* * ** * * 
 
Моя гріховнице пречиста, 
Моя лілеє на багні, 
Чужі обійми, як намиста, 
Ти познімала при мені. 
 
І знов, як у дитини, очі, 
Нічим не відвернути їх. 
І на твоєму непороччі 
Лечу я в безконечний гріх. 
 
Невже ти хочеш одпокути 
На душу стомлену свою? 
Невже ти хочеш одягнути 
Моєї вірності шлею? 
 
Скрипучі хомути і ярма 
За ласку ночі й сором дня? 
Чом яблука не рвем задарма 
Із дерева життя й знання? 
 
Чи ти готова до вигнання 
На нашу землю кам'яну, 
Де праця старша від кохання, 
А хліб — від нитки бурштину? 
 
Підеш? Візьми свої агати. 
Такою будеш, як була. 
В мою уздечку запрягати 
Мене ти будеш, як осла. 
 
Ти будеш їхати світами, 
Усівшись на моїм хребті, 
І кидати за джиґунами 
Свої очища золоті. 
 
А я тебе кохати буду 
За те, що не упала ти 
Ні у потворну безвість бруду, 
Ні у нудоту чистоти. 
 
За те, що ти взяла у змія 
І принесла мені той плід, 
В котрім була нужда, і мрія, 
І молодість на сотні літ. 
 
1967