Джон Рід МАК-АМЕРИКАНЕЦЬ Мака я зустрів новорічного вечора у Мексіці, в Чігуагуа. То був стопроцентний американець — так би мовити. живе втілення рідного дому. Пригадую, коли ми вийшли з готелю й рушили до Чі Лі перехилити по чарці-дві «Тома і Джері», тріснуті дзвони стародавнього кафедрального собору калатали, мов навіжені. закликаючи до нічної меси. Вгорі мерехтіли гарячі зіркії пустелі. З усіх боків — із cuartels', де стояла армія Вільї, з віддалених аванпостів на голих пагорбах, від сторожових постій на вули- цях—лунали переможні постріли. П'яний офіцер, що трапився нам дорогою, забувши з перепою про fiesta , кричав: «Христос родився!» На розі біля багаття сидіп гурт солдатів, закутаних по самі очі в свої serapes ; вони протягло виводили нескінченну бала ду, звану «Вранішня пісня на славу Франсіско Вільї». Кожен і.) співаків мав додавати від себе новий куплет про звитяги «нели- кого полководця»... Біля високих дверей кафедрального собору з'являлися і знову зникали в темних вуличках Пласи мовчазні, зловісні постаті — то вдягнені в чорне жінки збиралися очиститись від гріхін. А з самих дверей надвір лилося бліде червонувате світло, і незвичні індіан- ські голоси співали псалом, який мені випадало чути ліпне в Іспанії. — Давай зайдемо,— сказав я,— подивимося відправу. Це, вид- но, цікаво. — Ну її к бісу! — трохи роздратовано відповів Мак. Я не хочу тицяти носа в їхню релігію. — Ти католик? — Я? — озвався він.— Я тепер, мабуть, узагалі ніхто. Забув навіть, коли був у церкві! — Ну й ну! — вигукнув я.— Виходить, тії не забобонний! Він глянув на мене трохи не зневажливо. — В церкву я не ходжу,— Мак сплюнув,— але бога ін' чіпаю. Надто великий ризик. — Ризик? Чому? — Чому, чому. Помреш, тоді взнаєш чому! — Він роздратова- но, з огидою скривився. У Чі Лі ми зустріли ще двох американців. Вони були з тих, що всяку розмову починають словами: «Я вже сім років у цій країні, і хто-хто, а я знаю, чим тут кожен дихає». — Ніде не бачив таких паскудних жінок, як у Мексіці,— ска- зав один із них.— Більш як двічі на рік жодна з них не миється. Яка там цнота — тут і слова такого не знають! Вони паніть заміж не виходять. Накине оком на якого — та й іде з ним. Всі мексі- канки — шлюхи, повірте мені. — Мав я колись у Торреані таку гарненьку індіапочку,— почав другий.— Що, свинство? Та їй же було начхати — одружусь я з нею чи ні. Я... — Аз ними так і треба,— перебив його перший.— ГОльонд- ри — ось вони хто! Я вже сім років у цій країні... — А спробуйте сказати про це греазерові '.— промовив дру- гий, люто тикаючи на мене пальцем.— Та він вам в очі сміяти- меться. Свині свиньми, та й годі. — Гордощів у них нема.— похмуро докинув Мак. — Ти тільки уяви собі,— знов почав періний наш співвітчиз- ник,— уяви собі, що було б, якби ти сказав таке справжньому американцеві! Мак гупнув кулаком по столу. — Американська жінка — о, хай її благословить господь! — виголосив він.— Якби хто-небудь спробував при мені паплюжити святе ім'я американської жінки, я б, мабуть, порішив його.— Мак обвів гнівним поглядом усіх за столом, проте жоден із нас не збирався бруднити репутацію жіночої половини великої респуб- ліки, і він повів далі: — Американська жінка — чистий ідеал, і такою вона для нас буде вічно. Нехай тільки хто-небудь скаже при мені якусь погань про наших жінок! Проникнуті врочистим почуттям справедливості, що об'єднує спільників, ми випили «Том і Джеррі». — Послухай, Мак,— раптом сказав другий,— а ти пригадуєш отих двох краль, що до них ми з тобою ходили минулої зими в Канзас-Сіті? — Питаєш! — засяяв Мак.