Іван Франко. UKRAINA IRREDENTA Українське питання переходить в новіших часах дивні фази роз- витку. Відколи при кінці XVI віку унія з Польщею, зразу політична, а далі й обрядова силою натуральної реакції кинула між українців сильний фермент і збудила перші проблиски національного почуття, першу свідомість національних інтересів відрубних від інтересів поль- ських (почуття відрубности від Московщини збудилося і виступило досить різко вже в другій половині XVII віку), бачимо серед україн- ського народу і серед української суспільиости певне аналогічне, хоч не паралельне хвилювання тої свідомости і того почуття. Серед інте- лігенції (головно духовної і міщанської) після гарних розмахів кінця XVI і першої половини XVII віку бачимо певний відплив сил і духа, певне послаблення в другій половині XVII віку; боротьба з польськи- ми гегемонійними замахами скінчилася остаточно перемогою україн- ського елементу, та для боротьби з такими ж замахами московськи- ми в українців не стало вже сили ані політичної далекоглядности. Історія української інтелігенції в XVII віці, то історія її асиміляції з московською. Правда, почуття окремішности, навіть деякого льо- кального патріотизму не вигасло, навіть Мазепинські традиції тліли подекуди, але почуття безсильности і анахронічности тих традицій було загальне. В цю пору і українське простолюддя дійшло до тої самої мети, хоч троха іншою дорогою. Часи між. люблинською' унією і роком 1648 були добою найтяжчого ярма, найгіршого поневолення українського народу. Польський державний і суспільний лад, особливо на україн- ській землі, розвинувся тоді з повною силою, а характеристикою його було власне продукування шляхетського пишноцвіту на основі му- жицького поневолення. Було б хибно уявляти собі тодішню економі- ку як чисто патріярхальну; економіка на таких кольосальних маєтках, як ті, що на Україні належали до Конецьпольських, Вишневецьких, Острозьких й ін. з самого свого заложення не могла бути ані чисто рільничою ані патріярхальною. Нагромадження сирих плодів у одних руках мусіло породжувати початки промислу, та й сама рільнича про- дукція обчислена була не на домашню консумцію, а на вивіз. Взагалі, треба пригадати, що історія української вивізної торгівлі трохи чи не старша від писаної історії українського політичного життя; про цю торгівлю ми маємо вістки вже в арабських писателів IX і Х віку, в до- говорах Олега і Ігоря з Візантією, в походах Святослава, в цілій історії Великого Новгорода і т. д. В першій половині XVII віку ця торгівля охоплювала не тільки сирі сільсько-господарські продукти, такі, як пшеницю, шкуру, мід, дерево, віск, але і вироби промислові, такі, як дьоготь, мід до пиття і спирт. Гріш — золотий і срібний — не був рід- ким гостем не тільки в панському замку, але і в сільській хаті,— про це свідчить безліч золотих і срібних скарбів, позакопуваних в українській землі, свідчать інвентарі), де визначувано повинності не тільки нату- рою (панщиною і продуктами), але й грішми. Нема сумніву, що знач- на частина цих домашніх промислів на Русі, рештки яких доживають ще нині свого віку, як ось кошикарство, гончарство, колодійство, ша- повальство, дегтярство, гонтарство, малярство і т. д., коли не почалася, то власне розвилася в ту пору до того ступеня, в котрім нинішні знав- ці бачуть ознаки доброго старого стилю і доброї старої техніки. Мож- на сказати сміло, що Україна — правда, під шляхетською нагайкою — починала тоді входити на шлях загально-європейської цивілізації і як би не сусідство Татар і не Хмельниччина, то певно, що нині була б щонайменше йшла поруч з економічним розвоєм найпоступовіших німецьких провінцій. Обставини зложилися інакше. В хвилині, коли для Німеччини скінчилася страшна 30-літня війна, розпочалася на Україні 60-літня, далеко страшніша руїна, почалася тріюмфами при Жовтих Водах, Корсуні, та Пилявцях, а скінчилася поразкою під Полтавою. В тій страшній вогняній пробі українська свідомість народна вперше про- явилася в масах народних — і це був цілий історичний плюс тих воєн. Та, на лихо, економічні й культурні підстави, на яких ця свідомість могла б була скріпитися і розвинутися, були дотла зруйновані війнами, край зубожів, вилюднився, опустів, а закінчення війни не принесло народним масам майже ніякої полегші, а тільки дало їм інших, і не можна сказати, щоб ліпших панів. Історія XVIII віку для українських народних мас, то постепенне послаблювання