Розповіли мені янголи, що коли помер Меланхтон, то на тому світі дали йому дім 
  точнісінько такий, як він мав на землі. (Таке трапляється з усіма 
  новоприбулими до вічності, тож вони і думають, що не вмерли). І хатнє начиння 
  було таке саме: стіл, секретер з шухлядами, бібліотека. Меланхтон прокинувся в 
  тому помешканні і продовжив свою літературну працю, ніби й не був небіжчи ком, 
  і кілька днів писав про спасіння через віру. Як це було йому властиво, жодним 
  словом не обмовився про побожність. Янголи завважили цю хибу й почали 
  підсилати різних людей, щоб ті запитали про неї. Меланхтон відповідав їм: “Я 
  незаперечне довів, що душа може обійтися без побожності і що для того, аби 
  дістатися неба, досить самої віри”. Він казав їм про це з погордою й не знав, 
  що вже не живе і що перебуває не на небі. Янголи почули це й дали йому спокій. 

  Через кілька тижнів меблі почали розпливатися, як привиди, поки стали 
  невидимі, окрім крісла, столу, стосу паперу та чорнильниці. Стіни забризкалися 
  вапном, а підлога жовтою фарбою. Його власне вбрання стало простішим. Одначе 
  він писав і далі, та оскільки й надалі не надавав ваги побожності, його було 
  перенесено на інше робоче місце, до таких, як і він, теологів. Там протримали 
  кілька днів, а коли він почав сумніватися в своїй тезі, дали змогу 
  повернутися. Одяг його вже був із шкіри-сириці, але він переконував себе, ніби 
  все, що було 
  досі — просто галюцинація, і далі вихваляв віру та ганив побожність. Одного 
  вечора він відчув, що змерз. Тоді оглянув помешкання і дійшов висновку, що 
  решта кімнат не такі, як на землі. Одну заповнили невідомі прилади, друга так 
  зменшилася, що годі до неї увійти; інші не змінилися, але їхні вікна і двері 
  виходили на великі піщані бархани. Кімната в глибині була повна людей, які 
  любили його і без угаву казали, що немає теолога, мудрішого над нього. Така 
  любов була йому приємною, та оскільки дехто з тих людей не мав обличчя, а інші 
  здавалися неживими, то відчув до них недовіру. І поклав скласти похвалу 
  побожності. Проте сторінки, написані сьогодні, на ранок стиралися. А все через 
  те, що писав він їх без переконання. 
  Його провідували давно померлі люди, але він соромився з'являтись у такому 
  брудному приміщенні. Аби переконати їх, що він на небі, він змовився з одним 
  чарівником з кімнати в глибині, який зводив їх описами пишноти й краси. Щойно 
  гості йшли, знову з'являлися вбогість і вапно, а іноді ще й раніше. 
  Останні звістки про Меланхтона такі, що один маг і один без обличчя перенесли 
  його в піщані пагорби і тепер він прислуговує демонам.