— А пам'ятаєш, як тії ще потерпав, що схопив?.. — Хіба таке забудеш! Перший сплюнув: — Розхвалюйте собі тих гарненьких senoritas скільки зав- годно, а щодо мене, то мені дайте чистеньку американочку... Мак мав понад шість футів зросту -- не людина, а звір. -- і своїм нахабством молодості міг захопити хоч кого. Йому сповни- лося всього двадцять п'ять років, однак він уже побачив світу і багато чого перепробував: був десятником па залізниці, нагля- дачем на плантаціях у Джорджії, старшим механіком на ніахті в Мексіці, ковбоєм, помічником шерифа в Техасі. А родом Мак був із штата Вермонт. Після четвертої чарки «Тома і Джеррі» він трохи відхилив завісу зі свого минулого. — Коли я найнявся на тартак у Берлінгтоні. мені ще не було й шістнадцяти. Мій брат працював там уже цілий рік і влаштував мене в тому ж будинку, де жив сам. Він буї» на чотири роки старший за мене — теж здоровило, але якийсь ні риба ні м'ясо... Все, бувало, заводить балачки про те, як негарно битися, та про інші такі дурниці. Ніколи мене й пальцем не зачепив, навіть коли лютував — я ж, мовляв, менший. Отож, а в тому будинку жила одна дівчина, з якою брат уже давно крутив фіглі-міглі. А сам я, щоб ви знали, впертий, як чорт.— Мак засміявся.— Такий уже вдався! І ось заманулося мені відбити ту дівчину в брата — хоч лопни. Дуже скоро я таки домігся свого. І ви знаєте, джентльмени, що втнуло якось оте стерво? Одного разу, коли брат цілував її, вона взяла та й бовк- нула йому: «А ти цілуєшся точнісінько, як Мак!» Брат — шукати мене. Всі його розпатякування про те, що битись не можна, полетіли к бісу— вони, монляв, не для справж- нього хлопця! Він так побілів, що його ледве можна було впізнати. А з очей — вогонь, як із вулкана. «Ах ти падло,— каже,— ти що робив з моєю дівчиною?» Брат був хлопець здоровий, нівроку. і спершу я трохи злякався. Але потім я згадав, що він ні риба ні м'ясо, й посмілішав. «Як не можеш утримати дівчину,— кажу йому,— то нема чого волочитися за нею». То була страшна бійка. Він хотів убити мене. Я теж намагався вбити його. Червоний туман заслав мені очі, і я бився, як скаже- ний. Бачите оце вухо? — Мак показав па якийсь недогризок того. що колись було вухом.— Це його робота. Але я теж зацідив йому в око, та так, що він на нього вже ніколи не бачив. Скоро ми кинули битися навкулачки; ми дряпалися. кусались, стусали один одного руками й ногами. Кажуть, брат весь час ревів. наче бугай. а я теж кричав не своїм голосом... Та потім мені вдалося садонути його в одне болюче місце, і він беркицьнув, як мертвий... Мак допив свій «Том і Джеррі». Хтось замовив іще. Мак роз- повідав: — Невдовзі після того я поїхав на південь, а брат пішов служити в північно-західну кінну поліцію. Пам'ятаєте, як у дев'ят- сот шостому році один індіанець убив у Вікторії хлопця? Отож. а брата послали навздогін за тим індіанцем, і брат дістав кулю в легені. Я тоді саме був удома — єдиний раз. коли я навідався до старих,— і брат приїхав додому помирати... Але він вичухався. Пригадую, якраз того дня, коли я від'їздив, він устав з ліжка. Проводжав мене до самої станції і все благав сказати йому хоч слово. Він простяг мені на прощання руку, та я тільки повернув до нього голову і сказав: «Сучий ти син!» Трохи перегодя він виїхав на службу, але в дорозі помер... — О-о! — протяг перший.