Ернест Гемінгвей УБИВЦІ Дворі відчинились, і до їдальні Генрі зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка. — Що подати? — спитав Джордж. — Не знаю,— відказав одип.— Ти що їстимеш, Еле? — Та пе зпаю,— озвався Ел.— Не надумаю навіть, що б його вибрати. Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він розмовляв із Джорджсм. — Мені смажену вирізку з яблучною підливою та картопля- ним пюре,— сказав перший. — Це ще пе готове. — Чого ж воно написане в меню? — Це обідня страва,— пояснив Джордж.— Обіди в нас від шостої.— Він доглянув на стінний годинник за прилавком.— А те- пер п'ята. — Годинник показує двадцять на шосту,— сказав другий не- знайомець. — Він на двадцять хвилин поспішай. — Ну, біс із ним, з тим годинником,— сказав перший.— Чим же тут можна підживитися? — Можу подати різні сендвічі,— відказав Джордж.— Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс. — Даси мені курячі крокети в сметані, з горошком і картопля- ним пюре. — Це теж обідне. — Все, що ми замовляємо, обіднє, еге ж? Он як ти повертаєш! — Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку... — Я беру яєчпю з шинкою,— сказав той, котрого звали Ел. Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі ґудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички. — А мені яєчню з салом,— сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, виднмо тісні. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок. — А випити щось е? — спитав Ел. — Пиво, морс, імбирний напій. — Я питаю випити. — Оце все, що я сказав. — Чудове містечко,— мовив другий.— Як воно хоч зветься? — Семміт. — Тії чув коли про таке? — спитав Ел свого товариша. — Ні,— відказав той. — А що тут роблять вечорами? — снитав Ел. — Обідають,— сказав його товариш.— Усі приходять сюди і їдять той знаменитий обід. — Таки вгадали,— мовив Джордж. — То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел. — Атож. — Ти молодець хоч куди, еге? — Атож. — Ніякий ти не молодець,— сказав другий.— Правда ж, Еле'' — Бовдур він,— сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка:— Тебе як звати? — Адамс. — Ще один молодець,— сказав Ел.— Як по-твоєму, він моло дець, Максе? — У цьому містечку самі молодці,— відказав Макс. Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні. — Котра ваша? — спитав він Ела. — А ти не пам'ятаєш? — Із шинкою. — Бач, який молодець,— сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився. як вони їдять. — А ти чого витріщився? — Макс звів очі на Джорджл. — Та ні, що ви. — А я кажу — так. Ти витріщався на мене. — То він, певне, пожартував, Максе,— сказав Ел. Джордж засміявся. — Тобі нема чого сміятися,— сказав йому Макс.— Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів? — Добре, не буду,— мовив Джордж. — Він гадає, що це добре.— Макс обернувся до Ела.— Він. бач, так гадає. Он він який. — О, він розумник,— сказав Ел. Обидва знову взялися до їжі. — А як звати отого молодця, що стовбичить там коло при- лавка? — спитав Ел у Макса. — Ген ти, молодче! — сказав Макс до Ніка.— Ану катай за прилавок до свого приятеля. — А що таке? — спитав Нік. — А нічого. — Сказано тобі, то йди,— докинув Ел. Нік зайшов за прилавок. — Що це значить? — спитав Джордж. — То не твоє діло,— відказав Ел.— Хто там е в кухні? — Негр. — Який ще негр? — Кухар. — Скажи йому, нехай вийде сюди. — А це навіщо? — Скажи йому, нехай вийде. — Чи ви собі думаєте, де ви є? — Ми добре знаємо, де ми є,— відказав той, котрого звали Макс.— Хіба ми схожі на дурників? — Розмовляєш ти й справді наче дурник,— сказав йому Ел.— Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звер- нувся він до Джорджа.— Зараз же скажи негрові, щоб вийшов сюди. — Що ви хочете йому зробити? — Нічогісінько. Ти помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові? Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні. — Семе! — гукнув він.—Іди-но сюди на хвилинку. Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр. — Що таке? — спитав він. Ті двоє біля прилавка скинули на нього поглядом. — Усе гаразд, негритосе. Отам і стій,— сказав Ел. Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка. — Слухаюсь, сер, — мовив він. Ел зліз з високого табурета, на якому сидів. — Я піду до кухні з негром і оцим молодцем,— сказав він.— Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.— І невеличкий чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились. Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикра- шало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був бар. — То що, молодче,— спитав Макс, дивлячись у дзеркало,— чом ти нічого не кажеш? — Що це все означає? — Гей, Еле! — гукнув Макс.