о.Ігор Цар Від знищення обряду - до руїни Церкви і Народу «Жахливе і страшне сталось у цім краї. Пророки пророкують іменем неправди, священики правлять, як хочуть. Народ же мій це любить! І що ви чинитимете, як тому кінець настане?» (Єремія 5:30-31) Мої дорогенькі! Бог і Україна – це дві легені, якими дихає кожний щирий українець. Любов до нашої рідної землі, до праці і молитви є даром з неба нам даним. Ми є народ, який постійно бореться за правду і свободу, але ніколи її не має. Однак, у порівнянні з цілим світом, ми сьогодні маємо повні церкви людей і саме наш багатостраждальний український народ є нині твердинею християнства. Ось тому диявол старається зробити все, щоб стерти нас з лиця землі: через знищення обряду – до руїни національної свідомості, і через аборти – до вимирання без війни. Дивлячись на це все, як люди продають свої душі сатані, я не маю права мовчати і зобов’язаний перед Богом, з любові до України, подати свій голос в захист розп’ятого народу. Гаслом диявола є: розділяй і пануй! А тому бачимо сьогодні в Україні масове сектантство, розпусту, пиятику і церковні розколи. Один українець називає себе суперкатоликом, а другий – ультраправославним; один молиться і причащається навколішки, а другий – стоячи; один готовий мавпувати все польське, а другий – все московське і за ці «мізерні ідеї» розпинають Україну. Серце кров’ю обливається, коли бачиш, як брат іде на брата і не боїться Страшного Суду. Звичайно, за цим всім стоять ідеологи сатанизму і лукаво посміхаються. Попробуємо пролити світло правди на цю темну справу, може хтось відкриє очі і захоче, щоб в його серці запанувала любов до Бога і свого ближнього. Україна була найміцнішою тоді, коли мала єдину Вселенську, тобто Католицьку Церкву. З часу польської і російської окупації наших привабливих земель почалася Голгота України. Найперше вороги бралися знищити наш розум, тобто Церкву, і завжди починали з обряду. Для цього використовували всі підступні методи, прикриваючись знаком святого хреста. А ціль мали одну – роздерти, пограбувати і знищити Україну. В1589 р. Росія підступно проголосила свій патріархат – «третій Рим» і взялася поширювати свої кордони на Захід. Україна в 1596 р. ще раз підтверджує свою вірність Апостольському Престолу через Берестейську угоду – Унію. На жаль, поляки розуміли Унію як ополячення українського народу через латинізацію Церкви. Тиснули на єпископів і ті йшли їм на поступки: запроваджували в церквах фани, органи, дзвінки, читані Служби Божі, усували іконостаси, теплоту і губку, приклякали на одне коліно, носили реверенди, піюски, причащали людей на колінах, виголошували проповіді польською мовою і т.п.1 У проекті знищення Русі польські шовіністи запропонували Августу ІІ підступні методи знищення українського народу та Церкви, серед яких: «Кожен поляк, який хоче зберегти вітчизну, повинен взяти на себе обов’язок знищити східний обряд, який суперечить латинському, чи то презирством, чи переслідуванням тих, які дотримуються його; використовуючи для цього осіб, які споріднені з родинами римського обряду, а також тримати дружбу з Москвою і т.п.»2 Отець Маркіян Когут, ЧСВВ, пише, що до василіянських монастирів вступали поляки, приймаючи східний обряд. Вони до певної міри ополячували василіян і вносили звичаї з латинського обряду.3 Поляки відносилися до українців і білорусів, як до людей іншого сорту, у яких можна спокійно відняти те, що для них найбільш святе. Проти цієї негідної політики виступав Святійший Престіл. Папа Урбан VIII у 1624 р. видав декрет, щоб ніхто, ні світський, ні духовний, а тим більше василіянин, не переходили на латинський обряд, навіть через найважливіші причини, без особливого дозволу Апостольської Столиці.4 Причиною такого декрету була мученицька смерть св. Йосафата і безнастанні протести до Риму київського Митрополита