* * ** * * 
 
Якби могла прийти до мене цеї миті 
Та дівчинка моя, що в сяєві блакиті 
Приходила колись, весела, як струмок, 
І вся вливалася в ріку моїх думок, 
Просвітлюючи їх своєю чистотою 
Аж до самого дна, якби вона святою 
Дитинністю мене пойняла нині знов, 
Я б у собі згасив грімниць буремну кров. 
Пал невдоволення, за ідеалом тугу, 
Посвяти печію, ненависті напругу, 
Печаль обов'язку, зневагу до раба — 
Стлумив би я в собі! І знову голуба 
Моя душа була б, як та вода зі звора,— 
Та вже не прилетить моя любов прозора. 
І добре, що нема нікому вороття, 
Що на одну любов дано одне життя. 
А в той далекий час — я добре пам'ятаю! — 
Рай принесла вона — зробив я пекло з раю, 
З її невинності я честь кував свою, 
А з кротості — той меч, що гостриться в бою, 
З незайманих зітхань суворі блискавиці 
Творив я і вганяв, як цвяхи, в чола ниці, 
З блаженних намірів робив я дзвін добра, 
Щоб він горлав—«ганьба» або кричав—«ура!» 
Прозорість радісну я взяв на силу гніву, 
Я тінню світла став, дав правій — руку ліву, 
Я цілий світ любив у дівчинці моїй, 
Я сотворив себе з її дитячих мрій,— 
І добре, що вона не прийде вже до мене, 
Не прояснить моє від почувань теменне, 
Від боротьби трудне й палаюче єство, 
В якому дух життя справляє торжество. 
 
1977