Це, що відбувалося 20 і 21 січня, строго відповідало Конституції України і Регламенту Верховної Ради України... 
Я заявляю про це як доктор юридичних наук. 
Віктор Медведчук1 
Я стрибнув у політичну безодню. 
Віктор Медведчук2
Парламентська криза в Україні 2000 року була одним з найганебніших в історії українського парламентаризму явищ. Однак Віктор Медведчук назвав її „оксамитовою революцією". Очевидно, таким чином він прагнув підняти і. возвеличити себе, адже відіграв у цих подіях провідну роль. 
Суть подій січня 2000 року, які призвели до гострої парламентської і політичної кризи в Україні, полягалау заміні керівництва Верховної Ради України, а особливо її голови - нищівного і безкомпромісного критика Л.Кучми Олександра Ткаченка. Це здійснювалося на догоду повторно обраному президенту України. 
Для цього з ініціативи і при активній участі найближчого оточення Л.Кучми, передусім Г.Суркіса, В.Медведчука, В.Пінчука, О.Волкова, було створено так звану парламентську більшість у Верховній Раді 
України. 
Жодним чином не заперечуючи права більшості ставити питання про заміну керівництва парламенту, ми наголошуємо на тій простій істині, що все потрібно робити згідно з вимогами Конституції, закону та регламенту. Якраз цього і не було дотримано. Парламентська криза супроводжувалася суцільним валом порушень Конституції, законів і регламенту Верховної Ради, що само по собі є протизаконним і аморальним. 
Почалося все з того, що 19 січня 2000 року група народних депутатів намагалася внести до порядку денного питання „Про внесення змін і доповнень до Регламенту Верховної Ради України". За це подано 226 голосів, однак тут же було встановлено: щонайменше 13 депутатів з числа тих, що нібито голосували, відсутні не лише в залі, а й у Києві і навіть в Україні. Таким чином, порушено конституційну вимогу, що голосування в парламенті є особистим і, за висновком комітету з питань регламенту голосування визнано нечинним. 
Замість того, щоб забезпечити належну явку своїх депутатів і переголосувати питання, керівники більшості пішли на дикі речі -влаштували у сесійному залі неймовірно галасливий мітинг з використанням мегафонів і фактично зірвали подальшу продуктивну роботу парламенту. „Не останній в Україні юрист", як любить себе величати В.Медведчук, сидів у президії, мовчки спостерігав вакханалію і навіть не пробував спрямувати ситуацію у правове русло. Більше того - В.Медведчук розгорнув активну роботу по підготовці альтернативного засідання Верховної Ради України в Українському домі. І це тоді, коли таке питання навіть не вносилось у парламенті до порядку денного, не розглядалося і попередньо не голосувалося. На самому початку зборів депутатів з більшості в Українському домі, які відбулися 21 січня 2000 року і які видавалися за пленарне засідання усієї Верховної Ради України, головуючий на них В.Медведчук вдався до безпрецедентного обману присутніх народних депутатів України і зазначив: 
„Шановні колеги! На вчорашньому засіданні Верховної Ради України 20 січня виголошено постанову Верховної Ради України „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20 - 21 січня Голови Верховної Ради України О.Ткаченка та першого заступника Голови Верховної Ради України А.Мартинюка". Я зачитаю цю постанову, яка була прийнята в результаті поіменного голосування і під якою поставлені підписи 23В народних депутатів". 
З огляду на надзвичайну важливість процитуємо цю „постанову" за В.Медведчуком: 
„У зв 'язку з грубими та систематичними порушеннями Головою Верховної Ради України О.Ткаченком та першим заступником Голови Верховної Ради України А.Мартинюком Регламенту Верховної Ради України, на підставі частини другої статті 3.8.7. Регламенту, 
Верховна Рада України постановляє: 
1. Відсторонити від ведення пленарних засідань 20-21 січня 2000 року Голову Верховної Ради України О. Ткаченка та першого заступника Голови Верховної Ради України А.Мартинюка. 
2. Відповідно до Регламенту Верховної Ради України доручити ведення пленарних засідань Верховної Ради України заступнику Голови Верховної Ради України В.В.Медведчуку". 
І хоча В.Медведчук стверджував, що цю постанову Верховної Ради України „було прийнято поіменним голосуванням - 238 голосами", це не відповідало дійсності. Насправді такої постанови ніхто ніколи не приймав навіть незаконним способом поіменного голосування підписами, її ніколи не було, нема її в Єдиному державному реєстрі законодавчих актів і тепер. Була лише спроба прийняти такий документ не передбаченим в Конституції України і жодному законі способом так званого поіменного голосування підписами. Підписів під цим „документом" проставлено не 238, як сказав В.Медведчук, а цілих 258! Але щонайменше 30 з них сфабриковані шляхом зняття кольорових копій підписів депутатів з інших документів. Серед сфальшованих 28 належать членам фракції СДПУ(о), партію яких і очолює Віктор Медведчук. 