Йосифа Рутського. Святійший Престіл 1669 року видав інструкцію і правила для католицьких місіонерів у східних країнах, в якій сказано, що Верховні Первосвятителі завжди настоювали в найрішучіших висловах на збереженні обрядових особливостей Східної Церкви в повній їх недоторканій чистоті. Папа Бенедикт XIV у 1775 р. в конституції місіонерам постановляє наступне: ніколи Верховні Первосвятителі не вимагали від приєднаних зі Східної Церкви відречення від їх рідного обряду і прийняття обряду латинського. Подібна вимога потягнула б за собою знищення Східної Церкви і обрядів грецьких та інших, що є цілком противне діям і намірам Святійшого Престолу. Місіонер повинен уникати всякої зневаги чи спотворення обряду і зобов’язаний повністю стримуватися всього того, що могло б східного нез’єдиненого спонукати прийняти латинський обряд.5 Звичайно польські місіонери й не думали слухатись голосу Римського Архиєрея, бо політика брала верх над вірою в Бога. Жахливу співпрацю окупантів можна було бачити після того, як Катерина ІІ знищила у 1795 р. на Східній Україні нашу Церкву і мільйонам українців під штиками запропонували московський обряд або латинський.6 Перебуваючи п’ять років на Східній Україні, я багато разів зустрічав українців хрещених в латинському обряді, яких переконали, що вони вже поляки, бо така сила хрещення в костелі. На це одна розумна дитина сказала своєму батькові: «Тату, а якби тебе охрестили в тюрмі, то ким би ти був по національності?» Один справжній польський священик сказав мені: «Якби нам можна було відправляти у східному обряді, то вся Україна була б католицькою». На жаль, це поодинокий випадок правильного розуміння Христових слів, щоб всі були одно (Ів.17:22). Нині потужна варшавська машина дальше працює над ополяченням нашого народу. Користаючи з економічної кризи, поляки всіма способами перетягують українців до своїх костелів і кричать на цілий світ, разом з Москвою, що УГКЦ є великою перешкодою у їхніх спільних планах. Патріарх Йосиф Сліпий писав у своєму Заповіті, що стали відомими таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріархією, документи, що мають характер присуду смерті для Української Церкви.7 Страшно дивитись на таку підступну політику в релігії. Та ж сама історія і в Росії. Поляки робили все, аби там не було Греко-Католицької Церкви, а деякі з них у засліпленні доходили до того, що казали: «Якби Росія стала католицькою за східним обрядом – то ми бажали б перейти в протестантство!»8 Міністр іноземних справ царської Росії Сазонов обіцяв Екзарху РГКЦ о.Леоніду Федорову всі земні блага за заснування Католицької Церкви латинського обряду в Білорусії, включно до єпископства, тільки, щоб не запроваджувати Унії.9 Коли ж російські греко-католики у 1923 р. звернулися в Смольний за дозволом відкрити їхню Церкву, бо латинникам і православним дозволили, то одержали феноменальну відповідь від секретаря Петроградської ради. Видатний комуніст Ларіонов сказав: «Ополячиться тисяча, ну, десять тисяч чоловік. Це нам не страшно. А в Уніатську Церкву підуть мільйони, підуть в католицьку інтернаціональну організацію! Не просіть, питання вирішене – Церква буде ліквідована!»10 На ІІ Ватиканському Соборі свій могутній голос подав Патріарх Йосиф, який сказав: «Всі, хто задля політичних причин притягують вірних Східних Церков до латинського обряду, також і матеріальними засобами та постійною пропагандою, без сумніву, вони не тільки нищать Східні Церкви, але рівночасно завдають великої шкоди цілій Вселенській Церкві. Деякі латинські священики виявляють свою ревність перетяганням вірних візантійського обряду на латинський, замість звернути свій апостолят з’єдинення у сторону протестантів. Православні можуть виробити собі поняття, що пристаючи до Католицької Церкви, вони можуть втратити свою Церкву, свій обряд, а часто – свою націю. Папа Бенедикт XIV ясно заявив, щоб усі були католиками, а не щоб стали латинниками».11 На жаль, латинське духовенство й донині не розуміє, що шляхом прозелітизму можна придбати, навіть в латинський обряд, тисячі душ, але вони будуть тільки новою перешкодою між нами і тими десятками мільйонів, яких ми повинні привести в єдине стадо. Греція – тому сумний приклад! Цікавий факт подає о.