ВІЧНО ЖИВА
 
А мова не корилася царю —
ані царю, ані його сатрапам,
з орлом двоглавим[1] стаючи на прю[2],
що брав її у пазуристі лапи.
 
Несла устами відданих синів 
мужицьку правду, ту, що є колюча, 
сміялася з ненависних панів, 
що їхня правда на всі боки гнуча.
 
Плюндрованій, не надавали прав, 
немов на звіра, об'являли лови. 
Орел впивався в душу, тіло рвав — 
він був безмозкий, хоч і двоголовий.
 
Заборонити дереву рости, 
ширяти вольній птиці у блакиті, 
живій ріці між берегів плисти, 
ходити сонцю по своїй орбіті?
 
Заборонить дощеві поливать
гінке стебло, щоб не зросло колосся,
поетові — писать і малювать,
щоб приректи народ на безголосся?
 
О як хотіла, прагла воля зла, 
щоб ти була лиш суржик, мішанина:
щоб вічно недорікою була 
на втіху скалозуба-міщанина!
 
Хай давню жуйку міщанин жує[3],— 
воскресли, піднеслися духом люди. 
Бо в на світі совість, правда є, 
і рідна мова є і вічно буде!
 




[1] Двоголовий орел — символ царської Росії.
[2] На прю — на боротьбу.
[3] Тут мається на увазі облудне твердження прислужників царизму про те, що 
українська є не самостійною мовою, а діалектом російської.