Іван Франко. Поза межами можливого. Коли підходимо здалека до високих гір, наїжених голими, стрімки- ми скалами, увінчаних ледівцями мов гладкими скляними стінами, то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: «Там вийтиі Стати на онтій ледяній іглі — ні, це неможливої» Коли європейці почали на руїнах давньої Ніневії віднаходити гли- няні цегли, вази та циліндри, покриті клиновими написами, і побачили, що це написи уложені незвісними їм характерами, по незвісній систе- мі (чи то азбучне письмо, чи силабічне, чи ідеографічне? \ і на незвісній давно вимерлій мові, то по довгих даремних пробах вирішили, що від- читання цього письма — річ неможлива. Коли простому чоловікові скажете, що сонце віддалене від землі 20 мільйонів миль і що промінь світла в одній секунді пробігає 40 000 миль, то він, коли схоче бути щирий з вами, витріщить на вас очі і за- питає: «А хіба Ви були на сонці? Хіба Ви їздили на світлянім промені? То неможливе, щоб ви могли це знатиі» Чи маємо пригадувати з історії ті моменти, де погляд на межі мож- ливого і неможливого доводив людей до комічних або трагічних конф- ліктів? Грецькі філософи елеати рядом субтельних розумувань дока- зували неможливість усього руху. Французький історик і політик Тьєр доказував неможливість руху парової машини. Католицька церков часів гуманізму і реформації в'язницею, тортурами і кострами борони- ла погляду на неможливість кулястої форми землі, існування антипо- дів і існування інших світів, заселених розумними істотами. А проте досвід показав і показує щодень, що всі ті неможливості — фаль- шиві, фікційні, виплоди чи то старої на віру повторюваної традиції, чи то суб'єктивного стану даного чоловіка, чи вкінці недотепности та не- досконалости наших змислів, доки їх не окрилює критичний розум, опертий на детальнім вивченні і порівнянні фактів і явищ. Ціла історія нашої цивілізації, матеріяльної і духової, це не що ін- ше, як постепенне, систематичне і ненастанне відсування, віддалюван- ня границь неможливого. Те, що було неможливе нашим предкам, від чого їх руки і їх думки відскакували як від скляної гори, це для нас показується зовсім можливим і навіть зглядно легким до виконання. В світі передових борців нашого часу можна навпаки завважити деко- ли певне перецінення людських сил і здібностей, певну віру в те, що границь можливости загалом нема ніяких, що все безмежне поле не- звісного, невислідженого, неясного і загадкового досі для нас, це не є ніяка скляна гора, ніяка неможливість, а тільки величезний невиїж джений досі степ, який жде тільки смілих душ і бистрих очей, щоб по- критися новими битими шляхами і дати людській запопадливості нові, невимовне багаті здобутки. Цим можна пояснити собі той голосний гомін протестів, який піднявся був перед кільканадцятьма роками, коли славний берлінський учений Дюбуа Раймонд виступив зі своїми сімома тезами, з яких кожна починалася категоричним Ignorabimus *. Та з другого боку бачимо явища зовсім протилежного характеру. Пробуйте ви так званому «здоровому хлопському розумові» витол- кувати, що відьма не може літати на кочерзі, не може перекидатися в собаку, не може доїти жаб і ящірок. Він може буде'притакувати вам, може буде й сам сміятися з такої віри, але проте в душі буде твер- до переконаний, що якби на Юрія опівночі знайшов відьму на обійстю і вдарив її батогом або уздечкою, то рано з того батога або з тої уздеч- ки потече молоко. Пробуйте ви доказувати йому, що з нічого не може бути нічого, що матерія не може постати з нематерії, а організм не може безпосе- редньо постати з неорганічного тіла,— він буде на вас дивитися як на єретика і скаже вам з найбільшою певністю і не підозріваючи ані разу трудностей питання, що Бог сотворив світ з нічого, а чоловіка з глини. Для «простого хлопського розуму» являється зовсім можливим те, що гроші закопані в землі горять і підходять чимраз ближче на верх, що вода в ріках опівночі перед Йорданом на хвилю переміняється в ви- но, що опівночі перед Різдвом воли розмовляють людською мовою, що гадина кусає жалом, грім б'є стрілою, а веселка п'є воду з криниць або рік і часто разом з водою висмоктує риби та жаби, що упир ходить по смерті і вночі висмоктує живим людям кров із тіла, не лишаючи ні- якої рани ані сліду ітд. Але для інтелігентного чоловіка все те — чисті, очевидні неможливості, про які смішно навіть дискутувати, не то щоб доказувати їх, покликаючися на те, що для «простого хлопського розу- му» вони ясні і натуральні. Значить — простий хлопський розум не може бути ніяким критерієм в питанні про межі