І Якось брів я звільна полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, ніби лебідь, що на осінь відлюбив. Та й не згледівсь, як уплив я в голубу тональність неба. В пролісковій темі неба всесвіт дихав голубим. Голубим я став, як голуб із небесної купелі. Став я зовсім невагомий, ніби вечорова тінь. Все минуле проминуло спраглим видивом пустелі, все моє сумне й веселе одлетіло в голубінь. Десь у мене за плечима місто мляві сни бороло: важко чахкали заводи, тонко звискував метал. Там без лагідних півтонів кут вривавсь раптово в коло, коло різко розгиналось в прямовисну магістраль. Думав я, що все на світі тонко з'єднане у сутнім: все на світі творить в зладі неперервний колобіг. Думалось: коли б не знав я мову міста прямокутну, то округлу тишу поля вже пізнати б я не зміг. Ще додумалося: в громі молодих прокатних станів, у засмаглих дужих буднях, в пропотілих сорочках місто творить тишу поля ув оправі філігранній, носить ніжність, як дитину, на своїх важких руках. Думав я, що в кожнім серці є сьогодні, вчора й завтра. Є минуле і сучасне, перевтом гіркий вантаж. Думав: от би відшукати місто на учнівській карті, щоб те місто мало тихий, акварельний антураж. От Венеція, скажімо, голуба, немов гондола, а чи Ріо-де-Жанейро, як гарячий помаранч. От би з'їхать з піраміди, як в дитинстві — із стодолі прямо в казку, проминувши суєту, і сміх, і плач. От лягти б на дикім пляжі, як Адам один, без Єви, і, забувшись, наслухати, як осінньо спить Париж. Чи, обнявши стан гітари, завернути в... Крагуєваць. (Стій! Я ж думав — до Мадріда Крагуєваць? Що це й звідки? Я вас не просив у вірш!) Чи лягти під крону лавра, вічного, як слава, древа... «Кр-рагуеваць!» — знову різко полоснуло, ніби ніж... «Кр-рагуєваць!» — ніби черга автоматна. (Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп. ...Р-розколовся вірш). Пам'ять блима, наче ватра... Де це? Де це? Де ж це? Де?!! Карту... Карту! Дайте кар-рту!!! Серце, тихше. Тихше, серце! (Автомат — у центр грудей). Цвинтар... парти... цвинтар... парти… Карта: Париж, Афіни, Белград... Кр-ра-гу-в-ваць. Югославія (Будьте ж прокляті ви, карти! І той... день). Поховали без оркестрів. Пульс востаннє дзьобом: тук... (Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!) Тихше. Тиша кане в камінь. В тиші — зламане крило. Все ж забуте під роками, все ж травою поросло. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам'ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло. Тридцять років одмінилось. Скільки згадувати можна? Оновилось покоління, возродивсь втридцяте світ. Вже сини нащадків носять, як знамена переможні. «Ви од пам'яті,— хтось хлипа,— хоч онука вбережіть». ...Може й справді: хай та пам'ять в нашім серці відболить? II Син прийшов із школи. Гучно полетів портфель під стіл. Перед люстром окрутнувся. Скоса зиркнув у вікно. За балкон комусь петитом таємниче засвистів. Став нівроку. Чуб — на плечі. Джинси, списані з кіно. Я сказав педагогічно: «Прибери портфель на стіл». Він ліниво нахилився, буркнув: «Ну, почавсь урок». «Пробачай мені, шановний, але перше, ніж свистіть, ти б нам з матір'ю повідав, як з оцінками, синок?» Він скривився: «Ат, набридло, я ж казав, що все гаразд». Я нахмуривсь традиційно: «Ти б, шановний, тон змінив, це тобі не в класі, хлопче,— нагадаю в котрий раз. Я тобі не однокашник...» «Добре, тату. Зрозумів». Сірі очі. Білобровий. Вже під носом — перша тінь. (Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім... Ат, було). «Знаєш, цей географ, тату...» «Ти мені ці речі кинь!» «Ця історичка...» «Ти знову за своє, мені на зло?!» (А підтекстом, підсвідоме через пам'ять, мов крізь мрево: «Крагуєвац ь». Як вони тоді сиділи: парами а чи по троє? Про війну Столітню вчили а чи про падіння Трої? Чи й вони, як ми, на парті імена свої лишали? А можливо, що по карті короля свого шукали?..) І сказав йому повчально: «Географію завжди треба, сину, добре знати: вчення — світ, невчення — тьма». Посміхнувся він скептично, гумку пожував: «Зажди. То колись, у ваші роки... Зараз білих плям нема. Взяв собі квиток у касі, і лети, а хочеш: їдь». Я постукав пальцем строго: «Слухай, хлопче, і мовчи. (Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!) А. історію,— натиснув,— особливо, сину, вчи». Що ж,— зітхнув,— ти завше правий: роки, досвід і т. ін. Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне. Тільки: цур! На цей раз, батьку, йде розмова двох мужчин. Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене». До паска потягся звично... і від подиву осів: Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні. Господи, коли ж це сталось? Певне, й справді я осліп: він уже дорослий зовсім! Хто ж простить мене мені?! «Слухаю,— сказав я хрипло.— Викладай усе як є». «Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент: от історія, скажімо. Що вона мені дає? Ну, було щось. Ну, минуло. А життя ж іде вперед! От розсудимо тверезо: раз було, то вже нема? А коли нема, що з того: сталося воно чи ні? Зараз, тату, космос кличе. Там проблем у мене тьма. Ну, яке ракеті діло, що було в старовині?! Чи були троянські війни, чи тих воєн не було б, все одно злетить ракета, бо в моїх руках ключі. Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб. І, коли я помиляюсь, доведи, а не кричи». * * * Все довкруг, як мусить бути: входить вечір, мерхне даль. Зійде сонце. Зайде сонце. А затим настане ніч. Як банально! Як прекрасно все округлено в спіраль гармонійно: так було вже тисячу тисячоріч. О стрункий світопорядок — чергування вічний плин! Все так мудро у природі: день — за ніччю, ніч — за днем. Батько, роль свою скінчивши, віддає нащадкам кін. Все минає, проминає: день — за ніччю, ніч — за днем. Ідеальний ритм природи: батько вбитий, я — живу. Ах, який світопорядок: ну, поплакав — і забудь. О жорстокий ритм природи: вбиті падають в траву! О зміїна мудрість кола: ну, поплакав — і забудь. Що ж ти тягнешся руками до мойого серця, пам'ять? Все ж минуло, все опало, все ж травою поросло! «Може, сину, й не було?» «Може, й не було. А... ти про що?» III «Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?» «Ха! — соковите зареготав.— Не іронізуй, батьку, двадцяте жовтня. Ти ж завтра іменинник». «Хо-го! — відгукнувсь я у його стилі.— Все ж хоч одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого мені та історія!» «Отаким, старий, ти мені подобаєшся... в гуморі». «Ну, ще б пак! Завтра ж я народився. Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року». «0це точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна деталь — на вагу золота»,— він потягся до календаря, веселий і нахабно юний. «Не треба...» — перепинив я йому руку. Ліниво знизав плечима: «А то чому?» «Там... кров». «Та ти що-о?! — відсахнувся од мене ошелешено.— Яка... кров? Де? Нічого не розумію». «Зараз поясню, сину... документально: «В ніч з 20 на 21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім тисяч чоловік. Серед них — триста гімназистів. їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями...» «А де цей... Крагуєваць?» «В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину. А ти кажеш: що мені та географія». «Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз... Я просто хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях. Ти ж народився за шість літ до... цього». «Е, ні, сину, у цьому світі — ти ж учив — усе зв'язане: причина — наслідок, день і ніч, народження й смерть, куля і вказівний палець. День мого народження, як і ніч смерті Крагуєнаця, увійшли у вічний колобіг народжень