І Потяглися журавлі вдалеч плавко. Доганяв їх листопад за селом. А один, як сирота, гірко плакав З перебитим у лікті крилом. А ішов собі хлоп'як через луки. Запримітив сірому здаля. Він узяв, як дитину, на руки І додому приніс журавля. Поселив за комодом в куточку. (Звідти смішно стирчав йому ніс). Мати вишила журавку сорочку. Батько кеди з крамниці приніс. Стало швидко крило заживати. І, коли відгуляла зима, Якось вийшов цибато із хати, Стрепенувся, злетів і — нема... Похилився хлоп'як біля ганку. Від зажури ще більше змалів... Коли це вересневого ранку Повен двір прибуло журавлів! Вийшов з гурту у кедах цибато І сказав хлоп'яку: — Не журись! Щовесни прилітатиму, брате, Бо крилом я до тебе приріс. II Отак вони й росли, як близнюки. Навчив журавлик хлопчика літати. Коли село хилилося до сну, Вони удвох виходили на луки, І журавель розповідав малому Про Африку, про Ніл і піраміди, Що вельми схожі на стоги тутешні, Про модно розфарбованих папуг, Які по-людськи вміють говорити. І ще про різні дива та дива, Що і перо журавки не опише! А потім над селом вони злітали, І зорі їм ховалися під крила, І так обом їм хороше було! Незчулись, як хлоп'як закінчив школу, І якось він надвечір у леваду Прийшов не сам. І журавель сказав їй: “Щаслива ти. Достойна в тебе пара. Я вас обох приймаю. І — люблю”. О, як утрьох їм високо літалось! І так у світі хороше було! III А поруч жив сусіда-завидюх. Стояла в нього на два ганки хата. Добра усякого — аж розпирало Суцільний мур. Лиш де-не-де у шпари Вужами витикалися антени. Дітей у нього не було. Зате Мав сад, задушений глухим парканом. (Той сад здаля минали солов'ї). Собаки не любили його, страх! Тому й ходив завжди з ціпком дебелим, А де ступав,— там не росла трава... * * * Якось опівночі петляв по луках: Щось крадене за пазухою ніс. Аж гульк — з туману виринула з'ява. То був журавлик. Він до чоловіка За звичкою довірливо ішов. (Бо думав же — л ю д й н а)... Зеленим люто засвітились очі: “Ага, так ось хто вистежив мене?! То на ж тобі!” — Ціпок зловісно свиснув. І тільки зойк злетів. І... обірвавсь. * * * Ішов по луках весело юнак На зустріч із своїм цибатим братом. Та зопалу об щось м'яке спіткнувся. Під ноги глянув — сполотнів, як місяць: Лежав долілиць мертвий журавель. Припав до нього і сахнувся дико, Коли у мертвім оці журавля, Як в дзеркалі, своє лице угледів, Що просто на очах старіло важко: Одна по одній зморшки проступали, Кришились зуби, западали щоки,— І він ставав столітнім, древнім дідом. А потім щось під серцем обірвалось, І сич зареготав, як потурнак: “Уже тобі ніколи не літати!” Повів незрячим поглядом. Нараз Опікся оком об ціпок терновий — І все до скрику зрозумів. Усе! IV Сусіда саме, приховавши кражу, Уже до сну збирався. Коли це Примарно тихо прочинились двері, І хтось нечутно перейшов поріг. Він придивився — і здерев'янів: Стояв юнак, сивіший від туману, З обличчям сірим, як сира земля, А з правого плеча звисало в нього Замість руки надламане крило. Повільно, ніби в напівзабутті, Він лівою господарю простяг Ціпок терновий... у крові по лікоть. “Не я! — завив господар, наче вовк,— Свят-свят, не я!!!” — він кинувсь до дверей І остовпів: як завше, на колоду Вони заперті наглухо були. Нікого. Тихо-тихо, як у ямі... Щовечора усі, як є, замки Перевіряв руками і зубами, Але щоразу, саме опівночі, На роковім дванадцятім ударі Незрима сила прохиляла двері, І на порозі виростав юнак З обличчям сірим, як сира земля, Сивіший від туману. А з плеча Замість правиці важко опадало Крило. Повільно, ніби в напівсні, Лівицею господарю підносив Ціпок терновий... у крові по лікоть... Щоночі дядько, як у пастці вовк, Метався, бився об замки пудові, Нікого не знаходячи. І врешті Зламався, як ціпок... у лікті. V Одного дня, обходячи людей, Поза хатами він прокравсь до суду І, захлинаючись, шептав: “Це я! Це я... убив. О, знову він іде По мене, т о й... з крилом замість руки! Сховайте... А як треба — посадіть. Та тільки ж не навсправжки, а для ока. Мо', пересиджу, доки той... забуде!” * * * Старий суддя замислено дививсь Кудись далеко, може, аж... за Ельбу. У нагородній планці ордени На піджачку пліч-о-пліч спочивали. Коли зарослий, вовкуватий дядько, Як злодій, скрадливо переступив Крутий поріг суворої кімнати,— Криваво засвітились ордени, Усі як є. А їх було дванадцять. Суддя дививсь повз дядька. Говорив, Мов сам до себе: “Бач, схотів чого: В тюрмі сховатись. Пересидіть кару... Не вийде, дядьку, Ти таке вчинив, Що і статті у кодексі немає, За котрою судили б ми тебе. Ти ж найсвятіше — небо,— дядьку, вбив. А це вже вище від людського суду. Хіба що совістю тебе скарать? Так і її ти вже давно продав Втридорога... із салом на базарі. Ото хіба іще зостався страх. То хай хоч страх тебе щодня вбивав: Він, слава богу, не підсудний нам!” * * * Потяглися журавлі вдалеч плавко. Доганяв їх листопад за селом. Тільки сивий чоловік тихо плакав, Юний... сивий чоловік німо плакав З перебитим у лікті крилом.