свобідного козацького елементу, ширення кріпацтва, а рівночасно зменшування і здушування автономії, початків просвіти народної і всіх прав української окреміш- ности. Московська «плеть» була так само дошкульна, як польська на- гайка, та тільки гнала українську націю не на шлях поступу і цивіліза- ції, а в безодню темноти і застою. От цим то не диво, що свідомість національна і політична серед мас українського народу падає, що за- сяг його інтересів звужується до границі власної хати, власної гро- мади, що розуміння державного устрою стається так само мітологічне як релігія, як примітивне розуміння природи. Та ось при кінці XVIII віку Польща падає, частина українського на- роду входить в склад однієї з великих європейських держав, в склад держави по зверхньому вигляді німецької, та зложеної з різних наро- дів, переважно не-німецьких. Політичне значення цього факту де в чо- му перецінене нашими істориками — мабуть на те, щоб допекти по- лякам. Австрія наразі, через пів століття, ні в чому не поліпшила полі- тичного становища нашого народу, не дала йому ані одної такої сво- боди, якої він не мав би і за часів Польщі, хоч би в формі привілеїв (нпр. Ставропігія). Вона навіть не дала йому тривких підвалин про- світи на національному грунті — на це треба було чекати аж до 1848 року. Те саме треба сказати й про соціяльне значення захоплення Га- личини Австрією. Це ще велике питання, чи мужик (селянин) зискав щонебудь від опіки австрійських цісарів, від їх нераз гуманних, та майже завжди паперових патентів. Одне можна сказати: панщизня- ні тягарі, що давніше регулювалися звичаєм, не раз добровільними злагодами між паном і громадою, не раз були хвилево збільшувані, то знов зменшувались, тепер були списані і систематизовані так, що мужик міг надіятися їх збільшення, проти якого цісарські патенти були слабою охороною, але їх зменшення не міг надіятися в ніякому 4 разі. Правда, мужик одержав дев'яту воду на кисілі правної охорони, ї. та за це мусів давати рекрута й оплачувати бюрократичну машину, х імпортовану, ворожу інтересам краю, здирливу і зарозумілу на свою ' нібито цивілізаторську місію. Досить прочитати описи подорожів по : Галичині тодішніх німецьких учених і публіцистів, як Краттера, Га- I кета й ін., щоб переконатися, з якою погордою відносилися вони до І людности, п способу життя і традицій. То ж не диво, що ті цивілізато- •(' ри, касуючи наші монастирі, возами продавали жидам на завивання масла старі книги та рукописи, перетоплювали старі пам'ятки золот- ництва, марнували все те, чого вартости не вміли оцінити. І дарма було б думати, що Галичина зискала щонебудь, чи то куль- турно через зближення до таких країв, як Чехія та Ракуси, чи еконо- мічно через зближення до великих центрів європейської торгівлі. Не забуваймо, що майже до самого 1848 року, а то й геть ще й поза той рік Австрія систематично душила і руйнувала в Галичині початки про- мислу і фабрик, так що в р. 1772 було їх у нас більше, ніж в 1848. Ав- стрія свідомо спиняла розвій економічної самодіяльности в Галичині, щоб мати місце збуту для фабричних продуктів інших провінцій; на це давно вказують польські автори, та наші історики, заняті переважно питаннями національними, на цей бік справи не звертають уваги. В усякому разі важно те, що за 50 літ життя під «європейською» Ав- стрією український народ, беручи загально, не зробив ані кроку вперед в цивілізації, не піднявся до зрозуміння того, хто він і які його інтере- си, не вийшов поза глухе відчування своєї кривди, поза глуху нена- висть до своїх гнобителів-панів, мандаторів (це були на половину ці- . сарські урядникиї) та економів. Русини застелювали своїми трупами всі побоєвища австрійські в наполеонівських війнах — чи лишилася хоч одна згадка в народній пісні про ці війни? І якби не оповідання «Сави із Підгір'я», звіршоване Могильницьким, то люди не ознайомле- ні зі спеціяльною історією австрійської армії і поодиноких її полків, могли б і не знати, чи українці воювали в цих війнах. Що й інтеліген- ція руська, нечисленна, вбога, вихована по-бюрократичному, в цю пору або зрікалася своєї національности і робилася німцями та поляками, або хиталася в поглядах на суть своєї національности, не знаючи, ку- ди похилитися,— це показав д. Коцовський у своїй книжечці про Шашкевича, хоч його заввагам треба б більше систематичного поряд- ку, та й сам матеріял тепер можна б значно поповнити новими даними. Тільки з 