Із збірки “Алеф” (1949) ДІМ АСТЕРІОНА 
  і королева народила сина, якого назвали Астеріон 
  Апполлодор, Бібліотека, ІII, 1 
  Знаю, осуджують мене за пихатість, чи й за ненависть до людей, а то й за 
  безумство. Подібні наклепи безпідставні. Я таки не полишаю своєї домівки, та 
  водночас правда й те, що двері мого дому (яких безмір) ' вдень і вночі 
  розчинені для людей і звірів. Нехай заходить, хто хоче. Не знайде там ані 
  жіночих загравань, ані розкішних палаців — лише супокій і самотину. Зате 
  відкриє для себе дім, рівного якому немає на землі. Обманюють ті, хто каже, 
  ніби схожий є десь у Єгипті. Навіть глузливці мої визнають, що немає в цьому 
  домі жодних меблів. Ще більшою намовою на мене є те, ніби я, Астеріон, в'язень 
  у цьому домі. Чи слід повторювати, що всі двері тут завжди розчахнуті навстіж? 
  Що всі вони без замків? Якогось вечора вийшов я врешті на вулицю, а коли й 
  повернувся, перш ніж запала ніч, то лише тому, що вразили мене обличчя 
  простолюду, обличчя безбар вні й пласкі, ніби розтулена долоня. Сонце тоді вже 
  зайшло, але кволий плач дитини, грубі вигуки глуму засвідчили мені — мене 
  впізнали. Люди молилися, втікали, клали поклони; деякі вилізли на дах храму 
  Сокир, інші збирали каміння. Один, здається, сховався на дні морському. 
  Недаремно моя мати була царицею; 
  я не можу змішатися з черню, навіть коли скромність моя цього прагне. 
  Правда, однак, що я такий — єдиний. Мене не обходить, що людина може передати 
  іншим людям, але як філософ вважаю: мистецтвом писання нічого не передаси. Моя 
  душа не знає дражливих банальних дрібниць, вона вимірюється тільки величчю. 
  Ніколи я не осягнув різниці між однією літерою та іншою; 
  заглиблена в мені прекраснодумна нетерплячість не дозволила мені навіть 
  навчитися читати. Іноді жалкую за цим. Певна річ, мені не бракує розваг. Як 
  буцливий цап, бігаю кам'яними галереями, доки в голові не замакітриться і я не 
  впаду додолу. Іноді ховаюся за колону чи за вигином коридора і вдаю, ніби мене 
  розшукують. Тут є тераси, з яких я стрибаю, не раз ранячися до крові. 
  Будь-коли можу вдати із себе сплячого, сопучи голосно із заплющеними очима 
  (інколи й справді засинаю, бо коли розплющую повіки, то бачу, що забарва дня 
  змінила ся). Та над усі розваги я люблю гратися в іншого Астеріона. Уявляю, 
  ніби він одвідує мене, а я показую йому дім. Б'ю перед ним поклони й кажу: “А 
  зараз вернімося на попереднє перехрестя”. Або: “Поглянь, як роздвоюється це 
  підземелля”. Інколи сам помиляюсь, і тоді обоє ми щиро сміємося. 
  Але я знаходжу собі не тільки розваги. Чимало думаю і про самий дім. Усі його 
  частини повторюються, кожне місце є і в іншому місці. Нема однієї водойми, 
  одного подвір'я, однієї поїльні й однієї годівниці. Є чотирнадцять (отже, 
  безмір) подвір'їв, водойм, поїлень і годівниць. Дім завбільшки із світ. 
  Власне, він і є світом. Однак, переміряючи в нескінченність його оточене 
  водоймами подвір'я і запилюжену галерею із старого каміння, я вибрався на 
  вулицю, звідки побачив храм Сокир і море. Не осягнув цього аж до тієї хвилини, 
  поки одне з нічних марень не виявило мені, що морів і храмів теж чотирнадцять 
  (вони незліченні). Отож усе існує безліч разів, чотирнадцять разів, лише дві 
  речі неповторні: покрите імлою сонце вгорі, а внизу — Астеріон. Може, врешті, 
  я сам і сотворив зорі, сонце і цей велетенський дім, тільки вже не пригадую. 
  Щодев'ятого року провідують мій дім дев'ятеро людей, аби я звільнив їх від 
  усякого зла. Чую їхні кроки або ж голоси у глибині камінних галерей і радо йду 
  їм назустріч. Церемонія недовга: вони падають один за одним, у мене на руках 
  немає навіть крові. Там, де впали, вони й залишаються, а їхні тіла допомагають 
  потім відрізняти одну галерею від іншої. Не знаю, хто вони, знаю лише, що один 
  із них виповів мені перед смертю, що колись прийде і мій визволитель. Відтоді 
  не так болісно відчуваю свою самотину, знаю, що мій визволитель існує і врешті 
  стане на цю пилюку. Якби мої вуха могли чути відлуння світу, я дослухався б до 
  його кроків. І якби він запровадив мене до місця, де менше галерей і дверей. 
  ' В оригіналі написано “чотирнадцять”, але багато хто схильний гадати, що в 
  Астеріона цей числівник означає незліченність. (Прим. авт.) 
  “Яким буде мій визволитель?” — замислююсь я. То буде бик чи людина? А може, 
  бик із людською головою? А може, такий, як я? Вранішнє сонце засяяло на 
  бронзовому мечі. Не було вже ні сліду крові. 
  — Чи можеш повірити, Аріадно? — сказав Тезей. — Мінотавр майже не боронився.