і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії і... пам'яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці — кров». «Облиш, тату! Це вже... містика. Мені страшно, тату». IV «Не бійся. То Пам'ять стає при свічі. Он тіні якісь ворухнулись вночі. І жахом дихнула руда каламуть. І чоботи з ночі, як фатум, ідуть. Немає облич. Тільки вишкір зубів. Та усміх кривий на арійській губі. Стискається коло, як защморг, ривком...» «О, тату! То ж вітер гуде за вікном». «Ось Кеніг підносить правицю: «Moment!» У компасі стрілка дзвенить, як стилет. І карта тремтить, як в Освенцімі плац. І око свинцеве — над Крагуєваць». «О тату, це просто здалося тобі: То гнуться дерева в осінній журбі». Педантичний арієць (в пунктуальності — теж своя грація) З чисто прусською точністю зводить дітей із-за парт. І в колонах по троє веде («Liebe Kinder! * Дистанцію»). Акуратно, покласно на цвинтар, в сумний листопад. «Ідуть, як до школи. В портфелях — книжки. ___________________ * Любі діти! (Нім.) Сніданки завбачно поклали батьки. І зошит в клітинку на перший урок. І вчитель суворо вирівнює крок. Над свіжими ямами — глина руда...» «О тату, не треба! То ж лист опада». «Шість тисяч сімсот вже вростають у грунт, А триста... на цвинтар покласно ідуть. Географ, немов на уроці, сказав: «А зараз ви бачите гору Триглав». І важко плечем ворухнула гора: «Вбивають людей, та народ не вмира». Історик старий повернувсь до дітей: «А зараз ви Косовим полем йдете. Тут пращурів наших, обагривши схід, косив ятаганом султан Баязід». І важко плечем ворухнула гора: «Вбивають людей, та народ не вмира». «А триста по Сербії мовчки грядуть...» «О тату, то ж гуси у небі пливуть». «Зірвавши мости, як бинти із грудей, метається Тиса: «Куди ж ви... дітей, Куди ж ведете ви невинних дітей?» ...Невинних дітей?! Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в'язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби потішити дев'ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2—4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і кричала: «Тату, ще, тату, ще!» — і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: «Ви часом... не з Янковського табору?» Зірвавши мости, як бинти із грудей, метається Тиса: «Куди ж ви... дітей?!» ...Фінал наближає рокована грань. На каски росою спадає туман. І в цьому фіналі, як літера «Ф», рядок починає руде галіфе. Порядок для Кеніга — понад усе: «Дистанцію, серби! Куди вас несе?! Покласно, слов'яни! Учіться, скоти, хоч зараз порядок і час берегти!» І перша колона ступає на пруг...» «О тату, я чую: змикається круг!» Директор гімназії рветься на смерть: «Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!» А Кеніг регоче: «Куди тобі? Weg! * Ми цілим в майбутнє, ти ж — Plusquamperfekt» **. Директор відрізав: «Ти знай свій курок: Jedem das Seine***. У мене — урок. Хлоп'ята! Лишилось нам кілька хвилин. З усіх вам уроків я вибрав один. Хай править нам цвинтар однині за клас: Історія, діти, сьогодні у нас. Сьогодні не гоже підносити рук...» «О тату, я чую: змикається круг». «Оцінка єдина — для мене й для вас. її об'єктивно нам виставить час. Тож перше: під оком холодним війни уже ви не діти. Затямте, сини! Уже ви не просто родинний оплот, а воїни, хлопці. За вами — народ. Судьба ваша вписана в святці хоругв». «О тату, я чую: змикається круг». _________________ * Геть! (нім.) ** Давноминулий час (нім.). *** Кожному своє (нім.). «Вам холодно, хлопці? Так завше було, коли одинокість студила чоло і око свинцеве прискалював крук...» «О тату я чую змикається круг». «На кожному слові даю собі звіт: усім було страшно лишати цей світ. Ба навіть героєм найвищих орбіт — і їм було жаль полишать білий світ. О як їм хотілось гукнуть: «Промини!» Так чом же, питаєш, герої вони? На кожному