можливого й неможливого так як і за- галом у жадному питанню, що вимагає дрібнішого досліду й ширшої критики. Та це вже звісна людська слабість, яку давно і влучно схарак- теризував Спенсер у методичній пропедевтиці соціології, що хоча ми в справах математики, фізики, медицини та астрономії «простому хлоп- ському розумові» не признаємо ніякої компетенції, а вимагаємо фахо- вого знання, то в справах суспільного життя, політики, соціології дуже часто покликуємо цей «простий хлопський розум» як свідка або навіть як суддю. Ми не міркуємо, що цей розум ані простий, бо його кривили і кривлять тисячні упередження і само обмеження його кругозору, ані не здоровий, бо він властиво здобуток тисячних генерацій і розумо- вих течій, не раз дуже хворих і уломних. Ці, може, трохи банальні, уваги насунула мені на думку дискусія, яка недавно велася в наших щоденних газетах про деякі основні пи- тання нашого національного розвою. Що значить народне відроджен- ня? Які сфери матеріального і духового життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впливу? Які цілі слід, а яких не слід ставити народному рухові? Які ідеали лежать у межах можливого, Не знаєм і не будем знати. а які вибігають поза ті межі? І чи слід приймати ті межі, як щось дане й незмінне, чи може слід товкти об них — руками або й головами, і старатися відсувати їх усе далі й далі? Я не буду вдаватися в деталі цієї суперечки поміж «Ділом» і «Мо- лодою Україною», з одного, а чернівецькою «Буковиною», з другого боку. Завважу тільки, що хоч би аргументи двох перших і не пере- конали кожного, то проте контраргументація «Буковини» основана на вбогім арсеналі «простого хлопського розуму», блискучо доказала повну незгожість і недостаточність цього арсеналу для рішання таких широких і скомплікованих питань. Ми далекі від того, щоб за цю аріу- ментацію накликати небесні громи на голови бідних публіцистів «Бу- ковини» — вони в простоті духа і по щирості сказали, що знали,— але вважаємо цей випадок доброю наукою для цих публіцистів, що всякі такі появи треба обговорювати обережно і з відповідно широким поглядом на річ; що становище холодного і практичного політика часом буває як раз не холодне і не практичне і що всяке теоретизо- вання, а особливо публіцистичне, має значення тільки тоді, коли явля- ється висловом, виясненням тих інтересів, тих почувань, течій, які на- клюнулись або накльовуються в суспільстві і без найтіснішого контакту з життям те розумування робиться сірою, безплідною доктриною, що в деяких випадках (коли доктринер дістане в руки силу впливу) може принести народному життю необчислені шкоди. Придивімося, з чисто методологічного погляду тому питанню, а радше цілому сувоєві тих питань, які були підкладем згаданої газетярської полеміки. Нема нічого забавнішого, як бачити наглі пере- скоки з одного становища на друге у прихильників «простого здорово- го розуму». Сьогодні вони виливають своє святе обурення на тих, що підносятн важність економічного чинника в народному життю, важність «жолудкових ідей»,— а завтра глянь! Самі вони проти ідеалу політичної самостійности виточують як першу гармату — ті самі жо- лудкові ідеї... «Наш народ бідний, його визискують усякі лихварі і здирці. Рятуймо свій бідний народ, піднесім його економічно, а не гаймо часу на пусті мрії про далекі, до зреалізування неможливі ідеа- ли». А після завтра ті самі люди для потреб хвилевої полеміки знов змінять фронт і будуть кидати громи на ті самі жолудкові ідеї — і нічого собі. Хоч і як несерйозно ставлять питання ці люди, та проте сама спра- ва варта дискусії. Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійности всякого народу не то, що помину- ти його не можна, але треба класти його як вихідну точку. Аджеж уся соціяльна боротьба наших часів у головній мірі (не виключної) зво- диться на усунення економічного визиску в усякій формі. Та поста- вивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску му- сить ео ipso (тим самим) бути змаганням до усунення визискувачів, своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а по- тім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у останній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визиску- вати себе іншій нації, мусить віддавати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенціею пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійности, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіния, паупе- ризації, культурного застою й упадку. Правда, наші (і не наші) при- хильники здорового хлопського розуму не ставлять цього питання так