Любимому 
І
Закрутили,загули, заграли, 
Чистим лугом серце повели 
Вишукані голубі хорали 
По стежині сизої імли. 
Жовтороті полохливі грози 
Пнулися з оранжевих шкарлуп, 
І дуби, як чорні важковози, 
Гупали, всідаючись на круп. 
Схід на випас випускає 
Кирпатого місяця. 
Грім вигуркує з-за гаю — 
На хмарі не вміститься. 
Другий грім за ним прибрів, 
Креше кременем з-під брів — 
гнівно, гонористо, 
звивисто, барвисто. 
Поки сльози випали 
Та по чарці випили, 
Йшло сто літ чи сто гон, 
Йшли крізь сон на стадіон... 
 
ІІ
Футболісти зморені, 
І футболки чорні. 
А лобами куцими, 
А тупими буцами 
Розбігаються круто 
і не м'ячем з розворота, 
А головою Сократа 
пробивають ворота. 
Воротар прудкий, як муха, 
Хап філософа за вуха, 
Прикладається з розгону — 
Прямо в пельку стадіону 
Вибиває. 
Всюди шал. 
Ораторія. Хорал. 
 
Ill 
З минувшини йдуть у майбутнє Сократи, 
В них небом по вінця налиті сонати, 
З плечей не сфутболити їхніх голів, 
У правду людську не забити голів. 
Годі, панове, розумом грати... 
Сократи. 
Сократи. 
Музичні Сократи. 
 
Хай у вічність стелиться дорога 
Золотим шафранним полотном. 
В мене світла нині, як у бога,— 
Тонни сонця сиплють у вікно. 
Видухмяні, запашні, басисті — 
Всі акорди пахнуть теплим сном 
І, в тривожні сині ноти втиснуті, 
Котяться шафранним полотном. 
Вдарить скерцо висонценим сяйвом, 
Лихо в лантух зсиплеться пшоном,— 
І ряхтять мелодії русяво, 
Мерехтять шафранним полотном. 
 
І пружнасті, вимиті грозою, 
Вистояні, як баске вино... 
Я пірнаю в сонце з головою, 
Щоб дістати у сонаті дно. 
 
IV
Сонато, візьми мене на крила своїх 
вогняних мелодій. Дай мені наточити з 
скрипкового смичка, дай мені наточити 
в серце прокоф'евського весняного соку. 
Дай на мою долю блакитного музичного 
вітру. Фаготи і валторни, за ваше 
прокоф'євське здоров'я! 
 
V
Я люблю його чорні пожежі, 
Він чистий, крицевий встає, 
Мов тригранний багнет телевежі, 
В розпанахане небо моє. 
 
Він вбиває мене акордами 
І ультрамариновим мостом, 
Над полями моїми гордими 
Креше атомним копитом! 
 
VI
«Кардинальним здобутком (чи вадою 
коли хочете) мого життя завжди були 
пошуки оригінальної, своєї музичної мови.
Я ненавиджу мавпування…» 
 
VII 
Від твоїх музичних дотиків у небі 
розквітають зорі.
Всі вони — твої рожеві нотні знаки. 
З них рониться вишнева пахуча роса. 
Мої сімнадцятилітні дівчата, звісившись 
з розчинених вікон, ловлять її пошерхлими 
вустами. У нецілованих дівчат завжди 
тріпоче на губах переливчаста зоряна 
роса твоєї сонати. 
Щовечора ти береш мене під руку, а я 
виношу тобі з серця вишнево-чорні 
троянди, пересипані сльозами вдячності.