* * ** * * 
 
Іду по рідному селу... 
Яке то щастя — хто збагне... 
Дивитись, як вечірню млу 
Пронизує тепер ясне, 
Могутнє світло з хат, домів, 
Де каганець колись димів! 
 
Яке то щастя — свій народ 
У світлі бачити! Мені 
Оце найбільша з нагород 
За всі страждання і пісні, 
За все, чим жив і що творив, 
За кожен молодий порив! 
 
В оселях тих смачніший хліб 
І голосніший спів дівчат. 
Лиш хто на серце вже осліп, 
Кого струїв минулий чад, 
Мойого щастя не збагне, 
Не зможе зрозуміть мене! 
 
1959