слові даю собі звіт; герої в собі відчували весь світ. І те відчуття їм ставало за щит: хоч він упаде так стоятиме ж світ! Тож в Косовій полі султан Баязід не просто на серба ішов, а на світ. І кожен із сербів давав собі звіт: хоч він упаде, та стоятиме ж світ, Не треба, слов'яни, підносити рук...» «О батьку, я чую — завершився круг». «Он Кеніг піднявся на колонах чобіт, в приціл назираючи вічність і мить. І дума, що от він натисне курок і крапкою кулі закінчить урок. Нещасний! Чи він оддає собі звіт, що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!» А Кеніг регоче: «Облиште слова! Слова перед кулями, діду,— трава. Я просто зведу автомат на живіт — і в яму, старий, і тебе, і твій світ. І це вам потвердять шість тисяч сімсот, а він тут розводить про честь і народ!» Учитель замислено глянув в зеніт і тихо сказав, а почув увесь світ: «Як рід і Вітчизна — всього лиш слова, то що вам говорять... Бєлград і Москва? Майоре! А пам'ять в якому ряду?» І Кеніг темніє ураз на виду: «Старий, ти занадто далеко зайшов. Зненавистю тхне від твоїх підошов. Ти добре намацав, де в мене болить, але не тобі нашу долю судить. Історію звершую я і курок. Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!» І око холодне прискалив, мов крук... «О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг». Директор зітхнув: «Наша вічність сплива. Хай першими стануть останні слова: братове! Нам вибив фатальний дзвінок. Я вчив вас уперше творити свій крок. Та знайте: останній ваш крок на путі не менше важливий, ніж перший в житті, бо він увінчає спіраль, як виток, з якого нащадки творитимуть крок до істини з істин, якій не зітліть: «Людина впаде, так стоятиме ж світ». Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора. Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира!» Солдати зловісно стоять, як мерці, у Кеніга кров вигаса на лиці. Вершина Триглав небозвід підпира великої правди: «Народ не вмира». Гримить над літами, як доля, дзвінок: то сину, скінчившись, почався урок. Якось, сину, брів я полем, весь заглиблений у себе. Поле тихло, ніби лебідь, що на осінь відлюбив. Та й не згледівсь, як уплив я в голубу тональність неба. В пролісковій темі неба всесвіт дихав голубим. Думав я, що в кожнім серці є сьогодні, вчора й завтра. Є минуле і сучасне, перевтом гіркий вантаж. Думав: от би відшукати місто на учнівській карті, щоб те місто мало тихий акварельний антураж. Думав: є велике право одпочить під лавром світу всім, хто в тій війні жорстокій ніс страждання на плечах. Думав: нам за всіх дісталось, то нехай хоч наші діти не зазнають навіть тіні, навіть пам'яті меча. Тільки ж все у цьому світі тонко з'єднане у сутнім: за непам'яттю онукам скепсис зазира до віч. І тоді для них могили — просто плити прямокутні, просто символи байдужі проминулих віковіч. Ти прости мені сьогодні за урок жорстокий, сину, я поклав на твої плечі пам'яті страшний вантаж. Я боргів не правлю, сину. Ти нічого нам не винен. Боржники і кредитори — то непевне діло, зваж. Але ж пам'ять... Має пам'ять зоставатись, як осердя. Ми від неї, наче віти, що вчувають корінь свій. Пам'ять віри. Пам'ять роду. Пам'ять прапора і серця. Лиш по пам'яті в людині пізнає Людину світ. Одягай модерні джинси... Суть не в джинсах і чуприні. Мила зрадить, друг полишить — серце з туги заболить. Та коли людину нагло пам'ять світова покине, можна з гиком й у візитці рачки гнати в неоліт чи ввігнати в серце чергу, вперши автомат в живіт». V Став нівроку. Чуб — на плечі. Джинси, списані з кіно. Тільки щось нове з'явилось у криницях сірих віч. Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно. Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч. «Слухай, батьку,— він доросло доторкнувсь мого плеча. Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.— Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав: Як же ми з тобою... схожі! Дерево і... деревце.— Пальцями торкнувсь волосся: — Бач, а в тебе... сивина. Як я довго йшов до тебе, заблукавши десь... колись. Крізь бездумність та байдужість, через перший гріх вина. Аж на день твоїх народин в... Крагуєваці зійшлись. Не тремти: я не зломлюся. Бачиш, я пішов у ріст. Не стели мені солому на мульКий і гострий брук. Дай мені самому з болем упізнати болю зміст. Ти не бійсь мене впустити у всесвітній вічний круг. Хай ударить в крила вітер. Хай мороз мене січе. Хай відчую, як у жилах кров твоя в мені тече. Не спіши мене од бурі затулять своїм плечем: маю ж я колись майбутнє взяти на своє плече! Я тебе сьогодні вперше так побачив... аж болить. Я себе сьогодні вперше по-новому пізнаю. Щось мені під серцем, батьку, так пронизливо дзвенить! Чи не я то триста першим... в Крагуєваці стою?» «Не треба, сину. Я не хотів цього. Мені страшно». «Не бійся: то пам'ять стає при свічі. Ти чуєш, як скиглять зловісне сичі? Цей шерхіт... цей шелест надламаних крил... То книги печально ростуть із могил. Поранений Гете схилився, як віть: «'Wer reitet so spat dursch Nacht und Wind?»* І Шіллер, вжахнувшись, кричить віддаля: «То Кеніг підняв на багнет немовля! О, де ж ми з тобою, Вольфгангу, були, як націю нашу... на розстріл вели?! Він, може, й простить нас, невичерпний світ, та пам'ять, Вольфганг... чи вона ж вам простить?» Ворушиться грунт... розверзається грунт! То триста з дев'ятого круга встають. (Поховали без оркестрів. Пульс востаннє дзьобом — тук... Ах, маестро. О маестро! Та маестр-ро, дайте ж звук!!! Вдарте, оркестри, щоб крига на полюсі трісла, громом страшним сколихніть в праоснові цей світ, щоби ожив і сльозою людською умився меморіальне холодний лабрадорит! Вбиті в Обухівці **, спалені люто в Капріві ***, мертві з Хатині й Сонгмі, із кривавих усюд, Встаньте із праху в святому і праведнім гніві на всепланетний суд! _______________ * Перший .рядок з балади Гете «Лісовий цар». ** Обухівка — село на Полтавщині, що в роки війни зазнало трагічної долі Лідіце. *** Капріві — село в Намібії, разом з мешканцями спалене південноафриканськими расистами. Полеглі зітхнули: «Ми звершили суд. Ви краще живим не давайте заснуть»). А триста грядуть на рокований пруг. І я з ними входжу у вічності круг. Учитель підняв, наче долю, дзвінок: «Народи! Нас пам'ять зове на урок!» Директор із учнями входить в граніт, І я серед них о шістнадцяти літ. І все, як тоді... Навіть глина руда». «О сину, отямся — то ж лист опада». «І Кеніг курок ошаліло натис, та вмер автомат, бо закінчився диск у ніч, коли, зсунувши смерть на живіт, стріляв у дітей, поціляючи світ. А пам'ять гримить мені в скроні, як ртуть; «Ти владен простити, але — не забуть записаний юною кров'ю урок: з останнього кроку їх — перший твій крок. То правда свята,— ти даєш собі звіт,— що діти впадуть, а стоятиме світ, та маєш відчути плечем терезів, що світ цей поважчав у триста разів. Хай Кеніг своє відстріляв того дня, а що, коли хтось йому диск поміня?» «Все у цьому світі, сину, тонко з'єднане у сутнім. Все в гармонії нещадній вічний колобіг вершить. Коли Кеніг у Сантьяго диск новий вганяє люто, то в Обухівці й Хатині мертвим і живим болить». «Все на цій планеті, батьку, жорстко з'єднане у суті! Куля виліта осою з пальця правої руки. І коли «фантом» на джунглі у піке заходить круто, то у нас, як в сорок першім, у хатах летять шибки. Гримить мені пам'ять у серце, як ртуть: «Ти владен простити, але — не забуть». Беру, як меча, твою пам'ять до рук, щоб зло не прокралось у вічності круг. Спасибі, мій тату, тобі за урок...» «Спасибі, мій сину, тобі за урок. Я чую крізь плин, як останній мій крок ввіходить у перший твій крок».