1848 роком починається нова доба в житті галицької Ру- си; те, що було досі, це були в найліпшому разі проби відродження, були мрії, бажання, була потрохи й агітація. Тільки знесення панщи- ни і надання політичної свободи дало можність дійсного життя для нації, якої ядром були мужики. І ми бачимо, що й у історії народної свідомости цей рік становить епоху. Знесення панщини, війна з Кошу- том, похід москалів на Угорщину — це живі теми пісень й оповідань народних і досі. І ця свідомість народна від 1848 року вже не перери- вається, а, навпаки, дужчає, хоч, відомо, дуже помалу. Від того ж року починається й серед української інтелігенції ширшає духове життя, і по десяти літах хитання та непевности чільна частина української ін- телігенції вияснює собі питання про те, до якої національности ми належимо; ще цілих 10 літ треба було до вияснення питання, що вла- стиво становить суть цієї народности і яку властиво ціль має русько- українське відродження; коли ще по 1848 році Зубрицький з погордою писав про «язик пастухов», до которого він не хоче знижувати своїх благородних уст, то молоді українці 70-их років признали власне цих «пастухов» т. є. мужиків, головною основою нації, проклямували го- лосно думку, що і язик, література і цивілізація не на що, а на те, щоб служити тим пастухам, допомогти їм здобути собі свобідне людське життя нарівні з другими людьми, і що інакше всі ці гарні речі будуть пустою забавкою або мертвою мумією, а не чимось таким, що варто було б праці і заходів розумного чоловіка. Відтоді справа русько-укра- їнського відродження в Галичині стала твердо і безповоротно на ясній і широкій дорозі. Пристосування утіштарного принципу до всіх здо- бутків цивілізації змусило молоду інтелігенцію замість давнішого широкого стрибаючого дилетанства сконцентрувати увагу на те, чого перш за все потрібно було народові, значить, і на просвіту народну, на пізнання економічного, соціяльного і духовного стану народу, на освідомлювання того народу в його національних, політичних і горо- жанських правах. Можна сміло сказати, що всі оті ідеї і напрями були б на Галиць- кій Русі виросли й самі, без ніяких посторонніх впливів; та не менш певне й те, що при загальній слабосильності галицько-руського роз- вою на їх зріст потрібно б не 50, а зі 100 літ, як би не сильний прилив оживлюючих ідей з України під Росією. Ми можемо розрізнити три фази, три ступені цих впливів, відповідні до розвою українства в Ро- сії. Перша фаза починається з 20-их років і тягнеться до початку 50-их. До Галичини доходять в тім часі писання Котляревського, Квіт- ки, Максимовича й ін., їх мова подобається галичанам, їх твори пере- писують, переробляють; талановитіші галичани пробують і собі ж складати твори на подобу українських, та ніхто з них, з виїмком Шаш- кевича, та може ще Моха і Кобринського (автора книжечки: «Способ'ь бор зо виучити читати» 1842 p.) не здає собі докладно справи з того, для кого має служити ця література, яка має бути остаточно її мета. Народ робив панщину і був темний, духовенство руське в переважній масі було спольонізоване і жило в добрій приязні з мандаторами пан- ських маєтків та іншими офіціялістами (див. Спомини о. Гладилови- ча з р. 1846, в Записках наук тов. ім. Шевченка), а хіба в декого з руси- нів будилося почуття національної відрубности в першій лінії на тлі ненависти до поляків (головно під впливом писань Зубрицького «Rys dziejow narodu ruskiego» 1839 і «Kronika miasta Lwowa». Та ані у Зуб- рицького, ані у Головацького, ані загалом ні в кого з русинів до 1848 р. ми не знаходимо нічого, що б можна назвати виразно суспільно-полі- тичною програмою, бо така програма можлива тільки там, де люди свідомі своєї духової і матеріальної сили, свідомі того, що можуть щось зробити, що Їх голос має у других якусь силу. Такої свідомости у жадного галицького русина до 1848 року не могло бути, і для того навіть найсміливіша політична маніфестація, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекрімінації та побожні бажання не підноситься до сформулювання якої-небудь програми діяльности русинів хоч би в найближчій будучині. З кожного рядка цього інтересного твору віє на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думає сам, злить- ся сам і з усім тим навіть мусить критися, а в такому разі що ж і ду- мати про якунебудь програму? І для кого? І з ким? І 1848 рік не багато поправив діло. Правда, народна маса віддихну- ла