ЛАСТІВКИЛАСТІВКИ 
 
У присмерку літають ластівки 
Так низько, 
ніби в землю поринають, 
І виринають з неї, мов з ріки, 
Крильми собі дорогу протинають. 
 
Шугають у зеніт, а відтіля, 
Як чорні зорі, падають, як сльози... 
А над хатами — «вісімка», «петля», — 
О летуни мої, о віртуози! 
 
Розплющитися можна об стіну, 
Об камінь груди на льоту роздерти... 
Невже вони за ту мухву дрібну 
Готові кожну мить безглуздо вмерти? 
 
Ні, їхня гра — не тисячі погонь, 
Не їдла прагне серце ластівоче; 
Його не голод гонять, а вогонь, 
Що з молодості в крилах палахкоче. 
 
Це небезпека й шал стрімких падінь. 
Це весняне шугання понад тучі. 
Я чую в серці, того льоту дзвінь, 
Крил очманілих помахи палючі. 
 
Розплющитися можна об стіну, 
Роздертися на променях світання... 
Це все пусте, як ти несеш весну, 
Як будиш льотом льоту пожадання. 
 
1965