Дмитро Блажейовський у книзі про Берестейську Ре-Унію. Там він описує розмову двох поляків, де мирянин питається священика, звідки взялися православні лемки. Священик відповів, що між лемками почала ширитися національна українська свідомість, отже, польська державна рація стану вимагала, щоб уряд підтримав москофільство і православ’я, щоб лемки не думали про якусь політику, а щоб політично і релігійно жерлися між собою.12 Крім цього поляки провадили пацифікаю у 1920- 30-х рр. – фізично винищували всіх свідомих українців і заселяли найкращі землі Західної України польськими військовими і цивільними колоністами. За 10 років заселили – 77 тисяч.13 У 1938 р. поляки спалили біля 200 православних церков на Волині, Холмщині, Підляшші і Поліссі. Протестуючи проти цього варварства, Митрополит Андрей Шептицький писав: «Церкви розрушені і знищені, заборонено богослужіння, а людей заставляють, часто насильно, переходити в католицтво латинського обряду. Священиків насильно виганяли і карали штрафами і тюрмою. Невинних людей часто вбивали і виганяли з сіл. Там заборонено навіть навчати Закону Божого і проповідувати на рідній мові. Закляті тайні вороги християнства, масони, нанесли удар ідеї єдності Церков і авторитету Католицької Церкви, використовуючи для цього патріотичні лозунги».14 Розумним людям мабуть буде цікаво знати, що написано в Кодексі Канонів Східних Церков. Канон 31 – ніхто не сміє будь-якого вірного намовляти якимсь чином до переходу до іншої Церкви свого права; 32 – ніхто не може без згоди Апостольського Престолу правосильно переходити до іншої Церкви свого права; 39 – слід сумлінно зберігати й підтримувати обряди Східних Церков як спадок усієї Христової Церкви; 40.§1 – ієрархи повинні найнаполегливіше дбати про вірну охорону і докладне дотримування власного обряду, а також не допускати в ньому змін; §2 – всі інші священнослужителі і члени інститутів посвяченого життя зобов’язані вірно дотримуватися власного обряду і з кожним днем глибше пізнавати й досконаліше його здійснювати.15 Під час ІІ Ватиканського Собору, Синод УГКЦ видав спільний Пастирський Лист, у якому сказано: «Наш український обряд був, є й залишиться наймогутнішим і найсильнішим чинником нашої церковної і національної єдності».16 Ці слова добре розуміли всі найбільші сподвижники святої Унії і гаряче бажали пролити свою кров за чистоту обряду і єдність Церкви. Взірцем тієї святої справи були св. Йосафат Кунцевич і Йосиф Рутський, Митрополит Київський і Всієї України. В нашому столітті теж були великі сподвижники святої Унії і серед них Владика Миколай Чарнецький. Ось, що про нього писав Митрополит Андрей: «Владика Миколай ясно розумів, як цінні і важні є традиції Унії, які свято зберігають усі наші обрядові, церковні і національні звичаї, спадщину перших століть християнства в нашому народі. Єпископ Чарнецький – був завжди обрядовцем найкращого зразка».17 За любов до рідного обряду і за успішну працю серед православних Владику Миколая переслідували польські шовіністи, німецькі фашисти і російські комуністи. Чому так скаженіють ці безбожники, коли бачать людину, яка бореться за чистоту свого обряду? Тому, що Україна є мостом між Сходом і Заходом, і може спричинитися до єдності між Церквами, а це заклятим ворогам християнства аж ніяк не підходить. Для своєї мети вони використовують рабів з пропольською і промосковською психологією і через них провадять яничарську політику знищення