* * ** * * 
 
Я — зернятко, а ти — зоря осіння, 
Навіки в полі поєднались ми. 
Виношу з глибини, з важкої тьми 
Твоє сіяння в промені насіння. 
 
Велиш ти кільчику в передвесіння 
Пробити шкаралупу й страх зими... 
Втім, колосок з колючими крильми 
Злітає, наче світла вознесіння. 
 
Ти прагнеш повернуться в небеса, 
Мене ж не відпускає рідна нива, 
В ногах кайданами дзвенить роса. 
 
Так ми застигли в злеті, повні дива, 
Не зірка й не зерно — душа сяйлива, 
Що ні в землі, ні в небі не згаса.