Вірші з Монголії
 
* * *
 
Полечу я до Монголії 
Та й куплю собі коня 
Білого, як цвіт магнолії, 
Ніжного, як цуценя. 
 
І назад я аж до Києва 
Буду їхать на коні. 
Стану, як душа Батиєва, 
При невидимій стіні. 
 
І заплачу я від наляку — 
Де ж ті храми, де церкви, 
Що монгол побачив здалеку 
Із-за Волги, з-за Туви? 
 
Ні, не він збивав копитами 
Плінту з-під небесних бань — 
Підривали динамітами 
Твердість княжих мурувань. 
 
Він — під окрики та ламенти — 
Бляху золоту здирав. 
Хто ж виважував фундаменти? 
Хто каміння звідси крав? 
 
Хто ж то застеляв соборами 
Заболочені шляхи, 
Де ж той хан з думками хворими, 
З видом лютої пихи? 
 
Ще димує церква спалена, 
В небесах летить притвор — 
Тут пройшли батири 
Сталіна — Постишев та Косіор. 
 
А за тими багатурами — 
Їхня гвардія тверда. 
Обжиралась довго мурами 
Жадібна святинь орда. 
 
Серце стогне, ніби в оливі 
Розгаряченім кипить. 
Як же конику — монголові 
Розказати, що болить?!