Так звана постанова Верховної Ради України „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20 та 21 січня 2000 року Голови Верховної Ради України О.М.Ткаченка та першого заступника Голови Верховної Ради України А.І.Мартинюка", яку 21 січня 2000 року виголосив заступник Голови Верховної Ради України В.Медведчук в Українському домі і цим фактично ввів в оману депутатів, є цинічно і брутально сфальсифікованим документом. 
Єдине призначення цього фальсифікату - обгрунтувати право В.Медведчука вести засідання народних депутатів і керувати ними. Саме у цьому полягала суть і сенс обману. 
„Таким чином, - відзначалося у поданні 126 народних депутатів України до Конституційного Суду України, - 21 січня 2000 року в Українському домі В.Медведчук самочинно проводив не передбачене Конституцією України засідання народних депутатів України під виглядом 65-го пленарного засідання Верховної Ради України, тим самим спричинився до виникнення надзвичайної ситуації не лише в парламенті, а й у державі". Фактично В.Медведчук узурпував владу у Верховній Раді України, на що звернули увагу Конституційного Суду України народні депутати В.Сіренко і В.Марченко. При цьому особливо надійного помічника В.Медведчук знайшов в особі депутата О.Карпова. Тому не дивно, що в Конституційному Суді України Володимир Марченко, який представляв депутатське подання, заявив: 
„Вдаючись до цинічного і нахабного обману на зібранні частини народних депутатів України в Українському домі 21 січня 2000 року, В.Медведчук і О.Карпов тим самим діяли всупереч ч.2 ст.19 Конституції України, яка говорить: „Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов 'язані діяти лише на підставі, в межах , повноважень та у спосіб., що передбачений Конституцією і законами України". Обман, обдурювання і шахрайство поки що ні в Конституг/ії України, ні в законах України не передбачені як правові способи діяльності посадових осіб, якими, безумовно, є заступник Голови Верховної Ради України В.Медведчук і керівник фракції НДП О.Карпов. 
Своїми вчинками, спрямованими на обман депутатів, В.Медведчук і О.Карпов діяли протизаконна і порушили при цьому вимогу ч. 1 ст. 68, в якій записано: „Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України ". 
Діючи в неконституційний і незаконний спосіб, В.Медведчук і О.Карпов порушили присягу народного депутата України, в якій вони присягали: „Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників" (ст. 79 Конституції України). 
Таким чином, здійснюючи фальсифікацію та обман, заступник Голови Верховної Ради України В.Медведчук та керівник фракції НДП О.Карпов діяли протиправно і при цьому порушили вимоги ч.2 ст.19; ч.2 ст.68 і статтю 79 Конституції України". 
У результаті антиконституційного, протизаконного і анти-регламентного усунення Голови Верховної Ради України Олександра Ткаченка від займаної ним посади, юрист Віктор Медведчук фактично захопив керівництво в українському парламенті. 
Щоб надати вигляд законності своїм діям, В.Медведчук став користуватися дуже сумнівною печаткою Верховної Ради України, яку багато народних депутатів назвали підробленою. Із приводу підробки парламентської печатки 11 депутатів 24 січня зверталися до Генеральної прокуратури України. 7 лютого на закритих зборах більшості і меншості, які відбулися у сесійному залі, Олександр Ткаченко висловив здивування і обурення брутальними діями самозванців: „Дійшло до того, що під роблено печатку Верховної Ради України. Хто буде відповідати за скоєне?" 
А хто назве іншу країну світу, де б підробляли печатку власного парламенту та ще й відкрито нею користувалися? Ніде в цивілізованому світі такі ганебні речі гладко б не пройшли - у нас проходять, треба думати - поки що. 
Але не лише печатку парламенту було підроблено, коли В.Медведчук ним керував, - тоді ж сфальсифікували Постанову Верховної Ради України „Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 21 січня 2000 року №1400-ХІУ У цьому документі фактично переписано всі основні положення: 13 слів, які були проголосовані народними депутатами, вилучено, а замість них вписано 149 слів і цифр, яких не було навіть у проекті, яких ніхто з депутатів не вносив у якості законодавчої ініціативи, а відповідно вони не розглядалися і не голосу валися! 
У законодавчому акті і кома має значення, а тут... Судячи з того, що і ця фальшивка підписана В.Медведчуком, не може не зародитися підозра про його особисту причетність до небаченого неподобства. І це ще м'яко сказано. 