України. Як Митрополит Андрей, так і Патріарх Йосиф наголошували, що всі наші вороги зацікавлені в знищенні нашої Церкви, а якщо це не вдається, то треба зробити все, щоб ми мали такий спотворений обряд, через який би жерлися між собою і не змогли з ним вийти за межі Галичини. Хто має розум – хай думає, кому він служить... Сьогодні ми бачимо руїну нашої Церкви. Один кагебіст сказав до священика з підпілля: «Ми вас не будемо більше робити мучениками, тепер настав час нищити вас зсередини». Правдивість цих слів підтверджують деякі особи, які перейшли з московської церкви і нині стали ярими латинізаторами; інші ведуть такий аморальний спосіб життя, що люди йдуть через них в секти. Дивлячись, що керівництво Церкви мовчить на ці злочини, частина правдивих і ревних священиків кидається в другу крайність – мавпують все польське, щоб стати суперкатоликами, тобто, більшими від Папи. Накручують людей до фанатизму і роблять їх духовними каліками. А третя категорія – це служителі мамони, ті, котрі давно вже забули про Бога і людей, перетворивши священнослужіння у ремесло матеріального збагачення. Бідні люди дивляться на це все і стають німими в душі, чекаючи коли прийде кінець цьому беззаконню. Крім того, маємо в нашій Церкві п’яту колону з осіб, які ненавидять Шептицького, Сліпого, їхню науку – ідею Патріархату; і роблять все для того, щоб втопити Україну в латинському морі. Над цим працювали наші вороги століттями. І ось, сьогодні, в сотий раз піднімається питання, чи нам вживати слово «православний», чи ні? Ганьба на цілий світ! Нав’язується думка, що десь у далекому селі, якійсь старенькій бабці, це слово може зашкодити. Не бабці це слово шкодить, а ворогам України, яким треба у такий спосіб народ розділяти, щоб над ним панувати. Заглянемо в історію і почнемо від св. Йосафата, який під час об’явлення, чудесно оздоровивши важко хвору жінку, сказав: «Ця кров пролита за Христа й за стару, правдиву, православну віру й за св. Церкву» (о. Козаневич Є., ЧСВВ. – Жовква, 1930. – С. 214). В 1994 р. цю книгу було перевидано з поправкою на «правовірну». Мабуть хтось дістав нове об’явлення. «Вірити» і «славити» – це два різні акти богопочитання. У молитвослові, який є зобов’язуючим для кожного василіянина, молимось за всіх православних християн; за упокоєння і відпущення гріхів усім православним отцям і братам нашим; Христе, укріпи православ’ям Церкву твою і втихомир наше життя: православ’я наставнику.18 Завжди наша Церква називалась Православною і тільки австрійські окупанти в минулому столітті примусово дали їй назву Греко-Католицька. У 1914 р. Митрополит Андрей виголосив проповідь в Успенському храмі м.Львова, де сказав: «Ми православні і черпаємо духовну силу з єдності зі святою Католицькою Церквою, а ваше, московське, православіє – казьонне, державне і опорою вашого православія є державна влада».19 За ці слова Митрополит дістав три роки тюрми. А ось, що писав Патріарх Йосиф: «Богословський термін православний «ортодокс» був вжитий Церквою перший раз авторитетно на Халкедонському Соборі в 451р. проти монофізитів, що перечили злуку двох природ, Божої і людської, в одній особі Ісуса Христа, і ним означували тих вірних, що право славлять Бога. Слово «православний» стало загально прийнятим для визнавців правдивої католицької віри у відрізненні від усіх єретиків. Цим терміном користуються як латинські, так і східні католики. У 787 р. ІІ Нікейський Собор застосував цей термін «православний» проти іконоборців. Після Собору величаво відсвятковано перемогу над іконоборцями, а з 842 р. постановлено у першу неділю Великого Посту святкувати «неділю православ’я» на цю згадку. Св. Папа Пій Х поручив в присязі «щиро приймати науку віри, яку ми перейняли від Апостолів через православних Отців». Через значення слова «православний» ми вже мали великі втрати. Не треба