ГРАНОСЛОВГРАНОСЛОВ 
 
На вічну пам'ять 
Максиму Рильському 
 
1
Немов тремтіння зляканих осик, 
Що затуляють листям сиві очі, 
Коли сокири сплющений язик 
В щелепах пил прицмокне на обочі, 
 
Немов жіночий відчайдушний крик, 
Що кличе порятунку серед ночі, 
Немов червоної гадюки сик, 
Що в серці загніздилась, як у клоччі, 
 
Ношу в собі я найтемнющу вість, 
Що з київських примчала передмість, 
Постукала у двері спозарана... 
 
Виходжу з хати й чую вже здаля — 
Голосить в Голосієві земля: 
Ой синку мій, велика в мене рана... 
 
2
Не плачте, Ярославно, їде князь — 
Тепер його вже не беруться стріли. 
Лакузи Кончакові подуріли, 
Перед полоненим упали в грязь. 
 
Обличчя в нього тільки помарніле — 
Не легкома доріженька далась. 
Від іскри із підкови зайнялась, 
І коні, ведучи вогонь, летіли. 
 
Дивіться, Ярославно, на щитах 
Його несуть хоробрі побратими, 
Та ви лише скажіть йому: Максиме!.. 
 
І він прокинеться, як вічний птах, 
Із попелу сивин своїх воскресне, 
Щоб знову вам життя віддати чесне. 
 
3 
Він дні свої, як сосни злотокорі, 
Для нив будущики спалив дотла. 
Його душа у слово перейшла, 
Повставши в працьовитій непокорі. 
 
Та коли він востаннє з-за стола 
Підвівся в першій і смертельній зморі, 
Гули не пізнані ще нами зорі 
В згасаючому всесвіті чола. 
 
На скелях болю в чорній порожнечі 
Вони померли... І його труна 
Нам обривала руки молодечі. 
 
Від мертвих сонць така була вона, 
Що й тінь її врізалася у плечі 
І гнула нас, як брила кам'яна. 
 
4 
Залізний нелинь чорними руками 
Давив у нетрях туч, немов гаддя, 
Палючі блискавиці все життя, 
Згораючи над юними дубками. 
 
У нього переймаючи знаття, 
Вони росли й міцнішали з роками, 
А з нього листя падало зірками 
Від радості за їхнє майбуття. 
 
Вогненні ручаї текли по ньому, 
Клекочучи, шугали у траву, 
Аж доки серце із грудей старому 
 
Не вижорнали — в темінь грозову. 
Та він і мертвий береже від грому 
Свою родину, в зелені живу! 
 
5 
Була у нього усмішка дитяти — 
Блакиті української тепло. 
Любов'ю серце зроджене було, 
Як пісня — чесне, як бджола — завзяте. 
 
І сивокриле, зжурене чоло 
У сяєві Франкової посвяти. 
І, панською сокирою потяте, 
Ім'я Залізнякове в нім жило. 
 
Лиш кольору очей не передам, 
Що світ у слові залишили нам, 
Де з подиву і гордості горів я; 
 
Його, як ластівки у небі слід, 
Червонокровий не пійма граніт, 
Ні мармур, що слабий на білокрів'я... 
 
6 
Стояв і плакав я коло труни 
Максима Рильського в печалі темній. 
І сам себе у марноті нікчемній 
Побачив із його височини. 
 
І сам собі я говорив: збагни, 
Що смерть іде по стежці потаємній, 
Щоб мозок твій перетворити в кремній, 
А кість — у пневматичність бузини. 
 
Безсмертя виростає не з могили, 
Воно встає з колиски до вікна — 
В житті його велика таїна. 
 
Благослови свої життєві сили, 
Щоб так, як він, свою верстати путь, 
А помирати можна вже як-будь. 
 
7
Він вийшов з хати в млисте передрання, 
Зачувши, як гуде мисливський ріг 
Далеких друзів... До дітей своїх 
Не повернувся досі з полювання. 
 
Чи заманила чорноока ланя 
Його туди, звідкіль нема доріг, 
І досі він шукає мовчки їх, 
Соромлячись безсилого волання? 
 
Ні! Він стріляв драпіжників-вовків 
І спить тепер у курені з вінків 
Так тихо, ніби Україна сниться. 
 
Дерева бовваніють навкруги 
В тумані надвечір'я, мов стоги,— 
Між ними ходить слави олениця. 
 
8 
Колись мій батечко учив мене, 
Як за столом тримати гарно ложку. 
Я, слава богу, вивчився потрошку, 
Хоч діло це (не смійтеся!) складне. 
 
