого? — Хи-хи... хочеться. Надiв подарованi чоботи, за шапку й гайда. Увiйшов у прихожу в школу, кашлянув раз, удруге. Виходить учитель: — А що, Миколко? Миколка: "Хе-хе!" — Що таке? — Батько... в школу... у хторокласну... мене. — Гаразд. Iди ж сюди! — За руку його та до себе в свiтлицю. Увiйшов Миколка i дивиться, так дивиться скрiзь. — А що ти? — вчитель до його. — Ну й... ну й гарно в вас! В учителя й справдi гарно було. Стiл застелений був скатертиною цяцькованою. На столi лампа горiла в голубiй будцi; блищав самовар. По долу стежечки рябiли. Червонiло лiжко пiд стiною. На вiкнах квiтки... на стiнах картини. — Ну й живете ви в гарному в якому! — дивується Миколка. — В гарному! — осмiхається вчитель. — Ото вчись, то й ти будеш у такому... — I я... А як же... як воно, як жить у такому? — Учись — побачиш... Сiдай лиш, чаю вип'єш. Учитель налив йому, сахару вкинув двi грудочки. — Сiдай! — Миколка сiв на краєчку на стiльчику, дивиться на стакан та так осмiхається. — Хм-хм... так це... це менi пить? — Тобi ж, тобi... бери ложечку, мiшай! — Хм-хм... як же воно? — Бери он i булку. Бере осмiхається, присьорбує... Учитель тим часом узяв скрипку, грати давай, i як загра-загра... Миколка: — Ну й, ну й... — та й устав. — Що? — учитель до його. — Н... не знаю... гарно... Я б день i нiч грав... — Учись — гратимеш. — Гратиму!.. й я гратиму? Ну й... — глянув навкруги, — ну й життя гарне!.. * * * На другу осiнь учитель перейшов у друге село. Одного дня, розпустивши школярiв, вiн вернувся у свою хату, сiв одпочити. Наступав холодний та сумний осiннiй вечiр. Надворi негода, дощ, а в хатi учителя тепло й привiтно. Книжки рядками стоять на поличках, на столi ясно горить лампа. Стомлений вчитель довго ходив по хатi, часами зупинявся коло вiкна, прислухався, як гуде й завиває вiтер, як дощ порощить по вiкнах; далi сiв за книжку, чита. Трохи згодом чує — щось грюкнуло у прихожiй, забалакало. Одхиляє дверi, аж коло порога старець сивий стоїть, руку простягає. Коло грубки хлопчик-поводир треться, теплого мiсця шукає, обiрваний такий та труситься так. Придивляється вчитель до хлопчика. По знаку щось: чубок кучерями, щiчки кругленькi... — Миколка, це ти? — Я... — та скривився-скривився. — Як це ти, що це?.. — Та... та... їсти нiчого, топить нiчим, удягтися... — Бiдненький!.. — А батько... простудилися: ще розтавало, а в їх чоботи дранi... ноги крутить... — Так ти це... — Були до хазяїна... найняли... так... я... не здужаю... аж захворiв був... Так мене в поводаторi це... Дверi в свiтлицю одхиленi були... Стiл видно було, розгорнуту книжку, скрипку, картини... Глянув Миколка... заплакав...