широко. Усунення всякого визиску — це ж утопія, це неможли- вість! Головна річ — удержання політичного і соціяльного спокою, при якому б без перешкоди могла функціонувати та драбина, по якій одні йдуть угору, а другі вдолину. Іншими словами: «Не викликайте вовка з ліса, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх ді- тей, то й цілій нації буде ліпше. Аджеж коли забезпечений я, мій су- сід, другий, десятий, сотий, то це, значить, забезпечена така то часть нації. Економічний прогрес у тім і лежить, щоб та часть нації була чим раз більша й більша і щоб її забезпечення було чим раз ширше й трив- кіше». Розуміється, так ясно ці панове цього не скажуть, бо тут занад- то виразно було б видно їх клясовий і хатній егоїзм, їх нехіть до всякої боротьби, до всякого ідеального (отже й національного) змагання, коли воно має бути важким здобуванням, а не влітати в руки готове, так як мітичний печений голубець в рот. Розуміється, соціолог мусить і егоїзмові признати певне і то досить широке управнення в ряді фак- торів, що двигають розвій народу; але цей егоїзм не повинен бути гу-. стою хмарою, що закриває сонце, не повинен бути розтіччю і розбра- том з ідеєю загального прогресу, бо в такому разі він робиться не пожиточним фактором, а ворогом, з яким усі чесніші елементи мусять боротися. Соціяльна динаміка нашого часу показує, що збагачення одиниць стоїть звичайно в простій пропорції до зубожіння народної маси, а число збагачених одиниць стоїть у простій пропорції до числа зубожілих. Чим більше багачів у центрі, тим більше бідности довкола; чим більше нагромадження багатства в одних руках, тим більші про- стори займає зубожіння мас. Соціяльний спокій, це найкраща гаран- тія для п'явок — висисати їх жертви. Що з погляду ширших, навіть чисто економічних інтересів нації ані такий економічний прогрес, ані такий соціальний супокій не пожадані,— цього не треба б доказу- вати. Що великі соціяльні п'явки, нассавшися хоч і до надлюдських розмірів, можуть навіть пальцем не кивнути для добра тої нації, якої соками вони наситилися, це доказують нам приклади наших домашніх Харитоненків, Терещенків і братії їх. Далеко вище від цього егоїстично-матеріялістичного погляду треба поставити той, який пок. Драгоманов так завзято критикував і осуджу- вав під назвою «неполітичної культури». Ця назва не зовсім добре характеризує річ, бо ж само поняття «культури» містить у собі так ба- гато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народ- ної освіти і т. ін.), що неполітична культура, це contradictio in adjecto. Та я маю на думці той напрям думок, який звичайно висловлюється такими більше менше фразами: «Плекаймо рідну мову, письменство, освіту, науку, піднесім національну свідомість серед народу, а в полі- тику, себто в активну політику, не мішаймося». Для зрозуміння і від- повідного оцінення цієї течії треба додати, що вона постала на грунті політичне несвобіднім, де участь в активній політиці ео ipso (тим са- мим) значила участь у нелегальних змаганнях. У Галичині, де участь у активній політиці кожному горожанинові не тільки дозволена, але навіть наказана законами, такого напряму не було й не могло бути. Там, де він був, а почасти є й досі, він не був якоюсь свідомою про- грамою на завсіди, але хіба висловом фактичних відносин: політичної самовлади з одного і політичної безправности з другого боку. От тим то критика пок. Драгоманова супроти цього напряму була лише поча- сти справедлива, наскільки вона вдаряла на загальну апатію і зневіру в успіх національної української справи, що крилися під цим окликом. Бо ж годі заперечити, що відповідно ведена просвіта, літературна і за- галом культурна робота навіть без мішання українців у активну полі- тику могла б була з часом здобути українству певне, хоч і маленьке політичне значення, а всі такі, зразу чисті ідейні, ідеалістичні рухи, переходячи в маси,, мають те до себе, що захоплюють чим раз більше життєвих — педагогічних, економічних і політичних інтересів, витя- гають людей на чим раз ширшу арену боротьби. Воюючи зі самим поняттям «неполітичної культури» пок. Драгоманов не вдавався в ана- ліз того, як треба би вести культурну працю, щоб вона навіть у міні- мальних межах давала живі плоди, а не була пустим аматорством і стратою часу,— не пробував аналізувати, відки взялася і яким робом запанувала по пам'ятнім указі 1876 p. та дивна апатія і знеохота до українства, що породила й сам оклик «неполітичної культури». До- кладний аналіз був би показав Драгоманову, що в значній мірі і сам він був цьому винен, що голошені ним