(Симфонія - Уривки) ПРОЛОГ Століття — зморшка на чолі Землі: Всесвітні війни, революцій грози... Дніпро до ніг стежиною проліг І котить славу в сиві верболози. Поет став морем. Далеч степова, І хмарочоси, й гори — ним залиті. Бунтують хвилі — думи і слова, І сонце генія над ним стоїть в зеніті. Дно глибшає, і береги тікають, Аж небо рве свою блакить високу, І шторми піняться од краю і до краю, Од Ленінграда до Владивостока. З глибин сердець джерела пружно б'ють І шумувати морю, не вмирати, Хай ллють у нього і любов, і лють, Тривожну шану, жовч гірку розплати. Художнику — немає скутих норм. Він — норма сам, він сам в своєму стилі… У цей столітній і стобальний шторм Я кидаюсь в буремні гори — хвилі. І частина ВИШНЕВИЙ ЦВІТ І Завірюха стугоніла, вила, А мороз гострив свій білий ніж, А Земля, од ляку задубіла, На вітрах крутилася скоріш. Щулились дороги, мерзли хмари, В сіру безвість зносило міста, А дуби стругалися на мари, На труну, на віко, на хреста. Петербурзьким шляхом, по коліна Грузнучи в заметах, боса йшла Зморена, полатана Вкраїна, Муку притуливши до чола. І намисто сипалось під ноги. Ніби кров змерзалась на льоту. «Сину, сину»,— слухали дороги Тих ридань метелицю густу. «Може б, сину липового чаю Чи калини, рідному, бува...» А дорога ген до небокраю — На дорозі мати ледь жива. Худерляє хуга хуртовинна, Засипає снігом очі вщерть. І біжить до сина Україна Одганяти знавіснілу смерть. II Цілу ніч надворі виє хуга, Плаче, деренчить в віконнім склі. Ні дружини, ні дітей, ні друга — Тільки гілка вишні на столі. Телеграма від полтавців. М'ята. Віє в душу запахущий дим, Та маленька свічка тьмянувата Тріскає і мружиться над ним. Дві у шафі, що життя досвітять, Ну, а там — світити вже йому В завірюшних, грозяних століттях, Серцем розпанахувати тьму. Нині вишня бризнула суцвіттям — В пляшці тепла гілочка жива... Біль пекучий... І вона, самітна, В цвіті вся, як в думах голова. Ліг у ліжко. Віє чи не віє — В заметілях весь життєвий шлях. В свічці ледве дихають надії, І блукають пальці в пелюстках. V Друге марення З шибки впурхує в кімнату зграя горобців, всідається біля свічки і цвірінчить: Ми — українські горобці, Як оселедці, в нас чуби, Вкраїнський усміх на лиці, Вкраїнські писки і лоби. Що нам сипнуть, те ми клюєм, Чолом за ласку віддаєм. Цар нас шугнув, і ми — о страх! — Всі пурхнули по смітниках. То служимо в своїх панів, Як Бог велів і цар велів, То мостимося до чужих І в урнах порядкуєм в них, А те, що Україна гола,— Нам соромно за наші вола, Ми обминаєм наш смітник — Вже одбуяв козацький вік,— І ми не витвори локальні, Ми навіть інтернаціональні, Бо як підійметься руїна Й зачервоніє Україна, То нам прийдеться утікати, Щоб крильця не поопікати. А вдалині, на чужині, А чи в сусідськім бур'яні Ми розпережемось орлами... Цвірінь-цвірінь, ти будеш з нами? Ти в нас дивись, бо спересердя Ми поклюєм твоє безсмертя... А то престол тобі зів'єм, І епігонством тихо вб'єм, В труну твою, як ляжеш спати, Ми рідної натрусим м'яти. Що ми свої (хай знає світ!) — Цвірінькнем тихо «Заповіт»... Ти — вічний? Вічні ми, борці, Ми — всюдисущі горобці! VI Третє марення Він лежить горілиць і не бачить нічого, Тільки з хрому халяви — глум гидкий, навісний. І підходить один, пружно виструнчив ногу, Став на груди поетові (чи це ява, чи сни?). І пристукує, і гатить Каблуками кованими — Як би серце розірвати Гострими підковами. Гупотить, тупотить, Тисне, мне, вичовгує — Злісний танець глупоти В піні вишумовує. Та по грудях, та по серцю, Та по тілі білому. Крики. Лемент: «Підсип перцю!» В диму очамрілому. Офіцери ходять колом, Оренбурзький гарнізон,— І, прошитий гострим болем, Захлинається прокльон. Він тужавіє мукою, биті груди розпростує, Рве сорочку скривавлену — і росте, і росте: І злітає мізерія золотою коростою, Збившись в закутку шинку в павутиння густе. І малі