Один бере ту ложку, мов Явдошку 
За руку, і викручує, і мне, 
А другий візьме, як смичок,— і тне, 
А третій допаде — як в морі дошку. 
 
Навчіть перо тримати, друже мій, 
До спазм, до зомлівання, до каліцтва, 
Щоб видати всю силу чоловіцтва... 
 
А там його в запеклості німій 
Прив'язувать мотуззям до зап'ястя, 
Писати і писати, доки вдасться. 
 
9
Я голос чув його в сумному залі: 
«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть, 
Що з ваших книг обдмуха пил століть, 
І вам начистить ордени й медалі, 
 
І підоллє епітети зів'ялі 
Підхлібників старих, що навдогідь 
Вам золотом назвали вашу мідь, 
А стежечку — стрілою магістралі! 
 
Вона повзе, як ворог, з темноти; 
Якщо з мечем назустріч їй не йти — 
Життя від вас тікатиме, як обрій! 
 
Той смерть свою навіки поборов, 
Хто на її ненависть мав любов, 
Хто рівня їй, але у силі добрій!» 
 
10 
Любити свій народ і в тій любові 
Ходити, наче кінь у хомуті,— 
Дарма що день у день гризе до крові, 
Здуває горб на гордому хребті. 
 
Не скаржитись на пужална грабові, 
Ні на шляхи безводні і круті, 
В драбиняку тягнути густоброві 
Снопи надій на паски золоті. 
 
Не оглядатися в сумній тривозі — 
Хоч би й півсвіту склали на гарбу 
І вигнули в зеніт рубель на возі, 
 
Копитами впиратися в журбу — 
І не розбити бджілоньку слабу, 
Що впала в дощ і сохне на дорозі. 
 
11 
Стоять вінки червоні, як щити, 
І він лежить, як воїн у зброярні. 
Чи рани ті незримі і безкарні, 
Що він їх мусив у душі нести? 
 
У варті біля нього став і ти, 
Як біля сонця чорний гніт ліхтарні. 
Ти віршики пописував бездарні 
І геніальні наклепи-листи. 
 
Падлючності й страху брудний байстрюче, 
Йому ти серце пробивав могуче 
І виливав на нього власну гидь... 
 
Але твоя вже вибила година, 
І мимоволі добра ця людина 
Тобі своїм безсмертям відомстить! 
 
12 
Учіться в нього, юні гранослови, 
В незграбній брилі думки віднайти 
Ясні і вперті лінії плити, 
Придатної для вічної будови, 
 
Приєднувати геніїв світи 
До володінь Тарасової мови; 
Коли ж похвал насунуться димове, 
Від їх трутизни очі берегти! 
 
Шануйте коми кожної пір'їну 
В розкриллях білих ста його томів, 
Що піднімали з урвищ Україну. 
 
Він так її любив і розумів, 
Що не загубиться у пітьмі тліну 
І на світанку вернеться домів. 
 
13 
Моя душа в розколинах, мов скеля, 
Тумани смутку сплять на дні проваль. 
Та сходить сонце і ясніє даль — 
Виходжу з туги, наче з підземелля. 
 
Не перетре піском своїм пустеля 
Моєї мови голубий кришталь. 
Перероста в граніт м'яка печаль, 
З путі зникає постать Азазеля. 
 
Тікає дух пустиш... Я іду, 
Хоч він мені будує на біду 
Високі — до небес — перегороди... 
 
Веди мене, дорого правоти, 
Як не мені, дай іншому дійти 
На тихі зорі і на ясні води. 
 
14 
Він не робив з пера громовідводу 
І не осліп в обіймах блискавиць. 
Його не бачили лежачим ниць — 
Хіба тоді, як пив з потоку воду. 
 
Він України мав чарівну вроду, 
Носив її наймення гордолиць. 
Він виріс від суниць аж до зірниць, 
Великий гранослов свого народу. 
 
Йому призначено і далі йти 
Через усі весілля наші й тризни, 
Через любові нашої мости, 
 
Що не бояться толу, ні гнилизни, 
В сивинах сонце нинішнє нести 
В майбутнє сонце нашої Вітчизни. 
 
15 
В його житті ще раз вони страждали, 
Ще раз пройшли чистилище вигнань, 
І їх поем щонайтонкішу грань 
Він в українські переніс кристали. 
 
На мить вони в липневу ранню рань 
Покинули високі п'єдестали, 
В почесній варті біля нього стали, 
І плечі їх здригались від ридань. 
 
Та він із ними перейде межу, 
Де не питають паспорта, ні мита — 
Пускають правду, завертають лжу... 
 
Світитиме народам із пітьми 
Зоря Максима Рильського, умита 
Міцкевича і Пушкіна слізьми. 
 
1967