у початку 70-их років доктрини в дальшому розвитку дали цю консеквенцію. Бо ж пригадаймо, що головною характеристикою політичних поглядів Драгоманова в його київськім періоді було переконання про конечність міститися україн- ству і політичне і літературно — під одним дахом з російством. Укра- їнська література — популярна, для домашнього вжитку: все, що по- над те, повинні українці за приміром Гоголя й Костомарова писати по-російськи, наповняючи здобутками свого духа спільну всеросійську скарбницю. Ті самі думки пробував Драгоманов з властивою йому си- лою й категоричністю ширити і в Галичині, та тут вони зустріли рішу- чий відпір навіть з боку таких прихильних до Драгоманова людей, як В. Навроцький (див. його реферати з праць Драгоманова в «Правді» 1874—76 pp.). He багато змодифікував він ці думки й тоді, коли ро- сійські порядки змусили його шукати захисту для вільного україн- ського слова за границею. Правда в «Переднім Слові» до «Громади» він начеркнув етнографічні межі української нації, а в своїх многоцін- них фольклорних працях раз у раз зводив річ на значення і становище українського народу як самостійної нації в розвитку духовних зв'язків між Заходом і Сходом, між Півднем і Північчю. Але в його політичних писаннях українці завсіди тільки південні росіяни і такими повинні бути й надалі. Він силкувався навіть міцніше зв'язати українців з росіянами боротьбою зі спільним ворогом — абсолютизмом, а в сво- їх програмових нарисах, особливо в «Вільній спілці» дав зразок зов- сім безнаціональної російської федерації, кладучи в основу той самий територіяльний поділ, котрого недостаточність для Австрії він ясно розумів ще в 1875 році. Проти думки про український сепаратизм заховання своєї свободи взятися до законної оборони, щоб скинути з себе се ярмо і шукати для того помочі наших сусідів. Отже не на нас спадає вина сеї війни, що вже загортається. Ми були вірні і зістає- мося вірними великому князю (царю) і проти волі нашої беремося за зброю». Ми не маємо майже нічого, щоб вияснило нам інтимні думки, влас тиві заміри, провідні ідеї й кінцеві цілі політики Виговського і його кру- гів, і так само Мазепи й його прихильників. І Виговський і Мазепа ви- ступають перед нами як дипломати, що в своїх заявах, публічних ви- ступах, у своїй кореспонденції й офіціяльних актах поводилася головно вічним дипломатичним принципом, що язик людині даний на те, аби укривати свої гадки. Якби діло їх увінчалося успіхом, воно б пояснило їх задушевні пляни і помирило суспільність і потомство з їх дипло- матуванням, з критими ходами, якими йшли вони до своєї мети. А так на руїнах своїх замислів зісталиея вони з репутацією інтриганів — зрадників, хитрих егоїстів, сіячів смути й «изменьї», а навіть і ми, ба- жаючи безсторонньо оцінити політику й змагання тих людей, мусимо вдоволитися більше або менше правдоподібними міркуваннями про те, що було властивою метою їх змагань, на підставі тих офіціяльних актів, і ще більше — міркуючи з загального розвою політичних ідей і змагань української сусіїільности. І от можемо ми припускати в Виговськім, Мазепі чи іншім спільни- ку ідей і змагань їх більшу або меншу участь мотивів егоїстичних, з од- ного боку, а ідейних і патріотичних — з другого; можемо симпатизува- ти з ними, як людьми, з індивідуальностями, з їх тактикою і з цілим ком- плексом їх політичних і національних, культурних і соціяльних погля- дів, ідей і змагань, з їх ідейною фізіономією,— але одно зістається фактом безсумівним і вірним. Се те, що як один, так і другий, при своїх індивідуальних відмінах, при різниці в тактиці, в засобах і способах, в деталях своїх плянів,— були представниками, речниками, носи геля- ми політичних змагань, якими глибоко пройняте було все українське суспільство, вся свідоміша верства українського народу, вся україн- ська інтелігенція їх часів, їх діло таким чином не було ні в якім разі особистим ділом, їх винаходом, їх забаганкою. Вони виступили з здій- сненням того, що було постулятом усієї суспільности. І впали жертвою не тільки своїх власних помилок, чи недотепностей, але также і жерт- вою трагічного конфлікту народних змагань з непереможною силою обставин. Гадяцька унія була першим виразом, відкритим і більше-менше повним, того, що вже перед тим пробивалося в різних актах і заявах, але тільки тепер знайшло скільки небудь конкретне своє об'явлення: українська державна ідея, окремішність української території й укра- їнського народу. Від елементарної оборони «руської віри», рівноправ- ности українського чи білоруського православного елементу