* * ** * * 
 
Не знаю, хто мене зробив орлом, 
Хто кігті дав і дзьоб тяжкий, мов лом, 
Хто наказав летіти в темну хлань, 
В безодню, повну стогону й волань... 
Як Прометей, прикута до скали, 
Біліла жінка в кублищах імли. 
І загуділо в дебрі кам'яній: 
«Лети до неї й вирви серце їй!» 
Я зрозумів, що обрано мене 
На діло помсти, люте і страшне; 
Затих у пропастях наказу гул, 
Я підлетів до жінки навпритул — 
Вона була обдерта до наги, 
На ній висіли тільки ланцюги. 
На мить мені здалося, що вона 
Була неначе лялька льодяна. 
Дивилася, немовби синій страх 
Замерз в її зіницях на вітрах. 
Та в стогонах я розпізнав слова 
І зрозумів — вона жива, жива! 
О, той, хто десь гукав собі вгорі, 
Хто дав мені клювак і пазурі, 
Хоч скільки прикладав жаги й завзять, 
Не зміг у мене серце людське взять! 
Її крильми широкими я вкрив — 
І впали з неї ланцюги в обрив, 
І на її обличчі сніг розтав — 
Я в ній свою кохану розпізнав... 
Мене збудив мій одчайдушний крик, 
Химерний сон з душі злетів і зник, 
А та, що важко снилася мені, 
Лежала біля мене в тихім сні. 
«Пробач,— до неї мовив я крізь плач,— 
За все, що ти пережила, пробач!» 
Їй дивною моя печаль була, 
І, хоч нікому не вчинив я зла, 
Цей сон, що засвітився крізь віки, 
Палив моє сумління і думки; 
Благословив я днину мовчкома, 
Що кликала мене, як та сурма, 
В нові турботи і знімала з пліч 
Тягар провин, навіяних за ніч.