— Мій хлопець хоче знати, що це все означає. — А чого ти йому не розтлумачиш? — долинув з кухні го- лос Ела. — Як ти думаєш, що воно все означає? — Не знаю. — А як ти думаєш? Говорячи, Макс увесь час дивився в дзеркало. — Не можу сказати. — Гей, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає! — Еге ж, я чую,— озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб/не зачинялось.—Слухай, молодче,— сказав він Джорджеві з кухні. — Стань-но трохи далі туди. А ти, Максе, посунься трохи праворуч.— Він розміщував їх, наче фото- граф перед тим, як робити груповий знімок. — Побалакай зі мною, молодче,— сказав Макс.— То як ти думаєш, що тут має статися? Джордж мовчав. — Ну, то я тобі поясню,— провадив далі Макс.— Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім'я Оле Андресон? — Знаю. — Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж? — Іноді приходить. — О шостій, чи не так? — Так, якщо взагалі приходить. — Усе це, молодче, ми знаємо,— сказав Макс.— Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш? — Інколи ходжу. — Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти. — За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам запо- діяв? — Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив. — Та й побачить лиш раз у житті,— докинув Ел з кухні. — Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж. — Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послу- га, молодче. — Помовч,— сказав Ел з кухні.— Ти до біса базікаєш. — Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, мо- лодче? — Ти занадто розбазікався,— сказав Ел.— Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи. — То ти бував у монастирській школі? — Хто зна, може, й бував. — У хедері ти бував. Оце напевне. Джордж поглянув на стінний годинник. — Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді- не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче? — Гаразд,— сказав Джордж.— А що ви зробите з нами потім? — Там побачимо,— сказав Макс.— Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш. Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая. — Здоров, Джордже,— сказав він.— Підкріпитись є чим? — Та Сем якраз вийшов,— відказав Джордж.— Вернеться десь за півгодини. — Ну, то я краще піду куди-інде,— сказав водій. Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому. — Чисто зроблено, молодче,— сказав Макс.— Ти справжній джентльмен. — Він знав, що я розчереплю йому голову, — озвався з кух- ні Ел. — Ні,— заперечив Макс.— Зовсім не тому. Просто він моло- дець. Славний хлопчина. Він мені подобається. За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав: — Він не прийде. Перед тим до їдальні заходило ще двоє людей. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сендвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узятії з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на прнвіконну поличку дуло обріза. На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їх були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сендвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; 'гой заплатив і пішов собі. — Мій молодець на всі руки майстер,— сказав Макс.— І кухо- варити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі. — Он як? — мовив Джордж.— А вашого приятеля, Оле Андре- сона, вже не ждіть. — Дамо йому ще десять хвилин, — сказав Макс. Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму. — Ходім, Еле,— сказав Макс.— Нема чого тут стовбичити. Він не прийде. — Почекаймо ще п'ять хвилин,— відказав Ел із кухні. За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояс- нив йому, що кухар занедужав. — То якого ж біса ви не візьмете іншого? — спитав той.— Добра мені їдальня! — І пішов геть. — Ходім, Еле, — сказав Макс. — А що робити з цими двома молодцями й негром? — Та нехай собі живуть. — Ти так думаєш? — А певне. Ми своє відбули. — Не до смаку мені ці сентименти,— сказав Ел.— Ти вибов- кав більш ніж треба. — Е, до лиха,— сказав Макс.— Мали ж ми якось розважати- ся, так чи ні? — І все одно базікав ти забагато,— сказав Ел. Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випинало- ся дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках. — Ну бувай, молодче,— сказав він Джорджеві.— Щасливий ти хлопець. — А правда,— докинув Макс.— Можеш грати на перегонах. Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони поми- нули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар'єте. Джордж пішов до кухні й розв'язав Ніка та кухаря. — Годі з мене цих штук,— сказав Сем, кухар.— Годі, аж по саму зав'язку! Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником. — Ну й ну,— мовив він.