Необорима соняшна заглада — 
Віки, віки — одна блакитна мить! 
Куди ж поділа, степова Елладо, 
Варязьку сталь і візантійську мідь? 
 
Від синіх меж до сіверських україн 
Широчина нестримано росте, 
Мов на бандурі велетенській грає 
Співучим вітром припонтійський степ. 
 
Гарячий день розлив пекуче злото 
І сам втопивсь у соняшнім меду, 
Й крізь спокій цей єдина ллється нота — 
Блаженних бджіл в вишневому саду. 
 
Лиш чорними очима хитрих вікон 
Всміхнуться молодицями хати — 
І знову степ пестить мої повіки, 
І знову скитські баби і хрести. 
 
Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії 
І ніч очей з-під п'явок гострих брів — 
І знову — степ. Лишь де-не-де замріє 
Архипелаг поснулих хуторів. 
 
Дзвенить вода. Це він, це він синіє — 
Балада хвиль — Дніпро. І на горі 
Спить Київ — степова Олександрія — 
Під злотом царгородських мозаїк. 
 
Там обертав в державну бронзу владно 
Це мудре злото кремезний варяг, 
І звідтіля ж воно текло безвладно 
Під ноги орд — на кочівничий шлях. 
 
Гриміли десь козацькії литаври, 
Віки несли не раз залізний дар, — 
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі, 
Від мудрості знесилений Владар. 
 
(А ти не довго гаялась в тривозі: 
Сарматських уст — отруйний, п'яний мед 
Ти віддала татарину в знемозі, 
І чув твій сміх Батиєвий намет). 
 
І далі, там, де беріг Кіммерії 
Підніс коринфські обриси колон, 
Де Херсонес замріяно біліє 
І снить солодкий, вічний, синій сон, 
 
Де кам'янисті межі скитських прерій 
Врізаються в козацький буйний Понт 
Причалом генуеських кондотьєрів, 
Кінцем твоїх бурхливих перепон... 
 
Отак лежиш — замріяно-безсила, 
А сходить ніч — і відьмою вночі 
Ти розгортаєш кажанові крила... 
І, поки по гаях кричать сичі, 
 
По болотах скрегочуть млосні жаби, 
Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро — 
Летиш, страшна й розхристана, на шабаш —
 
Своїх дітей байстрючу пити кров... 
 
...А з Чигрина й з Батурина в тумані 
(Козацьке сонце тільки виплива) 
Два гетьмани виходять мертві й п'яні, 
І кожен довго плаче і співа. 
 
Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш», — 
І проклина Виговського всю ніч, 
А другий — той, що огрядніш 
і стриманіш, — 
На північ кида блискавками віч. 
 
І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу, 
Ти, Орлику, — гаряча голова!» 
…………………………………………… 
...Коли ж, коли ж знайдеш державну 
бронзу, 
Проклятий край, Елладо степова?!. 
 
26 — 28 6 25