наражатись на ще нові. Під видимим Головою Папою Римським, всі ми таки останемось «православні» – і в майбутньому».20 Папа Іван Павло II виразно сказав до українців, що ми є православними по вірі, а католиками в любові. Отже, хто визнає, що в Христі є дві природи і дві волі (Божа і людська) і хто почитає святі ікони – той правильно славить Бога і дотримується науки Вселенських Соборів 451 і 787 рр. Що тут може бути не зрозумілим і де тоді була «православна Москва»? Інша кістка роздору, яку кинув ворог між галичан, це стояння на колінах під час Служби Божої. Багато старших людей посилаються на те, що їхні батьки так робили. Ті батьки жили в польському ярмі і старалися у всьому наслідувати окупантів. Воно й не дивно, бо ще жиди плакали за єгипетською неволею і нарікали на Мойсея, коли провадив їх до обітованної землі. Так і сьогодні, деякі українці нарікають на те, що Бог дав їм Вільну Україну. Одні плачуть, бо сподобалось бути рабами і стояти на колінах, адже так робив пан, який забороняв їм розмовляти українською мовою, а інші плачуть за московським життям на ставці, бо не треба було нічого думати і робити, а тільки пиячити. Але нині маємо, Слава Богу, молоде покоління, яке хоче знати правду і бути вільними дітьми Божими. Отець Юліан Катрій, ЧСВВ, пише: «Ми зможемо зберегти себе тільки при нашій Церкві й нашому обряді. Тому наказом хвилі для всіх нас є свій обряд добре знати, його розуміти, любити, цінити, зберігати та в любові до нього виховувати своїх дітей».21 Наш обряд творився там, де народився Ісус Христос, де були перші Христові Церкви, де правились перші св.Літургії. Східний обряд є величавий, широкий і співучий, а Західний – латинський, походить від римського точного визначення, математично мірить і важить. Взірцем Східної Церкви є Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий – стовпи Церкви і вчителі вселенної, які уклали богослужіння і виразно приписали, в який спосіб маємо почитати Бога. На жаль, наші люди не знають і простенької речі. У житті св.Теодосія, написаному Нестором, сказано, щоб при молитві руки були на грудях хрестообразно зложені. Цього ж треба дотримуватись і під час св. Причастя.22 У Східній Церкві під час молитви стоять, а лавки під стінами є тільки для немічних і старців. Ще у Старому Завіті стояння під час приватної, чи в храмі, молитви було загальною практикою ізраїльтян. Авраам молився стоячи перед Господом (Бут. 18: 22 і 19: 27); Мойсей стояв перед Богом на горі Хорив (Вих. 3: 5); Анна, мати пророка Самуїла, підвелась і стала перед Господом (Сам. 1: 9); Хваліте ім’я Господнє, хваліте, слуги Господні, що стоїте в домі Господнім (Пс. 134). Перший християнський визначний письменник і оборонець віри св.муч.Юстин (+165 р.) пише: «В неділю колін не приклоняємо, що є ознакою і символом воскресіння». Св.Петро Олександрійський (+311 р.): «День Господній, себто неділю, уважаємо за день радості, тому що в ньому воскрес Господь. В цьому дні колін не згинаємо». Перший Собор в Нікеї (325 р.) постановив, щоб у всі неділі і в часі П’ятидесятниці всі молилися стоячи. Вселенський Собор у 692 р. пригадує, щоб не ставати на коліна у воскресні дні заради честі Христового воскресіння. Св.Василій Великий: «Стояння символізує очікування великого Гостя, тобто нового приходу Христа».23 Св.Іван Золотоустий: «Хай ніхто не вимагає, щоб у святкові дні згиналися додолу жонаті особи, діти, робітники чи слуги, бо в цих днях треба випростатися і думати про спасіння безсмертних душ».24 Отці Василіяни перевидали Типик о.