І. Мій смуток 
 
Смертний вирок цигарці. 
Очі дихають синню — 
Густо сиплеться звідти 
волошкова солона печаль. 
Я ламаю асфальту 
зволожену лінію, 
Я шепочу печалі: 
«Проклята, відчаль!» 
Ось проспект мого Смутку, 
вулиця імені Сорому. 
Несмаку диктатура 
зав'язала на серці вузла. 
Зверхньо бридиться небо 
з холодними зорями 
Над рахітами цегли, 
заліза і скла. 
Вони плачуть з потворності, 
б'ють дверима себе у груди. 
Аж на кахлянім лобі 
виступає холодний піт. 
Вони з тої досади, 
з кам'яної крутої огуди 
Совість зодчих гризуть, 
що спотворила ними світ. 
Чи вам в душі ніколи 
не сипався вечір, 
Чи ви серцем не втямили 
золоті логарифми зорі, 
Що, завдавши сто ніг 
на свої забур'янені плечі, 
З жахом тікають од вас 
незабудовані пустирі?! 
 
II. Моя радість 
 
Весело-строга, і духмяна, 
Проста, і мудра, і легка, 
Встає вона, кам'яностанна, 
І носить хмари на руках. 
 
Художній синтез вийшов з моди, 
Чи смак на цвинтарі живе?! 
Мажорні тішаться акорди, 
І за живе бере нове. 
 
Сучки обрубані. Світає 
В архітектурі. Грає скло. 
І вітражів веселі зграї 
Блакиті буйній цілять в лоб. 
 
На землю зорі — в шиби, в душі! 
І сяде небо за столом. 
Бо цвіль підвальну вперто душать 
Озон, і сонце, і зело! 
 
Нам треба неба без ліміту, 
Землі нам треба й поготів. 
Співмірна музика граніту 
З архітектурою хребтів, 
 
Негнутих вольових хребтів.