У дитячому серці жила Україна —РУБАЇ 
 
1
 
В Хайяма взяв я форму рубаї, 
Вподобавши за лаконізм її. 
Чи замалу, чи, може, завелику 
Одежу матимуть думки мої? 
 
2 
 
Безсмертні всі: цей виховав дитину, 
Той пісню написав, хоч і єдину, 
А той, що не зумів цього зробить, 
Коло дороги посадив ялину. 
 
3 
 
Є люди, як дуби, і є дуби, як люди: 
Безстрашно грому підставляють груди, 
Щоб немічну берізку захистить, 
Хоч знають добре — їм загибель буде. 
 
4 
 
Я з квітами прийшов тебе зустріти 
І дуже довго ждав — зів'яли квіти. 
О, поспіши, бо можуть почуття 
Даремно у душі моїй згоріти! 
 
5
 
Добро і лихо — світло й темнота; 
Та не з пітьми бував сліпота — 
Надмірне світло людям очі сліпить, 
У темряву їх душі загорта. 
 
6 
 
Життя без книги — хата без вікна, 
Тюрма глуха і темна, мов труна. 
Крізь вікна книг свободи світло ллється, 
Майбутнього видніє далина. 
 
7 
 
Я власну вічність бачу без облуди: 
О, де б мене не поховали люди — 
Там грудка української землі 
З мого зажуреного серця буде! 
 
8 
 
Я лицемірити не можу, як святі. 
Сорочки чистої замало у житті. 
Потрібно сонця, сірника потрібно, 
Щоб віршів не писати в темноті. 
 
9 
 
Дивлюся на берізоньку в зажурі, 
Що виросла тендітною на мурі. 
Їй теж потрібно рідної землі, 
Бо там вона не витримає бурі. 
 
10 
 
Я чув, як серце жалісно кричить, 
Щоб ворога лежачого не бить. 
А розум говорив мені спокійно: 
Затям, що завжди гадина лежить. 
 
11 
 
Ненависть і любов — неначе крила. 
Коли одне крило в льоту пробила 
Ворожа куля — не склади його, 
Бо на однім летіти вже несила. 
 
12 
 
В труді прийде натхнення раз у рік, 
Але коли — не знає чоловік. 
Щоб тих щасливих днів не загубити, 
Потрібно працювати цілий вік. 
 
13 
 
Бувають дивні на землі діла — 
Серед зими черешня зацвіла. 
Я між дерев довідався докладно, 
Що поетеса їхня то була. 
 
14 
 
В криницю старості не заглядай, 
Про те, яким ти будеш, не гадай, 
Якщо не можеш бути вічно юним, 
То замолоду не будь старим бодай! 
 
15 
 
Я у такому віці, що якраз 
Було б чудово зупинити час. 
Та він скоряється лиш нашим дітям, 
Що завжди прагнуть перегнати нас. 
 
16 
 
«Роби добро,— мені казала мати,— 
І чисту совість не віддай за шмати!» 
Благословенний мамин заповіт 
Ніхто в мені не зможе поламати. 
 
17 
 
Я міг би жити радісно й щасливо, 
Якби мені вдалось маленьке диво: 
Змирити серце з розумом — або 
Дізнатись, хто говорить з них правдиво. 
 
18 
 
Не кажуть правди тим, хто помирає, 
Ні тим, хто у дуренство впав безкрає. 
Брехня із милосердя — раз болить, 
Брехня із страху — цілий вік карає. 
 
19 
 
Щасливим був я двічі: як на сіні 
Мене віз батько в присмерки осінні 
І як відчув, що в мене серце в 
Те, що належить тільки Батьківщині. 
 
20 
 
Не смерті я боюсь, а темноти, 
В якій не можеш сам себе знайти. 
Благословенне світло дня і ночі, 
Мисль, у якій засвічуєшся ти! 
 
21 
 
Сильніше за любов злоба горить, 
Сильніше за красу вражає бридь, 
Але життя росте лишень з любові, 
Лишень краса людей навчає жить! 
 
22 
 
Загубить гай принадливість свою, 
Як ти наткнешся в ньому на змію. 
Сичання тихе здатне приглушити 
Мільйони зичних співів у гаю. 
 
23 
 
Ми тільки почали розгадувати світ, 
В щілину глянули, як діти з-за воріт; 
Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота, 
Чи вирве нам серця роздорів динаміт?! 
 
24 
 
Колись я думав: радощі — це путь 
У світ незнаний із моїх Покуть; 
Тепер я знаю: радість — то дорога 
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть. 
 
25 
 
Ви любите лише себе? Любіть. 
Збирайте в серці самолюбства їдь, 
Ні! Ні! Вона вас зажене в могили, 
Щоб вашим трупом землю отруїть! 
 
26 
 
Із цього поїзда, що так прекрасно йде, 
Потрібно висісти, але не знаєш де, 
Де станція твоя — така печальна й тиха, 
Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде. 
 
27 
 
Життя подібне до книжок: одна 
Грубезна, та порожня і дурна, 
А та, тонка,— мов сонце. Та буває 
Все навпаки. Чому? Ніхто не зна. 
 
28 
 
Що більший самолюб і фарисей, 
То більше прагне шани від людей. 
Він так її приймає обережно 
І крадькома, як чайові — лакей. 
 
29 
 
Ще від землі воно не відросло, 
                 не виповзло із мокрих шмат, 
А мати іграшку йому — 
                 ах, майже справжній автомат. 
І полум'ям воно січе, стріляє в материні 
груди — 
І мертвим молоком живе 
                 й росте малий невинний кат! 
 
30 
 
На милицях з війни додому він прийшов, 
І впала перед ним його свята любов, 
І, ногу з дерева цілуючи, шептала: 
«О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..» 
 
31 
 
Проходив я і всюди вздовж доріг 
Дерева бачив — не зрізайте їх,— 
Бо як же я повернуся додому 
Пустелею — на батьківський поріг?! 
 
32 
 
Цвях витягнути важче, ніж забити. 
Кидати важче, легше полюбити, 
І важче в спогадах пройти життя, 
Ніж просто бути молодим і жити. 
 
33 
 
Бувало, мати кличе, та дарма, 
Я з книжкою сховавсь — мене нема. 
І досі голосу в книжках шукаю, 
Того, що я зневажив легкома. 
 
34 
 
Відходить все, як золоті черешні, 
Серця ржавіють, як в намулі блешні, 
Але цвітуть і сяють кожен день 
Юнацькі мрії про літа прийдешні.