Ізидора Дольницького, де сказано: «Розумним буде й те, що від Різдва Христового до Богоявлення не буде будь-якого посту, ані прихилення колін, ані в церкві, ані в келіях».25 Римо-католики теж причащалися стоячи, до XVI століття, але коли єретик Лютер почав навчати, що під час освячення хліб і вино не перетворюються в тіло і кров Ісуса Христа, то вони вирішили показати ще більшу пошану до св. Євхаристії і стали на коліна. Та II Ватиканський Собор постановив, щоб римо-католики теж причащалися стоячи. Причиною такого рішення була дискусія між західними і східними богословами. Західні казали, що ми – грішні люди, і не гідні стоячи приймати св. Причастя. З їхнього боку це був вияв людської амбіції. Східні на те відповіли, що св. Апостол Павло у посланні до Галатів 2:20 пише: «Живу вже не я, а живе Христос у мені». Якщо ми прийняли до свого серця Христа, який живе в нас і якщо Він є Бог, то перед ким ми повинні, разом з Ним, ставати на коліна? Навпаки, приступаємо до Причастя стоячи, бо це гідна постава людини, ознака радості, тріумфу і символізує воскреслого Христа, якого вітаємо і приймаємо до свого серця. Маємо стояти подібно, як під час національного гімну, чи многоліття. Чи латинники в Україні виконують цю постанову Собору? – Звичайно, ні. Так само і деякі наші люди. Чують, як перед освяченням священик виголошує «Станьмо гідно; вгору піднесім серця; побідну пісню співаючи», – і тут же падають на коліна. Хто ж побідну пісню співає у такій поставі! Під час жертвоприношення спливає спасіння на ввесь людський рід, бо Христос своєю смертю смерть подолав і відкрив дорогу до раю. Небо радіє цією жертвою, а ми оспівуємо, благословимо і благодаримо Господа. Після «Отче наш» чуємо «Голови ваші Господеві приклоніть», а люди приклоняють коліна. Просто стоїмо, прийнявши св. Причастя, і з радістю благодаримо Господа, співаючи могутні гімни «Ми виділи світло істинне; нехай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи». Святеє дали святим дітям Божим, котрі мають наслідувати царство небесне і життя вічне; Христос бухкає полум’ям любові з нашого серця. Як можна в цей час не відчувати радості, щастя за дар життя і стояти на колінах з похиленою головою, чи бити поклони, бо й таке буває. В Церкві є на все свій час – коли на колінах стояти і коли бити поклони. Спочатку це робить священик, а тоді вірні наслідують його. Одні цього не розуміють, а інші хочуть показати, що для них священик – це ніщо. Про таких Митрополит Андрей писав: «Є люди для яких важніші парохіяльні звичаї, ніж підлягати владі Вселенського Архиєрея. Вони роблять з обряду карикатуру. Хто прив’язує надмірне, майже догматичне значення до яких-небудь дрібних обрядових практик – той багато не різниться від того православного батюшки з царських часів, який з пафосом твердив, що широкі рукави його ряси мають «догматіческоє значеніє».26 Дорогі Брати і Сестри! Щоб жити в ласці Божій і без гріха, треба чинити послух Римському Архиєреєві і встати з колін, бо Христос хоче, щоб ми почитали Його з радістю і в любові. «Я вас більше не називаю рабами, бо раб не відає, що його пан робить. Я вас зву друзями, бо я об’явив вам усе, що чув від Отця мого» (Ів.15:15). Отож, сьогодні найвищий час до боротьби за кращу долю України і майбутнє наших діточок – тоді і Бог за нас буде заступатися. Мусимо усвідомити, що Галичина – це не вся Україна, ще є Дніпро і Чорне море. А для цього треба потужної молитви і сильної жертви, високої ідеї і великої любові. Ми з Вами повинні збудувати в Україні Єдину Православну Католицьку Церкву свого українського обряду. Буде Патріархат – буде сильна і квітуча Українська Держава. Наслідуймо у всьому Шептицького, Чарнецького і Сліпого, які починали своє життя оточені пролатинським павутинням, але зуміли його порвати, коли відчули в серці , що належать таки до українського народу; зуміли вивчити і полюбити свій рідний український обряд, і так багато зробили для Слави Божої та спасіння України. Ми теж з дитинства не бачили нічого іншого, крім павутиння, але віднині будемо прикладати всі зусилля, щоб це змінити, бо наші храми через підступ ворогів уподібнилися до польських і московських. У Католицькій Церкві є 22 обряди і Господь хоче, щоб ми почитали Його з любов’ю у своєму рідному і прекрасному українському обряді. «Заохочую Вас до книжок: Євгена Іванківа «Український Християнський Схід», о.