з поль- сько-католицьким, яка наповняє собою перші десятиліття XVII в., ук- раїнська суспільність серед кривавих бур Хмельниччини доходить до свідомости потреби гарантій автономного українського життя, полі- тичної самоуправи українського народу, як політичної цілости, україн- ської етнографічної території, як окремого політичного тіла. Те, що самому Хмельницькому в перших стадіях його повстання ще ледве уявлялося, в момент його смерти представлялося політичним керма- ничам України вже зовсім виразно і ясно. Україна вертається під зверхність польського короля і сойму, але не як комплекс провінцій, а як окрема і замкнена політична цілість. Українська територія в своїх етнографічних границях має творити осібне «Велике князівство Руське», з своїми осібними міністрами, скарбом, військом і монетою, з своїм власним вибірним ше- фом — гетьманом, якого мають вибирати стани сього великого кня- зівства і подають до затвердження королеві. Коронне військо не має вступу на сю територію, так само місцевим панам не можна держати яких небудь міліцій; єдину воєнну силу має становити козацьке військо під властю гетьмана. Всі уряди можуть займати тільки особи україн- ської народности («руської віри»). Українській народності забезпечу- ються певні освітні засоби (право заснування двох академій на взірець краківського університету і т. і.). В знаній мірі лри тім узято взірець з В. кн. Литовського, що на підставі Люблинської унії 1569 p. становило автономну провінцію Польщі. До давнішого польсько-литовського дуалізму мав бути дода- ний ще третій автономний член, призабутий у 1569 p. Але в інших пунктах політична українська мисль ішла далі сього готового взірця, сеї готової схеми і творила нові форми й гарантії національного життя. Сей, напр. український віце-король, виборний, доживотний гетьман, з шансами перетворитися в династичного володаря (вимовлялося, що потомки і свояки Виговського не мали бути виключені від гетьманст- ва),— се була зовсім нова комбінація автономного устрою В. кн. Ли- товського з новою козацькою республікою. А в умові, що В. кн. Руське має зіставатися невтральним на випадок агресивної війни Польщі з царством Московським, я бачу прояв ідеї вічної невтральности Ук- раїни між двома конкурентами — Польщею і Москвою, зародок ідеї про Україну, як самостійну, вічно невтральну державу, під протекто- ратом Польщі й Московщини. Не все з сих дезидератів було прийняте в офіціяльний текст Га- дяцької унії, бо се було занадто нове ще, сміле й незвикле. Напр., ся ідея невтральности України '. Або жадання, щоб Велике князівство Руське обіймало не саму тільки козацьку, східню Україну, що була предметом трактатів з Польщею за Хмельницького, а всю українську територію 2. ' Знаємо її з брульйонів (чорновиків Гадяцького трактату, знайдених В. Гарасимчуком і приготовлених для видання в львівськім корпусі матеріялів до історії козаччини. 2 3 записок Голінського, учасника переговорів, знаємо тепер, що таке до- магання ставилося при укладанню унії, в вересні 1658 p., а не тільки при пізні- шім (1659) посольстві на сойм: Upominali si^ naprzod ksiestwa absoliitnego Ruskiego, przy ktorym wojewodstwa Wotynskiego, Ruskiego, Podolskiego, Betskiego w Koronie, і w. w. k. Litewskim Pinska, Bykowa, Staroduba, Owrucza і innych nie mato. Але нам інтересні самі ідеї. Інтересно і важно, що такі жадання були продумані, висловлені і домагалися свого сповнення Трудно сказати при теперішнім запасі наших відомостей, наскіль- ки серйозно брали творці Гадяцької унії плян переходу назад під зверх- ність Польщі, а розриву з Москвою. В наведенім вище маніфесті не можна вичитати такого заміру до рішучого розриву і повороту назад. Нам, з ретроспективного становища, зовсім ясно, що Гадяцька унія не мала виглядів на успіх: утрата України для Польщі була ще фактом занадто свіжим, щоб польська шляхта могла помиритися з ним і щиро вишукувати новий порядок речей для окремішнього і автономного Вел. кн. Руського. Для українських мас вертатися назад під панську кормигу польську, облиту кров'ю недавніх, героїчних змагань до сво- боди, здавалося чимсь неможливо-диким. І те, що так ясно представ- чяється нам, до певної міри могли відчувати і творці гадяцьких умов. Можна сильно сумніватися, чи оружні демонстрації Виговського про- ти Москви не були тільки способом змусити її до уступок українській автономії, подібно, як потім за Дорошенка, і чи власне дійсна програма не лежала в чімсь у роді тої вічно невтральної української держави під зверхністю Польщі і Москви разом, яку я тількищо запримітив у зародку, в