Цю історію я почув у Техасі, але сталася вона в іншому штаті. В ній лише один 
  герой, якщо не брати до уваги, що в кожній історії тисячі героїв, видимих і 
  невидимих, живих і мертвих. Його звали, здається, Фред Мардок. Довготеле сий, 
  як то американці, ні білявий, ні чорнявий, мовчазний, з профілем, наче 
  витесаним сокирою. Нічого в ньому виняткового, навіть позірного, що властиве 
  молодим людям. Поштивий від природи, він ревно вірив книгам і тим, хто їх 
  'Федералісти та унітарії—два політичні угруповання в Аргентіні 20-х років XIX 
  століття. 
  пише. Якраз у тому віці, коли людина ще не знає, на що вона здатна, і ладна 
  присвятити себе тому, що пропонує їй доля: містиці перської мови або невідомо 
  му походженню угорської, перипетіям війни чи алгебри, пуританізму чи оргії. В 
  університеті йому порадили вивчати індіанські мови. Таємні обряди зберегли ся 
  в деяких племен на Заході; його професор, людина літня, запропонував йому 
  пожити в резервації, поспостерігати обряди й розгадати таємниці, що їх чаклуни 
  звіряють неофітам. Коли ж повернеться, він відредагує дисертацію, а 
  факультетське начальство віддасть її до друку. Мардок охоче погодився. Один із 
  його предків загинув у прикордонній війні, тож тепер давня родинна драма стала 
  ніби сполучною ланкою. Авжеж, він передбачав труднощі, які його чекали; 
  мусив добитися, аби червоношкірі вважали його своїм. І він зважився на тривалу 
  авантюру. Понад два роки жив у чистому полі, серед мурів з невипаленої цегли 
  та просто неба. Прокидався вдосвіта, засинав, коли сутеніло, навіть сни вже 
  снилися мовою, яка не була йому рідною. Ходив у дивному одязі, забув друзів і 
  місто, піднебіння його звикло до прянощів, а думки набули спрямування, які 
  його логіка відкидала. Перші місяці потай робив нотатки, які згодом порвав: чи 
  то щоб не викликати підозру, чи то вже не потребував їх. Після певних вправ, 
  що мали вдосконалити його морально та фізично, священик звелів й-ому згадувати 
  ті свої сни й удосвіта звіряти їх. Він пересвідчився, що ночами, коли місяць 
  уповні, йому сняться бізони. Сни повторювалися, він переповідав їх своєму 
  наставнику, і той нарешті відкрив йому таємне вчення. А одного ранку, не 
  попрощавшись ні з ким, Мардок зник. 
  У місті його охопила туга за тими первісними вечорами в полі, де колись тужив 
  за містом. Прийшов до професора і сказав, що знає таємницю, але вирішив не 
  розголошувати її. 
  — Ви зв'язали себе словом? 
  — Ні, не тому,— заперечив Мардок. — У тих краях я пізнав таке, чого не можу 
  розкрити. 
  — Годі висловити те по-англійському? — припустив співрозмовник. 
  — Не в тім річ. Тепер, володіючи таємницею, я б знайшов сто різноманітних і 
  несподіваних способів, аби викласти її. Не знаю, як це вам пояснити, але 
  таємниця надто цінна, а наука, наша наука, видається мені тепер чистісінькою 
  нісенітницею. 
  Він помовчав, а тоді додав: 
  — Та й таємниця не варта тих доріг, які привели мене до неї. їх треба сходити 
  ногами. 
  Професор холодно виголосив: 
  — Я повідомлю про ваше рішення вчену раду. Ви збираєтеся жити серед індіанців? 

  Мардок відповів: 
  — Ні. Я, певно, не повернуся туди. Те, чого я навчився в них, знадобиться 
  будь-де і за будь-яких обставин. 
  Такою була та розмова. 
  Фред одружився, тоді розлучився і зараз працює бібліотекарем в Йєльсько му 
  університеті.