Юрія Федоріва «Обряд Української Церкви», о.Юліана Катрія, ЧСВВ, «Наша християнська традиція», о.Богдана Липського «Духовість нашого обряду» і до молитви Митрополита Андрея про Божу Мудрість, де сказано: «Господи, дай мені мудрість нашого східного обряду, його придержуватися, його відновляти й розвивати». Папа Бенедикт XIV хотів зробити так, щоб не уніяти вчились чистоті обряду в православних, а навпаки – православні в уніятів. Для цього треба нагально реформувати нашу Церкву, щоб мала свій притаманний український вигляд і дух. Завданням Церкви є – підняти людей з колін не тільки фізично, але й духовно. Церква зобов’язана своїм прикладом змінити довголітню рабську психологію людей і прищепити їм нове мислення, щоб говорили так і робили так, як люди, що мають бути суджені законом свободи (Як. 2:12). Треба дбати про молодь, щоб не шукала опори в грошах, а твердо стояла на Петровій Скалі і горіла бажанням ширити християнську ідею; щоб знала і любила свій обряд та рідну землю; щоб шукала царства Божого та його справедливості (Мт. 6:33). Застановімся над нашим життям, бо на Страшному Суді прийдеться подивитися в очі Патріарха Йосифа і Владики Миколая та почути віщий голос Митрополита Андрея.27 Цього ніхто з нас не обмине. А закінчу цей крик душі словами Патріарха Йосифа: «Треба добро Церкви й Народу ставити вище своєї марної особистої амбіції і своїх особистих чи гуртових користей! Всі віруючі українці різних релігійних груп повинні об’єднатись в одну Помісну Українську Церкву під проводом Патріарха і тоді станемо твердинею, об яку будуть розбиватися всі ворожі удари, як релігійні, так і політичні». (Передрук з часопису «За вільну Україну» від 10 квітня 1999 року) 1 Федорів Ю. Обряд Української Церкви. Рим-Торонто, 1970. – С.10. 2 ЦДІАЛ. Ф.129, оп.3, спр.236, арк.4-9; Буць Б. – Газета «Вірую». – № 22-23, жовтень,1995. 3 Когут М. Йосиф Велямин Рутський. – Львів, 1994. – С.19; Панас К. Історія Української Церкви. – Львів, 1992. – С.115. 4 Ленцик В. Рим і Україна. – Львів, 1993. – С.25. 5 Диякон Василій, ЧСВВ. Леонід Федоров, життя і діяльність. Рим – 1966, Львів – 1993. – С.789-790. 6 Панас К. Історія Української Церкви. Львів – 1992. – С.106, 114. 7 Сліпий Й. Заповіт. – Українська Друкарня «Тризуб» у Боффало. – Нью Йорк, 1970-1981. – С.11. 8 Диякон Василій, ЧСВВ. Леонід Федоров, життя і діяльність. – Рим,1966; Львів, 1993. – С.100. 9 Там же. – С.73. 10 Там же. – С.574. 11 Сапеляк А. Українська Церква на II Ватиканському Соборі. – Львів, 1995. – С.159. 12 Блажейовський Д. Берестейська Ре-Унія та українська історична доля і недоля. – Львів, 1995. – С.595. 13 Шкраб’юк П. Виноградник Господній. – Львів, 1995. – С.43. 14 Диякон Василій, ЧСВВ. Леонід Федоров, життя і діяльність. – Рим,1966; Львів, 1993. – С.796-798. 15 ККСЦ. – Видавництво оо. Василіян. – Рим, 1993. – С.57 16 Нагаєвський І. Проповіді. – Рим, 1991. – С.140. 17 Шептицький А. Морально-пасторальні твори. – Рим, 1983. – С.98 18 Молитвослов. – Видавництво оо.Василіян. – Рим-Торонто, 1990. – С.28, 32, 185, 1245. 19 Диякон Василій, ЧСВВ. Леонід Федоров, життя і діяльність. – Рим,1966; Львів, 1993. – С.289. 20 Благовісник. – Кн.3-4. – Рим, 1967. – С.269-273. 21 Катрій Ю., ЧСВВ. Пізнай свій обряд. – Нью Йорк-Рим, 1982. – С.6 22 Благовісник. – Кн.3-4. – Рим, 1967. – С.269-273. 23 Катрій Ю., ЧСВВ. Наша християнська традиція. – Нью Йорк-Рим, 1988. – С.219-222. 24 Нагаєвський І. Проповіді. – Рим, 1991. – С.142. 25 Дольницький І. Типик УКЦ. – Рим, 1992. – С.175. 26 Нагаєвський І. Проповіді. – Рим, 1991. – С.100, 103. 27 Шкраб’юк П. Виноградник Господній. – Львів, 1995. – С.193.