— Що це за чортівня? — Він намагав- ся вдавати хвацького хлопця. — Вони хотіли вбити Оле Андресона,— пояснив Джордж.— Думали його застрелити, коли він прийде обідати. — Оле Андресона? — Атож. Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців. — Вони пішли? — спитав він. — Еге,— відповів Джордж.— Пішли вже. — Не подобається мені вся ця історія,— сказав кухар.— Ой як не подобається. — Слухай-но,— мовив Джордж до Ніка.— Сходив би ти до Оле Андресона. — Гаразд. — Не лізьте ви в це діло, — обізвався кухар Сем. — Краще сидіть собі тихенько. — Коли не хочеш, не ходи,— сказав Джордж. — Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть,— правив своєї кухар.— Сиділи б собі тихенько. — Я піду до нього,— сказав Нік Джорджеві.— Де він живе? Кухар відвернувся. — Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх, — пробурчав він. — Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш,— відповів Джордж Нікові. — То я йду туди. Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік пройшов понад трамвайною колією і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка. — Оле Андресон тут живе? — Ви хочете його бачити? — Так, якщо він удома. Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридора. Жінка постукала в двері. — Хто там? — Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон,— сказала жінка. — Це я, Нік Адамс. — Заходь. Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він навіть і не глянув. — Що там таке? — спитав він. — Я оце був у їдальні Генрі, — сказав Нік, — коли зайшли якісь двоє, зв'язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити. Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо. Оле Андресон не сказав нічого. — Вони завели нас до кухні,— провадив далі Нік.— Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати. Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав. — То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це. — Нічим не можу цьому зарадити,— мовив Оле Андресон. — Я розкажу вам, які вони з себе. — Не хочу я знати, які вони з себе,— мовив Оле Андресон.— Він дивився на стіну.— А за те, що прийшов сказати, дякую. — Та що вже там. Нік подивився на дебелого чолов'ягу, що лежав на ліжку. — Хочете, я піду розкажу в поліції? — Ні,— відповів Оле Андресон.— Це нічого не допоможе. — Я міг би що-небудь для вас зробити? — Ні. Нічого тут не поробиш. — А може, це тільки пуста погроза? — Ні. Це не пуста погроза.— Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни.— Найгірше те,— промовив він, дивлячись у сті- ну,— що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу. — А ви не могли б виїхати з міста? — Ні,— відповів Оле Андресон.— Далі тікати нікуди.— Він дивився у стіну.— Тепер уже нічого не вдієш. — А чи не можна якось це залагодити? — Ні, ради на це нема.— Він говорив тим самим безживним голосом.— Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду. — То я, мабуть, вернуся назад До Джорджа,— сказав Нік. — До побачення,— мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка.— Дякую, що зайшов. Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну. — Він цілий день не виходить з кімнати,— сказала Нікові жінка внизу біля дверей.— Мабуть, нездужає. Я до нього: «Місте- ре Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна»,— а він хоч би що. — Він не хоче нікуди виходити. — Жаль, що йому нездужається,— сказала жінка.— Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером. — Я знаю. — Ніколи й не подумала б, якби не обличчя,— провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей.— Він такий лагідний. — Ну, добраніч, місіс Хірш,— сказав Нік. — Я не місіс Хірш, — відказала жінка. — То власниця будинку. А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел. — Добраніч, місіс Бел,— сказав Нік. — Добраніч,— відповіла жінка. Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком. — Ну, бачив Оле? — Бачив,— відповів Нік.— Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити. Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні. — Вуха мої вас не чули б,— мовив він і зачинив двері. — Ти розказав йому? — Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке. — І що він думає робити? — Нічого. — Вони ж уб'ють його. — Мабуть, що вб'ють. — Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго. — Мабуть, що так. — Страшна річ. — Жахлива,— сказав Нік. Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок. — Цікаво, що він зробив? — спитав Нік. — Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають. — Мабуть, поїду я геть звідси,— сказав Нік. — Еге ж,— погодився Джордж.— Непогано було б. — Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах. — Ну,— сказав Джордж,— а ти про це не думай.