йому зруби, дико валяться стіни, Дах злітає за вітром, та впину нема. І казарми тріщать од лежачої спини, З ляку в море пірнає пустеля німа. І не встати йому, мов прибитий навіки, Хоч під ним, наче хмиз, тріскотить Оренбург, Хоч здаються струмочками вигнуті ріки І дмушками дитячими посвисти бур. Він кричить з переляку, бо рука вже на полюсі Маца лисину льоду, а друга внизу. Чорне море пізнала по козацькому голосі І так спрагло голубить подніпрову лозу. Голова в Петербург вже уперлась — і звідти Сунуть армії, прямо по ньому гудуть,— І танцює імперія, і двигтять динаміти, Щоб дібратись до серця, в поетову лють. А над серцем гопака Панство з України У червоних чобітках Пробива до спини. Дави його, слава Богу, Щоб інший боявся, Щоб іти в таку дорогу І не замірявся. Гоп-гоп гопака У червоних чобітках, У киреях вишневих, У шапочках смушевих... Він лежить горілиць. Гасне свічка поволі. Люто груди печуть, та нікого нема, І летять на Вкраїну незагоєні болі, Зупиняють їх грати, бо вітчизна — тюрма... VII Голосіння матері України Та до кого ж я літатиму, Кому в очі заглядатиму, Кому квіти-самоцвіти По долинах розстилатиму? Відкіль тебе ж викликати? Чи то з рути? Чи то з м'яти? Чи з глибокої могили, Де барвінки хрест обвили? Які столи застилати? Повні чари наливати, Та й налити, пригубити, З хрестом цокнутись і пити? Як же тебе шанувати — Цвіт вишневий обсипати А чи жовтий лист кленовий На віночок твій терновий?! II частина ВИШНЕВИЙ ВІТЕР Вишневий цвіт З вишневих віт Вишневий вітер Звіває з віт. Йому стелилася дорога незвичайна — Єдина у житті і в смерті теж єдина, Крізь всі віки, загорнуті у смуток, Крізь всі народи, сиві і весняні,— Кругом землі йти на плечах братів. І до труни з кленового безсмертя Шекспір підходить з глибини століть І, чорний плащ відкинувши рукою (На грудях заряхтіли діаманти, Мов зорі на небесному чолі), Схилився до землі, поцілував у лоб — Війнулося волосся над труною. Застиг в мовчанні, вічний, як життя. Війнуло подихом насичених терзань — Рішуче звівся буряний Бетховен. Левиний чуб із чорних блискавок Упав на груди вогняного брата — Вислухав громи в Тарасовій душі. Стрункий, і чистий, і легкий, мов птах, В устах затисши білий цвіт черешні, Плив на вітрах гарячо-мудрий Пушкін. І полилось волосся кучеряве На мудрі руки сивого борця. І скинув Гойя вороний циліндр, Поставу згорблену ніс крізь тривожні хмари З совою на широкому плечі. У кожного рукав пов'язаний хустиною З яскравим українським вишиттям. Взяли на плечі дорогу труну. Вишневий цвіт З вишневих віт. Вишневий вітер Звіває з віт. І замість свічки палахтіло сонце... Вишневий плід Здивує світ, Всміхнеться сонцю На крилах літ В Тарасових натруджених руках. І доки світ У плині літ — Вишневий вітер, Вишневий цвіт. У кругосвітній похорон пішли, Щоб зупинитись на горі Чернечій. Йшла вперше Україна по дорозі У глибину епох і вічних зльотів — Йшла за труною сина і пророка. За нею по безсмертному шляху Ішли хохли, русини, малороси, Щоб зватись українцями віднині. Вишневий цвіт З вишневих віт Вишневий вітер Звіває з віт. Літали ластівки й снували за собою Години й дні, журбою перевиті. А з купола захмарених небес Глибинний реквієм схилявся до землі, І очі смутку зазирали в душу — Йшла Україна в глибину століть З народами весняними і сивими Плече в плече в незвідані краї. Вишневий плід Здивує світ, Всміхнеться сонцю На крилах віт. Гора Чернеча стала на коліна, Взяла труну безсмертну в чисте лоно, І вічність тополина стала поруч, Вишнева весняна пора. Летять стежини до Дніпра, Летять хмарки, летять дороги, Зібгавши куряву під ноги. Летять студенти і монахи, Летять мундири і папахи, Летять солом'яні брилі, Летять кленові костилі, Летять берлини і підводи, Летять віки. Летять народи. Вишневий вітер на землі. Вишневі думи на чолі. І доки світ У плині літ — Вишневий вітер, Вишневий цвіт.