Важко знайти відповідні слова, щоб кваліфікувати дії когось із нових керівників Верховної Ради, який дав вказівку службі фельдзв'язку вилучити з усіх центральних органів державної влади України, що отримують обов'язковий примірник усіх законодавчих актів. Постанову Верховної Ради України під непримітною назвою „Про форму та порядок голосування на засіданні Верховної Ради України 21 січня 2000 року" за номерами 1396-ХІV від 21 січня 2000 року. Замість неї працівники фельдзв'язку вручили інший документ - постанову „Про відсторонення від ведення пленарних засідань 20-21 січня 2000 року Голови Верховної Ради України Ткаченка О.М. та першого заступника Голови Верховної Ради України Мартинюка А.І." під цим же номером 1396-ХІV і цією ж - датою - 21.01.2000 р. 
Це дійство, а точніше широкомасштабний державний підлог, було вчинено 29 травня 2000 року і з єдиною метою: дати в Конституційний Суд України докази, які б підтверджували право В.Медведчука відкривати засідання в Українському домі 21 січня 2000 року та головувати на ньому. 
Чергове шахрайство було виявлене вже наступного дня, а 1 червня 2000 року народний депутат України Володимир Марченко звернув увагу Конституційного Суду України на чергову спробу введення його в оману шляхом службового підлогу. 
Шахрайство створило дивовижну ситуацію, бо, згідно з Указом Президента України „Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10 грудня 1997 р. №503/97, Постанова. Верховної Ради України за №1396-ХIV „Про форму та порядок голосування на засіданні Верховної Ради України 21 січня 2000 року" ще в січні-лютому була опублікована в „Голосі України", „Відомостях Верховної Ради України", вона'включена до Єдиного державного реєстру нормативних актів під цим номером і датою та присвоєним реєстраційним кодом. Якщо працівники фельдзв'язку, виконуючи накази парламентських шахраїв, під розписку замінили цю постанову в Кабінеті Міністрів, адміністрації президента України, Генеральній прокуратурі України, Верховному, Вищому арбітражному судах і навіть у Конституційному Суді України, то як бути з уже опублікованими текстами? Мабуть, у поспіху про указ свого патрона шахраї просто забули або й нічого про нього не знали. 
Виник черговий скандал, на які надто багате парламентське життя сучасної України. Про нього писали газети „Сільські вісті", „Хрещатик", „Вечірній Київ" та ін. Різку заяву з цього приводу виголосила у Верховній Раді фракція КПУ. В заяві депутатської групи „Соборність" від 6 червня 2000 року, зокрема, стверджувалося: 
„Сталася безпрецедентна в цивілізованих державах подія - заміна заднім числом (через чотири місяці!) прийнятого Верховною Радою України правового акта на фіктивний документ, сам проект якого навіть не тиражувався і депутатам ніколи не роздавався! 
Події щодо шахрайства та службових підлогів у стінах Верховної Ради свідчать про відверто цинічну акцію, спрямовану проти українського парламенту, українського парламентаризму, української держави і українського народу. В основі цих брутальних і кримінальних дій лежать вузькокорисливі мотиви, якими керуються окремі високі посадові особи парламенту, що намагаються нецивілізованими методами узурпувати владу у Верховній Раді та в Україні в цілому. 
Депутатська група „Соборність" рішуче засуджує непарламентські способи вирішення проблем у Верховній Раді України та відверте кримінальне шахрайство, які підривають авторитет єдиного законодавчого органу держави в очах українського народу і світової громадськості, та вимагає створення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України по розслідуванню фактів фальсифікацій та службових підлогів, що мали місце в українському парламенті, встановленні імен винуватців та притягненні їх до передбаченої законом відповідальності". 
Незважаючи на черговий скандал, новообране керівництво Верховної Ради на цей нечуваний випадок не реагувало ніяк - відбулося мовчанкою. Члени пропрезидентської більшості теж робили вигляд, що нічого не трапилося. Деякі з них пробували захищатися тим, що, мовляв, порушення робилися винятково в інтересах держави. Але чи можливо взагалі шляхом беззаконня, шахрайства і обману досягнути добра, свободи і справедливості? Часто трапляється, що благими намірами вимощують дорогу до пекла. Однак парламентський шахрай навіть благими намірами не керувався. 
Хоча Віктор Медведчук називав і називає події парламентської кризи в Україні „оксамитовою революцією", їм більше пасує визначення „оксамитове шахрайство". В усій цій далеко „не смачній" історії В.Медведчук вирішував питання усунення О.Ткаченка з посади Голови Верховної Ради України не лише для того, щоб догодити Л.Кучмі, а передовсім - щоб зайняти її самому. Його кандидатура розглядалася найпершою, і про це писала преса. Проте ситуація не склалася на користь В.Медведчука - мусив поступитися Іванові Плющу, але і сам все-таки дещо виграв - обійняв посаду першого заступника голови парламенту. Теж неабиякий успіх „не останнього в Україні юриста". 
  
------------------------------------------------------------------------- 
1. З виступу в УТН-Панорамі 24 січня 2000 року. 
2. З інтерв'ю газеті „Факты" від 28 квітня 2000 року.