проектах унії. Все се неясно, і можна бути різних гадок про те, в яких міжнарод- них комбінаціях творці Гадяцької унії, чи їх наступники задумували здійснити свій плян української автономії, і сі міжнародні комбіна- ції, правдоподібно, стояли на другім пляні у самих українських політи- ків, що на взір старого Хмельницького пробували опиратися на всі можливі міжнародні комбінації і фактори — Москву, Польщу, Шве- цію, Туреччину, Крим. Забезпечення української автономії — се грунт, се правдива, дійсна вісь, коло котрої оберталася українська по- літика другої половини XVII в. Вона лежить основою діяльности і зма- гань і таких льоялістів (у відносинах до Московської держави), як Сомко або Многогрішний, і таких сміливіших будівничих української політики, як Дорошенко,— у котрого ся ідея невтральної української держави під протекторатом її сусідів — Москви, Польщі, Туреччини виступає особливо помітно, і навіть у таких демагогів, як Петрик, що виступаючи завзятим ворогом автономістів — старшин, заразом голо- сив «війну на Москаля для вольностей і добра общого посполитого», закликав усіх до себе, щоб не пропустити моменту та не зістатися «вічними московськими невольниками» '. Автономічна ідея стає «каменем претиканія», на якім розбивають собі голови навіть найзручніші кар'єристи, в роді Брюховецького, коли вони починають спекулювати проти неї. І приглохши під впливом останніх криз кінця XVII в., вона неминуче мусіла проявити себе, скоро тільки захиталася позиція московської політики, як сталося під час Північної війни. Чи був Мазепа щирим автономістом з переконання, який тільки під натиском обставин вислуговувався централістичній політиці Петра, ' Величко НІ с. 112—3. чи був тільки кар'єристом, що, не журячися власними принципами, плив за вітром,— все одно. Приглушені, але не вбиті автономічні змагання неминуче мусіли вибухнути, коли давній козир автономістів, швед- ський король, звертався на українську територію. Старому гетьманові, - коли б навіть йому самому не дуже були близькі ті автономічні зма- гання, треба було сильно призадуматися, яке становище йому зайняти в такий критичний момент, щоб не зістатися за дверима автономічного руху, ак би він вирвався тепер, звертаючися заразом і проти «москов- ської неволі» і проти її вірного слуги «гетьмана і кавалера»; міг би сей рух його перевернути так, як перевернув свого часу «боярина і геть- мана», Івана Брюховецького. Старий гетьман рішив вивісити автономічний прапор, а його кру- жок, з ретроспективного становища (при виборі на гетьманство Орли- ка, в 1710 p.), в своїх «pacta conventa» — новій конституційній хар- тії України — так пояснив сей факт у зв'язку з його прецедентами: «Вічної пам'яти Богдан Хмельницький, за поміччю Божою необор- ною підмогою пресвітлого короля Швеції, безсмертної і славної пам'я- ти Карла X, сполученими силами ханства Кримського і Війська Запо- розького і своїм гострим розумом, печаливістю і великодушною пра- цею визволив з неволі польської військо Запорозьке і поневолений га пригнетений народ руський і піддався сам і народ той піддав добро- вільно під московську самодержавну пласть, покладаю'шся на те, що вона, зв'язана з нами спільною вірою, сповнить свої обов'язки включе- ні в умови і скріплені присягами: заховає назавсіди військо Запорозьке і свобідний народ руський при його законних правах і свободах, під протекцією своєю. Коли ж по смерті покійного гетьмана, того ж Бог- дана Хмельницького, Московська держава різними хитрими способа- ми і штуками почала заходитися, щоб свобідні права Запорозького війська, скріплені її присягою, укоротити і зовсім знищити, та нало- жити рабське ярмо на свобідний народ, ніколи зброєю непоконаний нею,— військо Запорозьке, всякий раз, як терпіло в сих справах якусь кривду, мусіло кров'ю своєю і смілим відпором боронити цілість прав і свобод своїх, і Бог, местник неправд, сій обороні помагав ласкаво І нарешті, коли отеє недавно, за правління покійного гетьмана Івана Мазепи, теж правительство московське, хотячи сповнити наділі нече- стиві свої заміри, відплатило нам злом за добро, замість ласки і спра- ведливости за наші вірні служби й трати, за воєнні кошти, ложені до повної руїни нашої, за несчисленні геройські діла і криваві подвиги воєнні,— задумало козаків перетворити е регулярне військо, міста взяти під свою власть, права й свободи наші покасувати, військо За- порозьке на Низу Дніпровім (себто запорозьку козаччину) викорінити і саме ім'я його навіки вигнати, (а на се мали ми й зараз маємо виразні вказівки, докази й печатки),— тоді