свобідніше, народна свідомість піднялася вище, та витворений по- передніми літами поділ між мужиком й інтелігенцією руською не зменшився. Характер усього руху, що не виріс на нашому грунті орга- нічно, а звіявся над Галичиною мов західній вихор, мав те до себе, що на Галицькій Русі витворив на якийсь час ілюзію якоїсь єрократичної суспільности, ілюзію нації-попівства з прищіпкою — мужицтвом. Ця ілюзія має в історії свою назву — святоюрства. Була це карика- тура польської шляхетчини, польський шляхецький дух прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цілою нацією, а тут ду- ховенство, котрому в 1848 році вдалося в Галичині відограти певну, в його очах дуже тонкополітичну, а в очах історії далеко непочесну ролю. Ця єрократична ілюзія помимо всієї своєї дивовижности пережила у нас понад 20 літ і навіть досі не загибла до решти. Не диво, що і в 1848 р. і в найближчих по ньому роках ані з України, ані звідки інде не могли до нас дійти ніякі впливи, що були не до вподо- би цій — бачилось, всевладній єрократії, тій володарці над тілом і ду- шею народу. Не диво, що до нас не дійшли ідеї Кирило-Методіївсько- го братства, що ім'я Шевченка тільки раз, принагідне, згадане було на з'їзді руських «учених» 1848, а поезії його аж до 1859 р. не були в Га- личині нікому відомі. В 50-их роках із творів другого геніяльного укра- їнця Гоголя тільки один «Тарас Бульба» принявся в Галичині, був пе- рекладений, та й той не здобув собі ширшої популярности, лежав де- сятками літ на складі в Ставропігійській книгарні. В 50-их роках гали- чани пішли взад навіть поза літературну школу Котляревського, а то навіть поза Захарію Копистенського та Івана Вишенського (порівняй нпр. теологічні та історичні трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живість та ясність викладу, а навіть на методич- ність і уклад цілости з Палінодією, з Треносом Смотрицького або з Апокрізісом Бронськогої). На Україні тим часом розвій ішов троха відмінною дорогою. Від часу Петрової реформи Росія ввійшла в більш безпосередні і живі зв'язки з найпоступовішими краями Европи — Німеччиною, Голляи- дією і Францією, ніж їх будь-коли мала Україна. Коли в XVIII віці на Україні помалу йшло і збільшувалося закріпощування і отемнювання широких мас народних, то українська інтелігенція, русифікуючись, все таки набирала рівночасно й європейської освіти і європейських поступових ідей. Часи Катерини II — часи галломанії, та разом з тим часи вольтеріянства і мартінізму, т. є. вільнодумства не тільки релі- гійного, а й соціяльного та політичного. І коли при Наполеоні францу- зи зустрілися з росіянами на побоєвищах, а далі 1812 p. зложили їм пам'ятну візиту в їх власній хаті, то найшли народ зовсім неподібний до свого, але генералів і полководців — майже таких самих французів, як і вони самі (згадаймо Чічагова, що вмер «англійським горожани- ном», Багратіона, Ростопчина й ін.). Було б дуже немудро думати, що росіяни брали від французів тільки строї, манери, мову; брали й де- що більше, поруч смішного й гидкого брали чимало й здорового та світлого. В часі Наполеонівських війн, а може ще й перед ними при- йшло до Росії вільномулярство з його чудернацькими обрядами, та живим почуттям міжнародної спільности людей зв'язаних одною гу- манною ідеєю. Та поруч вільномулярських лож і в зв'язку з ними швидко постає думка про волю політичну, про основний перестрій внутрішній Росії, постає «Общество Соединенньїх Славянь», а далі велика конспірація Пестеля, Рилєєва, Бестужева та Муравйова Апо- стола. Ті товариства і змови охоплювали широкі кола інтелігенції і на- ходили особливо податливий грунт на Україні, найпаче лівобережній, де найбільше ще живі були традиції козацької автономії. Цікавим документом того, як амальгамувалися ті ідеї одні з другими і витво- рили особливий погляд на українську минувшину, є «Історія Русов», написана українцем Полетикою. Упадок конспірації 1825 p. і Мико- лаївська реакція не могли вбити того нового, європейського духа, при- щепленого на російський грунт. Він проблискував у творах Грибоєдо- ва, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, Іскандера-Герцена, в критиках Бє- лінського, в наукових працях Боткіна, Грановського і товаришів круж- ка Станкевича, а 40-их роках ожив з новою силою в цілій плеяді ве- ликих письменників та поетів як Тургенєв, Гончаров, Григорович, Достоєвський, Некрасов, за котрими пішли далі Толстой, Остров- ський, Щедрін і ін. В діяльності цих великих письменників, особливо «людей сорокових років» треба мати на увазі не саму тільки літера- турну школу, але більш або менш укриту політичну думку, котра кер- мувала ними при виборі тем і напряму праці, котра піддала Тургенє- ву ідею «Записок охотника», ярко відбилася в Герценових Листах із-за границі, а остаточно повела Герцена, Огарьова, Бакуніна, а на поло- вину й Тургенєва на життя за границею Росії. Правда, політичні ідеали у цих людей не ставилися і не формулювалися досить ясно, та за те ідеали особистої волі й гуманности були для них святі і дорогі над усе. Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини, в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родови- тих українців (згадаймо Капніста — автора «Ябеди», Каразина — засновника Харьківського Університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою росій- ських писателів 40-их років видніших українців немає. Натомість ціла плеяда українських письменників і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великороса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка полі- тична і знаходить вираз у програмі Кирило-Методіївського братства. Цікаво, що в порівнанні до думок російських лібералів і радикалів дум- ки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків були не менше радикальні і виразні, та поруч цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національности і про федераль- ний зв'язок усієї Слов'янщини, думку подібну до тої, яку в 1848 p. під- німав на слов'янському з'їзді в Празі Бакунін, та від якої і сам він і ін- ші радикали російські в пізніших роках геть відбігли. Правда, цей пер- ший проблиск широкої саме свідомости мусіли українці відплатити дуже тяжко і урядові репресії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких, як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так, що думки ті в значній мірі залишилися в сфері теорії і не зробили- ся живою народною програмою українського народу або хоч би тіль- ки невеличкої меншости української інтелігенції. От тим то й на Гали- чину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусіли оглядатися за програмою національною. Та проте думки Кирило-Методіївського Братства мали вплив на Галичину і то вплив великий, хоч більше як на 10 років спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, Записки о Южной Руси Куліша, Основа, твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ, в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ в них зовсім не виказу- валися, а й соціяльні думки, особливо по фактичному скасуванні крі- пацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченка: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомости зов- сім пуста фраза. Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, Основу та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків — оце зміст цієї другт фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки й дала початок партії народовців у Га- личині. Рушієм українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібности, великої праці і заслуги, та не тверда влас- не у тому, чого найбільше треба було для галичан в поглядах на суть національности і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто за- темнювали у нього програмові справи, абстрактні думки спонукували його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виг- лядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного дія- ча, дилетант учений з величезним самолюбством — був Куліш менш усього спосібний до провадження таких примітивних, у всякому роз- вою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим то й не диво, що у взаєминах з Галичиною він не здобув нічого крім довго- го ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам із свого ідейного арсеналу, остаточно ті ж самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фаза принесла й деякі і то немаловажні ко- ристі для галичан, посунула розвій галицько-руської інтелігенції знач- но наперед. Уже одно те, що вона безповоротно рішила перемогу на- родної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-руської національ- ности і цим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не бракувало й інших: молода інтелігенція, власне йдучи з покликом Шевченка, по- чала сяк чи так вияснювати собі програму діяльности, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевности, хитання, та «без- програмовости», як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й та- кого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще і довго ждатимуть на свого істо- рика. «Основа» і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії за своїми ідеями були запізнені о півтора десятка літ, їм треба б було появитися в 40-их роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чільна українська інтелігенція пішла вже значно напе- ред і з погляду на ідеї і з погляду на літературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути національним «откровенієм» для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіязму, якби тре- ба було надіятися і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, нале- жить до найсумніших сторінок в історії нашого національного розвою. Провідна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до ширшої політичної діяль- ности, переходила різні фази соціялізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди і політичної революції, а за той час старші поколін- ня українців, навіть бувші братчики К.МБ, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли ло ідей безполітичної культури та абстрактного украї- нофільства. Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомости були і назавжди лишаться часом-переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоч, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій частині як основа всякої будучої програми роботи на українському грунті. Натура виїмково су- цільна, многостороння та енергічна, він пройшовши в молодих літах усю цю ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінсько- го до «Колокода», вчасно почав шукати для себе практичної діяльно- сти такої, яка б лучила в собі ці поступові ідеї з національним україн- ським 1'рунтом. При російських порядках таке шукання мусіло довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, яко- го нпр. бомбардування Парижу зворушило до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв'язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як аб- стракцію, не як термін географічний, не як ефектний поклик в роді Кулішівського «від Кубані до Есмані», а любив у її конкретних жит- тєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців, а кін- чаючи «пораненим братом», бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Европа перший раз но- вий тип — свідомого європейця і не менше свідомого українця. Мож- на сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, так як «Историческая Поль- ша і великорусская демократия», «Вільна спілка», «Чудацькі думки». «Листи на наддніпрянську Україну» були не чим, як мотивуванням. вияснюванням цієї синтези — свідомого, поступового европейства і разом з цим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молоді в 70-тих і 80-тих роках, а остаточно постан- ня русько-української радикальної партії. Для того, хто колись займатиметься оцінкою діяльности Драго- манова, буде інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з гаслом: література вели- коруська для великоросів, українська для українців, а російська- спільна івелігентним верствам обок націй. В основі цієї думки багато правди, та толкуючи її як категоричний імператив доходиться до аб- сурдів. От тим то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звіль- на обмежував її з одного боку на боротьбу проти усякої національної ексклюзивности, проти ширення національної ненависти і шовінізму, а з другого боку признавав, що інтелігентна література в українській мові залежить від натуральної еволюції української нації і мусить по- стати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльности свідомих українців повин- на бути література популярна, конечна для просвіти українських на- родних мас. Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 70-их, ба і в 90-их роках, він гарячо протестував проти тих, хто закидав російським укра- їнцям політичний сепаратизм, протестував проти «Моск. Відомостей» Каткова так само, як і проти українського сепаратизму з австрофіль- ською закраскою ширеного львівською «Правдою» О. