Je suis un fils de cette race…
E. Verhaeren
 
Внук кремезного чумака, 
Січовика блідий правправнук, 
Я закохавсь в гучних віках, 
Я волю полюбив державну. 
 
І крізь папери, крізь перо, 
Крізь дні буденні — богоданно 
Рокоче запорозька кров 
Міцних поплічників Богдана — 
 
Тих отаманів курінних, 
Що під гармати революцій 
Уміли кинуть п'яний сміх 
В скривавлене обличчя — муці. 
 
Чия залізна голова 
І з-під катівської сокири 
Жбурляла в чернь такі слова, 
Що їй мороз ішов за шкіру. 
 
Хто в дикий вихор гопака 
Втіляв життя назустріч степу, 
Й чия упевнена рука 
Зміцняла сивого Мазепу. 
 
Коли ж в батуринськім огні 
Держава рухнула, тоді-то 
Вони взяли свячений ніж, 
Залізняка майбутні діти! 
 
Хай згинуло, хай загуло — 
Вони лишилися, як криця! 
І жадний примус, жадне зло 
Їх не примусило скоритьсяі 
 
Херсонські прерії — мов Січ, 
А кобзарем — херсонський вітер, 
І рідним був одразу клич: 
— Вставайте! Кайдани порвіте! 
 
Бо ж там тече козацький Буг 
Й — не раз червоная — Синюха, 
А я там весен вербний пух 
І дух землі — з дитинства нюхав. 
 
Як не калічила Москва, 
Не спокушав її розгон той — 
Та враз підвівсь, і запалав, 
І з серця кров'ю крикнув Гонта. 
 
...Даремно, вороже, радій — 
Не паралітик і не лірник 
Народ мій — в гураган подій 
Жбурне тобою ще, невірний! 
 
Ще засилатимеш, на жаль, 
До Києва послів московських — 
І по паркету наших заль 
Ступати лаптю буде сковзько. 
 
5.6 1924