вищеназваний покійний гетьман, пресвітлий Іван Мазепа, подвигнувшися справедливою ревністю за не- порушність прав своєї отчиии і вільностей війська Запорозького і за- палений гарячим бажанням підтримати в днях гетьманства свого честь його, і по собі, на вічну пам'ять імені свого, отчину нашу і оба війська Запорозькі (городове і низове) лишити з цвітучими свободами не тільки ненарушеними, але розширеними й примноженими ще,— піддався під непобідиму протекцію пресвітлого і премогутнього короля Швеції Карла XII, що за особливою ласкою Божою звернувся з війсь- ками на Україну. Пішов він слідами попередника свого, славної пам'яті пресвітлого гетьмана Богдана Хмельницького, що з пресвітлим коро- лем шведським, Його величества теперішнього тезоіменитим дідом Карлом X, за згідним порозумінням зручних способів уживаючи для визволення отчини своєї від тяжкої тодішньої неволі польської, дістав від нього бажану поміч, відповідну для знищення сил польських. І хоч тепер незглибимі суди Божі нещасливим оборотом змінного щастя війни ударемнили щирі заміри покійного гетьмана і його самого тут у Бендерах постиг закон смерти, одначе осиротіле по смерті вождя свого Запорозьке військо не тратить надій на ту пожадану свободу, покладаючи надію свою в помочі Божій, в протекції пресвітлого і пре- могутнього короля шведського і в справедливості діла свого, що кінець кінцем усе таки тріюмфує». ' Думаю, що автори сеї хартії, стилізуючи її, не могли мати перед собою маніфесту Виговського 1658 p., і той паралелізм у гадках, аргу- ментах і т. д., який впадає в око при читанню обох документів, зале- жить від одностайности провідних політичних ідей, однакових більше менше в часах Виговського і в часах Мазепи. А свій політичний досвід останніх десятиліть товариші Мазепи реалізують у постановах своєї хартії, які нормують українське народоправство, заводячи норми пред- ставительства, запобігають кривдам козачої сіроми й селянства, і т. д. Політику Мазепи стріло повне фіяско. Трудно навіть сказати, якби поставилися до його автономних змагань ширші круги україн- ської суспільности, бо їм властиво не лишалося ніякої можности самоозиачення. Було очевидно відразу, що сей останній курс старого гетьмана був пропащий. Його льояльна політика, яку він тягнув до ос- танньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг опертися український рух проти московської зверхности, а тяжка рука петров- ського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі доро- ги для поширення Мазепиної «изменн», не лишала місця для ніяких вагань. Крах був неминучий уже наслідком сих, чисто зверхніх при- чин, не кажучи про внутрішній розділ між старшинською верствою автономістів і народною масою. Се була ахілева п'ята політики укра- їнської старшини, що вияснивши і зовсім ясно поставивши чисто полі- тичну програму, не догадувалася обняти нею й соціяльні змагання народних мас, невироблені й невияснені за се півстоліття так, як виро- билися й вияснилися постуляти національні й політичні, і через се в своїх автономічних змаганнях натикалася на невірне становище мас, хитро буджених різними демагогічними окликами. Але сим разом вони не мали навіть можливости проявити себе. Полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з іх плянами, підорвала глибоко й автономічні змагання українські взагалі, що біль- ше вже не здобулися на ніяку серйозну акцію політичну в тім давнім стилю, на проголошення української державної ідеї ще коли небудь. Чтенія Москов. істор. тов. 1847, кн. І (XIV). Крах був ще більш рішучий, ніж який стрів Гадяцьку унію. А тим — часом?! Вдумуючися в тодішню ситуацію, приходжу до переконання, що властиво комбінація Мазепи могла мати будучність, якби не викопав їй могилу сам Мазепа своєю боязкістю, якби не задавила її побіда Петра під Полтавою. Більше мала шансів, більше raison d'etre, ніж Гадяцька унія. В 1650-х роках Польща була ще сильна, а козацька Україна ще надто слабка, її устрій ще формувався тільки, її суспільність не емансипувалася від впливів польського життя. Гарантії політичної автономії, навіть якби були проведені в життя, в тих часах не охоро- нили б її від польщення, ані від запливу польським панством. А се не давало підстави" успішного розвою України, бо таїло в собі задатки дальшої внутрішньої боротьби й потрясень. На печатках XVIII в. обставини були інші. Політична і соціяльна структура Східньої України (Гетьманщини) значно ствердла; розу- міється, ся структура, спеціяльно суспільна, не була через те ліпша: вона ствердла коштом приборкання і апатії народних мас, але й сі