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильне забороло проти пангерманізму, та з другого боку бажав такого внутрішнього пе- рестрою Росії, який би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад, кантонів. Виходячи з принципу утилітарности, він в проекті всеросійської політичної програми «Вільна спілка» не клав надто великої ваги на національ- ність, а більшу увагу на культурні й економічні потреби громад і територій. В «Чудацьких думках», і «Листах на Наддніпрянську Україну» він і тут поробив значні концесії розбудженому напоро- ві національного почуття: коли почуття це стане силою, то воно здобу- де собі стільки політичного грунту, скільки зможе, політична само- стійність стане тоді питанням часу [...1 Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, які на словах від нього відхрещуються, вважають його репрезентантом застарілих доктрин, а себе далеко поступові- шими і консеквентнішими від нього. До таких належать «русько-укра- їнські соціял-демократи» та «консеквентні» марксисти, їх змаган- ня — погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з ук- раїнським націоналізмом, марксівський «матеріялістичний світогляд» з даними української історії — це вельми займаючий образ фермен- тації, яку викликали у нас думки пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соціялістами ці люди поробилися в значній мірі під впливом Драгоманова, і українського націоналізму нассалися крім з Шевченка головно з його писань. В останніх роках вийшли дві брошури, яких автори займаються українським національним питанням з погляду доктрин соціяльної демократії. Одна брошура написана по-російськи, видана в Липську, і присвячена автором «другому з'їздові русько-української радикаль- ної партії», має титул «О безвьіходности украинского соціалізма», друга ж написана членом цієї самої русько-української радикальної партії Юліяном Бачинським, має титул „Ukraina irredenta" (по по- воду еміграції). Суспільно-політичний шкіц». Автор «Безвмходности», опираючися на даних економічного розвою і соціял-демократичнім толкованню тих даних, доказує з незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, що всі заходи україно- філів і націоналістів, щоб її витворити — пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючися на тих са- мих даних і на тій самій філософії, доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше стати самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні еле- менти на своїй території, а бодай скупчити їх довкола спеціяльних українських інтересів економічних. Після автора «Безвмходности» український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятися з моска- лями в одну народність і через те присвоїти собі від разу всі здобутки московської просвіти: після Ю. Бачинського, по виборенню політич- ної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдности з Росією, бо її економічні інтереси будуть на цій єдності найбільше терпіти; за то Польща, що нині явно і тайно рветься геть від Росії, тоді в ім'я економічних інтересів буде головною підпорою російської єдности і російського централізму. Як бачимо, вийшовши з одної і тої самої точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшлися в діаметрально протилежні напрями і дійшли до зовсім протилежних виводів: що у од- ного біле, те у другого чорне й навпаки. Я не буду тут докопуватися причини цієї суперечности; може ще прийде коли нагода до докладнішої розмови на ту тему. Тут тільки завважу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутказ^ осягнених при однаковім методі праці і спільній вихідній точці по- винна б у обох авторів зміцнити почуття скромности, збільшити скеп- тичний погляд на ці доктрини і ті методи, що доводять до таких су- перечних здобутків. А покищо скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не од одного й додумався, хоча думан- ня його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щас- ливий, бо бачить перед собою «прості факти» (стор. 123) і може з них сміло висновувати прості висновки: історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фак- тів на будучі факти є заключування з мало відомого на менше відоме. Коли вірити авторові, то метою його праці було (див. стор. 120 до 123) «подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю». Для цієї цілі він мусів «насамперед розслі- дити фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по якій піде Ті дальший розвій». В одній половині автор виповнив своє завдан- ня — припускаю, що дуже добре. Це є власне та половина, що відкри- ває будучину України й дороги, якими піде її розвій. Припускаю, що ця часть авторової праці виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобається, бо на лихо собі я не можу тут ані крихітки нічого