Мої вуста вимовляли й вимовлятимуть тисячі разів і обома мовами, мені рідними, 
  отченаш, та я лише почасти розумію його. Цього ранку, першого липня 1969 цоку, 
  я хочу створити молитву свою, а не успадковану. Знаю, що йдеться пре вчинок, 
  який вимагає надлюдської щирості. Передусім, зрозуміло, я не смію чогось 
  благати. Благати, аби ніч не огортала мої очі, було б божевіллям; я знаю 
  тисячі Зрячих людей, яких, проте, годі вважати щасливими, справедливими чи 
  мудрими. Плин часу—плетиво наслідків та причин, тож благати про якусь ласку, 
  нехай і незначну — все одно що благати розбити якусь ланку в цьому залізному 
  ланцюгу, благати, щоб вона вже була розбита. Ніхто не заслуговує такого чуда. 
  Я не можу благати прощення за свої помилки; прощає хтось, а врятувати себе 
  можу тільки я сам. Прощення очищає скривдженого, а не кривдника, якого воно 
  майже не стосується. Свобода моєї волі, можливо, уявна, однак я здатний давати 
  або вважати, що даю. Можу додати мужності, якої мені бракує; можу сповнити 
  надією, якої сам не відчуваю; можу надихнути вивчити те, що сам знаю частково 
  або непевно. Я хочу, аби мене більше згадували не як поета, а як друга; аби 
  хтось повторив ритм Данбара ' або Фроста, або людини, яка побачила опівночі 
  дерево, що сходило кров'ю, й Хрест, і згадав, що вперше почув про це з моїх 
  вуст. Все інше мене не обходить; сподіваюсь, забуття не забариться. Нам 
  невідомі задуми всесвіту, але ми знаємо, що мислити розумно і чинити 
  справедливо значить сприяти цим задумам, недоступним нам. 
  Я хочу померти й звільнитися від усього; хочу померти разом з моїм товаришем, 
  цим тілом.