— Північно-західна кінна поліція!.. Ото, мабуть, діло! Добрий кінь, добра гвинтівка і цілорічний сезон на індіанців! Це те, що я називаю спортом! — До речі, про спорт,— підхопив Мак.— Нема на світі кра- щого спорту, ніж полювання на негрів. Я вже казав, що з Бер- лінгтона я повіявся на південь. Кортіло побачити світ від краю до краю, я вже тоді відчув у собі силу. Господи! В які тільки бійки я попадав!.. Одне слово, занесло мене на бавовникові план- тації в Джорджії, неподалік від місцевості, що звалася Діксвіл; там саме шукали нового наглядача, то я й залишився. Та ніч мені запам'яталася добре, бо я не спав, а сидів у своїй халупі й писав додому сестрі листа. Ми з нею завжди ладнали, але не могли помиритися з іншими в сім'ї. Минулого року вона вскочила в халепу з одним комівояжером... Ох, якби він мені попався!.. Ну гаразд, отож сиджу я при гасовій лампі, що ледь блимає, і пишу листа. Ніч жарка, душна, а завіску на вікні геть обліпила мошва. У мене свербіло все тіло, як тільки я підводив на неї очі. Раптом я нашорошив вуха, і чуб у мене став дибом. То були собаки — зграя гончаків, що мчали за кимсь у темряві. Не знаю, чи ви чули, як гавкає гончак, коли женеться за люди- ною... Нема нічого моторошнішого й жахливішого, як собачий ґвалт уночі. Але то було ще гірше. Повірите, наче стоїш у темряві і ждеш, що тебе ось-ось задушать, а тобі нікуди втекти! Спершу було чути тільки гавкіт, тоді хтось чи щось упало через огорожу, і під вікном загупали важкі кроки. Вам доводилось чути, як сопе норовистий кінь, коли на шиї в нього затягнуть ласо? Отак сопів той чоловік. Я вмить вискочив на ґанок і бачу: через мою огорожу лізуть собаки. Потім хтось закричав з темряви таким охриплим голосом, що його було ледве чути: «Де він дівся?» — «Пробіг попід вікном за хату!» — гукнув я і кинувся слідом. Нас було чоловік дванад- цять. Я так і не знаю, що скоїв той негр, та цього, либонь, не знала більшість із нас. Нам було байдуже. Ми погналися, як скажені, плантацією, потім затопленим водою лісом, перепливли річку, перескакували через огорожі... Іншим разом і ста ярдів отак не пробіжиш. А ми нічого не відчували. Тільки слина капала з рота, і це мене злило. Зійшов повний місяць, і щоразу, коли ми вибігали на голе місце, хто-небудь кричав: «Он він, он!» І ми кидалися за тінню й думали, що гончаки загубили слід. А пси весь час гналися попереду і заливалися, наче дзвони. Вам дово- дилось чути, як гавкає гончак, коли женеться за людиною? Це наче сурмить ріг! Я переплигнув десятків зо два огорож, геть пообдирав коліна і не обминув жодного дере на в Джорджії, щоб не вдаритись у нього головою, але навіть нічого не відчув... Мак прицмокнув губами й випив. — Коли ми підбігли до того негритоса,— додав він,— собаки вже, певна річ, роздерли його на шматки. Він похитав головою, віддаючись незабутнім спогадам. — А листа сестрі ти дописав? — поцікавивсь я. — Аякже,— коротко відповів Мак. — Я б не лишився житії в Мексіці,— промовив Мак по хви- лі.— Люди тут якісь жорстокі, а я люблю співчутливих, привіт- них — як от ми, американці.