сконтролювати. Будучину України, Польщі, Росії, Австрії і т. д. автор знає дуже добре, та за це минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли в автора є претенсія, що він виповнив і першу частину свого завдання, т. є. пізнання фактичного стану України, а навіть пізнання того явища, про яке він узявся гово- рити, т. є. галицько-руської еміграції, то він дуже помиляється. Над еміграцією він навіть не застановляється ближче, це для нього «про- стий факт», який значить не більше й не менше, як те, що наш «мужик упав, спролетаризувався і не маючи у себе дома захисту, тікає далеко в чужі світи». Як же ж далеко цим словам до фактичної правди! Прав- да, якась частина мужиків-пролетарів в 1893 році бігла до Росії, та це був тільки один момент в історії нашої еміграції і то момент без трив- ких наслідків. А загалом, можна сказати, що мужик-пролетар як де інде, так й у нас майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже немає захисту вдома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм кращу долю. Автор дивиться — знов абстрактно-логічним способом на галицьку еміграцію, як на щось таке, що е тільки в Галичині і чому немає анало- гій у других краях, де емігрує зарівно мужик як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент. Автор без ніякого майже застереження оперує соціялдемократичними термінами «буржуазія», «пролетаріят», так немов би ці соціяльні типи в Галичині виступали так часто, як у Марксовім «Капіталі». За проводом Енгельса та Кавцького автор викладає «матеріялістичний світогляд», в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних; релігія — це витвір буржуазії, національність — це витвір буржуазії, національ- на держава — це витвір буржуазії, і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік ковоний на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложною черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі свого світогляду вся будучина відкрита перед тобою мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема, та й почуєш від нього такі твердження, як те, що «хроніч- ний голод розбив у Росії мужицтво» (стор. 64), або що Конгресова Польща, Московщина і Україна, «плекають як раз одні й ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім ступені роз- врю, найсильшіше розвинений промисл польський... найслабше укра- їнський» (стор. 73). Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті «одні і ті самі галузі промислу» плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могутньо розвинуте на Україні, що може рівнятися з передовими цук- роварняними країнами в західній Европі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в центральній Росії власне для того, що український грунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовковод- ства, добування кам'яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонко- рунних овець і суконництва; це останнє покищо переважає ще в Кон- гресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічне) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своєму кліматі, в багатстві і доброті кам'яного вугілля і безмірних степах пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо «промисл» так само, як і все інше в економічному житті, не є «простим фактом», а вимагає детального досліду, поки. можна щось сказати про «дороги, якими піде його роз- вій». Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важлива як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомости, хоч прояв цей і при- браний на разі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, є це перша на га- лицько-руськім грунті спроба синтези певних поглядів і наукового об- ставлення того, що автор відчув як потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішуся проти матеріялістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само як і потреби життя матеріяльного породжують великі історичні події. А раз відчута буде — у кого з національних, у кого з економічних причин — потреба політичної самостійности України, то справа ця ввійде на порядок дня політичного життя Евро- пи і не зійде з нього, поки не здійсниться [...] Власне для того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше про- •шом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й пробував у предовгому вступі до її об- говорення подати від себе коротенький і певно недостаточний нарис еволюції нашої національної свідомості, особливо в Галичині [...]