народні маси могли тільки виграти від того, якби не наступило те, що наступило по катастрофі 1709 року. В сфері культурно-національній українське громадянство Гетьманщини значно емансипувалося від польських впливів, а не підпало ще пізнішому зросійщенню. Протекція Швеці'і; держави далекої, територіяльно відокремленої, не могла б вно- сити в українське життя ніяких значних трудностей, могла бути яви- щем тільки скороминучим. Польща була дезорганізована і ослаблена, так що не могла б ставити ніяких серйозних плянів на завойовання східньої України або взагалі перетворення її в польську провінцію та відокремлення від Росії. В тім часі Україна могла стати невтраль- ною державою між Польщею і Московщиною, як мріяли в середині XVII в. Відносини до Московської держави могли уставитися також інакше, ліпше для інших держав східньої Европи і, мабуть, для самої Московщини. Полтавська битва була критичним моментом: побіда 27. VI. дала царству Російському не тільки рішучу перевагу в східній Европі, але й пхнула його на стежку імперіялізму, екстенсивної політики, все нових і нових завойовань і прилучень, на цілі два століття. Ся екстен- сивна тенденція не тільки принесла політичну смерть цілому ряду по- літичних організмів, які могли б жити і по нинішній день, але дуже шкідливо вплинула на внутрішню еволюцію самої Російської держави і її державної народности великоруської, відтягнувши всі засоби від внутрішнього, суспільного і культурного прогресу і віддавши їх на зав- дання зверхнього неустанного розширення. Без полтавської побіди все се могло б піти інакшими дорогами. Польща, мабуть, би не впала. Україна зісталася б осібним тілом, коли не самостійним, то окреміш- ним, навіть перейшовши кінець кінцем у рамки Російської держави. На місце одної сцентралізованої держави, обтяженої безконечними «сепаратизмами» і національними питаннями, з односторонньо розви- тою енергією імперіялізму, що привів кінець кінцем не тільки до пов- ного спустошення саму державну народність, але й саму державу поставив на краю пропасти,— ми може б були тепер свідками чи горо- жанами ліпше організованої великої східньоевропейської федерації, урівноваженої і сильної, яка б силою своїх внутрішніх прикмет могла притягнути цілий ряд земель, які зісталися навіки за границями централізованої Росії. Спеціяльно могли б ліпше уложитися відносини українсько-вели- коруські. Я не сумніваюся, що якби Україна була визволена від при- мусового московського централізму і нівеляції, то в ній (і так само на Білоруси) розвинулися б свобідні потяги (гравітація) до велико- руського світу, як найближчого, тісно зв'язаного культурною спіль- ністю, історичною традицією, спільною спадщиною Києва. Коли б на місце немилосердного нищення і давлення всіх політичних, суспільних і культурних форм українського життя, яке наступило по полтавській побіді, на місце того розгрому і терору, який запанував по р. 1708—9, прийшло б хоч кількадесят літ свобідного розвою Гетьманщини, на- ціональне життя її було б забезпечене, не мало б місця і спокуси для всіх тих обрусительних заходів — заборон української книги, україн- ської мови, української вимови і акценту, які діялися, почавши від Петрових часів (указ 1720 року) протягом всього дальшого часу. «Руські народності» не переживали б такої тяжкої внутрішньої бо- ротьби, яка тепер грозить навіки розрізнити їх, витравивши поліцій- ними переслідуваннями ті внутрішні, моральні зв'язки, які зв'язу- вали їх. І внутрішня еволюція великоруського життя могла б піти іншою дорогою, коли б крім бюрократично-централістичного московського устрою, поруч нього жив і розвивався свобідний, виборний, конститу- ційний устрій український. Народні маси не тільки українські, а й вели- коруські може б не пережили тих страхів кріпацтва, яке привелося їм пережити в століття по скасуванню останків українського устрою. І тяжка спадщина російського централізму й імперіялізму нас може б обминула. Полтавська побіда була тріюмфом тільки російського імперіяліз- му, а не тріюмфом російського життя, не тріюмфом поступу і культури навіть з становища державної великоруської народности, не тільки — з становища всього східнослов'янського, чи ще ширше — всього слов'янського світу, його гармонійного розвою, його свобідного і друж- нього поступу. З становища великоруського навіть, не тільки з «русь- кого» взагалі — або становища східнього Слов'янства, може б було ліпше, якби день 27. VI. не приніс з собою того вікопомного тріюмфу. І тим пояснюється здержливе становище до нього правдивих прияте- лів поступу і свободи.